11 лютого 2025 рокуЛьвівСправа № 380/9935/24 пров. № А/857/24237/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів: Коваля Р.Й., Носа С.П.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року (ухвалене головуючим-суддею Москалем Р.М. в порядку спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У березні 2024 ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ВПВР, відповідач), в якому просила визнати протиправною бездіяльність головного державного виконавця ВПВР Іванюти І.М. щодо незадоволення її заяви від 12.04.2024, яка була направлена 19.04.2024, про закінчення виконавчого провадження зі стягнення з неї коштів виконавчого збору у виконавчому провадженні ВП №54749289 з примусового виконання постанови №40227878, виданої 26.05.2014 ВПВР про стягнення з неї виконавчого збору в розмірі 3325570,89 грн на користь держави у зв'язку з відсутністю підстав його стягнення та зобов'язати головного державного виконавця ВПВР Іванюту І.М. закінчити вказане виконавче провадження у зв'язку з відсутністю підстав для стягнення виконавчого збору.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 19.09.2024 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій через невідповідність висновків суду викладених в оскаржуваному рішенні обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити її позовні вимоги повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції не надав жодної оцінки її аргументам про незаконність самого факту стягнення з неї виконавчого збору за відсутності стягнення виконавцем основної суми боргу. На переконання скаржниці належним та ефективним способом захисту порушених прав, який здатний відновити й захистити права боржника, полягає у закінченні державним виконавцем виконавчого провадження зі стягнення виконавчого збору. Правовою основою для цього у подібному випадку слід розглядати як загальні підстави, перелік яких наведений у ч.1 ст.39 Закону України “Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02.06.2016 (далі - Закон №1404), так і ч.2 ст.27 цього Закону, яка у таких обставинах має характер спеціальної підстави для закінчення виконавчого провадження.
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Згідно п.1 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що в період з 16.10.2013 по 18.09.2017 ОСОБА_1 була боржником у виконавчому провадженні ВП №40227878 з примусового виконання виконавчого листа №1319/7981/2012 від 30.09.2013, виданого місцевим судом на виконання рішення у цивільній справі. В межах цього виконавчого провадження 26.05.2014 державний виконавець прийняв постанову про стягнення з ОСОБА_1 виконавчого збору у сумі 3341457,18 грн, який станом на 19.09.2017 стягнуто у розмірі 15886,29 грн. 18.09.2017 виконавчий документ було повернуто стягувачу за його заявою.
21.09.2017 державний виконавець виніс постанову ВП №54749289 про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання постанови №40227878 від 26.05.2014, в межах якого вчинялися дії щодо примусового стягнення з боржника коштів шляхом звернення стягнення на заробітну плату, пенсію та інші доходи боржника.
У лютому 2023 року ОСОБА_1 оскаржила постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №54749289 з примусового виконання постанови №40227878 від 26.05.2014 про стягнення з неї виконавчого збору в розмірі 3325570,89 грн на користь держави, а також постанову про відкриття виконавчого провадження ВП №54749289.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 17.03.2023 по справі №380/2362/23 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 27.04.2023 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення від 17.03.2023 по справі №380/2362/23 скасовано та прийнято постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Департаменту ДВС залишено без розгляду.
19.04.2024 ОСОБА_1 скерувала до Департаменту ДВС заяву від 12.04.2024, в якій просила припинити бездіяльність державного виконавця, який тривалий час не виносить постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №54749289, в обґрунтування доводів якої вказала на відсутність підстав для виконання виконавчого документа (постанови ВП №40227878 від 26.05.2014) та просила прийняти постанову про закінчення виконавчого провадження ВП №54749289 у зв'язку з відсутністю підстав для стягнення виконавчого збору.
Листом №73280/К-13736/20.1 від 15.05.2024 ВПВР повідомив позивачку, що на виконанні у відділі перебуває виконавче провадження ВП №54749289 з виконання постанови про стягнення виконавчого збору ВП №40227878 від 26.05.2014 про стягнення з ОСОБА_1 на користь держави виконавчого збору у розмірі 3325570,89 грн. Відповідно до положень ст.28 Закону №1404 (в редакції, чинній на момент прийняття рішення державним виконавцем про стягнення виконавчого збору (постанови від 26.05.2014 ВП № 40227878)) визначено, що у разі невиконання боржником рішення майнового характеру у строк, встановлений ч.2 ст.25 цього Закону для самостійного його виконання, постановою державного виконавця з боржника стягується виконавчий збір у розмірі 10% суми, що підлягає стягненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом. У зазначених розмірах виконавчий збір підлягає стягненню з боржника також у разі повернення виконавчого документа без виконання за письмовою заявою стягувача та у разі самостійного виконання боржником рішення після початку його примусового виконання, зокрема шляхом перерахування коштів безпосередньо на рахунок стягувача. Станом на 15.05.2024 відомостей щодо скасування (оскарження) вищезазначеної постанови на адресу відділу не надходило та остання є чинною, а відтак є такою, що підлягає виконанню.
Вважаючи бездіяльність відповідача протиправною, ОСОБА_1 звернулася до адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що аргументи позивачки могли б бути доречними з точки зору обставин, які входять в предмет доказування в судовому спорі про скасування постанови №40227878 від 26.05.2014 чи про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Водночас, у цьому спорі вони не доводять протиправності будь-яких дій чи бездіяльності відповідача та свідчать лише про безпідставність позовних вимог, заявлених до ВПВР.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Згідно ст.1291 Конституції України, суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Пунктом дев'ятим частини другої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов'язковість рішень суду.
За змістом ч.1 ст.370 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №1404, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно ч.1 ст.5 Закону №1404, примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України “Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Відповідно до п.1 ч.1 ст.26 Закону №1404, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.
Згідно ч.1, п.1, 18 ч.3 ст.18 Закону №1404, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право: проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; вимагати від матеріально відповідальних і посадових осіб боржників - юридичних осіб або боржників - фізичних осіб надання пояснень за фактами невиконання рішень або законних вимог виконавця чи іншого порушення вимог законодавства про виконавче провадження.
Відповідно до ч.1, 2, 3, 4 ст.27 Закону №1404, виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Згідно ч.5, 9 ст.27 Закону №1404, виконавчий збір не стягується: 1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; 2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини; 3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України “Про гарантії держави щодо виконання судових рішень»; 4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону; 5) у разі виконання рішення приватним виконавцем; 6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, яка підлягає врегулюванню відповідно до Закону України “Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення» та Закону України “Про заходи, спрямовані на подолання кризових явищ та забезпечення фінансової стабільності на ринку природного газу», а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності зазначеними законами. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Згідно п.8 розділу ІІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України №512/5 від 02.04.2012 (далі - Інструкція №512), стягнення виконавчого збору здійснюється у порядку, визначеному статтею 27 Закону. Про стягнення з боржника виконавчого збору та його розмір державний виконавець зазначає у постанові про відкриття виконавчого провадження. Виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору. Виконання постанови про стягнення виконавчого збору здійснюється за рахунок стягнутих з боржника коштів за умови відсутності заборгованості зі сплати аліментів.
Отже, державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Верховним Судом у постановах від 12.08.2021 по справі №200/7867/19-а, від 16.09.2021 по справі № 640/20241/20, від 21.10.2021 по справі № 420/4279/19, від 09.12.2021 по справі №520/7192/20 вказано, що умови й підстави, коли виконавчий збір не стягується, чітко визначені. Стягнення виконавчого збору не стосується притягнення особи до юридичної відповідальності, оскільки виконавчий збір не є санкцією.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 не оскаржувала постанову №40227878 від 26.05.2014 (виконавчий документ) в судовому порядку.
Щодо оскарження постанови про відкриття виконавчого провадження ВП №54749289, то адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту ДВС щодо скасування оспорюваної постанови було залишено без розгляду.
Таким чином, як виконавчий документ, так і постанова про відкриття виконавчого провадження є чинними.
Колегія суддів звертає увагу на те, що постанова про стягнення виконавчого збору виноситься одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.
Згідно п.1 ч.1 ст.26 Закону №1404, виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону, за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення. Підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів : постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.
Постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору є виконавчим документом, підлягає виділенню в окреме виконавче провадження та виконанню.
При цьому, як слушно зауважив суд першої інстанції, вичерпний перелік підстав для закінчення виконавчого провадження міститься в частині першій статті 39 Закону №1404, проте жодної із передбачених законом підстав для закінчення виконавчого провадження ВП №54749289 на підставі заяви ОСОБА_1 від 12.04.2024 немає.
На думку колегії суддів, виконавець отримавши виконавчий документ, у даному випадку постанову про стягнення виконавчого збору, зобов'язаний відкрити виконавче провадження і з огляду на відсутність підстав для закриття виконавчого провадження вчинити виконавчі дії, направлені на виконання виконавчого документа.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення даного позову.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Керуючись ст.ст. 272, 287, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення рішення Львівського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2024 року по справі №380/9935/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді Р. Й. Коваль
С. П. Нос