Справа № 758/11415/24
30 січня 2025 року м. Київ
Подільський районний суд м. Києва у складі
головуючого судді- Якимець О. І.,
за участю секретаря судового засідання Карпишиної К. С.,
позивач - ОСОБА_1 ,
представник позивача - ОСОБА_2 ,
розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Київської міської ради, про визнання права власності за правом спадкування,
Адвокат Бут Дмитро Леонідович в інтересах ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач) звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за позивачем право спільної сумісної власності за правом спадкування за законом на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:85:692:0031, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позову покликається на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла матір позивача, ОСОБА_4 (далі за текстом - ОСОБА_4 ), після смерті якої залишилось спадкове майно, до якого входить 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та частина земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:85:692:0031 за тією ж адресою, яка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (далі за текстом - відповідач 1).
Позивач, яка є єдиним спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 , звернулась із заявою про прийняття спадщини до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кузьмишиної Алли Леонідівни (далі - приватний нотаріус Кузьмишина А. Л.), якою 16.09.2022 року було відкрито спадкову справу.
Позивач звернулася до приватного нотаріуса Кузьмишиної А. Л. із заявами про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 та на 2/3 частини земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:85:692:0031, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
25.08.2023 приватним нотаріусом Кузьмишиною А. Л. було видано позивачу свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частини житлового будинку АДРЕСА_1 .
Разом з тим, 31.07.2024 року приватним нотаріусом Кузьмишиною А. Л. 31.07.2024 року було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 на 2/3 частини земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:85:692:0031, місце розташування якої: АДРЕСА_1 . Підставою для відмови було те, що вказана земельна ділянка у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстрована, а частка спадкодавця у спільній власності не визначена.
Право власності спадкодавиці на частину земельної ділянки у спільній сумісній власності з відповідачем 1 підтверджується Державним актом про право власності на землю серії Ш-КВ № 141051, виданим на підставі рішення Київської міської ради від 28.01.1999 року, і ніким не оспорюється. Але спадкодавиця за життя, з невідомих причин не вжила заходів до внесення відомостей про своє право власності на цю земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За таких обставин, позивач, яка має право на спадщину на зазначену земельну ділянку, не має юридичної можливості реалізувати дане право, у зв'язку з чим звернулася до суду з цим позовом.
Представник відповідача 2 подав відзив на позовну заяву, в якому просив прийняти у справі законне і обґрунтоване рішення, розгляд справи проводити без участі представника відповідача 2, а також повідомити відповідача 2 про результати розгляду справи у встановленому законодавством порядку.
Ухвалою суду від 26.09.2024 року було відкрито провадження у справі, прийнято рішення про здійснення розгляду справи за правилами загального позовного провадження призначено підготовче засідання.
Ухвалою суду від 07.11.2024 року задоволено клопотання представника позивача про витребування доказів, витребувано у приватного нотаріуса Кузьмишиної А. Л. спадкову справу, заведену після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
10.12.2024 року до суду від приватного нотаріуса Кузьмишиної А. Л. надійшла копія спадкової справи, заведеної після смерті ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Ухвалою суду від 10.12.2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті за правилами загального позовного провадження
У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позов, просили суд задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідач-1 в судове засідання не з'явився, явку свого представника не забезпечив, про причини неявки суд не повідомив, клопотань про відкладення судового засідання від нього до суду не надходило.
Представник відповідача-2 у відзиві на позовну заяву просив розглядати справу без його участі та прийняти у справі законне і обґрунтоване рішення.
Суд, з урахуванням думки представника позивача та заяви відповідача-2, прийшов до висновку про можливість розгляду справи за даною явкою у відповідності до п. 1 ч. 3 ст.223 ЦПК України.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд прийшов до наступного.
Судом встановлено, що позивач є донькою ОСОБА_4 даний факт підтверджується копією свідоцтва про народження позивача серія НОМЕР_1 від 10.03.2024 року, відповідно до якого матір'ю позивача є ОСОБА_4 , та копією свідоцтва про укладення шлюбу серії НОМЕР_2 , з якого вбачається, що ОСОБА_4 після укладення шлюбу присвоєно прізвище « ОСОБА_4 ».
Згідно з копією довідки про смерть серії НОМЕР_3 , ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Києві.
16.09.2022 року позивач звернулася до приватного нотаріуса Кузьмишиної А. Л. із заявою про прийняття спадщини за законом на все рухоме та нерухоме майно після смерті ОСОБА_4
16.09.2022 року приватним нотаріусом Кузьмишиною А. Л. заведено спадкову справу 17/2022 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 , номер справи у Спадковому реєстрі 69694297.
31.07.2024 року приватним нотаріусом Кузьмишиною А. Л. 31.07.2024 року було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, якою позивачу було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 на 2/3 частини земельної ділянки площею 0,1 га з кадастровим номером 8000000000:85:692:0031, місце розташування якої: АДРЕСА_1 . Відповідно до зазначеної постанови, при підготовці до видачі Свідоцтва про право на спадщину за законом на частку земельної ділянки було з 'ясовано, що Державний акт на право приватної власності на землю III- КВ № 141051 виданий 28 листопада 2001 року Київською міською радою на підставі рішення Київської міської ради № 116-2/217 від 28 січня 1999 року на земельну ділянку площею 0,1000 га, що розташована та території АДРЕСА_1 для обслуговування жилого будинку та господарських будівель на ім'я ОСОБА_4 у спільну приватну власність з ОСОБА_3 , що також підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку сформованому 15 травня 2023 року за номером НВ-8000042772023. Земельна ділянка у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не зареєстрована, частка спадкодавця ОСОБА_4 у спільній власності не визначена. Оскільки спадкодавець за життя не визначив розмір частки у спільному майні, встановити розмір цієї частки на сьогоднішній день відповідно до діючого законодавства за померлим неможливо.
Відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України (далі за текстом - ЦК України), способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права. Згідно ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ч.11 ст. 346 ЦК України, право власності припиняється в разі смерті .
Згідно з частинами першою, другою статті 355, частиною першою статті 356 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Відповідно до ст. 86 Земельного кодексу України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Відповідно до ч. 3,4,5 ст. 89 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Статтею 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 1297 ЦК України, спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі котрої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Як вбачається з матеріалів спадкової справи 17/2022, єдиним спадкоємцем за законом на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 є позивач, яка була зареєстрована та проживала разом з спадкодавцем за однією адресою на день її смерті.
Так, 31.07.2024 року позивач звернулася до приватного нотаріуса Кузьмишиної А. Л. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:85:692:0031, місце розташування якої: АДРЕСА_1 ) після померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 .
Разом з тим, як вбачається з Державного акту на право приватної власності на землю III- КВ № 141051, виданого 28 листопада 2001 року Київською міською радою, зазначена земельна ділянка була передана у спільну приватну власність ОСОБА_4 спільно з ОСОБА_3 , розмір часток співвласників ділянки не визначений.
Статтею 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до статті 370 ЦК України, співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Згідно з частинами першою, другою статті 355, частиною першою статті 356 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Статтею 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Статтею 370 Цивільного кодексу України передбачено, що співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у справі спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.
Відповідно до ст. 86 Земельного кодексу України земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
Відповідно до ч. 3,4,5 ст. 89 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки, крім випадків, установлених законом. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Отже, зазначена земельна ділянка належала ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності разом з відповідачем 2, і у разі виділу частки співвласників вважалися б рівними.
Право спільної сумісної власності спадкодавця на земельну ділянку підтверджується Державним актом на право приватної власності на землю III-КВ № 141051, виданим 28 листопада 2001 року Київською міською радою на підставі рішення Київської міської ради № 116-2/217 від 28 січня 1999 року на земельну ділянку площею 0,1000 га, що розташована та території АДРЕСА_1 для обслуговування жилого будинку та господарських будівель на ім'я ОСОБА_4 у спільну приватну власність з ОСОБА_3 , а також витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, сформованим 15 травня 2023 року за номером НВ-8000042772023.
Разом з тим, позивач звернулася до нотаріуса із заявою, в якій просила видати їй свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:85:692:0031, місце розташування якої: АДРЕСА_1 .
Враховуючи відсутність документів на підтвердження того, що за життя спадкодавця було визначено її право на таку частку у спільній сумісній власності, а також приватний нотаріус Кузьмишина А. Л., керуючись положеннями Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 296/5, винесла постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії за вказаною заявою, оскільки спадкодавцем за життя не було визначено розмір її частки, а чинне законодавство не надає нотаріусу право визначати розмір частки у спільній власності.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України (далі за текстом - ЦПК України), завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. (ст. 4 ЦПК України).
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, лише порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст. Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Дані положення не поширюють свою дію на правові ситуації, що вимагають інших юрисдикційних (можливо позасудових) форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів.
Статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Як неодноразово звертав увагу Верховний Суд, відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
У постанові ВП ВС від 02.02.2021 № 925/642/19 зроблені такі висновки: порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16(пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23)).
Розглядаючи справу, суд має з'ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19.
Згідно ч.5 ст. 177 ЦК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких гуртуються позовні вимоги.
У відповідності до положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як визначено в ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Так, позивач звернулась до суду з позовом, в якому просить визнати за нею право спільної сумісної власності в порядку спадкування за законом на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:85:692:0031, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Статтею 392 ЦК України встановлено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно з ч. 1 ст. 1297 ЦК України спадкоємець, що прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно до нотаріуса.
У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження. Визнання права власності на спадкове майно в судовому порядку є винятковим способом захисту, що має застосовуватися, якщо існують перешкоди для оформлення в нотаріальному порядку.
Водночас, у даній справі позивачем заявлено вимогу не про визнання права власності на частку земельної ділянки, а про визнання права спільної сумісної власності.
Відповідно до матеріалів справи, позивач є єдиним спадкоємцем за законом на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , а також має передбачені законодавством документи на підтвердження права власності спадкодавця на земельну ділянку.
При цьому, право спільної сумісної власності спадкодавця ніким не оспорюється, про що прямо зазначається у позовній заяві.
Згідно з ч. 1 ст. 1225 ЦК України, право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення.
Відповідно до ст. 1226 ЦК України, частка у праві спільної сумісної власності спадкується на загальних підставах. Суб'єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі.
Згідно з ч. 1 ст. 357 ЦК України, частки у праві спільної власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. У разі ж спільної сумісної власності, частки взагалі не визначаються (ч. 1 ст. 368 ЦК України), але при виділі частки з майна, що є у спільній сумісній власності, кимось із співвласників, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК України).
За життя ОСОБА_4 співвласниками не було досягнуто домовленості щодо встановлення іншого розподілу часток, а отже, в силу загального правила припускається рівність їхніх часток (ч. 2 ст. 370 ЦК України), хоча про частки при спільній сумісній власності може йтися лише в певному контексті, коли вирішується питання про виділ частки з майна. У випадку ж оформлення спадщини не йдеться ані про виділ, ані про визначення часток у майні.
Таким чином, за наявності презумпції рівності часток у спільній власності та відсутності спору між позивачем та іншими спадкоємцями з огляду на відсутність таких, суд не вбачає порушення прав та законних інтересів позивача.
Предметом позову є визнання права спільної сумісної власності, а не права на частку об'єкта нерухомого майна. Постанова про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину на 2/3 частки земельної ділянки не може розглядатися як порушення прав та законних інтересів позивача, за захистом яких вона звернулась з даним позовом.
Як зазначає Верховний Суд, зверненню до суду має передувати вирішення питання про видачу нотаріусом свідоцтва про право на спадщину, тобто перед зверненням до суду має бути вирішено питання про видачу нотаріусом або органом чи службовою особою, уповноваженою вчиняти нотаріальні дії, свідоцтва про право на спадщину.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позивач має можливість для оформлення права на спадщину (саме тих майнових прав, які дійсно належали спадкодавцю) в нотаріальному порядку, яка нею використана не була.
У цій справі позивачем не доведено, які, чим саме та ким порушені його права, у зв'язку з наведеним, суд не має можливості перевірити, чи дійсно вони були порушені, та чи дійсно існують перешкоди для реалізації позивачем особистих немайнових чи майнових прав.
Таким чином, враховуючи викладені обставини, позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, у разі відмови у позові судовий збір покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 12, 13, 17, 76-80, 259, 265, 273, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд
у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Київської міської ради про визнання права власності за правом спадкування - відмовити.
Судовий збір сплачений позивачем при зверненні до суду покласти на позивача.
Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення. Строк апеляційного оскарження може бути поновлено у відповідності до ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або про прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Учасники справи:
позивач ОСОБА_1 , місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 ;
відповідач-1 ОСОБА_3 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_1 , РНОКПП невідомий;
відповідач-2 Київська міська рада, місцезнаходження - місто Київ, вул. Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ 22883141.
Повний текст судового рішення складено та підписано 07.02.2025.
Суддя О. І. Якимець