Справа № 640/23235/19 Суддя (судді) першої інстанції: Леонтович А.М.
11 лютого 2025 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Кучми А.Ю.,
суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року (м. Київ, дата складання повного тексту - 18.04.2024) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправними та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 22.10.2019 №1169ц про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23 жовтня 2019 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України в органі прокуратури з 23 жовтня 2019 року;
- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 23.10.2019 по дату винесення судового рішення.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач працював на посаді начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та виконував функції, передбачені статтею 39 Кримінального процесуального кодексу України, а відтак не був прокурором в розумінні статті 36 цього Кодексу. При цьому, зазначає, що спірним наказом Генеральної прокуратури України від 22 жовтня 2019 року №1169ц його звільнено на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 23 жовтня 2019 року, однак ця норма врегульовує питання звільнення з посад прокурорів, а не осіб, які є керівниками органів досудового розслідування, а тому позивач не є суб'єктом, який підпадає під дію вказаної норми і відповідно, звільнення відбулося всупереч вимогам вищезазначеної норми. Також, зазначив про відсутність факту ліквідації чи реорганізації органу прокуратури та вказав на відсутність скорочення кількості прокурорів, що на думку позивача, підтверджує неможливість його звільнення на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у зв'язку зі скороченням штату.
Відповідач у своєму відзиві просив суд відмовити у задоволенні позову, вказав на законність звільнення позивача із займаної посади. При цьому, вказує на безпідставність тверджень позивача щодо незастосування до нього положень Закону України «Про прокуратуру», процитував приписи пункту 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», якими прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись із вказаним рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, з підстав порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позову. Наголошує, що неподання позивачем відповідної заяви вказує на відсутність його бажання щодо переведення до відповідної прокуратури з дотриманням чітко визначеного у Законі механізму. Тобто відсутність заяви прокурора за встановленою формою свідчить про відсутність підстав для проведення атестації та переведення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора. Вказує, що звільнення позивача відбулося з дотриманням вимог законодавства
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду - зміні.
Згідно з ч.4 статті 317 КАС України, зміна судового рішення може полягати в доповнені або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 з липня 2002 року по жовтень 2019 року безперервно працював в органах прокуратури України на посадах: слідчого прокуратури Ленінського району м. Одеси, слідчого прокуратури Суворовського району м. Одеси, помічника прокурора Суворовського району м. Одеси, прокурора відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури слідчого управління прокуратури Одеської області, прокурором, старшим прокурором відділу нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, старшим слідчим в особливо важливих справах третього слідчого відділу управління з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, заступником начальника аналітичного відділу управління спеціальних розслідувань Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, першим заступником начальника управління спеціальних розслідувань Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, заступником начальника Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України, начальником управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора України №662ц від 11.07.2018, позивача призначено на посаду начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України.
Наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 №1169ц позивача було звільнено з посади та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
Вважаючи наказ суб'єкта владних повноважень про звільнення з займаної посади протиправними, а своє право порушеним, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав жодного належного та допустимого доказу на підтвердження правомірності його рішень.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Правові засади організації та діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» №1697-VII від 14 жовтня 2014 року (далі - Закон №1697-VII).
Згідно статті 4 Закону № 1697-VII організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Законом № 113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв'язку із чим до Закону № 1697-VII були внесені зміни.
Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв'язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. Приведення у відповідність із вимогами статті 14 Закону України «Про прокуратуру» кількісного складу органів прокуратури здійснюється, крім іншого, шляхом проведення атестації на виконання вимог Закону № 113-ІХ.
Згідно з пунктом 21 № 113-IX у тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно словами «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Абзацом 1 та 2 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ установлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури. Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
Пунктами 4-6 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ передбачено, що день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України». Офіс Генерального прокурора є правонаступником Генеральної прокуратури України у міжвідомчих міжнародних договорах, укладених Генеральною прокуратурою України. З дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Пунктом 7 Розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX установлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом. Слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Згідно з пунктом 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором.
Пунктом 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ передбачено, що прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур (у тому числі ті, які були відряджені до Національної академії прокуратури України для участі в її роботі на постійній основі) мають право в строк, визначений Порядком проходження прокурорами атестації, подати Генеральному прокурору заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах. У заяві також повинно бути зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних, на застосування процедур та умов проведення атестації. Форма та порядок подачі заяви визначаються Порядком проходження прокурорами атестації.
Так, на виконання норм розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ з метою проведення атестації прокурорів наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 затверджено Порядок проходження прокурорами атестації, який визначає процедуру надання оцінки професійній компетентності, професійній етиці та доброчесності прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур (далі - Порядок № 221).
Відповідно до пункту 2 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Атестація слідчих органів прокуратури відбувається за процедурою, передбаченою для прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур і військових прокуратур відповідно до цього Порядку.
Пунктом 5 розділу І Порядку № 221 визначено, що предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок); 2) професійної етики та доброчесності прокурора.
Відповідно до пунктів 9, 10 розділу І Порядку № 221 атестація проводиться на підставі письмової заяви, зокрема, прокурора Генеральної прокуратури України про переведення на посаду в Офісі Генерального прокурора, в якій зазначено про намір пройти атестацію, надано згоду на обробку персональних даних і на застосування процедур та умов проведення атестації. Така заява подається у строк до 15 жовтня 2019 року (включно) та підписується прокурором особисто. Форми типових заяв прокурора встановлено у додатку 2 до цього Порядку, в редакції, що діяла на час спірних правовідносин.
За приписами підпункту 1 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію.
Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Наказом Генеральної прокуратури України від 23.08.2018 №168 затверджено Положення про Головне слідче управління Генеральної прокуратури України (далі - Положення).
Згідно пунктів 1.1 і 3.1 цього Положення Головне слідче управління Генеральної прокуратури України (далі - Головне управління) є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури України (на правах Департаменту), одним із основних завдань якого є організація та проведення відповідно до вимог пункту 1 розділу XI «Перехідні положення» КПК України та пункту 9 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України досудового розслідування кримінальних правопорушень.
До складу Головного управління, зокрема, входять: управління з розслідування особливо важливих справ, управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, управління з розслідування кримінальних проваджень у сфері економіки, управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями, кожне з яких діє у складі відповідних відділів. До складу управління з розслідування особливо важливих справ входить третій відділ з розслідування кримінальних проваджень (п. 2.1 Положення)
До штату структурних підрозділів Головного управління входять прокурори, старші слідчі та слідчі в особливо важливих справах, а також головні, провідні спеціалісти, спеціалісти, старший інспектор (п. 2.5 Положення)
Суд першої інстанції правильно зазначив, що позивач, як начальник управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, в розумінні пункту 17 частини 1 статті 3 КПК України, виконував обов'язки слідчого органу досудового розслідування, службове становище і процесуальний статус якого, з огляду на приписи статей 36 і 40 КПК України, статей 22-26 Закону №1697-VII, є відмінними від правового статусу прокурора.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 21 липня 2022 року у справі № 640/22657/19, суд сформував правовий висновок щодо застосування пунктів 7, 9, 10, підпункту 1 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII, абзацу 2 пункту 2 розділу I Порядку № 221 до слідчих органів прокуратури.
У вказаній справі Верховний Суд зазначив, що приписи пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), що визначали порядок звільнення прокурорів на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII під час проведення їхньої атестації, стосувалися виключно прокурорів. При цьому системний аналіз положень Закону № 113-ІХ у взаємозв'язку з положеннями Закону № 1697-VII не дає підстав для висновку про ототожнення законодавцем у тексті Закону № 113-ІХ понять прокурора і слідчого прокуратури в єдиному терміні «прокурори».
Верховний Суд указав, що норма пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, яка була єдиною в цьому Законі станом на час виникнення спірних правовідносин, що стосувалася слідчих органів прокуратури і передбачала можливість їх переведення на посаду прокурора у реформованих органах прокуратури за умови успішного проходження ними атестації, не означала застосування до таких осіб усіх професійних процедур, обов'язкових для посади прокурора, а також можливість звільнення їх з посад слідчих в разі непроходження або неуспішного проходження атестації для зайняття посади прокурора.
Таким чином, Верховний Суд висловив позицію, що позивачі, перебуваючи на посадах слідчих органів прокуратури, а не прокурора Генеральної прокуратури України, не могли бути звільнені на підставі пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-IX, позаяк редакція цієї норми, чинна станом на дату видання оскаржуваних в наведених справах наказів про звільнення позивачів, яка регулювала звільнення із посади у випадку, зокрема, неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора і намір пройти атестацію, стосувалася виключно прокурорів.
Аналогічні висновки наведені й у постановах Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 640/25387/19, від 30 серпня 2022 року у справі № 640/1514/20, від 27 жовтня 2022 року у справі № 640/3612/20, від 31 січня 2023 року у справі № 160/7620/20, № 640/23690/19, від 11.04.2024 у справі № 640/22750/19.
Позивач, обіймаючи посаду начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, не виконував повноваження прокурора, передбачені КПК України і Законом №1697-VII, а отже, не мав статусу прокурора, що виключало можливість застосування до нього станом на день звільнення (23 листопада 2019 року) положень Закону №1697-VII, в тому числі пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону щодо звільнення прокурора з посади з підстави ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Враховуючи висновки Верховного суду наведені у вищевказаних постановах, колегія суддів вважає, що питання подальшого перебування позивача на посаді начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України, мало вирішуватися в інший спосіб, аніж звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII.
Фактично оскаржуваним наказом Генерального прокурора від 22.10.2019 №1169ц позивача незаконно звільнено з посади начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі п. 9 ч. 1 ст. 51 Закону №1697-VII, що є достатньою підставою для поновлення його на попередній роботі (без надання оцінки іншим підставам позову та апеляційної скарги) з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність наказу Генерального прокурора № 1169ц від 22 жовтня 2019 року щодо звільнення позивача з посади начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24 жовтня 2019 року, з підстав, не поширення на позивача як слідчого органів прокуратури пункту 9 частини 1 статті 51 цього Закону, як можливість звільнення останнього з займаної посади.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що належним та ефективним способом захисту порушеного права буде поновлення позивача на посаді начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України та органів прокуратури з 24 жовтня 2019 року.
Разом із тим, в резолютивній частині рішення суд першої інстанції вказав про поновлення позивача з 23 жовтня 2019 року, тобто в цій частині судове рішення підлягає зміні.
Частиною 2 статті 235 Кодексу про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Отже, у разі поновлення незаконно звільненого працівника відшкодуванню підлягає середній заробіток за час незаконного недопущення його до роботи.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (надалі - Порядок № 100).
Відповідно до пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку № 100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.
Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як встановлено з довідки Генеральної прокуратури України від 28 грудня 2019 року №18-1432зп, середньоденна заробітна плата позивача складає 2 257,30 грн.
Виходячи із поняття вимушеного прогулу, кількість днів вимушеного прогулу визначається з дня звільнення та до винесення судом рішення про поновлення на роботі незаконного звільненого працівника, в цьому випадку з 24 жовтня 2019 року по 18 квітня 2024 року.
Кількість днів вимушеного прогулу, які підлягають оплаті за період з 24 жовтня 2019 року по дату прийняття рішення в цій справі складає 1135 днів (робочих), при цьому :
- з 24 жовтня 2019 року 6 днів, листопад 2019 року - 21 день, грудень 2019 року - 19 днів. Разом 46 робочих днів;
- за 2020 рік - січень 2020 року - 21 день, лютий 2020 року - 20 днів, березень 2020 року - 21 день, квітень 2020 року - 21 день, травень 2020 року - 19 днів, червень 2020 року - 20 днів, липень 2020 року - 23 дні, серпень 2020 року - 20 днів, вересень 2020 року - 22 дні, жовтень 2020 року - 21 день, листопад 2020 року - 21 день, грудень 2020 року - 22 дні. Разом 251 робочий день;
- за 2021 рік - січень 2021 року - 19 днів, лютий 2021 року - 20 днів, березень 2021 року - 22 дні, квітень 2021 року - 22 дні, травень 2021 року - 18 днів, червень 2021 року - 20 днів, липень 2021 року - 22 дні, серпень - 21 день, вересень 2021 року - 22 дні, жовтень 2021 року - 20 днів, листопад 2021 року - 22 дні, грудень 2021року -22 дні. Разом 250 робочих днів;
- за 2022 рік - січень 2022 року - 19 днів, лютий 2022 року - 20 днів, березень 2022 року - 22 дні, квітень 2022 року - 20 днів, травень 2022 року - 20 днів, червень 2022 року - 20 днів, липень 2022 року - 21 день, серпень 2022 року - 22 дні, вересень 2022 року - 22 дні, жовтень 2022 року - 20 днів, листопад 2022 року - 22 дні, грудень 2022 року - 22 дні. Разом 249 робочих днів;
- за 2023 рік - січень 2023 року - 22 дні, лютий 2023 року - 20 днів, березень 2023 року - 23 дні, квітень 2023 року - 20 днів, травень 2023 року - 23 дні, червень 2023 року - 22 дні, липень 2023 року - 21 день, серпень 2023 року - 23 дні, вересень 2023 року - 21 день, жовтень 2023 року - 22 дні, листопад 2023 року - 22 дні, грудень 2023 року - 21 день. Разом 260 робочих днів;
- за період 2024 року - січень 2024 року - 23 дні, лютий 2024 року - 21 день, березень 2024 року - 21 день, квітень 2024 року - 14 днів. Разом 79 робочих днів.
Таким чином, у зв'язку з незаконним звільненням з відповідача на користь позивача потрібно стягнути 2 562 035,50 грн (1135х2 257,30 грн) середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу без утримання обов'язкових податків і зборів.
Разом із тим, в резолютивній частині рішення судом першої інстанції помилково зазначено, що період вимушеного прогулу становить з 23.10.2019 по 18.04.2024, натомість розрахунок середнього заробітку було здійснено вірно, тому в цій частині судове рішення підлягає зміні.
Згідно із пунктами 2, 3 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Тому є вірним висновок суду першої інстанції щодо негайного виконання судового рішення у відповідній частині.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про наявність підстав для зміни рішення суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - задовольнити частково.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року - змінити, виклавши абзаци третій та четвертий резолютивної частини у такій редакції:
«Поновити ОСОБА_1 на посаді начальника управління з розслідування злочинів, вчинених злочинними організаціями Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України в органі прокуратури з 24 жовтня 2019 року.
Стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2019 по 18.04.2024 у розмірі 2 562 035,50 грн.».
В іншій частині рішення Київського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 11.02.2025.
Головуючий суддя: А.Ю. Кучма
Судді: В.О. Аліменко
Н.В. Безименна