03 лютого 2025 року
м. Чернівці
справа № 713/1148/23
провадження 822/47/25
Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кулянди М.І.Ю.,
суддів: Одинака О.О., Половінкіної Н.Ю.,
за участю секретаря Бугая В.М.,
учасники справи:
позивач та відповідач за зустрічними позовами ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_9 та ОСОБА_10 , ОСОБА_11 ,
апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 листопада 2024 року,
головуючий в суді першої інстанції суддя Осокін А.Л.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідачів про встановлення юридичного факту та визнання права власності на спадкове майно за законом.
ОСОБА_1 є сином ОСОБА_12 та відповідача ОСОБА_13 . Його мати - ОСОБА_12 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після її смерті відкрилась спадщина на належну їй частину житлового будинку з належними по господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 .
На момент її смерті з нею разом були зареєстровані та проживали ОСОБА_2 - чоловік, ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_1 - позивач - син спадкодавця.
Тому кожному з них після прийняття спадщини стало належати по 1/7 частині від частини.
Позивач вказує, що прийняв спадщину, оскільки на час відкриття спадщини був неповнолітнім та не міг вчиняти дій щодо вступу в управління спадковим майном.
При цьому, нотаріус постановою від 15 березня 2023 року відмовила позивачу у видачі свідоцтва про право на спадщину, оскільки позивач не вступив в управління спадковим майном та у зв'язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно.
Просив суд встановити факт, що він, ОСОБА_1 , на день смерті ОСОБА_12 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживав спільно з нею по АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на спадкове майно, а саме на 1\7 частину в спадковому майні, яке складається з частки у житловому будинку з належними до нього по господарськими будівлями та спорудами, що становить 14% спадкового майна та становить 1/14 в житловому будинку з належними до нього по господарськими будівлями та спорудами, становить 7%, припинивши право власності за відповідачем на будинковолодіння в цілому. (так вказано в уточненому позові і саме на такому формулюванні позовних вимог наполягав представник позивача в судому засіданні).
Відповідач ОСОБА_8 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 про визнання права власності на майно колишнього колгоспного двору, посилаючись на таке.
Будинковолодіння, яке знаходиться по АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991року відносилось до категорії колгоспних дворів, та станом на вказану дату в ньому були зареєстровані та проживали: ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_16 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , він - ОСОБА_8 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 . Тому кожному з них, як членам колгоспного двору, належало по 1/10 ідеальній частині вказаного будинковолодіння.
Виходячи з викладеного, ОСОБА_8 просить суд визнати за ним право власності на 1/10 ідеальну частину вказаного будинковолодіння.
Відповідач ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 про визнання права власності на майно колишнього колгоспного двору, посилаючись на таке.
Будинковолодіння, яке знаходиться по АДРЕСА_1 станом на 15 квітня 1991 року відносилось до категорії колгоспних дворів, та станом на вказану дату в ньому були зареєстровані та проживали ОСОБА_2 , ОСОБА_12 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_16 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , він - ОСОБА_8 , ОСОБА_14 та ОСОБА_15 . Тому кожному з них, як членам колгоспного двору належало по 1/10 ідеальній частині вказаного будинковолодіння.
Виходячи з викладеного, ОСОБА_4 просить суд визнати за ним право власності на 1/10 ідеальну частину вказаного будинковолодіння.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем, на момент відкриття спадщини та визнання права власності на спадкове майно за законом задоволено частково.
Встановлено факт, що ОСОБА_1 на момент смерті своєї матері- ОСОБА_12 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спільно проживав разом з нею по АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_8 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 а, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про визнання права власності на майно колишнього колгоспного двору відмовлено.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 а, ОСОБА_8 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 про визнання права власності на майно колишнього колгоспного двору відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_8 та ОСОБА_4 суд першої інстанції дійшов висновку, що спірне будинковолодіння станом на 15 квітня 1991 року відносилось до категорії «робочих дворів», а тому позовні вимоги за зустрічними позовами, в яких позивачі посилаються на належність їм права власності на спірне будинковолодіння, оскільки , на їх думку, воно станом на 15 квітня 1991року відносилось до категорії колгоспних дворів і вони були членами цього двору - є необгрунтованими.
Встановлюючи факт проживання ОСОБА_1 з його матір'ю, на час її стерті, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідач ОСОБА_2 визнав ту обставину, що дійсно позивач ОСОБА_1 проживав разом зі спадкодавцем ОСОБА_12 , на момент її смерті, тому вимоги про встановлення факту спільного проживання позивача з ОСОБА_12 підлягають задоволенню.
Відмовляючи у визнанні права власності на спадкове майно, суд першої інстанції зазначив, що оскільки позивач не обґрунтовує незаконність набуття ОСОБА_2 права власності на спірне будинковолодіння, вимоги позивача є неконкретизованими, тобто такими, що не дають можливості чітко зрозуміти на яке саме майно у спірному будинковолодіння претендує позивач та унеможливлюють чітко визначити частку позивача у цьому майні.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позову про визнання права власності на спадкове майно скасувати, та ухвалити нове судове рішенням, яким задовольнити позовні вимоги в цій частині, а саме визнати за ОСОБА_1 право власності на 1 / 7 частку в спадковому майні, яке складається із 1/7 частки в будинковолодінні за адресою: АДРЕСА_1 , що становить 14% спадкового майна, та становить 1/14 частку в будинковолодінні (7%).
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апелянт посилається на те, що судом першої інстанції при ухваленні рішення неповно та неправильно встановлено всі обставини справи, що мають значення, не надано оцінки доказам, порушені норми процесуального права та неправильно застосовані норми матеріального права.
Зокрема, суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що із матеріалів справи та доданих доказів не вбачається часу забудови спірного будинковолодіння, що в свою чергу, не дає можливість встановити, які будівлі і споруди були встановлені на день смерті ОСОБА_12 , та на які позивач може претендувати.
Також суд першої інстанції, за власною ініціативою, прийшов до помилкового висновку, що позовні вимоги в частині визнання частки майна, на яку претендує позивач, є неконкретизованими, оскільки не дають можливість визначити частку у спірному майні.
Мотивувальна частина
Обставини справи, встановлені судом першої та апеляційної інстанцій
ОСОБА_1 , є сином ОСОБА_2 (відповідача за первісним та зустрічними позовами) та ОСОБА_12 .
Його мати ОСОБА_12 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно довідки 23 травня 2019 року №303 Вижницької міської ради у будинковолодінні, яке знаходиться по АДРЕСА_1 , станом на 01 грудня 2000 року, тобто на день смерті ОСОБА_12 з нею були зареєстровані та проживали 7 осіб, серед яких ОСОБА_2 - чоловік, ОСОБА_8 та ОСОБА_1 - діти.
З постанови від 15 березня 2019 року про відмову у вчиненні нотаріальних дій вбачається, що ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на господарство, яке знаходиться по АДРЕСА_1 , оскільки він не вступив в управління спадковим майном та не надав документи, які посвідчують право власності ОСОБА_12 , на дане майно. (а.с.222-223 т.1.)
З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що 15 березня 2018 року за ОСОБА_2 (відповідачем по первісному та зустрічних позовах) зареєстровано право власності на домоволодіння, яке знаходиться по АДРЕСА_1 (а.с.12 т.1)
Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, виходячи з наступного.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване рішення не відповідає зазначеним вимогам закону.
Згідно частини 4 статті 367ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладе ні в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Щодо порушеного права ОСОБА_1 .
Відповідно до ст.ст.1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Право на спадщину виникає в день відкриття спадщини, спадщина відкривається внаслідок смерті особи (ст.ст.1220, 1222 ЦК України).
За правилами ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
В силу ст.1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
За змістом ч.3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Як встановлено судом першої інстанції та убачається з матеріалів справи, ОСОБА_12 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після смерті ОСОБА_12 залишилось спадкове майно, до складу якого входить 1/2 частка житлового будинку з належними до нього господарськими будівлями та спорудами в АДРЕСА_1 .
Згідно довідки 23 травня 2019 року №303 Вижницької міської ради у будинковолодінні, яке знаходиться по АДРЕСА_1 , станом на 01 грудня 2000 року, тобто на день смерті ОСОБА_12 з нею були зареєстровані та проживали 7 осіб, а саме: ОСОБА_2 - чоловік, ОСОБА_8 - син, ОСОБА_6 - син, ОСОБА_7 - син, ОСОБА_1 - син, ОСОБА_14 - дочка, ОСОБА_15 - дочка.
А тому, відповідно до ст.1268 ЦК України особи які проживали разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняли спадщину після смерті ОСОБА_12 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Оскільки після смерті ОСОБА_12 відкрилася спадщина на 1/2 частину житлового будинку, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, яку прийняли семеро спадкоємців за законом. Частка спадкоємців, що прийняли спадщину становить 1/7 від частки в спадковому майні. А тому, частка кожного спадкоємця становить 1/14 спадкового майна.
Отже, ОСОБА_1 успадкував після смерті ОСОБА_12 1/14 частки спадкового майна.
Щодо позовних вимог, які пред'явлені до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , слід зазначити наступне.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (ч.1, 3 ст.13 ЦПК України).
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (ст.48 ЦПК України).
Відповідно до ст.51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб'єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб'єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв'язку з позовною вимогою, яка пред'являється до нього.
Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов'язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов'язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред'явленим позовом за наявності даних про те, що обов'язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи.
У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування» роз'яснено, що суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК України), а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК), а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини. Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №2516/1356/12-ц, від 15 січня 2020 року у справі №200/9984/16-ц, від 25 березня 2020 року у справі №140/871/16-ц, від 30 квітня 2020 року у справі №352/382/18, від 30 вересня 2020 року у справі №361/1953/18, від 07 жовтня 2020 року у справі №234/17511/19.
За загальними правилами цивільного законодавства відповідачами у справі про визнання права власності на спадкове майно є інші спадкоємці, а у випадку їх відсутності - відповідна територіальна громада в особі сільської, селищної міської ради.
Виходячи з аналізу наведеного територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування є відповідачами у спадкових спорах у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття.
Спір у справі виник щодо спадкування після смерті ОСОБА_12 .. Позов ОСОБА_1 пред'явлено до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , які є неналежними відповідачами, оскільки у справах про визнання права власності, у порядку спадкування, належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину.
В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 прийняли спадщину після смерті ОСОБА_12 .
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).
Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Отже, ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , є неналежними відповідачами у даній справі, а тому у задоволенні позовних вимог до них суду першої інстанції необхідно було відмовити саме із зазначених підстав.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом в постанові від 03 травня 2022 року у справі № 199/1136/20.
Отже, суд першої інстанції зробив правильний висновок про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , але помилився щодо мотивів такої відмови.
Також слід зазначити, що судом першої інстанції не враховано, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту його порушеного права.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зорустатті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal v. the United Kingdom" (заява N 22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча Держави-учасниці мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов'язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).
Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет норм міжнародного права за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права задля вирішення конкретного спору.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. При чому, як наголошується у рішенні ЄСПЛ, ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними.
При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) ЄСПЛ вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Таким чином, держава Україна несе обов'язок перед заінтересованими особами забезпечити ефективний засіб захисту порушених прав, зокрема - через належний спосіб захисту та відновлення порушеного права. Причому обраний судом спосіб захисту порушеного права має бути ефективним та забезпечити реальне відновлення порушеного права.
На це вказується, зокрема, і в пункті 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004у справі N 1-33/2004, в якому зазначено, що верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, яка здійснюється, зокрема і судом як основним засобом захисту прав, свобод та інтересів у державі.
Крім того, Конституційний Суд України у пункті 9 мотивувальної частини рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 у справі N 1-12/2003 наголошує на тому, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Такі правові позиції Верховний Суд виклав в постановах від 22 травня 2019 року у справі № 310/7353/13-ц та від 17 березня 2020 року у справі № 274/4841/17.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.
Задоволення позову про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).
Згідно з положеннями статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане такому набувачеві на електронному аукціоні у порядку, встановленому для приватизації державного та комунального майна. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (постанови: від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, провадження № 14-65цс22; від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, провадження № 14-96цс21).
У постанові Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 522/8412/19 (провадження № 61-10353св22) зазначено, що при розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема, на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (постанова Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17 (провадження № 61-29040св18)).
Таким чином, право на витребування майна від добросовісного набувача має саме власник або інший титульний володілець майна і в тому випадку, коли майно перебувало безпосередньо у його володінні або особи, якій він передав майно у володіння, та вибуло з такого їх володіння не з їхньої волі.
Як убачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції ОСОБА_1 , на момент смерті своєї матері ОСОБА_12 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , спільно проживав разом з нею по АДРЕСА_1 та був неповнолітнім.
Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України, спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Отже, право власності на частку у спірному майні перейшло від ОСОБА_12 до ОСОБА_1 в порядку спадкування, а ОСОБА_2 не набув у встановленому законом порядку право власності на все будинковолодіння АДРЕСА_1 . Частка у спірному будинковолодінні вибуло з володіння ОСОБА_1 поза його волею.
Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ефективним способом захисту прав ОСОБА_1 є позов про витребування частки спірного майна від ОСОБА_2 .
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).
З наведених підстав оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ОСОБА_11 про визнання права власності на спадкове майно за законом підлягає зміні в мотивувальній частині з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту прав.
Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19.
Апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що оскільки обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, тому оскаржуване судове рішення по суті вирішення спору апеляційним судом не переглядається.
Оскільки апеляційним судом в ході судового розгляду було встановлено порушення судом першої інстанції норм процесуального права у вказаній частині, колегія суддів вважає за необхідне, у відповідності до положень частини 4 статті 367 ЦПК України, вийти за межі доводів апеляційної скарги.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до п. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Змінити мотивувальну частину рішення Вижницького районного суду Чернівецької області від 04 листопада 2024 року, виклавши її в редакції цієї постанови.
У решті рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Дата складання повного тексту постанови - 11 лютого 2025 року.
Головуючий М.І. Кулянда
Судді: О.О. Одинак
Н.Ю. Половінкіна