Номер провадження: 22-ц/813/1173/25
Справа № 509/1461/21
Головуючий у першій інстанції Кириченко П. Л.
Доповідач Дришлюк А. І.
Категорія: 19
30.01.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді Дришлюка А.І., суддів Громіка Р.Д., Драгомерецького М.М.,
при секретарі судового засідання Губарові Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Шараг Ольги Вікторівни на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 16 лютого 2024 року в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Бєлостоцька Маргарита Леонідівна, про визнання недійсним договору дарування,
30 березня 2021 року до Овідіопольського районного суду Одеської області надійшов позов ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування (т. 1, а.с. 1-10).
16 лютого 2024 року рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області вирішено у задоволені позову ОСОБА_1 відмовити (т. 2, а.с. 124-125).
18 березня 2024 року засобами поштового зв'язку представник ОСОБА_1 - адвокат Шараг Ольга Вікторівна направила до Одеського апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 16 лютого 2024 року. Представник апелянта не погоджується із оскаржуваним рішенням, вважає його необґрунтованим та прийнятим при неповному з'ясуванні судом обставин, що мають значення для справи. Так, представник апелянта зазначає, що під час укладення оспорюваного договору волевиявлення апелянта не відповідало її внутрішній волі та не було спрямоване на реальне настання правових наслідків, обумовлених договором дарування. Спірна квартира, як вказує представник апелянта, є єдиним житлом апелянта, остання продовжує в ньому проживати після укладання договору дарування, фактичної передачі майна між нею та сином не відбулося, витрати на утримання квартири та сплату комунальних послуг несе апелянт, яка не вчиняла жодних дій, що могли б свідчити про небажання її користуватися спірним майном. Тому, на думку представника апелянта, апелянт діяла під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_3 мав здійснювати догляд за апелянтом, який і виконував, з огляду на що апелянт і помилялася щодо правової природи укладеного правочину, а відтак оспорюваний договір дарування повинен бути визнаний недійсним. На підставі викладеного в апеляційній скарзі представник апелянта просить скасувати рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 16 лютого 2024 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити, а також стягнути із відповідача на користь позивача судовий збір (т. 2, а.с. 131-143).
Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.
З врахуванням недостатньої кількості суддів в Одеському апеляційному суді (з 2013 року кількість суддів в цивільній палаті зменшилася з 48 до 9, які фактично здійснюють судочинство), щодо яких здійснюється автоматизований розподіл справ (без урахування суддів, які хворіють, перебувають у відрядженні, знаходяться у відпустці, тимчасово відряджені до Одеського апеляційного суду), що створює надмірне навантаження та виключає можливість розгляду справи в строки, передбачені національним законодавством, судом апеляційної інстанції було здійснено розгляд справи з врахуванням поточного навантаження, яке обумовило затягування розгляду справи по незалежним від суду причинам.
У судовому засіданні представник апелянта - Василик Анатолій Вікторович підтримав апеляційну скаргу. Представник відповідача - Гареєв Євген Шамільович просив залишити апеляційну скаргу без задоволення. Інші учасники провадження в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників провадження, які з'явилися, дослідивши матеріали цивільної справи та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка стверджує, що при укладанні договору дарування вона помилилась та вважала, що укладала інший договір, а саме договір довічного утримання. Сторони не заперечують, що вищевказана угода була укладена між близькими родичами з одного боку дарувальник ОСОБА_1 та з іншого боку обдаровуваний ОСОБА_3 (між матір'ю та сином). На час укладання угоди позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мала інше житло. Приватним нотаріусом наслідки укладання вищевказаної угоди були роз'яснені, що підтверджується п.9 даного договору.
Позивачка стверджує, що підготовкою до укладання спірної угоди вона не займалась, однак з матеріалів, які стали підставою для укладання договору дарування від 30.03.2016 вбачається, що сама позивачка безпосередньо зверталась до різних установ з метою збору документів, які стали підставою для укладання договору дарування, а саме звернення та отримання довідки про склад сім'ї, звіт про оцінку майна від 28.03.2016, заява щодо сімейного стану.
Так, суд дійшов висновку, що позивачка під час судового розгляду справи в рамках позовних вимог відповідно до ст.13 ЦПК України, належним чином не обґрунтувала свої позовні вимоги щодо помилки при укладанні договору дарування від 30.03.2016 , а тому вирішив відмовити в задоволенні позовних вимог.
Фактичні обставини справи
30 березня 2016 року на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Бєлостоцькою М.Л. за реєстровим № 294, ОСОБА_1 передала безоплатно у власність ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 52-555).
Відповідно до п.9 вказаного договору позивачці були роз'яснені вимоги ст. 229-231 ЦК України.
Станом на 30.03.2016 ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 13).
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер ОСОБА_3 , після його смерті залишилась спадщина у вигляді спірного нерухомого майна (а.с. 50,33).
03.06.2020 ОСОБА_1 було видане свідоцтво про право на спадщину за законом, яка складається з квартири за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 34).
06.08.2020 ОСОБА_1 зареєструвала місце проживання в спірній квартирі (а.с. 13).
В ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_3 народилась донька - ОСОБА_2 (а.с. 43).
ОСОБА_4 в інтересах неповнолітньої доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , після смерті її батька ОСОБА_3 звернулась до нотаріальних установ з заявою про прийняття спадщини, а в подальшому до суду (а.с. 36-42).
Нормативно-правове регулювання та оцінка апеляційного суду
Відповідно до положень ч.ч. 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
За ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Положення ст.ст. 77-80 ЦПК України визначають вимоги до належності, достовірності, достатності та допустимості доказів.
Положення статті 81 ЦПК України встановлюють правило, що яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. За ч.ч. 5-6 цієї статті докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин (постанова ВП ВС від 08.06.2021 року, справа № 662/397/15-ц).
Відповідно до ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова КЦС ВС від 11.12.2024 в справі № 588/878/22).
Відповідно до ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статей 229-233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК) мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»).
Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229, статті 230 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Нотаріальне посвідчення, прочитання та роз'яснення нотаріусом тексту договору дарування сторонам є недостатнім для правильного сприйняття особою фактичних обставин правочину на момент його підписання. Необхідно враховувати вік цієї особи, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанови КЦС ВС від 03.10.2018 у справі № 759/17065/14, від 28.03.2018 у справі № 645/10160/15-ц, від 03.05.2018 у справі № 465/826/13-ц, від 07.06.2018 у справі № 569/16624/15-ц).
За обставинами даної справи в договорі дарування сторони були попереджені про наслідки ст. 229-231 ЦК України, сторонам були роз'яснені зміст та суть договору дарування.
Станом на момент укладення договору позивач ОСОБА_1 була зареєстрована та проживала за адресою: АДРЕСА_2 . Окрім того, їй належало право власності на вказану квартиру АДРЕСА_4 .
В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач проживала в спірній квартирі до та на момент укладення договору дарування від 30.03.2016. Як було вище зазначено, місце проживання позивача було зареєстроване в спірній квартирі лише 06.08.2020, тобто після отримання свідоцтва про право на спадщину на цю квартиру.
Окрім того, в процесі розгляду справи позивач не подавала жодних доказів на підтвердження стану здоров'я, потреби в постійному догляді тощо, що свідчило б про необхідність укладення договору довічного утримання. Так само, будь-які докази, які б свідчили, що вік позивача чи інші обставини могли вплинути на розуміння змісту та природи правочину, який вона укладає.
Отже, оскільки позивач не надала доказів на підтвердження укладення договору дарування під впливом помилки (документи, пояснення свідків тощо щодо віку, стану здоров'я, потреби в догляді та сторонній допомозі, наявності спірного житла як єдиного, відсутності фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування), апеляційний суд відхиляє відповідні доводи апелянта та, з врахуванням вище наданої оцінки спірних правовідносин, доповнює оскаржуване рішення в частині мотивування.
Інші доводи апеляційної скарги не спростували висновків суду першої інстанції та не знайшли свого підтвердження, тому відхиляються апеляційним судом. При цьому, апеляційний суд зауважує, що Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі RuizTorija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Таким чином, враховуючи вище наведене, апеляційний суд на підставі ч. 4 ст. 376 ЦПК України доповнює оскаржуване рішення суду першої інстанції в частині мотивування.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Шараг Ольги Вікторівни - задовольнити частково.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 16 лютого 2024 року - доповнити в частині мотивування, в іншій частині - залишити без змін.
Постанова Одеського апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Судді Одеського апеляційного суду А.І. Дришлюк
Р.Д. Громік
М.М. Драгомерецький
Повний текст постанови складений 10 лютого 2025 року.
Суддя Одеського апеляційного суду А.І. Дришлюк