Справа № 509/2144/24
05 лютого 2025 року Овідіопольський районний суд Одеської області у складі:
головуючого судді - Кочко В.К.,
при секретарі - Савченко М.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в с-щі Овідіополь цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу
ОСОБА_1 звернувся до Овідіопольськогорайонного суду Одеської області з позовом, в якому просить визнати недійсними договір комісії укладений між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) від 13.09.2021 №3553/21/1/018321 та договір купівлі продажу транспортного засобу AUDI модель А8, номер кузова НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_3 від 14.09.2021 №3553/21/1/018321, укладений між ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) та ОСОБА_3 ; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак НОМЕР_3 ); поновити державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак - НОМЕР_5 ).
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що11 серпня 2021 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики №О110821-02 на виконання умов якого, сторонами укладено договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В., за реєстровим №2527, про що було внесено відомості до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Предметом договору застави є автомобіль марки AUDI модель A8, номер шасі НОМЕР_6 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_3 , свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_7 , видане 11.08.2021 року органом ТСЦ № 5141.
ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 порушив умови договору позики №0110821-02, не здійснивши планову виплату у встановлений договором строк, внаслідок чого у ОСОБА_2 утворилася заборгованість. Крім того, ОСОБА_1 вважає, що ОСОБА_2 порушив умови договору застави, шляхом відчуження предмету заставина підставі договору комісії, укладеному між ОСОБА_2 та ТОВ «БРИЗ» від 13.09.2021року№3553/21/1/018321 тадоговоромкупівлі-продажу, укладеним між комісіонером - ТОВ «БРИЗ» ОСОБА_4 від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321.
У позовній заяві ОСОБА_1 вказує, що заяви про припинення обтяження він не подавав та не уповноважував на вчинення таких дій будь-яких третіх осіб, відтак, попри незаконне скасування запису про обтяження, застава не припинена і залишається чинною. ОСОБА_1 зазначив, ОСОБА_5 при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу був обізнаний про те, що застава чинна і свідомо уклав правочин, котрий порушує ОСОБА_6 .
Позивач вважає, що договір комісії від 13.09.2021 року №3553/21/1/018321, укладений між ОСОБА_2 та ТОВ «БРИЗ» та договір купівлі-продажувід 14.09.2021 року №3553/21/1/018321, укладений ТОВ «БРИЗ» і ОСОБА_3 порушує права ОСОБА_1 як заставодержателя, зокрема порушує його право на звернення стягнення на предмет застави, тож є всі підстави для визнання оспорюваних договорів недійсними.
Не погоджуючись з позовом, 08.08.2024 року представник ОСОБА_3 - адвокат Коваленко К.О. надала відзив на позовну заяву. У відзиві зазначила, що на сьогоднішній день ОСОБА_3 є законним власником автомобіля марки AUDI модель A8, номер шасі НОМЕР_6 , 2013 року випуску, за договором купівлі-продажу від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321. ОСОБА_3 зазначив, що , що набув право власності на вказаний об'єкт рухомого майна за відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження автомобіля, а тому є добросовісним набувачем транспортного засобу в законом встановлений спосіб. Крім того, зазначив, що ОСОБА_1 було обрано неналежний спосіб захисту порушеного права, оскільки задоволення вимог щодо визнання оспорюваних договорів недійсними, скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 та поновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 не відновить порушеного права ОСОБА_1 . Відтак, просив суд відмовити у задоволенні позову.
Відзив на позовну заяву від ОСОБА_2 до суду не надходив.
03.02.2025 року представником ОСОБА_3 - адвокатом Коваленко К. О. було подано письмові пояснення з копією ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року у справі №522/20410/21 на підтвердження добросовісності Сергєєва С. С., які долучено до матеріалів справи.
ОСОБА_1 та його представник у судове засідання не з'явилися. Про дату, час та місце його проведення були належним чином повідомлені, причини своєї неявки суду не повідомили.
ОСОБА_3 у судове засідання не з'явився. . Про дату, час та місце його проведення були належним чином повідомлені. Представник - адвокат Коваленко К. О. подала заяву про розгляд без участі, просила відмовити у задоволенні позову.
ОСОБА_2 у судове засідання не з'явився. Про дату, час та місце його проведення був належним чином повідомлений, причини своєї неявки суду не повідомив.
Суд вважає можливим розгляд справи, оскільки відповідно до положень ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Дослідивши подані документи і матеріали справи та з'ясувавши фактичні обставини, суд приходить до наступного.
Відповідно до статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Згідно зі статями 12,13 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Відповідно до статті 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановленихстаттею 82 цього Кодексу, тобто тягар доказування лежить на сторонах цивільно-правового спору.
Згідно зі статтями 76-79 ЦПК України, доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом частини 1 статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Судом встановлено, що 11 серпня 2021 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики №0110821-02.
Втім, як вбачається з матеріалів справи, договір позики №0110821-02 від 11.08.2021 року був предметом розгляду у іншій справі №348/2070/21 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Так, Надвірнянським районним судом Івано-Франківської області при розгляді справи №348/2070/21 було встановлено, що згідно з договором позики від 11.08.2021 року, ОСОБА_1 передав 444 015,00 гривень у борг ОСОБА_2 терміном до 11.05.2022 року. Сторони домовились, що загальна сума в гривнях, яка підлягає поверненню у строки та в порядку передбаченому цим договором буде відповідати 1644 доларів США 00 центів. Пунктом 5 даного договору позики сторони узгодили графік повернені позичальником грошових коштів, відповідно до якого позичальник зобов?язаний був повернути позикодавцеві частину суми позики у розмірі 16335, 00 гривень (605 доларів США 00 центів) до 11.09.2021 включно, однак свої зобов?язання не виконав. Факт передачі коштів підтверджений розпискою від 11.08.2021 року.Згідно умов договору ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 444015,00 гривень, які зобов?язався повернути до 11.05.2022 року, однак, свої зобов?язання невиконав.
11 серпня 2021 року на виконання п.12.13 договору позики сторонами укладено договір застави транспортного засобу, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І.В., за реєстровим №2527, що підтверджується копією договору застави транспортного засобу та витягом з Державного реєстру обтяженнярухомого майна.
На підставі договору застави транспортного засобу №2527, 11 серпня 2021 року на автомобіль AUDI модель А8, ідентифікаційний номер НОМЕР_6 , 2013 року випуску, тип кузова - АА, ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_3 було накладено приватне обтяження, зареєстроване приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Дєордієвою І. В. за №291815393.
Також, 13 вересня 2021 року між ТОВ «БРИЗ» та ОСОБА_2 було укладено договір комісії №3553/21/1/018321. За п. 1.1. вказаного договору комісії, Комісіонер зобов'язується за дорученням Комітента за комісійну плату вчинити за рахунок комітента від свого імені один/ або декілька правочинів щодо продажу транспортного засобу (який підпадає під визначення вживаного транспортного засобу відповідно до пункту 189.3 статті 189 Податкового кодексу України): марка, модель AUDI А8, 2013 року випуску, колір ЧОРНИЙ, VIN, № кузова (шасі, рами) НОМЕР_8 , свідоцтво про НОМЕР_9 , номерний знак НОМЕР_3 зареєстрований за Власником (Комітентом за договором комісії) транспортного засобу 11.08.2021 року (надалі - транспортний засіб або ТЗ) за ціною, не нижче узгодженої сторонами, а саме: 14000 грн (чотирнадцять тисяч гривень 00 копійок).
Згідно розширеного витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна № 75551031 від 12.10.2021 року, приватним виконавцем Єфіменко Д. О. 14 вересня 2021 року було припинено обтяження, накладене на транспортний засіб марки AUDI модель А8, 2013 року випуску, колір ЧОРНИЙ, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_8 , номерний знак НОМЕР_3 , який придбав ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321, укладеного з ТОВ «БРИЗ». За результатами укладеного договору купівлі-продажу ОСОБА_3 було видано свідоцтво НОМЕР_10 від 14 вересня 2021 року, видане ТСЦ №5142, яким засвідчено право власності ОСОБА_3 на зазначений транспортний засіб, якому присвоєний державний номер НОМЕР_4 .
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб'єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має також бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.6)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. theUnitedKingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати.
При цьому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу juranovitcuria (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).
Велика Палата Верховного Суду також наголошувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46).
Так, ОСОБА_1 було заявлено позовні вимоги щодо визнання недійсними договору комісії, укладеного між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) від 13.09.2021 №3553/21/1/018321 та договору купівлі-продажу транспортного засобу AUDI модель А8, номер кузова НОМЕР_1 , 2013 року випуску, від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321, укладеного між ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) та ОСОБА_3 .
У зв'язку з чим суд зауважує, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права шляхом визнання оспорюваних правочинів недійсними не є ефективним засобом відновлення порушеного права позивача, адже за загальним правилом наслідком встановлення судом недійсності правочину є реституція.
Разом із тим, позовна вимога про визнання правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише у разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину за наявності порушеного цивільного права (див. постанову Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц).
ОСОБА_1 не є стороною договору комісії від 13.09.2021 року №3553/21/1/018321 та договору купівлі-продажу від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321, а тому застосування реституції як наслідку недійсності правочину не відновить порушені права ОСОБА_1 , що свідчить про відсутність порушеного права ОСОБА_1 .
Також, враховуючи те, що ОСОБА_1 не було заявлено позовні вимоги щодо визнання недійсними оспорюваних правочинів у поєднанні з позовними вимогами щодо застосування наслідків недійсності правочину, обраний ОСОБА_1 спосіб захисту порушеного права не є ефективним.
Наведене, в свою чергу,є самостійною підставою для відмови у позові.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Під час розгляду даної справи, ОСОБА_1 не було доведено яким чином укладення договору комісії від 13.09.2021 року №3553/21/1/018321 між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ», а також договору купівлі-продажу від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321 між ТОВ «БРИЗ» і ОСОБА_3 порушило його законні права та інтереси.
Враховуючи викладене, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання недійсними договору комісії, укладеного між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) від 13.09.2021 №3553/21/1/018321 та договору купівлі продажу транспортного засобу AUDI модель А8, номер кузова НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_3 від 14.09.2021 №3553/21/1/018321, укладеного між ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) та ОСОБА_3 слід відмовити.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із статтею 387 ЦК України, власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
Цивільним Кодексом України передбачено способи захисту порушених прав - віндикація або реституція.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючогоневласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.
Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.
Згідно із частиною першою статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконно володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України.
Відтак, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу рухомого або нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.
Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18), задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Таким чином, у разі порушення оспорюваними правочинами права ОСОБА_1 на звернення стягнення на предмет застави, ОСОБА_1 із дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України вправі витребувати належний йому транспортний засіб від особи, яка є останнім його набувачем - ОСОБА_3 , незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Втім, для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Тому, також відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак НОМЕР_3 ); поновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак - НОМЕР_5 ) у зв'язку з обранням неефективного способу захисту порушеного права.
Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття такого права з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.
Суть державної реєстрації прав - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, які вже мали місце на підставі рішень відповідних органів, договорів чи інших правовстановлюючих документів, шляхом внесення відповідних записів до Державного реєстру прав, а не безпосереднє створення таких фактів зазначеними записами.
Зазначене узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 та Верховного Суду, викладеними у постанові від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18.
Тому, задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на спірний автомобіль та поновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на спірний автомобільне відновить порушеного права ОСОБА_1 , оскільки державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням факту вже набутого права власності.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про заставу» та статтею 572 ЦК України застава є способом забезпечення зобов'язань; у силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Частиною четвертою статті 577 ЦК України передбачено, що моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Відповідно до частини другої статті 586 ЦК України заставодавець має право відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про заставу» застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи; застава зберігає силу і у випадках, коли у встановленому законом порядку відбувається уступка заставодержателем забезпеченої заставою вимоги іншій особі або переведення боржником боргу, який виник із забезпеченої заставою вимоги, на іншу особу.
Зазначені норми застосовуються з урахуванням положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна.
Відповідно до частини третьої статті 9 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», якщо інше не встановлено законом, зареєстроване обтяження зберігає силу для нового власника (покупця) рухомого майна, що є предметом обтяження, за винятком таких випадків: 1) обтяжувач надав згоду на відчуження рухомого майна боржником без збереження обтяження; 2) відчуження належного боржнику на праві власності рухомого майна здійснюється в ході проведення господарської діяльності, предметом якої є систематичні операції з купівлі-продажу або інші способи відчуження цього виду рухомого майна.
Статтею 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» визначено, що у разі відчуження рухомого майна боржником, який не мав права його відчужувати особа, що придбала це майно за відплатним договором, вважається його добросовісним набувачем згідно зі статтею 388 ЦК України за умови відсутності в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей про обтяження цього рухомого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень.
Згідно зі статтею 12 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» взаємні права та обов'язки за правочином, на підставі якого виникло обтяження, виникають у відносинах між обтяжувачем і боржником з моменту набрання чинності цим правочином, якщо інше не встановлено законом. Реєстрація обтяження надає відповідному обтяженню чинності у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. У разі відсутності реєстрації обтяження таке обтяження зберігає чинність у відносинах між боржником і обтяжувачем, проте воно є не чинним у відносинах з третіми особами, якщо інше не встановлено цим Законом. На підставі реєстрації встановлюється пріоритет обтяження, якщо інші підстави для виникнення пріоритету не визначені цим Законом.
За таких обставин реалізація майна, що є предметом застави, без припинення обтяжень, не припиняє заставу, тому застава зберігає чинність при переході права власності на предмет застави до іншої особи.
Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, наведеними у постановах від 10 жовтня 2019 року в справі № 463/3582/17 (провадження № 6113383св19) та від 07 квітня 2020 року у справі № 761/48585/18 (провадження № 61-19810св19).
Згідно зі статтею 42 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» держателем Державного реєстру є уповноважений центральний орган виконавчої влади. Порядок ведення Державного реєстру визначає Кабінет Міністрів України.
Частиною четвертою статті 43 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» передбачено, що відомості про звернення стягнення на предмет обтяження згідно зі статтею 24 цього Закону реєструються держателем або реєстратором Державного реєстру на підставі заяви обтяжувача, в якій зазначаються реєстраційний номер запису, найменування боржника, ідентифікаційний код боржника в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України або індивідуальний ідентифікаційний номер боржника в Державному реєстрі фізичних осіб платників податків та інших обов'язкових платежів та посилання на звернення стягнення на предмет обтяження.
Відповідно до частин першої, другої статті 44 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» записи до Державного реєстру вносяться держателем або реєстраторами Державного реєстру протягом робочого дня, в який подано заяву обтяжувача. Моментом реєстрації обтяження є день, година та хвилина внесення відповідного запису до Державного реєстру, а моментом припинення реєстрації обтяження є день, година та хвилина реєстрації в Державному реєстрі відомостей про припинення обтяження. Записи зберігаються в Державному реєстрі протягом п'яти років з моменту їх внесення. Обтяжувач має право в будь-який час подати заяву про припинення обтяження і подальше виключення запису або про продовження строку дії реєстрації на не більш як п'ятирічний строк.
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства України застава зберігає свою силу для нового власника майна за умови наявності у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відповідних відомостей про обтяження, які внесені до такого реєстру перед відчуженням предмета застави і є чинними на момент його відчуження. У протилежному випадку набувач вважається добросовісним і набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень.Подібних висновків дійшов Верховний Суд у Постанові від 09.06.2021 у справі №643/1735/19.
Відповідно до п.41 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів, усіх типів марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, який затверджено Постановою КМУ від 07.09.1998 №1388 Забороняється перереєстрація на нового власника та зняття з обліку транспортних засобів, які перебувають в розшуку або щодо яких у Єдиному державному реєстрі транспортних засобів є відомості про накладення арешту або заборону на зняття з обліку та/або перереєстрацію на підставі судового рішення чи постанови державного або приватного виконавця. Перереєстрація на нового власника транспортного засобу, щодо якого в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна є відомості про обмеження відчуження, здійснюється за наявності письмової згоди обтяжувача (заставодержателя), крім випадків переходу права власності на транспортний засіб у порядку спадкування, правонаступництва або виділення частки в спільному майні.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 14 вересня 2021 року, на момент реєстрації права власності на автомобільмарки AUDI модель А8, 2013 року випуску, колір ЧОРНИЙ, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_8 за ОСОБА_3 у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна були відсутні відомості про його обтяження. Тобто ОСОБА_3 є добросовісним набувачем майна в розумінні приписів ст. 10 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», а тому набув право власності на майно без обтяжень.
У Постанові від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала про таке: «Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)).
Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).
Неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
Звертаючись із позовом у даній справі, ОСОБА_1 недобросовісність ОСОБА_3 при придбанні спірного транспортного засобу не обґрунтовував, доказів цього не надавав.
З наявних у справі доказів не вбачається наявність у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна відомостей щодо обтяжень, накладених на автомобіль марки AUDI модель А8, 2013 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_8 на день укладення договору купівлі-продажу від 14.09.2021 року №3553/21/1/018321 між ТОВ «БРИЗ» і ОСОБА_3 .
Крім того, як зауважено Приморським районним судом м. Одеси в ухвалі від 29.11.2021 року у справі № 522/20410/21, яку було надано ОСОБА_3 разом з поясненнями від 03.02.2025 року, ОСОБА_3 очевидно є добросовісним набувачем та право власності на автомобіль AUDI модель А8, 2013 року випуску, номер кузова (шасі, рама) НОМЕР_8 набув на законних підставах та у передбаченому законом порядку, що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_11 , виданим 14.09.2021 року Територіальним сервісним центром №5142. А тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 порушив права ОСОБА_1 .
Між іншим, ОСОБА_3 у поясненнях, поданих 03.02.2025 року вказав про неналежний суб'єктний склад учасників у даній справі, що є підставою для відмови у задоволенні позову.
Суд приймає до уваги відповідні аргументи ОСОБА_3 з огляду на наступне.
Визначення позивачем у справі складу сторін (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов'язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову у зв'язку з неналежним суб'єктним складом сторін (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 року у справі № 125/2157/19).
Відповідно до частин 1-3 статті 51 ЦПК України, суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача.Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.
Таким чином, на позивача покладено обов'язок визначити відповідача / відповідачів у справі. Залучення відповідача / співвідповідача у справі здійснюється лише судом першої інстанції за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання (у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження). У разі спливу зазначених строків та необхідності залучення відповідача до участі у справі на позивача покладається обов'язок довести факт своєї необізнаності щодо необхідності залучення належного відповідача / співвідповідача. Можливість залучення до участі у справі відповідача / співвідповідача в апеляційного суду відсутня. Суд під час розгляду справи повинен вирішувати спір, виходячи зі складу сторін, які визначені позивачем, і не вправі зі своєї ініціативи без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 925/440/18).
Суд звертає увагу на те, що особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Зокрема, у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них (подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 10.09.2021 у справі № 909/207/20).
З урахуванням наведених положень, судом було встановлено, що ОСОБА_1 , за наявності двох учасників оспорюваного договору комісії, укладеного між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ», позовні вимоги про його недійсність заявив лише до ОСОБА_2 .Так само, ОСОБА_1 , за наявності двох учасників оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ «БРИЗ» та ОСОБА_3 позовні вимоги про його недійсність заявив лише до ОСОБА_3
ОСОБА_1 не було подано клопотання про залучення до участі у справі ТОВ «БРИЗ» в якості співвідповідача до закінчення підготовчого провадження, а також не обґрунтовано необізнаність ОСОБА_1 до подання позову у справі про підставу залучення ТОВ «БРИЗ» в якості співвідповідача.
Отже, позов пред'явлено не до всіх учасників оспорюваних правочинів. Тому, суд виснує про наявність підстав для відмови у задоволенні позову у зв'язку з неналежним суб'єктним складом учасників у справі.
Якщо під час розгляду позовних вимог про визнання правочину недійним суд встановить, що позов пред'явлено не до всіх учасників цього правочину, тобто встановить неналежний суб'єктний склад учасників справи, суд відмовляє в задоволенні позову із зазначеної підстави (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, постанові Верховного Суду від 10.09.2021 № 909/207/20).
Таким чином, аналізуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсними договору комісії, укладеного між ОСОБА_2 і ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) від 13.09.2021 №3553/21/1/018321 та договору купівлі продажу транспортного засобу AUDI модель А8, номер кузова НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_3 від 14.09.2021 №3553/21/1/018321, укладеного між ТОВ «БРИЗ» (ЄДРПОУ 24539620) та ОСОБА_3 ; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_3 на автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак НОМЕР_3 ); поновлення державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на автомобіль AUDI модель А8, номер шасі НОМЕР_1 , 2013 року випуску, тип кузова - НОМЕР_2 , ЗАГАЛЬНИЙ ЛЕГКОВИЙ СЕДАН, колір - ЧОРНИЙ, державний номер НОМЕР_4 (попередній номерний знак - НОМЕР_5 ).
Згідно вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Зважаючи на відмову у задоволенні позову, судовий збір слід покласти на ОСОБА_1 .
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись статями 12, 13, 76, 77, 78, 79, 81, 89, 223, 263 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 15, 16, 203, 215, 319,387, 388, 572, 577, 586 Цивільного кодексу України, суд
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу - відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку шляхом подачі в 30-денний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги до Одеського апеляційного суду, а в разі складання рішення у повному обсязі - з дня складання у повному обсязі.
Суддя Кочко В.К.