Рішення від 07.02.2025 по справі 640/26176/19

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 лютого 2025 року справа №640/26176/19

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О. розглянув у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Сьомої кадрової комісії та Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування рішення та наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суть спору: до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Сьомої кадрової комісії (далі по тексту також відповідач 1, Кадрова комісія), Офісу Генерального прокурора (далі по тексту також відповідач 2), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Сьомої кадрової комісії від 04.12.2019 №2/3 про неуспішне проходження атестації позивачем;

- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 №2169ц про звільнення позивача з посади прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України;

- поновити позивача на посаді прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що рішення про неуспішне проходження ним атестації прийнято Кадровою комісією протиправно з огляду на порушення порядку формування кадрових комісій, невідповідність членів кадрової комісії кваліфікаційним вимогам, встановленим пунктом 3 Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора від 17.10.2019 № 233 щодо політичної нейтральності, бездоганної репутації, високих професійних і моральних якостей. Позивач уважає, що висновки та мотиви, які покладені Кадровою комісією в основу оскаржуваного рішення відносно майнового стану позивача є необґрунтованими та протиправними, оскільки були зроблені шляхом перебирання на себе виключної компетенції Національного агентства з питань запобігання корупції, а рішення Кадрової комісії не містить викладу мотивів та встановлених документально підтверджених фактів (обставин), які б свідчили про не відповідність позивача критеріям професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.12.2021 адміністративний позов у цій справі задоволено повністю: визнані протиправними та скасовані рішення Кадрової комісії №7 від 04.12.2019 № 2/3 про неуспішне проходження атестації ОСОБА_1 та наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2169ц про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади. Поновлено ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено, з 26.12.2019. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 779 746,56 грн. Стягнуто на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 768,40 грн та витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 27 540,00 грн за рахунок бюджетних асигнувань Офісу Генерального прокурора.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що наведені Кадровою комісією підстави для висновку про невідповідність позивача вимогам професійної етики в частині щодо оформлення на нього довіреностей на представництво інтересів інших осіб, свідчать про недотримання вимог щодо чіткості, зрозумілості та обґрунтованості прийнятого рішення за результатами атестації, виконання яких є запорукою доведення до прокурора, який проходить атестаційну процедуру, правомірності прийнятого щодо нього рішення та передбачуваності наслідків його прийняття.

Суд висновував, що оскаржуване рішення Кадрової комісії стосовно позивача не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачами не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, достовірність даних, які були взяті Кадровою комісією до уваги, а зміст оскаржуваного рішення фактично є констатацією сумніву у доброчесності прокурора, без наведеного обґрунтування та підтвердження такого висновку, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.

Саме Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), за висновком суду першої інстанції, є уповноваженим органом на здійснення моніторингу, зокрема, способу життя суб'єктів декларування, водночас, таких висновків цього органу під час розгляду справи суду не надано, як і не надано доказів звернення відповідача безпосередньо до Національного агентства з метою підтвердження або спростування сумнівів кадрової комісії щодо відповідності майна, яке знаходилось у власності чи користуванні прокурора, яке останнім не задекларовано.

Враховуючи встановлену судом протиправність рішення Кадрової комісії від 04.12.2019 № 2/3, відсутність достатніх та беззаперечних доказів в обґрунтування правомірності його прийняття, а також відсутність обставин скорочення штату, реорганізації чи ліквідації органу, в якому проходив службу позивач, суд дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2169ц є протиправним та підлягає скасуванню, а позивач - поновленню на раніше займаній посаді із компенсацією середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 26.12.2019 по 28.12.2021 у розмірі 779 746, 56 грн, який стягнуто з Офісу Генерального прокурора.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 10.08.2022 рішення суду першої інстанції змінено в мотивувальній частині, в іншій частині залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції в мотивувальній частині суд апеляційної інстанції з посиланням на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 07.10.2021 у справі № 640/449/20, від 02.11.2021 у справі № 120/3794/20-а, від 09.11.2021 у справі № 640/476/20, від 18.11.2021 у справі № 640/1598/20, від 01.12.2021 у справі №640/26041/19, виходив з того, що кадрова комісія наділена повноваженнями щодо виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності під час проведення атестації з урахуванням конкретних доказів та обставин щодо кожного прокурора в межах наданих їй повноважень, оскільки як проведення таємної перевірки доброчесності, так і проведення атестації, передбачені нормами законодавства.

Також суд цієї інстанції змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в частині застосування положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі по тексту також - Закон №1697-VII) та констатував, що неуспішне проходження атестації (оформлене відповідним рішенням кадрової комісії) у зіставленні з підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IХ може бути підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.

Водночас, надаючи оцінку оскаржуваному рішенню Кадрової комісії в частині висновків про невідповідність позивача вимогам професійної етики та доброчесності, суд апеляційної інстанції у цілому погодився із висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення стосовно позивача не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, ураховуючи пояснення представника позивача щодо обставин декларування мотоцикла марки Zuzuki Bandit 400 у деклараціях до 2015 року, подальшого його відчуження та декларування доходу від відчуження такого майна, роз'яснення НАЗК щодо зазначення у декларації за 2015 рік цінного рухомого майна. Судом цієї інстанції також було враховано пояснення представника позивача і щодо оформлення на позивача довіреності 19.07.2013 з метою допомоги товаришу у знятті арешту з автомобіля, яка мала разовий, індивідуальний та безоплатний характер, та була надана в позаслужбовий час під час перебування позивача у заздалегідь запланованій відпустці.

Суд підкреслив, що згідно з актом знищення матеріалів атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України від 27.12.2019 у зв'язку з завершенням атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України головами першої, другої, четвертої, п'ятої, шостої, сьомої кадрових комісій проведено знищення матеріалів (документів та інших носіїв інформації) атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України, водночас доказів на спростування зазначених представником позивача обставин відповідачем до суду не надано.

Постановою Верховного Суду від 22.12.2022 касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 грудня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 10 серпня 2022 року у справі № 640/26176/19 скасовано, а справу № 640/26176/19 направлено до Київського окружного адміністративного суду на новий судовий розгляд.

Скасовуючи вищевказані судові рішення, Верховний Суд зазначив, що судами обох інстанцій не досліджувалося питання чи направлялося позивачу у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації, зокрема і щодо наявних у комісії питань стосовно перебування у власності та відчуження рухомого майна; чи надсилав позивач комісії письмові пояснення, з приводу означених питань разом із підтверджуючими документами стосовно: права власності на рухоме майна та його відчуження; чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення. Натомість суди попередніх інстанцій надаючи оцінку оскаржуваному рішенню комісії обмежилися констатацією, що відповідачем не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття.

Верховний Суд також звернув увагу, що у межах процедури атестації прокурор повинен не тільки надати пояснення з приводу питань, які виникли до нього у членів комісії, а й у разі необхідності маючи намір довести відповідність його вимогам доброчесності бути готовим надавати відповідні докази на підтвердження своїх пояснень, які б спростували сумніви комісії щодо невідповідності його цьому критерію.

Виходячи із суті спірних правовідносин у цій справі, Верховний Суд зауважив, що суди під час перевірки рішення кадрової комісії, не втручаючись у дискреційні повноваження вказаної комісії та керуючись завданнями адміністративного судочинства, мали установити чи надавалися позивачем підтверджуючі документи щодо права власності на рухоме майно (мотоцикл марки Zuzuki Bandit 400) та щодо його відчуження, копії декларації за 2015 рік.

З огляду на вищезазначене, Верховний Суд зауважив, що під час нового розгляду справи суду необхідно, з урахуванням висновків, викладених у цій постанові, дослідити та встановити: чи надсилалися позивачу у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації, зокрема, і щодо наявних у комісії питань стосовно перебування у власності транспортного засобу та декларування коштів від відчуження цього майна, оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів; чи надсилав позивач комісії письмові пояснення, з приводу означених питань разом із підтверджуючими документами стосовно: права власності на транспортний засіб і його відчуження та обставин оформлення довіреності на позивача третьою особою з метою представництва її інтересів у суді; чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення.

Відповідно до частини п'ятої статті 353 КАС України висновки і мотиви, з яких скасовані рішення, є обов'язковими для суду першої або апеляційної інстанції при новому розгляді справи.

10 травня 2023 року справа надійшла до Київського окружного адміністративного суду та за результатом автоматизованого розподілу передана на розгляд судді Дудіну С. О.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 20.06.2023 адміністративну справу прийнято до провадження; вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання; витребувано від сторін письмові пояснення по справі з доказами.

На виконання вимог ухвали суду від 20.06.2023 представником позивача подано пояснення, в яких наголошено на обов'язку відповідача 1, як суб'єкта владних повноважень, доказувати правомірність свого рішення, дії або бездіяльності.

Позивач пояснив про надходження на його електронну адресу запиту від Кадрової комісії з пропозицією надати відповіді на питання, що містяться у прикріпленому до електронного листа файлі, на які позивачем було надано відповіді з підтверджуючими документами. При цьому, у запиті Кадрової комісії жодних питань щодо обставин, зазначених у пункті 1 (щодо довіреностей і представництва) та пункті 2 (декларування мотоцикла Suzuki Bandit 400) оскаржуваного рішення не ставилось, тому жодних відповідей відносно цих обставин позивачем Кадровій комісії не направлялось.

Щодо питання довіреностей, представництва інтересів в судах і державних органах на систематичній основі з отриманням за це винагороди, позивач наголосив, що означена обставина не відповідає дійсності та є перекрученою відповідачем 1, оскільки позивачем у 2013 році поза межами здійснення службової діяльності один раз здійснено представництво інтересів товариша на підставі довіреності без отримання за це грошової винагороди. Означене представництво обумовлене товариськими стосунками.

Також позивач наголошує на тому, що ним не міг бути порушений Кодекс професійної етики прокурорів, затверджений Всеукраїнською конференцією прокурорів 27.04.2017 участю в єдиному судовому засіданні за однією довіреністю, виданою у 2013 році. Крім того, Кадровою комісією не зазначено норму Кодексу професійної етики прокурорів, яка була порушена позивачем. Аналогічно, позивач наголошує на тому, що ним не могла бути порушеною норма статті 19 Закону України від 14.10.2014 №1694-VII «Про прокуратуру» діями, які відбулися у 2013 році, тобто до набрання чинності означеним Законом.

Крім того, позивач зазначає, що Кадровою комісією не було вказано у спірному рішенні, які саме негативні наслідки для органів прокуратури спричинила його участь у приватному судовому процесі, не вказано конкретну правову норму, яку було порушено позивачем внаслідок вказаного представництва. Посилання Кадрової комісії на заборону займатися іншою оплачуваною діяльністю, в тому числі прокурору, по відношенню до позивача є безпідставним, оскільки позивач такою діяльністю не займався під час обіймання посади прокурора.

Щодо не зазначення у декларації мотоцикла Suzuki Bandit 400, позивач вважає рішення Кадрової комісії у цій частині помилковим, необґрунтованим з огляду на те, що єдиним органом, який може встановити факт правильності або неналежного заповнення декларації, є Національне агентство з питань запобігання корупції, а не відповідна кадрова комісія. Позивач пояснив, що відповідно до роз'яснень НАЗК у зв'язку з продажем мотоцикла у 2015 році третій особі відсутні підстави для його декларування станом на 31.12.2015. Разом з тим, дохід від продажу було задекларовано позивачем у декларації за 2015 рік у розмірі 70000 грн як в паперовій, так і в електронній декларації.

Позивач зазначив, що представник Офісу Генерального прокурора обґрунтовує правомірність винесеного Кадровою комісією спірного рішення, не будучи її членом та за відсутності повноважень на представництво Кадрової комісії.

Щодо наданих представником відповідача 3 довіреностей, в яких зазначено про повноваження на представництво інтересів в судах, позивач пояснив, що такі довіреності були видані йому близькими та дальніми родичами у зв'язку з необхідністю оформлення спадщини від померлих родичів. Проте, ці питання на співбесіді позивачу не задавались та, відповідно, відповідей на них не могло бути.

Позивач наголосив на тому, що на підтвердження відсутності питань у Кадрової комісії щодо професійної етики та доброчесності свідчать відомості, викладені у наданому представником Офісу Генерального прокурора документі з назвою «Інформація про прокурора», в якому Кадровою комісією не встановлено будь-яких фактів невідповідності прокурора професійній етиці, а сумніви в його доброчесності викликав лише той факт, що його батько працював слідчим прокуратури Печерського району міста Києва. Проте, не зазначено, як це могло позначитись на доброчесності позивача.

Відповідачем 2 подано до суду пояснення, в якому зазначено, що Офіс Генерального прокурора повністю підтримує поданий ним відзив на позовну заяву.

Відповідач 2 наголосив на тому, що завданням Кадрової комісії є не доведення того, що прокурор порушив закон, а визначення наявності обґрунтованих сумнівів щодо його відповідності вимогам професійної етики і доброчесності прокурора. Достатнім є наявність конкретної інформації, яка, з урахуванням наданих особою пояснень та аргументів (які не сприйняті як переконливі), не спростовує уяву (сприйняття) визначених законом осіб щодо її достатньої відповідності цим критеріям.

Відповідач 2 зазначив, що у випадку виникнення під час проведення атестації у Кадрової комісії обґрунтованих сумнівів щодо відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності, прокурор має такі сумніви спростувати або довести їх необґрунтованість.

Офіс Генерального прокурора, цитуючи висновки Верховного Суду, вважає, що Кадрова комісія при прийнятті спірного рішення про неуспішне проходження позивачем атестації діяла у межах повноважень, на підставі та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини п'ятої статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15.09.2023 Офісу Генерального прокурора відмовлено у задоволенні заяви про заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

УСТАНОВИВ:

Позивач працював у органах прокуратури України; остання посада, яку займав позивач - прокурор відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України.

На виконання вимог пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019 № 113-ІХ (далі - Закон № 113-ІХ) позивач подав Генеральному прокурору України заяву про переведення на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.

Позивач успішно пройшов перші два етапи атестації: іспит у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та іспит у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки, у зв'язку з чим його допущено до наступного етапу атестації - проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.

За наслідками етапу співбесіди Кадровою комісією №7 прийнято рішення від 04.12.2019 № 2/3 про неуспішне проходження позивачем атестації, за змістом якого у комісії виникли обґрунтовані сумніви щодо відповідності позивача вимогам професійної етики та доброчесності з таких мотивів:

- на ім'я позивача протягом 2012-2016 років оформлено низку довіреностей на представництво інтересів в державних органах та ведення справ у судах, управління та розпорядження транспортними засобами. Вказані довіреності були оформлені на ім'я позивача знайомими особами, на прохання яких він здійснював представництво інтересів в судах та інших державних органах щодо зняття арешту та подальшої реалізації належних їм транспортних засобів;

- у щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік позивач не вказав належний йому транспортний засіб - автомобіль Zuzuki Bandit 400, який був відчужений ним у 2015 році.

Наказом Генерального прокурора від 21.12.2019 № 2169ц, відповідно до статті 9, підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ, на підставі рішення Кадрової комісії, звільнено ОСОБА_1 із займаної посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24.12.2019.

Позивач, вважаючи рішення про неуспішне проходження ним атестації та наказ про звільнення протиправними, звернувся до суду із цим позовом, з приводу чого суд зазначає таке.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, який побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб'єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02.06.2016 №1401-VIII Конституцію України доповнено статтею 131-1, відповідно до якої в Україні діє прокуратура, яка здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Стаття 131-1 Конституції України вказує зокрема на те, що за новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно вмонтовано в загальну систему правосуддя.

Отже, Конституція України віднесла прокурорів у розділ правосуддя, змінила характер їх діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання як суддів, так і прокурорів.

У Рішенні Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(ІІ)/2020 зазначено, що не лише структурне положення статті 131-1 Конституції України визначає нове місце прокуратури в системі державної влади України. Те, що прокуратура належить до української системи правосуддя, опосередковано випливає також із того припису Конституції України, відповідно до якого саме в системі правосуддя згідно із законом утворюються та діють органи та установи, що провадять стосовно суддів і прокурорів рівнозначно - їх добір, професійну підготовку, оцінювання та розгляд справ щодо їх дисциплінарної відповідальності (частина десята статті 131). Річ у тім, що прокурор, діючи від імені суспільства загалом, як і суддя, діючи від імені держави, при виконанні своїх професійних обов'язків на посаді має чинити справедливо й безсторонньо. Прокуророві, подібно судді, не належить виконувати професійні обов'язки за наявності приватного інтересу. На прокурора, як і на суддю, поширюються певні обмеження, обумовлені потребою забезпечити його безсторонність і доброчесність. Із професійних обов'язків прокурора випливає потреба в доборі на цю посаду таких осіб, що відповідають особливим кваліфікаційним вимогам. Вимоги до осіб, які мають намір обійняти посаду прокурора, мають бути подібними до тих, що їх висунуто до кандидатів на посаду професійного судді. Подібність професії прокурора за правилами, що застосовуються до професії судді, має поширюватись і на запровадження механізмів та процедур у питаннях професійної підготовки, оцінювання, призначення, кар'єрного зростання, дисциплінарної відповідальності, звільнення прокурорів тощо. У цьому аспекті Венеційська Комісія зазначала: «Є цілком очевидним, що система, за якої прокурори нарівні з суддями чинять відповідно до найвищих стандартів доброчесності й безсторонності, надає більшого захисту людським правам, ніж система, що покладається лише на суддів» (Доповідь про європейські стандарти щодо незалежності судової системи: частина ІІ - служба обвинувачення, CDL-AD(2010)040, § 19).

Правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 №1697-VII (далі по тексту також - Закон №1697-VII у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Статтею 4 Закону №1697-VII передбачено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Однією з гарантій незалежності прокурора, що передбачена статтею 16 Закону №1697-VII, є особливий порядок призначення прокурора на посаду, звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності.

Відповідно до вимог частини третьої статті 16 Закону №1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.

Загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді визначені статтею 51 Закону №1697-VII.

Спірні правовідносини між сторонами склались з приводу рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації та звільнення з посади в органах прокуратури на підставі такого рішення.

Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 28.07.2022 у справі №540/1432/20, від 14.07.2022 у справі №200/991/21-а, від 28.04.2022 у справі №640/257/20, від 02.10.2023 у справі №200/5474/20-а, досліджувалося питання щодо правильного розуміння сутності нормативного регулювання підстав звільнення прокурорів (слідчих органів прокуратури) з посади прокурора, що міститься в пункті 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX.

В означених справах Верховний Суд підкреслив, що з огляду на зміст включеної до Конституції України Законом №1401-VIII статті 131-1 Основного Закону, новим українським конституційним правопорядком прокуратуру як інститут, що виконує функцію кримінального переслідування, структурно «вмонтовано» в загальну систему правосуддя. При цьому, Конституція України віднесла прокурорів у розділ «Правосуддя», змінила характер їхньої діяльності з загального нагляду на основну функцію кримінального обвинувачення та запровадила нові принципи в проведенні оцінювання як суддів, так і прокурорів.

Дослідження змісту Закону №1401-VIII, а також пояснювальної записки до відповідного законопроєкту вказує на те, що його метою є удосконалення конституційних основ правосуддя для практичної реалізації принципу верховенства права, яке повинно забезпечуватися, зокрема, і шляхом належного функціонування прокуратури як органу, уповноважено виконувати функції з підтримання публічного обвинувачення в суді; процесуального керівництва досудовим розслідуванням; вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження; нагляду за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку.

Верховний Суд взяв до уваги, що згідно з частиною другою статті 131-1 Конституції України організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом, яким наразі є Закон №1697-VII. Стаття 4 цього ж Закону встановлює, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Черговим етапом процесу реформування прокуратури стало прийняття Верховною Радою України Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі по тексту також - Закон № 113-ІХ), яким внесено зміни до кодексів та законів України не скільки щодо форми чи змісту діяльності прокуратури, а скільки щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань. Встановлена Законом переатестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою.

У Пояснювальній записці до цього законопроекту було зазначено, що він спрямований на запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури.

Отже, проведення атестації прокурорів було визначено на законодавчому рівні як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.

Згідно з пунктами 6, 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».

Прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ).

З дня набрання чинності Законом № 113-ІХ усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ).

Пунктом 21 розділу І Закону № 113-ІХ передбачено заміну слів у Законі №1697-VII, зокрема слова «Генеральна прокуратура України» (в усіх відмінках) замінено словами «Офіс Генерального прокурора» (в усіх відмінках), а слова «регіональні» словами «обласні»; «місцеві» - «окружні».

Відповідно до пункту 7 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Суть запровадженого Законом № 113-ІХ етапу реформування прокуратури в частині кадрового перезавантаження полягала у тому, що корпус прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур мав формуватися, зокрема із уже переведених прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом працювали на посадах прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних та місцевих прокуратурах та успішно пройшли атестацію у порядку, визначеному Законом № 113-ІХ.

Частиною третьою статті 16 Закону № 1697-VII, в редакції до внесення змін Законом №113-IX, було встановлено, що прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.

З набранням чинності Законом №113-ІХ стаття 16 Закону № 1697-VII зазнала змін та на момент виникнення спірних правовідносин була викладена в редакції, відповідно до якої прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом (підпунктом 12 пункту 21 розділу І Закону № 1697-VII у частині третій статті 16 слова «цим Законом» замінено словом «законом»).

Таким чином на час виникнення спірних правовідносин законодавство, що регулює підстави та порядок звільнення прокурора з посади або припинення його повноважень, не обмежувалось виключно положеннями Закону № 1697-VII.

Згідно з підпунктом 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII за умови настання такої підстави, як рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури.

Прокурор відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Приписам пункту 9 частини першої статті 51 цього Закону відповідають положення статті 60 цього ж Закону, якими конкретизовано підстави звільнення прокурора з посади в разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.

Водночас дію статті 60 зупинено до 01.09.2021 (абзац четвертий пункту 2 розділу II Закону № 113-IX), а тому з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурора не може бути звільнено з посади в період зупинення дії цієї норми, тобто в період проходження ним атестації.

Системний аналіз положень абзацу першого пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ дає підстави для висновку про те, що підставою для звільнення прокурора є настання однієї з підстав, визначених у підпунктах 1-4 пункту 19 цього розділу, зокрема за наявності рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації; і Закон не вимагає додаткової підстави для звільнення.

В аспекті спірних правовідносин необхідно виходити з того, що рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації є законодавчо визначеною підставою для звільнення прокурора з посади, тобто спричиняє для особи негативні юридичні наслідки у вигляді її звільнення з публічної служби.

В свою чергу, аналізуючи доводи відповідача 2 щодо наявності у кадрової комісії у цій справі дискреційних повноважень на оцінку майнових питань прокурора без звернення до НАЗК та у цьому зв'язку щодо меж обґрунтованості рішення Кадровою комісією за результатами проведеної співбесіди, суд виходить із такого.

Верховний Суд неодноразово висловлювався щодо перевірки дискреції кадрової комісії під час проведення співбесіди на третьому етапі атестації прокурорів, процедура проведення якого визначена пунктом 9 розділу IV Порядку №221, зокрема, у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 у справі №640/1083/20, від 22.09.2022 у справі № 200/7541/20-а, від 29.09.2022 у справі №260/3026/20, від 20.10.2022 у справах № 140/17496/20 та 640/18156/20, від 06.10.2022 у справі № 640/777/20), від 24.10.2022 у справі № 640/1358/20, від 03.11.2022 у справі № 640/1088/20, від 08.11.2022 у справі № 640/1559/20, від 10.11.2022 у справі № 280/7188/20.

Відповідно до пунктів 7, 9, 11, 12, 15, 17 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та пункту 9 розділу IV Порядку № 221 в аспекті дискреційних повноважень кадрових комісій (в рамках атестації прокурорів) і меж судового контролю у справах про оскарження рішень останніх за наслідками третього етапу атестації (співбесіди), за результатами якої приймається рішення кадрової комісії про успішне або неуспішне проходження прокурором атестації. У разі неуспішного проходження атестації прокурором, таке рішення є безальтернативною підставою для прийняття наказу про звільнення прокурора з посади, яке має ознаки рішення суб'єкта владних повноважень, з огляду на що має відповідати вимогам частини другої статті 2 КАС України. Тому рішення цього органу [кадрової комісії] можуть піддаватися судовому контролю, що аж ніяк не заперечує й не протирічить його дискреційним повноваженням під час атестування прокурорів й ухвалення за наслідками цієї процедури відповідних рішень.

При цьому, суди попередніх інстанцій під час перевірки рішення кадрової комісії, не втручаючись у дискреційні повноваження вказаної комісії та керуючись завданнями адміністративного судочинства, передбаченими статтею 2 КАС України, досліджують пояснення позивача та надані ним документи на підтвердження наданих ним пояснень щодо розбіжностей встановлених цією комісією під час проведення співбесіди та з'ясувати, чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення.

Як встановлено судом, позивач пройшов перші два етапи атестації та був допущений до співбесіди.

Порядок проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності і виконання практичного завдання для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурора врегульовано розділом ІV Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 03.10.2019 № 221 (далі по тексту також - Порядок № 221).

Згідно пункту 5 розділу І Порядку № 221 предметом атестації є оцінка:

1) професійної компетентності прокурора (у тому числі загальних здібностей та навичок);

2) професійної етики та доброчесності прокурора.

Пунктом 9 розділу IV Порядку №221 визначено, що для проведення співбесіди кадрова комісія вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі про:

1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та їх результати;

2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг;

3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора;

4) інформацію про зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.

Вказана інформація необхідна для цілей атестації прокурора може бути покладена в основу матеріалів атестаційної справи відповідно до Порядку роботи кадрових комісій, затвердженого наказом Генерального прокурора України від 17.10.2019 № 233 (далі - Порядок № 233).

Згідно з пунктом 10 розділу ІV Порядку № 221 фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, у тому числі на визначену кадровою комісією електронну пошту, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Кадровою комісією під час проведення співбесіди та ухвалення рішення без додаткового офіційного підтвердження можуть братися до уваги відомості, отримані від фізичних та юридичних осіб (у тому числі анонімно).

Дослідження вказаної інформації, відомостей щодо прокурора, який проходить співбесіду (далі - матеріали атестації), здійснюється членами кадрової комісії.

Перед проведенням співбесіди члени комісії можуть надіслати на електронну пошту прокурора, яка вказана у заяві про намір пройти атестацію, повідомлення із пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації. У цьому випадку протягом трьох днів з дня отримання повідомлення, але не пізніше ніж за день до дня проведення співбесіди, прокурор може подати комісії електронною поштою письмові пояснення (у разі необхідності - скановані копії документів) (пункт 11 розділу ІV Порядку №221).

Відповідно до пункту 12 розділу ІV Порядку № 221 співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання.

Співбесіда прокурора складається з таких етапів:

1) дослідження членами комісії матеріалів атестації;

2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання.

Співбесіда проходить у формі засідання комісії (пункт 13 розділу ІV Порядку № 221).

Після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання (пункт 15 розділу ІV Порядку № 221).

Залежно від результатів голосування комісія ухвалює рішення про успішне проходження прокурором атестації або про неуспішне проходження прокурором атестації.

Пунктом 12 Порядку № 233 передбачено, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

З огляду на наведені правові норми рішення кадрової комісії, ухвалене за результатами атестації, зокрема її третього етапу, має містити обґрунтований висновок про те, за якими саме критеріями (компетентності, професійної етики або доброчесності) та на підставі яких фактів, прокурор не відповідає займаній посаді та, відповідно, підлягає звільненню.

У цій справі за результатами співбесіди Кадровою комісією ухвалене рішення про неуспішне проходження позивачем атестації. Змістовний аналіз оскаржуваного рішення кадрової комісії свідчить про те, що причинами для його прийняття стали висновки комісії про невідповідність прокурора вимогам професійної етики та доброчесності.

Одним із мотивів оскаржуваного рішення щодо невідповідності позивача вимогам професійної етики та доброчесності полягав у тому, що «…за результатами вивчення матеріалів атестації Комісією встановлено, що на ім'я ОСОБА_1 протягом 2012-2016 років було оформлено низку довіреностей, зокрема на представництво інтересів в державних органах та ведення справ у судах, управління та розпорядження транспортними засобами. Як випливає з матеріалів атестації та пояснень ОСОБА_1 , вказані довіреності були оформлені на його ім'я знайомими йому особами, на прохання яких він здійснював представництво їх інтересів в судах та інших державних органах щодо зняття арешту та подальшої реалізації належних їм транспортних засобів. Зі слів ОСОБА_1 частину виручених від реалізації цих автомобілів коштів він отримував в якості оплати за вказані послуги.».

Верховний Суд зазначив, що поза увагою судів залишилася та обставина, що оцінка відповідності прокурора критеріям професійної етики здійснювалася Кадровою комісією крізь призму етичних вимог, встановлених до професії прокурора, і стандартів, що стосуються його позаслужбової поведінки й іншої дозволеної діяльності.

Так, пунктом 10 частини першої статті 3 Закону 1697-VІІ визначено, що однією із засад діяльності прокуратури є неухильне дотримання вимог професійної етики та поведінки.

Статтею 19 Закону № 1697-VІІ передбачено, що прокурор зобов'язаний неухильно додержуватися Присяги прокурора, правил прокурорської етики, зокрема не допускати поведінки, яка дискредитує його як представника прокуратури та може зашкодити авторитету прокуратури.

Набуття особою статусу прокурора вимагає від прокурорів дотримання певної поведінки, що також повинна відповідати нормам загальносуспільної моралі, стандартам, що регулюють службову діяльність, вимогам, встановленим у законодавстві до професії, та полягає у дотриманні прокурорами високих етичних ціннісних орієнтирів у своїй службовій діяльності та приватному житті, що відповідають суспільним очікуванням стосовно образу прокурора. Отже, працівнику прокуратури слід не допускати дій і поведінки, які можуть зашкодити його репутації та авторитету прокуратури, викликати негативний громадський резонанс.

З огляду на зазначене, обставини оформлення на прокурора довіреності іншими особами з метою представництва їх інтересів у суді, навіть за умови здійснення такого представництва під час перебування прокурора у відпустці або у позаробочий час, могли викликати у комісії обґрунтований сумнів у відповідності прокурора вимогам професійної етики.

Ухвалою Суду від 20.06.2023 від сторін витребувано письмові пояснення та докази на їх підтвердження стосовно того: чи надсилалися позивачу у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації, зокрема, і щодо наявних у комісії питань стосовно оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів; чи надсилав позивач комісії письмові пояснення, з приводу означених питань разом з підтверджуючими документами стосовно обставин оформлення довіреності на позивача третьою особою з метою представництва її інтересів у суді; чи дійсно вони спростовують висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення.

На виконання вимог ухвали суду від 20.06.2023 представником позивача долучено до матеріалів справи письмові пояснення, в яких зазначено, що ані положеннями Закону №113-ІХ, ані положеннями Порядку №221 на прокурора, який проходить атестаційну процедуру, не покладено тягар доведення зворотного чи/та спростування не передбачених законодавством «сумнівів» відповідної кадрової комісії.

Крім того, позивачем долучено до матеріалів справи надісланий Кадровою комісією на електронну адресу позивача 29.11.2019 о 21:10 год. перелік запитань, на які позивачу запропоновано надати відповіді не пізніше 23:59 год. 02.12.2019 з проханням надати будь-які документи чи матеріали, що можуть підтвердити відповіді позивача. У випадку неможливості надати документи Кадрова комісія просить пояснити чому, а також зазначити, які заходи позивач вжив для їх отримання.

Дослідивши надісланий позивачу Кадровою комісією перелік питань, судом встановлено, що питання стосовно оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів Кадровою комісією позивачу не ставилося, наслідком чого є відсутність у позивача будь-якої можливості завчасно підготувати та надати пояснення з означеного питання із підтверджуючими доказами.

При цьому, позивач пояснив, що дійсно у 2013 році його товаришем була оформлена довіреність на позивача як на приватну особу, на підставі якої ОСОБА_1 взяв участь в одному судовому засіданні в Одеському окружному адміністративному суді, де безоплатно представив інтереси свого знайомого, який тривалий час намагався відстояти свої права і кілька років зазнавав поневірянь від формальних відписок державних органів. Вказане представництво було оформлено товариськими стосунками, зверненням до позивача як до приватної особи товаришем про допомогу через зневіру останнього у можливість відстояти свої права самостійно. Вказані відносини жодним чином не були пов'язані зі службовою діяльністю позивача. Участь у судовому засіданні відбулась у період перебування ОСОБА_1 у відпустці, тобто у вільний, позаслужбовий час. При цьому, жодних грошових коштів позивач за це не отримував.

Позивач зауважив про неможливість надати суду означену довіреність через давність її видачі та її знищення після закінчення строку її дії у 2016 році, тобто, задовго до початку правовідносин, що до яких розглядається спір у межах цієї справи.

Підсумовуючи надані позивачем пояснення, ним наголошено, що жодної систематичної діяльності з представництва інтересів третіх осіб в судах та державних органах позивачем не проводилось, довіреностей з цією метою третіми особами не оформлювалось, зняття арешту та продаж автомобілів третіх осіб ОСОБА_1 не проводився та грошові кошти за таку діяльність від третіх осіб не отримувались.

У свою чергу, з наданих відповідачем 2 матеріалів атестації, серед яких наявні аналітичні матеріали у формі таблиці, вбачається наявність інформації про видані на ім'я позивача як представника довіреності:

- реєстраційний №28054986, посвідчена 25.08.2009, дійсна до 22.08.2010, видана ОСОБА_2 на транспортний засіб;

- реєстраційний №29987901, посвідчена 07.03.2010, строк дії до 07.03.2020, видана ОСОБА_3 на транспортний засіб;

- реєстраційний №33418831, посвідчена 12.10.2020, дійсна до 12.10.2013, видана ОСОБА_4 (дружина) на представництво інтересів у будь-яких банківських (фінансових) установах України;

- реєстраційний №34684147, посвідчена 12.01.2011, дійсна до 12.01.2021, видана ОСОБА_5 на розпорядження, у тому числі продаж земельної ділянки;

- реєстраційний №34684288, посвідчена 12.01.2011, дійсна до 12.01.2021, видана ОСОБА_6 на розпорядження, у тому числі продаж земельної ділянки;

- реєстраційний №34684387, посвідчена 12.01.2011, дійсна до 12.01.2021, видана ОСОБА_7 на розпорядження, у тому числі продаж земельної ділянки;

- реєстраційний №39770563, посвідчена 19.07.2013, дійсна до 15.09.2016, видана ОСОБА_8 на ведення справ у суді;

- реєстраційний №38306969, посвідчена 05.09.2012, дійсна до 05.09.2015, видана ОСОБА_9 на представництво інтересів;

- реєстраційний №42866567, посвідчена 09.09.2015, дійсна до 09.09.2025, видана ОСОБА_10 на розпорядження транспортним засобом;

- реєстраційний №43261670, посвідчена 12.12.2015, дійсна до 11.12.2015, видана ОСОБА_11 на транспортний засіб (мотоцикл);

- реєстраційний №44525896, посвідчена 01.10.2016, дійсна до 01.10.2017, видана Лебединець Інною Анатоліївною на представництво інтересів у суді;

- реєстраційний №43351519, посвідчена 11.01.2016, дійсна до 11.01.2026, видана ОСОБА_10 на розпорядження транспортним засобом.

З означених аналітичних матеріалів слідує, що на ім'я позивача як представника, було видано дві довіреності (у 2013 та у 2016 роках) на представництво інтересів у суді та одну довіреність у 2015 році на представництво інтересів.

Водночас, суд констатує, що матеріали справи містять копію акта знищення матеріалів атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України від 27.12.2019, в якому зазначено, що у зв'язку із завершенням атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України головами першої, другої, четвертої, п'ятої, шостої, сьомої кадрових комісій, створених наказами Генерального прокурора від 07.10.2019 №234, від 17.10.2019 №235, від 12.11.2019 №276, від 14.11.2019 №281, від 15.11.2019 №287, від 26.11.2019 №302, ОСОБА_12 ,, ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , проведено знищення матеріалів (документів та інших носіїв інформації) атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України.

Судом приймається до уваги, що знищення матеріалів атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України не свідчить про відсутність на момент проведення співбесіди з позивачем доказів та відомостей, які були предметом дослідження кадрової комісії та на підставі яких у її членів виникли сумніви щодо невідповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності.

Водночас, враховуючи факт знищення матеріалів атестації прокурорів і слідчих Генеральної прокуратури України, підтверджений відповідним актом знищення, у суду наявні обґрунтовані сумніви щодо допустимості поданих відповідачем 2 доказів з огляду на відсутність обґрунтованих пояснень щодо порядку та способу їх отримання після знищення таких.

Крім того, враховуючи висновки Верховного Суду, судом встановлено та підтверджується наданими позивачем доказами, що позивачу у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 не надсилалося повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення щодо оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів. Як наслідок, у позивача була відсутня можливість надати комісії письмові пояснення, з приводу означених питань разом із підтверджуючими документами стосовно обставин оформлення довіреності на позивача третьою особою з метою представництва її інтересів у суді. Враховуючи означені обставини, логічним є висновок щодо неможливості підтвердити чи спростувати висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення, жодними поясненнями та доказами з огляду на відсутність у позивача можливості надати такі до проведення співбесіди.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що не є підтвердженими викладені відповідачем 1 у спірному рішенні доводи щодо невідповідності позивача вимогам професійної етики та доброчесності в частині питання оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів.

Одним із критеріїв процедури перевірки дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності (підпункт 3 пункту 9 розділу ІV Порядку №221), є відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції.

Мотиви спірного рішення в частині невідповідності прокурора вимогам доброчесності фактично зводяться до висновків комісії про наявність обґрунтованих сумнівів у членів комісії щодо достовірності відомостей, вказаних у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, в частині не зазначення у декларації за 2015 рік позивачем належного йому транспортного засобу - «автомобіль» SUZUKI BANDIT 400, який був відчужений ним у 2015 році.

Оскільки сторонами у справі підтверджується, що транспортний засіб SUZUKI BANDIT 400, є мотоциклом, суд вважає технічною опискою зазначення відповідачем 1 у спірному рішенні означеного транспортного засобу як «автомобіль».

Відомості, які містяться в декларації, поданій прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції, поряд з іншими відомостями, які отримано кадровою комісією відповідно до положень Порядку №221, є матеріалами атестації, які досліджуються та обговорюються під час проведення співбесіди, за результатами якої кадрова комісія приймає рішення про успішне чи неуспішне проходження прокурором атестації.

Питання необхідності проведення в рамках атестації прокурорів моніторингу способу життя прокурора або ж повної перевірки його декларацій НАЗК, як необхідної умови для реалізації кадровою комісією наданих їх пунктом 15 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ та підпунктом 3 пункту 9, пунктів 11 та 13 Порядку № 221 повноважень на виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, було предметом дослідження Верховним Судом у цій категорії спорів, який сформував правові висновки щодо застосування указаних норм, зокрема, у постановах від 14.07.2022 у справі №640/1083/20, від 30.08.2022 у справі №420/7408/20.

В означених постановах Верховний Суд підкреслив, що визначена чинним законодавством атестація не передбачає проведення повної перевірки декларанта на запити прокурора чи кадрових комісій. Моніторинг способу життя суб'єкта декларування передбачає лише вибіркову перевірку та на підставі повідомлень фізичних чи юридичних осіб, а також із засобів масової інформації та інших відкритих джерел інформації, яка містить відомості про невідповідність рівня життя суб'єктів декларування, задекларованим ним майну і доходам.

Так, встановлений Законом України «Про запобігання корупції» порядок перевірки декларацій особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та передбачена Законом №113-ІХ процедура атестації з проведенням співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є двома різними, окремими, законодавчо врегульованими процедурами, які мають різні правові наслідки, не підміняють та не суперечать одна одній.

Тому, наявність у НАЗК виключних повноважень на здійснення повної перевірки декларацій, яка полягає, зокрема, у з'ясуванні достовірності задекларованих відомостей, точності оцінки задекларованих активів, перевірці на наявність конфлікту інтересів та ознак незаконного збагачення суб'єкта декларування не обмежує кадрові комісії у здійсненні ними перевірок відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності відповідно до положень Закону №113-ІХ.

Завданням кадрової комісії є не доведення того, що прокурор порушив закон, а визначення наявності обґрунтованих сумнівів щодо його відповідності вимогам професійної етики і доброчесності прокурора.

Вказані обґрунтовані сумніви можуть виникати у тих випадках, коли наявні підстави вважати, що дії (бездіяльність) прокурора свідчать про його невідповідність критеріям навіть за відсутності з приводу таких дій (бездіяльності) офіційного рішення уповноважених посадових осіб чи органів державної влади (або у випадку прийняття рішення на користь прокурора, якщо є сумніви щодо об'єктивності такого рішення).

У процедурі атестації обґрунтовані сумніви уповноваженої комісії набувають значення, а прокурор, який має намір підтвердити свою відповідність вимогам професійної етики та доброчесності, повинен спростувати такі сумніви, або довести їх необґрунтованість. В протилежному випадку, задля досягнення мети запровадженої реформи прокуратури, такі сумніви можуть бути витлумачені не на користь особи.

З огляду на визначення нового місця прокуратури в системі державної влади України, вимоги до осіб, які мають намір обійняти посаду прокурора, мають бути подібними до тих, що їх висунуто до кандидатів на посаду професійного судді та має поширюватись і на запровадження механізмів та процедур у питаннях професійної підготовки, оцінювання, призначення, кар'єрного зростання, дисциплінарної відповідальності, звільнення прокурорів тощо (рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 року №5-р(ІІ)/2020), то колегія суддів уважає застосовними до спірних правовідносин висновки ЄСПЛ у рішенні по справі "Джоджай проти Албанії" (Xhoxhaj v. Albania) від 09.02.2021 (заява №15227/19), що набуло статусу остаточного 31.05.2021, з приводу результатів процедури оцінювання щодо заявниці, у результаті якої її звільнили з посади судді Конституційного суду внаслідок недекларування частини активів на банківському рахунку та спільної із чоловіком квартири.

Зокрема, ЄСПЛ у вказаній справі зазначив, що варто також враховувати особливості широко застосовних процесів аудиту активів. На думку Суду, з урахуванням того, що особисті або сімейні статки зазвичай накопичуються протягом трудового життя, встановлення жорстких часових обмежень для оцінювання статків значно обмежило б і вплинуло на здатність органів влади оцінювати законність усіх статків, набутих протягом професійної кар'єри особою, яка проходить перевірку. У зв'язку з цим оцінювання статків має певні особливості на відміну від звичайних дисциплінарних розслідувань, які потребують надання державі-відповідачу більшої гнучкості в застосуванні встановлених законом обмежень, сумісних із метою відновлення та зміцнення довіри суспільства до системи правосуддя та забезпечення високого рівня доброчесності, якого очікують від представників судової системи (п.349).

ЄСПЛ також зазначив, що покарання, застосовані до заявниці, відповідали висновкам, зробленим органами перевірки, зокрема, про те, що вона подала неправдиву декларацію та приховала статки, подала неточну декларацію про інші статки та, як було встановлено, підірвала довіру суспільства до системи правосуддя. Як вважає Уряд, держава вимагає від державних службовців дотримання конституційних принципів, на яких вона заснована (п.401).

Крім того, суд повторив, що для цілей «цивільно-правової» частини пункту 1 статті 6 Конвенції те, що тягар доведення перейшов на заявницю під час процедури перевірки саме собою не було свавільним. Суд вважає, що, беручи до уваги процес оцінювання особистих або сімейних статків, накопичених протягом професійного життя судді, пом'якшувальні обставини, передбачені в Законі про перевірку, неподання заявницею документів, що підтверджують об'єктивну неможливість продемонструвати законний характер доходу її партнера та її власне неповідомлення про майно в момент його придбання, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення принципу правової визначеності не було (п.352, 353).

Повертаючись до обставин цієї справи, суд зазначає, що у спірному рішенні комісією вказано, що у щорічній декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік ОСОБА_1 не вказав належний йому транспортний засіб - «автомобіль» SUZUKI BANDIT 400, який був відчужений ним у 2015 році.

Дослідивши наявні в матеріалах справи копії декларації позивача (паперової та електронної) за 2015 рік, судом встановлено, що у них не відображено транспортний засіб SUZUKI BANDIT 400.

Водночас, у розділі ІІ «Відомості про доходи» позивачем заповнено пункт 16 «дохід від одержання рухомого та нерухомого майна», де зазначено дохід декларанта у розмірі 70000 грн.

Позивач у письмових поясненнях, поданих на виконання вимог ухвали суду від 20.06.2023, зазначив, що з 2009 року мав у власності означений мотоцикл, який щорічно декларувався ним у відповідних щорічних деклараціях до 2014 року включно. Водночас, у 2015 році позивачем не було задекларовано транспортний засіб SUZUKI BANDIT 400, оскільки у лютому 2015 року його було продано третій особі. Керуючись роз'ясненнями НАЗК щодо правильності заповнення декларацій, жодних підстав вказувати означений мотоцикл у позивача не було станом на 31.12.2015 з причини його відчуження. Разом з тим, отриманий дохід від продажу транспортного засобу SUZUKI BANDIT 400 у розмірі 70000 грн позивач задекларував як дохід від відчуження рухомого майна.

При цьому, матеріали справи не містять жодних доказів наявності у НАЗК зауважень щодо поданої позивачем у 2015 році декларації, як і відсутні докази, якими б могли підтверджуватися викладені у спірному рішенні доводи щодо наявності у позивача підстав декларувати транспортний засіб SUZUKI BANDIT 400 у 2015 році.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звертався із заявою від 19.01.2016 до Управління безпеки дорожнього руху Департаменту превентивної діяльності Національної поліції України про надання йому копій відповідних договорів купівлі-продажу (або довідок рахунків), на підставі яких здійснено реєстрацію транспортного засобу SUZUKI BANDIT 400.

Листом Регіонального сервісного центру в м. Києві від 17.02.2016 №31/26-Г-132 на звернення позивача надано копію довідки-рахунка від 12.02.2015 про продаж позивачем мотоцикла SUZUKI BANDIT 400, 2001 року випуску. На підтвердження означеної обставини матеріали справи містять копію довідки-рахунка від 12.02.2015.

Відповідно до роз'яснень НАЗК, що розміщені за посиланням https://wiki.nazk.gov.ua/category/deklaruvannya/viii-transportni-zasoby/, у декларації відображаються транспортні засоби, які належать суб'єкту декларування та членам його сім'ї на праві власності або перебувають у їхньому володінні чи користуванні станом на останній день звітного періоду (за умови, що право володіння або користування виникло не менше ніж за 30 календарних днів, що передували останньому дню звітного періоду) або протягом не менше половини днів протягом звітного періоду (п. 3 ч. 1 ст. 46 Закону).

Означені обставини у сукупності із наданими позивачем поясненнями, на переконання суду, свідчать про наявність підстав вважати обґрунтованими доводи позивача щодо відсутності підстав для декларування мотоцикла SUZUKI BANDIT 400 у декларації за 2015 рік у зв'язку з його відчуженням у лютому 2015 року.

Крім того, враховуючи висновки Верховного Суду, судом встановлено та підтверджується наданими позивачем доказами, що позивачу у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 не надсилалося повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення щодо наявних у комісії питань стосовно перебування у власності транспортного засобу (мотоцикла SUZUKI BANDIT 400) та декларування коштів від відчуження. Як наслідок, у позивача була відсутня можливість надати комісії письмові пояснення, з приводу означених питань разом з підтверджуючими документами стосовно обставин перебування у власності транспортного засобу (мотоцикла SUZUKI BANDIT 400) та декларування коштів від відчуження. Враховуючи означені обставини, логічним є висновок щодо неможливості підтвердити чи спростувати висновки комісії, які стали підставою для прийняття спірного рішення, жодними поясненнями та доказами з огляду на відсутність у позивача можливості надати такі до проведення співбесіди.

З урахуванням викладеного, суд дійшов висновку, що не є підтвердженими викладені відповідачем 1 у спірному рішенні доводи щодо невідповідності позивача вимогам професійної етики та доброчесності стосовно перебування у власності транспортного засобу (мотоцикла SUZUKI BANDIT 400) та декларування коштів від відчуження.

Судом приймається до уваги, що у межах процедури атестації прокурор повинен не тільки надати пояснення з приводу питань, які виникли до нього у членів комісії, а й у разі необхідності маючи намір довести відповідність його вимогам доброчесності бути готовим надавати відповідні докази на підтвердження своїх пояснень, які б спростували сумніви комісії щодо невідповідності його цьому критерію.

Водночас, такій готовності має передувати обізнаність прокурора з переліком питань, які виникли до нього у членів комісії, що, в свою чергу, надало б можливість прокурору підготувати обґрунтовані пояснення з підтверджуючими доказами.

У свою чергу, як вже зазначалося судом, комісією у відповідності до пункту 11 розділу ІV Порядку №221 не надсилалося повідомлення з пропозицією надати письмові пояснення саме щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації, зокрема і щодо наявних у комісії питань стосовно перебування у власності транспортного засобу та декларування коштів від відчуження цього майна, оформлення довіреностей на позивача третіми особами протягом 2012-2016 років на представництво їх інтересів.

Як наслідок, у позивача була відсутня можливість підготувати пояснення та надати будь-які докази щодо означених вище питань.

Додатково суд вважає за доцільне наголосити, що враховуючи принцип незворотності дії у часі, необґрунтованими є доводи відповідача 1 щодо порушення позивачем статті 3 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, затвердженого Всеукраїнською конференцією прокурорів 27.04.2017, щодо подій, які мали місце у 2012-2016 роках.

Відповідно до пункту 39 Бордоської декларації «Судді та прокурори в демократичному суспільстві» прокурорами мають бути особи з високими моральними якостями; через характер повноважень, на виконання яких вони свідомо погодились, прокурори є постійно відкриті для публічної критики; будучи головними суб'єктами здійснення правосуддя, вони мають повсякчасно підтримувати честь і гідність своєї професії.

Критерій доброчесності є надзвичайно важливим з огляду на те, яку роль прокуратура відіграє у становленні правової держави, особливо з урахуванням зміни її статусу у результаті вищевказаних конституційних змін. Саме доброчесність є ключовою категорією у формуванні морально-етичного образу прокурорів, запорукою формування довіри народу до прокурорів та органів прокуратури в цілому.

Доброчесність - це необхідна морально-етична складова діяльності прокурорів, які віднесені до української системи правосуддя, яка, серед іншого, визначає межу і спосіб його поведінки, що базується на принципах чесності у способі власного життя та виконанні своїх професійних обов'язків.

Авторитет та довіра до органів прокуратури формуються залежно від персонального складу осіб, які обіймають посади прокурорів та формують корпус органів прокуратури.

Легітимна мета вимірювання доброчесності полягає в здобутті доказів умисного порушення норм прокурорської етики чи свідомого нехтування стандартами поведінки, які забезпечують суспільну довіру до органів прокуратури як складової органів правосуддя, а також допущення поведінки, що підриває авторитет правосуддя.

Чинне законодавство не містить визначення поняття «доброчесність», яке використовується у процедурі атестації прокурорів.

Водночас відсутність у законі визначення цього терміну не звільняє суб'єктів правовідносин використовувати його в процесі правозастосування та під впливом як змісту (суті) зовнішніх поведінкових факторів, так і через їхнє зіставлення з якостями, чеснотами чи властивостями, під якими в моральному, етичному, соціально-правовому, світоглядному та іншому сенсах розуміється (сприймається) поняття доброчесність, пояснити і мотивувати за якими ознаками той чи інший прокурор не може бути віднесений до доброчесних.

Вказаний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 03.11.2022 у справі №600/1450/20-а.

Водночас, в силу положень пункту 12 Порядку № 233, рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.

Тобто, рішення кадрової комісії, ухвалене за результатами атестації, зокрема її третього етапу, має містити обґрунтований висновок про те, за якими саме критеріями (компетентності, професійної етики або доброчесності) та на підставі яких доведених фактів, прокурор не відповідає займаній посаді та, відповідно, підлягає звільненню.

Виходячи із суті процедури атестації, Верховний Суд у справі № 540/1053/21 дійшов висновку, що особливість цієї процедури, її нормативно-правове регулювання не дає підстав вважати, що кадрові комісії не мають доводити обґрунтованість свого сумніву. Скоріше навпаки, адже це стосується проходження публічної служби чинними прокурорами. Тут не йдеться про необхідність відтворювати перебіг обговорення чи позицію кожного із членів Кадрової комісії стосовно прокурора за наслідками співбесіди, як вважає відповідач, а про потребу належно обґрунтувати колегіальне рішення в обсязі, якого буде достатньо (у кожному конкретному випадку) для розуміння підстав і мотивів його ухвалення, адже на відміну від перших двох етапів, на цьому етапі (співбесіди) результат атестації визначає не кількість балів, а думка членів кадрової комісії, їхній обґрунтований сумнів у відповідності прокурора критеріям професійної компетентності, професійної етики і доброчесності.

У постановах від 29.06.2022 у справі № 420/10211/20, від 11.08.2022 у справі № 160/8111/20, від 07.07.2022 у справі № 560/214/20, не заперечуючи наявність у кадрової комісії дискреційних повноважень надавати оцінку дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності та ухвалювати рішення за наслідками проходження прокурорами атестації, Верховний Суд зазначив, що така дискреція не може бути свавільною, а повинна ґрунтуватися на приписах закону.

За загальним правилом під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин. Тобто дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Належна мотивація рішення (як форма зовнішнього вираження дискреційних повноважень) дає можливість перевірити, як саме (за якими ознаками) відбувалася процедура атестації і чи була дотримана процедура його прийняття.

Обсяг і ступінь мотивації рішення залежить від конкретних обставин, які були предметом обговорення, але у будь-якому випадку має показувати, приміром, що доводи/пояснення прокурора взято до уваги і, що важливо, давати розуміння чому і чим керувалася Комісія, коли оцінювала прокурора під час проведення співбесіди, тобто встановити мотиви ухваленого рішення. Особливо-виняткової значимості обґрунтованість/вмотивованість рішення набуває тоді, коли йдеться про непроходження прокурором атестації, з огляду на наслідки, які це потягне.

Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість і вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.

Стосовно зазначеного є сталою позиція Верховного Суду, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (постанови Верховного Суду від 18.09.2019 у справі № 826/6528/18, від 10.04.2020 у справі № 819/330/18, від 10.01.2020 у справі № 2040/6763/18).

Як вже зазначалося судом, комісія, приймаючи спірне рішення про неуспішне проходження позивачем атестації, не надала можливості позивачу належним чином спростувати викладені у рішенні обставини та надати докази в їх спростування, оскільки направивши на адресу позивача повідомлення щодо надання ним пояснень щодо питань, пов'язаних з матеріалами атестації, у переліку яких не було зазначено питань, які слугували підставою для винесення спірного рішення. Означені обставини, на переконання суду, свідчать про передчасність прийняття рішення про неуспішне проходження позивачем атестації від 04.12.2019 №213 та, як наслідок, наявності підстав для задоволення позовних вимог у цій частині.

Оскільки наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 №2169ц про звільнення позивача з посади прокурора ґрунтується на неправомірному рішенні Кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації, то він також є протиправним і таким, що підлягає скасуванню.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

Положеннями спеціального законодавства, а саме: нормами Закону України «Про прокуратуру», не врегульовано процедуру поновлення на посаді прокурора в разі його незаконного звільнення.

Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивачки та уникнення декларативності судового рішення суд повинен застосувати до спірних правовідносин окремі положення Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено.

Правова позиція з цього приводу є усталеною у судовій практиці, зокрема, в постанові Верховного Суду України від 28.10.2014 у справі № 21-484а14, постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 823/5361/15, 16.05.2019 у справі № 820/10744/15 та 11.06.2020 у справі № 816/1895/18.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позивач підлягає поновленню на посаді прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України.

При цьому, позивача було звільнено з цієї посади з 24.12.2019. Оскільки 24.12.2019 є останнім робочим днем позивача перед звільненням, то позивач підлягає поновленню на вказаній посаді з 25.12.2019.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2018 у справі №826/808/16 зазначила, що виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, а законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Пленум Верховного Суду України у пункті 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» зазначив, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв'язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року № 348).

Згідно з підпунктом «з» пункту 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (далі - Порядок №100), цей Порядок застосовується, у тому числі, у випадку вимушеного прогулу.

Відповідно до положень пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць.

У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Пунктом 3 Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Пунктом 8 Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як середній заробіток за час вимушеного прогулу, обраховуються без віднімання сум податків та зборів. Податки і збори із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, присудженої за рішенням суду, підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу зменшується на суму податків і зборів.

Отже, справляння і сплата податку на доходи фізичних осіб та військового збору є відповідно обов'язком роботодавця та працівника, а тому суд повинен визначати зазначену суму без утримання цього податку та збору, про що вказує в резолютивній частині рішення.

Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18.07.2018 по справі №359/10023/16-ц.

Враховуючи вищевказані норми та приймаючи до уваги те, що позивача було звільнено з посади з 24.12.2019, при обчисленні середньоденної заробітної плати слід враховувати її заробітну плату жовтень та листопад 2019 року (два місяці, що передують звільненню).

Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора від 08.10.2020 №21-1180зп про середню заробітну плату ОСОБА_1 розмір середньоденної заробітної плати позивача складає 1553,28 грн. При розрахунку була врахована заробітна плата, отримана позивачем у жовтні та листопаді 2019 року.

У клопотанні, поданому 08.02.2021 через систему «Електронний суд» до Окружного адміністративного суду міста Києва під час попереднього розгляду справи, представник позивача послався на необхідність застосування судом при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу пункту 10 Порядку №100 в частині застосування коефіцієнта підвищення посадового окладу у зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 11.12.2019 №1155 «Про умови оплати праці прокурорів», якою суттєво підвищені посадові оклади прокурорів Офісу Генерального прокурора.

З цього приводу суд зазначає таке.

Пунктом 10 Порядку №100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

У подальшому вказаний пункт 10 Порядку №100 було виключено на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 1213 від 09.12.2020.

Суд погоджується з твердженнями представника позивача про те, що Верховний Суд у своїх постановах неодноразово висловив правову позицію щодо необхідності застосування пунктів 7, 8 та пункту 10 розділу IV Порядку №100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів, згідно з актами законодавства.

Правові висновки Верховного Суду щодо застосування пункту 10 Порядку №100 для цілей обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу викладено у постановах від 06 серпня 2019 року у справі №640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 12 серпня 2020 року у справі № 2-а-3279/10/1970, від 11 лютого 2021 року справі №814/197/15 та багатьох інших.

У той же час, суд зауважує, що до звільнення позивач обіймав посаду прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України.

На день звільнення позивача розмір посадових окладів прокурорів визначався постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX, який передбачав низку новел до Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», зокрема щодо розміру оплати праці прокурорів.

16 січня 2020 року набрала чинності постанова Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів». Схемою посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, яка є додатком 1 до вказаної постанови, передбачено, що посадовий оклад прокурора складає 28 815,00 грн.

Пунктом 6 Постанови №1155 було визначено, що для прокурорів, умови оплати праці, яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Так, прокурори, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови №505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з Постановою №1155 та статтею 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру».

Щодо обчислення коефіцієнту підвищення на підставі Постанови №1155 та/або статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», суд зазначає, що Верховний Суд вже вирішував питання застосування пункту 10 Порядку №100 в контексті можливості обчислення коефіцієнту підвищення, виходячи з посадового окладу, встановленого для прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур і прирівняних до них прокуратур.

У пунктах 115-124 постанови від 25.01.2023 у справі №826/17614/14 Верховний Суд зазначив, що 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон №113-ІХ, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв'язку з чим внесено ряд змін до Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII), зокрема, в тексті Закону №1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

Запроваджено обов'язкову атестацію прокурорів, зокрема, згідно з пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Абзацом 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX також передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

16 січня 2020 року набрала чинність Постанова №1155, якою, з-поміж іншого, затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур.

Пунктом 6 Постанови № 1155 установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені Постановою № 505.

Отже, внаслідок реформування органів прокуратури в їхній системі відбувалися зміни, що супроводжувались, зокрема, (поетапною) атестацією працюючих прокурорів (усіх рівнів) і переведенням їх на посади відповідно до Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур. У зв'язку із цим відбулось розмежування оплати праці тих прокурорів, які успішно пройшли атестацію і можуть бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, і прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур.

Верховний Суд у постанові від 30.06.2021 у справі № 826/17798/14 висловив правову позицію щодо застосування наведених норм права та зазначив, що прокурори, зокрема Генеральної прокуратури України, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови № 505. Водночас ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату, згідно з Постановою №1155 та статтею 81 Закону України «Про прокуратуру». Верховний Суд зауважив, що виплата заробітної плати згідно з Постановою №1155 і статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» пов'язувалася із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

Зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до статті 235 КЗпП України), тобто компенсувати втрачений заробіток, його розрахунок потрібно проводити на основі того посадового окладу (з урахуванням коефіцієнту підвищення, якщо таке було у розрахунковому періоді), який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили (тобто в Генеральній прокуратурі України, а не в Офісі Генерального прокурора).

Середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, якщо його туди не переводили. Водночас прирівнювати посадовий оклад позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечило б меті і вимогам Закону № 113-ІХ.

У вказаній постанові Верховним Судом також зазначено, що з набранням чинності Постанови № 1155 не всім прокурорам України збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тож вочевидь виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітні плати відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови № 505 і Постанови № 1155).

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів, установлених Постановою № 1155 за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.

Такий висновок Верховний Суд підтримав також, зокрема, у постановах від 01.12.2021 у справі № 640/26041/19, від 20.01.2022 у справі № 826/17709/14, від 28.04.2022 у справі № 826/18143/14 та від 16.08.2023 у справі №826/6779/15.

У вже згаданій постанові Верховного Суду від 25.01.2023 у справі №826/17614/14 викладено правову позицію, відповідно до якої у зв'язку з виключенням пункту 10 Порядку №100 з 12 грудня 2020 року відсутні правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення для цілей обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Подібну правову позицію Верховний Суд неодноразово висловлював також в інших справах, зокрема, у постановах від 04 листопада 2021 року у справі №826/6301/15, від 09 грудня 2021 року у справі №340/588/20, від 20 січня 2022 року у справі №826/17709/14, від 04 жовтня 2022 року №826/18033/14, від 08 листопада 2022 року №460/15639/21, від 29 листопада 2022 року № 826/17616/1, від 27 грудня 2022 року №826/18270/14, від 28 грудня 2022 року №826/4854/15.

З урахуванням викладеного, суд вважає непереконливими твердження представника позивача про необхідність застосування судом при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу пункту 10 Порядку №100 в частині застосування коефіцієнта підвищення посадового окладу у зв'язку з прийняттям Кабінетом Міністрів України постанови від 11.12.2019 №1155 «Про умови оплати праці прокурорів».

У зв'язку з цим при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід враховувати середньоденну заробітну плату у розмірі 1553,28 грн., визначену у довідці Офісу Генерального прокурора від 08.10.2020 №21-1180зп.

Період вимушеного прогулу позивача - з 25.12.2019 (наступний день після звільнення, враховуючи, що день звільнення є останнім робочим днем) по 07.02.2025 (день постановлення рішення у цій справі) або 1312 робочих днів.

При обчисленні кількості робочих днів суд враховує, що відповідно до пункту 2 Глави ХІХ «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

У свою чергу, частиною шостою статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (набрав чинності 24.03.2022) визначено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті 53, частини першої статті 65, частин третьої - п'ятої статті 67, статей 71, 73, 78-1 Кодексу законів про працю України та частини другої статті 5 Закону України "Про відпустки".

Таким чином, починаючи з 24.03.2022 не застосовуються, зокрема, такі норми:

- ч. 3 ст. 67 КЗпП України (у випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого);

- ст. 73 КЗпП України (святкові і неробочі дні).

З урахуванням цього, суд вважає, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 по 07.02.2025 у розмірі 2 037 903,36 грн. (1553,28 грн. х 1312 днів).

Отже, всебічно та в повному обсязі розглянувши матеріали справи, оцінивши в сукупності наявні у справі докази, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити повністю.

Відповідно до положень статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

У зв'язку з цим суд вважає за необхідне звернути до негайного виконання рішення суду в частині:

- поновлення позивача на посаді прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України, з 25.12.2019;

- стягнення з відповідача на користь позивача суми середнього заробітку (середнього грошового забезпечення) за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

Інших доводів, що можуть вплинути на правильність вирішення судом спору, що розглядається, матеріали справи не містять.

Таким чином, позов слід задовольнити повністю.

Частиною першою статті 139 Кодексу адміністративного України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Під час звернення до суду позивачем був сплачений судовий збір у розмірі 769,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 24.12.2019 №5_12.

Враховуючи задоволення позову, понесені позивачем судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в розмірі 769,00 грн, підлягають стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Офісу Генерального прокурора.

На підставі викладеного, керуючись статтями 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

1. Адміністративний позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправним та скасувати рішення Сьомої кадрової комісії від 04.12.2019 №2/3 «Про неуспішне проходження прокурором атестації».

3. Визнати протиправним та скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 21.12.2019 №2169ц.

4. Поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України, з 25.12.2019.

5. Стягнути з Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, буд. 13/15) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) суму середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 по 07.02.2025 у розмірі 2 037 903,36 грн. (два мільйони тридцять сім тисяч дев'ятсот три гривні 36 копійок), без урахування обов'язкових податків та зборів.

6. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді прокурора відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях щодо розкрадання державних коштів Департаменту процесуального керівництва в особливо важливих кримінальних провадженнях Генеральної прокуратури України з 25.12.2019.

7. Звернути до негайного виконання рішення суду в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.

8. Стягнути на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 769,00 грн (сімсот шістдесят дев'ять грн 00 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Офісу Генерального прокурора (ідентифікаційний код 00034051, місцезнаходження: 01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Дудін С.О.