07 лютого 2025 року м. Рівне №460/128/25
Рівненський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді В.В. Щербакова, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доКомісії з приводу питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_1
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинення певних дій, -
ОСОБА_1 звернувся з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_2 , Комісії з приводу питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_3 в якому просить суд визнати протиправними і скасувати рішення Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_4 оформлене протоколом від 05.12.2024 року №161, в частині відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»; зобов'язати Комісію з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_4 повторно розглянути заяву та надати ОСОБА_1 відстрочку від призову під час мобілізації на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".,
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що з метою оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_2 із відповідною заявою у листопаді 2024 року за формою, встановленою Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560.
У вказаній заяві позивач повідомив про те, що на підставі пункту 13 частини першої статті 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації. Зазначає, що здійснює постійний догляд за матір'ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю 2 групи, яка згідно Довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії 12 АВ №810097 від 05.10.2020 є інвалідом другої групи з 29.09.2020 року у зв'язку з загальним захворюванням онко хвороби. Однак, відповідач не врахував всі документи, подані позивачем та безпідставно відмовив у наданні відстрочки у зв'язку із наявністю інших осіб.
За таких обставин просив задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Ухвалою суду від 07.01.2025 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач 2 подав відзив на позов, в якому зазначив, що відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації надає не ІНФОРМАЦІЯ_5 , а комісія, яка створена спільно з РВА і до якої включені представники (спеціалісти) Рівненської районної військової адміністрації. Стверджують, що позивач не надав жодних підтверджень того, що сестра не може утримувати матір, а тому військовозобов'язаний ОСОБА_1 повинен згідно з Законом виконати конституційний обов'язок перед державою.
Відповідач №1, належним чином повідомлений про розгляд справи, у встановлений судом строк відзив на позовну заяву не подав, причини неможливості подання відзиву суду не повідомив. Відповідно до частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Відповідно до вимог частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Суд, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, встановив наступне.
ОСОБА_1 згідно акту №15 про встановлення факту здійснення особою постійного догляду від 16.07.2024 підписаного членами комісії виконавчого комітету Костопільської міської ради Рівненського району Рівненської області підтверджено факт догляду Позивачем за своєю хворою матір'ю ОСОБА_2 .
За змістом позову, батько позивача - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_6 , а також рідна сестра позивача - ОСОБА_4 , яка 2017 року разом із своєю неповнолітньою дочкою ОСОБА_5 виїхала за межі території України та станом на час виникнення спірних правовідносин до України не поверталась. Отже, ОСОБА_1 являється єдиною особою, яка може здійснювати та здійснює постійний догляд за ОСОБА_2 , інвалідом ІІ групи, непрацездатною особою.
У вересні 2024 року ОСОБА_1 , подав до ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідну заяву про надання йому відстрочки на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
За результатом розгляду поданої заяви з приєднаними документами позивачу надано відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період до 09.11.2024 року на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», що підтверджується довідкою виданою 20 вересня 2024 року за №01-2/8116 ІНФОРМАЦІЯ_2 .
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 повторно подав до ІНФОРМАЦІЯ_2 відповідну заяву про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період на підставі пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У відповідь на заяву позивача, відповідач повідомленням від 06.12.2024 №02-2/10590 повідомив позивача, що комісією розглянуто заяву про надання відстрочки та за результатами розгляду протоколом № 161 від 05.12.2024 відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період і повідомлено, що позивач підлягає призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на загальних підставах.
В мотивах відмови зазначено, що згідно наданих документів мати має двох дітей ОСОБА_1 , 1993 р.н. та ОСОБА_6 , 1982 р.н., а документи, підтверджуючі неможливість громадянки ОСОБА_7 здійснювати догляд або утримувати матір ОСОБА_2 відсутні.
Вважаючи протиправною відмову щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною першою та другою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Статтею 65 Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби регламентовано Законом України “Про військову службу і військовий обов'язок» від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі - Закон №2232-ХІІ).
Відповідно до частин першої - третьої статті 1 Закону №2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Згідно з частиною дев'ятою статті 1 Закону №2232-ХІІ щодо військового обов'язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов'язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період.
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України “Про правовий режим воєнного стану» Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 “Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 №2102-IX “Про затвердження Указу Президента України “Про введення воєнного стану в Україні», постановлено ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб.
На момент виникнення спірних у цій справі відносин, як станом і на час розгляду цієї адміністративної справи, строк дії воєнного стану в Україні продовжено.
Суд зазначає, що предметом спору у цій справі є відмова відповідача щодо надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 “Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію (далі Указ № 69/2022).
Згідно пункту 4 Указу №69/2022 призов військовозобов'язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами.
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-ХІІ (далі Закон №3543-ХІІ) в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин.
Статтею 1 Закону №3543-ХІІ визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Статтею 22 Закону №3543-ХІІ визначені обов'язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Так, зокрема, відповідно до частин третьої, п'ятої статті 22 Закону №3543-XII під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки), або у строки, визначені командирами військових частин (військовозобов'язані, резервісти Служби безпеки України - за викликом керівників органів, в яких вони перебувають на військовому обліку, військовозобов'язані, резервісти Служби зовнішньої розвідки України - за викликом керівників відповідних підрозділів Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язані Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - за викликом керівників відповідних органів управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов'язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов'язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов'язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов'язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).
Поряд з цим, статтею 23 Закону №3543-ХІІ, передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до абз.13 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII, не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 СК України, повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Аналіз положень п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та ст. 202 Сімейного кодексу України дає підстави для висновку, що для набуття права на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації за підставою, визначеною у п.13 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», є: наявність одного із своїх батьків з інвалідністю І чи ІІ групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи; відсутність інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати.
Під "іншими особами, які відповідно до закону зобов'язані утримувати" у п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» слід розуміти доньку, сина, дружину, чоловіка.
Виключеннями для доньки, сина, дружини, чоловіка, за визначених у п. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" умов, за яких вони не зобов'язані утримувати батьків з інвалідністю, є чотири випадки, коли кожен з них: є сам особою з інвалідністю; потребує постійного догляду; перебуває під арештом (крім домашнього); відбуває покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі.
За умови, якщо у одного з батьків з інвалідністю є лише військовозобов'язані донька, син або їх дружина, чоловік, особа з інвалідністю має право сама обирати, хто з них буде здійснювати за нею догляд.
Постановою Кабінету Міністрів від 16 травня 2024 року № 560 (тут і далі в редакції чинній на момент спірних правоідносин) затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, яким зокрема, визначено процедуру надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення.
На підставі п. п. 56, 57 Порядку № 560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов'язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Для розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:
голова комісії - керівник районного (міського) ТЦК (відокремленого відділу);
члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров'я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації).
Відповідно до п. п. 58, 60 Порядку № 560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов'язані (крім заброньованих) особисто подають на ім'я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов'язаного підлягає обов'язковій реєстрації.
Комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов'язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв'язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов'язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов'язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
Суд встановив, що позивач, згідно акту про встановлення факту здійснення особою постійного догляду № 15 від 16.07.2024, складеного та підписано членами комісії виконавчого комітету Костопільської міської ради Рівненського району Рівненської області, ОСОБА_1 здійснює постійний догляд за своєю матір'ю - ОСОБА_2 , яка згідно довідки МСЕК № 810097 від 05.10.2020 є особою з інвалідністю 2 групи.
Рідна сестра позивача - ОСОБА_4 , яка 2017 року разом із своєю неповнолітньою дочкою ОСОБА_5 виїхала за межі території України та станом на час виникнення спірних правовідносин до України не поверталась.
Відповідно до довідки ТОВ "приватна початкова школа академія Монтессорі" від 28.08.2023 ОСОБА_7 працевлаштована на посаді вчителя англійської мови.
Чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_7 , що підтверджується свідоцтвом про смерть.
За наведених обставин, суд резюмує, що у спірних правовідносинах позивач, звертаючись до відповідача із заявою щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, надав усі належні докази наявності правових підстав застосування до нього абзацу 13 частини першої статті 23 Закону № 3543. Позивачем також повністю дотримано процедури подання такої заяви і документів до комісії.
Іншими словами, судом встановлено, що позивач має право на відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період відповідно до абз.13 ч. 1 ст. 23 Закону № 3543.
Посилання відповідача як підставу для відмови у наданні відстрочки з причин наявності рідної сестри ( ОСОБА_7 ) є неприйнятними, оскільки саме особа, яка потребує догляду, має право на вибір того, хто буде її доглядати.
Зважаючи на встановлені обставини справи в їх сукупності, суд вважає, що відповідач діяв не на підставі, не в межах повноважень та не у спосіб, визначені чинним законодавством, а його рішення про відсутність права на відстрочку, прийняте без урахування всіх обставин справи, таке, що не відповідає критеріям правомірності, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, тому є протиправним.
Поряд з цим, вимоги позивача щодо зобов'язання відповідача оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз.13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 року № 3543-XII, задоволенню не підлягають як такі, що належать до дискреційних повноважень відповідача.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акту.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
Водночас повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Таким чином, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 та від 22.01.2020 у справах № 1640/2594/18 та № 826/9749/17, відповідно.
З огляду на наведене, належним способом захисту порушеного права позивача в даному випадку буде зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації з урахуванням висновків суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач не довів правомірності своєї поведінки у спірних правовідносинах, натомість, доводи позивача частково відповідають обставинам справи.
За встановлених в ході розгляду справи обставин в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підтверджені належними і допустимими доказами, а тому підлягають до часткового задоволення.
Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Щодо витрат на правничу допомогу.
Про витрати на професійну правничу допомогу йдеться у статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною 1 цієї статті визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
Відповідно до частини 2 згаданої статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина 3 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).
Приписами частини 4 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 5 та 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Зі змісту вказаних норм слідує, що від учасника справи, який поніс витрати на професійну правничу допомогу, вимагається надання доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Судом встановлено, що в підтвердження понесення позивачем витрат на правничу допомогу адвоката надано договір доручення №333 від 02.01.2025, акт приймання-передачі послуг від 03.01.2025.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 05.07.2012, № 5076-VI видами адвокатської діяльності є:
1) надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави;
2) складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру;
3) захист прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення;
4) надання правової допомоги свідку у кримінальному провадженні;
5) представництво інтересів потерпілого під час розгляду справи про адміністративне правопорушення, прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні;
6) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами;
7) представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;
8) надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Аналіз наведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
При цьому, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічна правова позиція висловлена у Постанові Верховного Суду від 26 березня 2019 року у справі № 200/14113/18-а.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України" заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Заявлені у заяві про ухвалення додаткового судового рішення вимоги позивача щодо повернення йому витрат на професійну правничу допомогу в сумі 5600,0 грн. ґрунтуються на тому, що згідно з договором (пункт 3.1) стороанми п огоджено оплату послуг в розмірі 700 грн. за годину, а також 700, 00 грн. за участь у судовому засіданні.
Згідно з актом передачі-прийняття наданої правничої допомоги та згідно розрахунку вартості послуг замовнику (клієнту) надані такі послуги:
- надання юридичних консультацій (0,5 год. гонорар 350,00 грн.);
- вивчення та здійснення юридичної оцінки наданих замовником документів, складання процесуальних документів (7 год. гонорар 4900,00 грн.);
- роз'яснення законодавчих актів, положень КАС України (0,5 год. гонорар 350,00 грн.)
Надаючи оцінку співмірності заявленої до повернення позивачем суми коштів із критеріями, встановленими частиною п'ятою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд враховує те, що ця справа за складом учасників, підставами виникнення спору, позовними вимогами віднесена судом першої інстанції на підставі статті 12 КАС України до справ незначної складності, а тому підготовка позовної заяви по суті у даній справі вимагала середнього обсягу юридичної роботи (проте не надмірного, значного).
При цьому, суд враховує й правову позицію Верховного Суду, наведену у додатковій постанові від 05 вересня 2019 року у справі №826/841/17, згідно із якою суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, за наявності заперечень іншої сторони, з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою. Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої постановлено рішення, всі її витрати на правничу допомогу, якщо, керуючись принципом справедливості як одного з основних елементів принципу верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, зважаючи на складність справи, якість підготовленого документа, витрачений адвокатом час тощо, є неспівмірними у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Крім того, у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц зазначено, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. При цьому, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява №19336/04) вказав, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.
Як зазначалось вище судом, 03.01.2025 сторонами підписано акт прийняття передачі послуг до договору про надання правової допомоги, яким підтверджено те, що адвокатом надані довірителю, передбачені договором про надання правової допомоги вартістю 5600 грн.
Водночас, договором про надання правової допомоги не передбачено, що оплата вартості наданих послуг за договором здійснюються Довірителем за фактом їх надання - після прийняття судом першої, апеляційної чи касаційної інстанції рішення.
Крім того, позивачем не надано суду відповідних платіжних документів на підтвердження вчинення позивачем оплати наданих послуг.
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.
Такі самі критерії використовує Європейський Суд з прав людини
Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі East/West Alliance Limited проти України, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy), №34884/97).
За наведених обставин, суд дійшов висновку, що позивачем не надано належного документального підтвердження понесення ним в рамках цієї справи витрат на професійну правничу допомогу, які він просить стягнути, тому у задоволенні заяви представника про стягнення витрат на правничу допомогу слід відмовити.
Керуючись статтями 241-246, 255, 257-262, 295 КАС України, суд
Позовну заяву задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з приводу питань надання військовозобов'язаним відстрочки, оформлене протоколом від 05.12.2024 року №161, в частині відмови у наданні ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз.13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 № 3543-XII.
Зобов'язати ІНФОРМАЦІЯ_8 повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до абз.13 ч. 1 ст. 23 Закону України “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 № 3543-XII, з урахуванням висновків, наведених у даному рішенні суду.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_2 судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Повний текст рішення складений 07 лютого 2025 року.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
Відповідач: ІНФОРМАЦІЯ_8 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_2 )
Відповідач: Комісії з приводу питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації при ІНФОРМАЦІЯ_3 ( АДРЕСА_2 ), код ЄДРПОУ НОМЕР_2 )
Суддя В.В. Щербаков