Номер провадження: 22-ц/813/2294/25
Справа № 523/17456/21
Головуючий у першій інстанції Далеко К. О.
Доповідач Сегеда С. М.
04.02.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі:
головуючого Сегеди С.М.,
суддів: Вадовської Л.М.,
Комлевої О.С.,
за участю:
секретаря Козлової В.А.,
представника ОМР - Сірака В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 липня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Далеко К.О., у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Одеської міської ради про встановлення факту постійного проживання, визнання права власності в порядку спадкування,
встановив:
23.09.2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Одеської міської ради (далі - ОМР) та, збільшивши позовні вимоги, просила суд:
- встановити факт постійного проживання однією сім'єю разом з ОСОБА_2 , з 2013 року по 07 лютого 2020 року;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 19/50 частин будинку АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом, як за спадкоємцем 4 черги;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на автомобіль марки DAEWOO LANOS, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , в порядку спадкування за законом, як за спадкоємцем четвертої черги.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначала, що вона довгі роки проживала разом з ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_2 , та вела з останнім спільне господарство. У лютому 2020 року ОСОБА_2 помер, після його смерті відкрилась спадщина, інших спадкоємців за законом чи заповітом немає. Позивач вказувала, що ОСОБА_2 фактично вважав заявницю донькою, та вона, у свою чергу, ставилась до нього, як до рідного батька, та поклала на себе обов'язок піклуватись про нього, а саме: купувала ліки, одяг, готувала їжу, робила ремонт та взагалі була поруч з останнім до дня його смерті. Після смерті ОСОБА_2 , позивач подала заяву про прийняття спадщини. Також, позивач зазначила, що раніше рішенням Суворовського районного суду м. Одеси її вимоги в порядку окремого провадження про встановлення факту проживання зі спадкодавцем були задоволені, однак дане судове рішення було скасовано за апеляційною скаргою ОМР, з підстав наявності спору про право.
Посилаючись на вказані обставини, позивач просила її позовні вимоги задовольнити.
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08.07.2024 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 було відмовлено (т.2, а.с.34-38).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставить питання про скасування рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08.07.2024 року, ухвалення нового судового рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права (т.2, а.с.41-43).
У відзиві на апеляційну скаргу ОМР просить оскаржуване рішення суду залишити без змін, апеляційну скаргу - без задоволення, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та необґрунтованість апеляційної скарги на нього (т.2, а.с.63-71).
Перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваного судового рішення, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, відзив та усні заперечення на неї, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови в задоволенні апеляційної скарги, виходячи з наступних підстав.
Ухвалюючи судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд виходив із того, що позивачем ОСОБА_1 не надано доказів систематичного ведення з ОСОБА_2 спільного господарства, перебування його на її утриманні та сумісного проживання.
При цьому суд взяв до уваги не тільки пояснення самої позивачки ОСОБА_1 та інші докази, які маються в матеріалах справи, а також і показання свідків: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів, з огляду на наступні обставини.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач ОСОБА_1 посилалась на те, що знайома з ОСОБА_2 з трьох років, вони були сусідами, вона дружила з його синами. Спочатку померли сини, потім померла його жінка. У ОСОБА_5 жодних родичів не було, тому він був частим гостем в їх будинку. В свою чергу позивачка відвідувала його, робила ремонт, купувала ліки, приносила їжу, відносилась як до батька, проживала поряд із ОСОБА_2 , однак не ночувала у нього, не дивлячись на те, що у них було спільне господарство, проте спільного бюджету не було, позивачка витрачала кошти свого бюджету, у зв'язку з чим ОСОБА_2 знаходився на її утриманні та забезпеченні, починаючи з 2013 року. Разом з тим, він проживав зі своєю дружиною - ОСОБА_6 . Не дивлячись на це, ОСОБА_2 допомагав позивачці, забираючи дитину, матеріально не допомагав, була допомога у побутових дрібницях.
Із матеріалів справи вбачається, що згідно матеріалів спадкової справи №84с/2020 року, спадкову справу заведено на підставі заяви позивачки по даній справі ОСОБА_1 , інших спадкоємців, які би прийняли спадщину за законом чи заповітом, немає (а.с.54, 55).
Разом з тим, не дивлячись на те, що ОСОБА_2 розірвав шлюб з ОСОБА_7 21.05.1991 року, що підтверджується Витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб від 30.09.2022 року, № витягу 00037024428, згідно якого ОСОБА_2 та ОСОБА_7 перебували в зареєстрованому шлюбі з 07.01.1989 року по 21.05.1991 року, актовий запис про розірвання шлюбу № 500, ОСОБА_2 і його колишня дружина ОСОБА_7 проживали разом до дня її смерті, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 , за місцем їх реєстрації: АДРЕСА_3 (а.с. 191-192, 193-194, 208-211).
Розглядаючи даний спір, суд першої інстанції правильно зазначив, що відповідно до статей 1216-1220 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
За змістом ст. 1264 ЦК України у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини.
Тобто, для набуття права на спадкування за законом на підставі зазначеної статті необхідно встановити два юридичних факти: а) проживання однією сім'єю із спадкодавцем; б) на час відкриття спадщини має сплинути щонайменше п'ять років, протягом яких спадкодавець та особа (особи) проживали однією сім'єю.
Крім того, згідно з ч.ч. 2, 4 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини, необхідно враховувати правила ч. 2 ст. 3 СК України про те, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки (пункт 21 постанови Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 7 «Про судову практику у справах про спадкування»).
Аналогічних правових позицій дотримується Верховний Суд у своїх постановах: від 30 вересня 2019 року в справі №554/14633/15-ц (провадження №61-9952св18), від 21 березня 2019 року в справі №461/4689/15-ц (провадження № 61-43735св18), від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20 (провадження № 61-13801св21). від 03 листопада 2022 року у справі № 361/4744/19 (провадження № 61-2851св22),
Таким чином, з метою застосування ст. 1264 ЦК України встановлення факту проживання однією сім'єю передбачає доведення перед судом факту спільного проживання осіб, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв'язку із цим взаємних прав та обов'язків, притаманних сім'ї.
Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження №61-5208св21) зазначено, що для встановлення факту проживання однією сім'єю, тобто доведення існування передбачених ст. 1264 ЦК України підстав для визнання особи спадкоємцем четвертої черги, необхідні докази, які доводили б у всій сукупності факти щодо ведення особами спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, спільних витрат, взаємних прав та обов'язків.
Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання однією сім'єю, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов'язком суду при їх оцінці.
Основним у питанні встановлення факту спільного проживання однією сім'єю слід виділити те, що до членів сім'ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, але й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. При цьому, обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Проте, суд першої інстанції правильно зазначив, що позивач ОСОБА_1 не надала суду доказів того, що вона систематично вела з ОСОБА_2 спільне господарство, несли спільні витрати, купували майно для спільного користування, перебувала на його утриманні, сумісно з ним проживала протягом останніх 5 років до його смерті.
Згідно ч.ч. 1,5,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів зазначає, що заявник апеляційної скарги не надала суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог, заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, оскільки рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368. п.1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381 - 384. 389-391 ЦПК України апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 липня 2024 року залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили і дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції України протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 10.02.2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: С.М. Сегеда
Л.М. Вадовська
О.С. Комлева