Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
м. Харків
07 лютого 2025 р. справа № 520/30320/24
Харківський окружний адміністративний суду складі:
головуючого судді Григорова Д.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у порядку письмового провадження) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив з урахуванням уточненої позовної заяви :
- визнати протиправною бездіяльність військової частину НОМЕР_2 , що полягає у не розгляді рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 07.09.24 року на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» згідно вимог чинного законодавства;
- визнати протиправною бездіяльність військової частину НОМЕР_2 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_2 розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 07.09.2024 року на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_2 звільнити ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що військовою частиною НОМЕР_2 допущено протиправну бездіяльність щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Ухвалою суду від 29.11.2024р. відкрито спрощене провадження у вказаній адміністративній справі. У період з 23.12.2024р. по 06.01.2025р. суддя Григоров Д.В. перебував у щорічній відпустці. 30.01.2025р. суддя Григоров Д.В. перебував на навчанні в Національній школі суддів України.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_2 , повідомлений належним чином про відкриття провадження у справі через підсистему ЄСІТС "Електронний суд", а також про можливість надати до суду відзив на позовну заяву у визначений судом строк, правом надання відзиву на позовну заяву не скористався без зазначення причин неподання відзиву.
Суд зазначає, що відповідно до положень ч.4 ст.159 КАС України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи.
З урахуванням викладеного суд вважає можливим розгляд та вирішення справи на підставі наявних у ній доказів, які є достатніми та належними.
Дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходить військову службу за призовом під час мобілізації у Військовій частині НОМЕР_2 з 02.03.2022р., що підтверджується записом у військовому квитку НОМЕР_4 (а.с. 22) та не заперечується сторонами по справі.
Згідно повторного свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 17.09.2008р., батьками позивача ОСОБА_1 (колишнє прізвище ОСОБА_2 ) є ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. 16).
Позивач змінив своє прізвище з ОСОБА_2 на ОСОБА_5 , що підтверджується свідоцтвом про зміну імені серії НОМЕР_6 від 11.06.2008р. (а.с. 14).
Брат позивача, ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що зроблено відповідний актовий запис №2457, що підтверджується повторним свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_7 від 26.07.2024р. (а.с. 18).
07.09.2024р. позивач подав до командування військової частини НОМЕР_2 рапорт про звільнення з військової служби у зв'язку з загибеллю повнорідного брата під час здійснення захисту Батьківщини відповідно до ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу" (а.с. 12).
До рапорту на підтвердження обставин, які є підставою для звільнення зі служби, позивачем було надано, зокрема, нотаріально засвідчену копію витягу з протоколу №2511 від 08 серпня 2023 року засідання 12 Регіональної ВЛК по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців, згідно змісту якого захворювання солдата ОСОБА_6 - "Злоякісне новоутворення середньої третини стравоходу. Розпад пухлини з перфорацією стравоходу. Гнійний медіастініт. Інтоксикація", яке призвело до смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується Свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_8 , виданим 28.02.2023р. відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції; Лікарським свідоцтвом про смерть №6, виданим 21.02.2023р. в/ч НОМЕР_9 ; Доповіддю командира в/ч НОМЕР_2 від 21.02.2023р. №216 про факт смерті військовослужбовця; Довідкою командира в/ч НОМЕР_2 про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією рф проти України від 18.03.2023р. № 1233 - Так, пов'язане із захистом Батьківщини.
За наслідком розгляду вказаного рапорту відповідач листом від 12.10.2024р. за №1575/3456, підписаним командиром військової частини НОМЕР_2 підполковником ОСОБА_7 , повідомив позивача, що обставини, викладені в його рапорті не дають підстав для звільнення з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» (а.с. 8).
Не погоджуючись із наведеним, позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ст.17 Конституції України, захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу. Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Згідно із ст.65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Відповідно до статті 106 Конституції України, Президент України, зокрема, приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 Про введення воєнного стану в Україні, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (пункт 3).
Надалі строк дії воєнного стану неодноразово продовжувався і такий стан триває в Україні дотепер.
Зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб визначає Закон України від 12 травня 2015 року № 389-VIII "Про правовий режим воєнного стану" (далі Закон № 389-VIII).
Згідно з ч. 1ст. 1 Закону № 389-VIIIвоєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Указом Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.
Водночас, Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі Закон № 2232-ХІІ) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Частиною першою статті 1 Закону № 2232-ХІІ визначено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Згідно з ч.1 ст.2 Закону № 2232-ХІІ військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, пов'язаній із захистом Вітчизни.
Частинами другою-четвертою статті 2 Закону України № 2232-ХІІ передбачено, що проходження військової служби здійснюється: громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом; іноземцями та особами без громадянства у добровільному порядку (за контрактом) на посадах, що підлягають заміщенню військовослужбовцями рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил України.
Відповідно до ч. 1ст. 4 Закону № 2232-ХІІ Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом призову громадян України на військову службу.
Разом з тим, підпунктом "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону № 2232-ХІІ (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби у період воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу) якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати, дід, баба або рідний (повнорідний, неповнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Таким чином, для звільнення позивача з військової служби необхідною умовою є підтвердження факту загибелі брата під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
Відповідно до частини 7статті 26 Закону № 2232-ХІІ звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення), затвердженого Указом президента України № 1153/2008 від 10.12.2008 передбачено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Згідно з підпунктом 2 пункту 225 Положення, звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною третьою, пунктом 2 частини четвертої, пунктом 3 частини п'ятої та пунктом 3 частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" у військових званнях до підполковника (капітана 2 рангу) включно за всіма підставами - командирами корпусів та командувачами військ оперативних командувань і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Матеріалами справи підтверджується, що під час проходження служби позивач виявив бажання бути звільненим з військової служби на підставі Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу».
07 вересня 2024 року позивач подав командиру ВЧ НОМЕР_2 рапорт про звільнення.
У рапорті позивач вказував на те, що має право на звільнення з військової служби на підставі абзацу чотирнадцятого підпункту "г" пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" - якщо їхні близькі родичі (чоловік, дружина, син, донька, батько, мати або рідний (повнорідний) брат чи сестра) загинули або пропали безвісти під час безпосередньої участі у антитерористичній операції, здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, а також під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану.
В обґрунтування позивач зазначив, що його повнорідний брат ОСОБА_6 загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 під час захисту Батьківщини. Вказане твердження доводиться змістом витягу з протоколу засідання 12 Регіональної ВЛК по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців № 2511 від 08.08.2023р., згідно якого захворювання ОСОБА_6 так, пов'язане із захистом Батьківщини.
За наслідком розгляду вказаного рапорту відповідач листом від 12.10.2024р. за №1575/3456 підписаним командиром військової частини НОМЕР_2 підполковником ОСОБА_7 , повідомлено позивача, про відмову в задоволенні рапорту про звільнення з військової служби за підпунктом «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок та військову службу» у зв'язку з відсутністю правових підстав. (а.с. 8).
Таким чином позовні вимоги щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 про його звільнення з військової служби від 07.09.2024р. на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» згідно вимог чинного законодавства є необґрунтованими та задоволенню не підлягають, оскільки судом встановлено, що такий розгляд відбувся та його наслідком стала відмова в задоволенні рапорту .
Стосовно позовних вимог про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу, суд зазначає наступне.
Як вказувалося вище, за матеріалами справи судом встановлено, що згідно Витягу з протоколу №2511 від 08 серпня 2023 року засідання 12 Регіональної ВЛК по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців захворювання солдата ОСОБА_6 пов'язане із захистом Батьківщини.
Отже, враховуючи, що позивачем надано докази того, що смерть його повнорідного брата настала саме під час забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії проти України під час дії воєнного стану, суд доходить висновку, що у відповідача не було законних підстав для відмови позивачу у звільненні з військової служби на підставі поданого ним рапорту.
При цьому суд вказує, що оскільки відповідач відмовив у задоволенні рапорту позивача про його звільнення, вказане спричинило протиправну бездіяльність щодо не звільнення позивача з військової служби за його рапортом від 07.09.2024р.
Таким чином позовні вимоги в цій частині є обгрунтованими.
Так само, враховуючи наявність фактичного рішення з відмови в задоволенні поданого рапорту, як кінцевого результату його розгляду, що оформлено листом відповідача від 12.10.2024р. № 1575/3456, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог в цій їх частині, скасувавши рішення з відмови в задоволенні рапорту, оформлене вказаним вище листом.
Розглядаючи позовні вимоги про зобов'язання відповідача розглянути рапорт позивача про звільнення з військової служби від 07.09.2024р. на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та зобов'язання відповідача звільнити позивача з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», суд зазначає наступне.
У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
З приводу можливості оцінки судами актів та дій органів державної влади під час виконання ними дискреційних повноважень Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях зробив правовий висновок, згідно з яким у таких випадках судовий контроль є обмеженим.
Зокрема, ЄСПЛ вказав, що за загальним правилом національні суди повинні утримуватися від перевірки обґрунтованості таких актів, однак суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, не підтвердженими доказами або ж помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об'єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору.
Наведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 04.02.2020 у справі №П/9901/871/18.
У рішенні ЄСПЛ від 17.12.2004 року у справі “Педерсен і Бодсгор проти Данії» (Pedersen and Baadsgaard v. Denmark) зазначено, що, здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовним органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, відміняти замість нього рішення, яке визнається протиправним, приймати інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Суд зазначає, що позивач, заявляючи зазначену позовну вимогу, фактично просить суд втрутитися у дискреційні повноваження військової частини з питання звільнення військовослужбовця з військової служби.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги в частині зобов'язання відповідача звільнити позивача з військової служби, задоволенню не підлягають.
Разом з тим, суд зауважує, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, з метою повного та належного захисту прав позивача, суд, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, суд доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов'язання відповідача здійснити повторний розгляд рапорту ОСОБА_1 про його звільнення з військової служби від 07.09.2024р. на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з урахуванням висновків суду та ухвалити відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в цьому рішенні.
Суд ураховує, що відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову частково.
На підставі викладеного та керуючись статтями 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_2 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково, вийти за межі позовних вимог.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо не звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу";
Скасувати рішення з відмови в задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 07.09.2024р. на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», оформлене листом Військової частини НОМЕР_2 від 12.10.2024р. № 1575/3456;
Зобов'язати військову частину НОМЕР_2 здійснити повторний розгляд рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби від 07.09.2024р. на підставі абз. 14 п.п. «г» ч. 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та ухвалити за ним відповідне рішення з урахуванням висновків суду, викладених в цьому рішенні.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення шляхом подачі апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Д.В. Григоров