06 лютого 2025 року м. Київ
Унікальний номер справи № 761/36567/24
Апеляційне провадження № 22-ц/824/4809/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року, постановлену під головуванням судді Пономаренко Н.В., по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання, -
У жовтні 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Старовойтова Д.А. звернулась до суду з вказаним позовом, в якому просила визначити місце проживання ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) разом з матір'ю - ОСОБА_2 (т. 1 а.с. 1-6).
04 жовтня 2024 року до суду надійшла заява від представника ОСОБА_2 - адвоката Старовойтової Д.А. про забезпечення позову, у якій остання просила визначити час спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір'ю - ОСОБА_2 кожної п'ятниці з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. неділі, без присутності батька та зобов'язати батька дитини, - ОСОБА_1 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері - ОСОБА_2 відповідно до визначеного судом часу спілкування, з моменту постановлення ухвали та до набрання рішенням у справі законної сили (т. 1 а.с. 100-105).
На обґрунтування заяви зазначала, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07.05.2019 року у справі № 761/7144/19.
З моменту припинення спільного проживання діти проживали з ОСОБА_2 окремо від ОСОБА_1 . ОСОБА_2 займалася організацією навчального процесу, відпочинку, лікування ОСОБА_5 та ОСОБА_6
29 травня 2024 року сторони підписали мирову угоду, відповідно до пункту 2 розділу III якої батьки одноголосно погоджуються, що місцем проживання неповнолітнього ОСОБА_5 та неповнолітньої ОСОБА_6 є місце проживання матері. Проте, 29 серпня 2024 року ОСОБА_1 самовільно забрав у ОСОБА_2 дітей. За наявною у ОСОБА_2 інформацією діти фактично перебувають за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказувала, що 24.09.2024 ОСОБА_7 намагалась побачитись з дітьми на території навчального закладу, проте директор та персонал ТОВ «Заклад освіти АСТОР» чинили Височин C.JI. перешкоди, викликали ОСОБА_1 , його матір та батька. Присутність представників Служби у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області та органу Національної поліції України на ситуацію не вплинула. Службовою у справах дітей зафіксовано факт відмови керівника навчального закладу у наданні можливості спілкування матері з дітьми на території навчального закладу. За отриманою інформацією, адміністрація навчального закладу уклала з ОСОБА_1 договір про надання освітніх послуг дітям. При цьому, ОСОБА_1 надано навчальному закладу вичерпний перелік осіб, які можуть забирати дітей з навчального закладу, проте ОСОБА_2 не було включено до такого переліку.
Більше того, ОСОБА_3 є особою з інвалідністю з дитинства та ОСОБА_2 є законним представником (опікуном) ОСОБА_3 .
Посилалась на те, що будь-які контакти ОСОБА_2 з дітьми унеможливлені внаслідок дій ОСОБА_1 . Викладені обставини свідчать про те, що між сторонами існує спір щодо місця проживання дітей і ОСОБА_2 чинить перешкоди у спілкуванні з дітьми.
Вказувала, що невжиття заходів забезпечення позову може призвести до фактичної неможливості виконання рішення суду з причин повного (остаточного) розриву психологічних та емоційних зв'язків між матір'ю та дітьми (а.с. 100-105).
Ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року заяву представника позивача ОСОБА_2 - адвоката Старовойтової Д.А. про забезпечення позову у цивільній справі ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Служба у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області, про визначення місця проживання - задоволено частково. Забезпечено позов шляхом визначення часу спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір'ю - ОСОБА_2 кожної п'ятниці з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. неділі, щомісячно без присутності батька та зобов'язати батька дитини, - ОСОБА_1 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері, - ОСОБА_2 відповідно до визначеного судом часу (т. 1 а.с. 119-122).
Не погодившись з ухвалою районного суду, 22 листопада 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дикань П.О. звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу та відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову (т. 1 а.с. 181-184).
На обґрунтування апеляційної скарги зазначав, що будь-яких перепон у спілкуванні матері з дітьми відповідач не вчиняє, позивач приїжджала до місця проживання дітей, спілкувалась з ними безпосередньо та по телефону. Разом з тим, сімейний спір потрібно вирішувати з урахуванням найкращих інтересів дитини, проте, застосований судом першої інстанції захід забезпечення позову створює для дітей загрозу для психічного та фізичного здоров'я дітей, їх прав та інтересів.
Вказував, що до вторгнення РФ на територію України діти проживали та виховувались матір'ю та батьком спільно. Після початку повномасштабного вторгнення, позивач спочатку сама виїхала з Києва до Львова, залишивши дітей з батьком, дідусем та бабусею, діти знаходились в Києві до 10 березня 2022 року. 10 березня 2022 року позивач разом з бабусею перевезла дітей до Львова у зв'язку із тим, що на той момент існувала загроза оточення. Після цього, 15.03.2022 року позивач з дітьми виїхали за кордон. Де отримали тимчасовий прихисток в Польщі. Батько ОСОБА_8 не мав змоги виїхати до Польщі та залишився в Україні. З вказаного періоду, позивач почала перешкоджати батькові дітей у спілкуванні з ними та в участі у їх вихованні, місцезнаходження дітей приховувалось.
Пізніше відповідачу стало відомо, що ОСОБА_9 почав відвідувати 2-й клас загальноосвітньої школи у Польщі, а ОСОБА_10 почала ходити у підготовчий клас тієї ж школи. Тобто, дитина з інвалідністю відвідувала звичайну школу. Відповідач дізнався про проблеми дітей з адаптацією у Польщі у травні 2024 року, коли вперше за час війни зміг приїхати для зустрічі з ними. Однак, умовою зустрічі з дітьми позивачка поставила підписання угоди про проживання дітей з нею. Зважаючи на необхідність побачення з дітьми та не маючи іншої можливості для такого побачення, відповідач змушений був підписати вказану угоду 29 травня 2024 року.
У серпні 2024 року відповідач зміг знову виїхати до дітей і побачив, що ситуація зі здоров'ям сина критична, по всьому тілу у дитини була екзема, яка не лікувалась, дієта не дотримувалась зовсім, жодного прогресу у психологічному стані та розвитку ОСОБА_9 не спостерігалось, тобто усі два роки перебування у Польщі необхідного лікування, коригувальної роботи з дитиною не проводилось. При цьому, житлові та психологічні умов дітей були незадовільні, вони були змушені жити в однокімнатній квартирі разом з позивачкою та її співмешканцем, який для дітей є сторонньою людиною. Відтак, відповідач прийняв рішення привезти дітей додому на території України для організації належного догляду.
Після прибуття до Києва 29 серпня 2024 року діти одразу були направлені на медичний огляд до лікарів після якого було встановлено, що стан ОСОБА_10 був задоволений, а стан ОСОБА_9 був незадовільній. З початком учбового року діти були влаштовані до приватної школи. Позивач неодноразово перешкоджала навчальному процесу дітей , намагаючись забрати їх з невідомою метою.
При цьому, зі сторони відповідача не було перешкод у спілкування дітей з матір'ю в будинку за адресою АДРЕСА_1 . Позивачці було запропоновано проживати з дітьми, від чого вона відмовилась. Таким чином, між сторонами існує спір щодо місця проживання дітей.
Вважав, що оскаржуваною ухвалою встановлене надмірне забезпечення позову, адже діти понад 50 годин знаходитимуться поза межами дому. Дітям потрібен розпорядок, існує графік дня, що є звичним для дітей, діти відвідують гуртки та спортивні секції, повинні мати час спілкування з друзями та проведенням дозвілля. При винесення ухвали судом не було визначено місце, де діти мають знаходитись під час спілкування з матір'ю, остання немає постійного місця проживання у Києві, має таку реєстрацію у Львові, а фактично постійно перебуває у Вроцлаві, Польща.
Судом першої інстанції не враховано, що запропонований графік зустрічей матері з дітьми - за її місцем проживання до винесення судом рішення неможливо виконати, оскільки місцем проживання позивача є АДРЕСА_2 . Крім того, існує ризик вивезення дітей за кордон, оскільки остання після повномасштабного вторгнення, отримала тимчасовий прихисток в Польщі, де і проживає.
Вважає, що використання такого виду забезпечення позову може бути інструментом маніпуляцій з боку матері та перебування тривалий час у невизначеному місці може мати наслідком вивезення дітей за кордон (а.с. 181-184).
09 січня 2025 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника ОСОБА_2 - адвоката Старовойтової Д.А., в якому остання просила у задоволенні апеляційної скарги відмовити (т. 1 а.с. 216-223).
В судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Старовойтова Д.А. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги і просила її відхилити.
Інші особи, які беруть участь у справі до суду не прибули, про час та місце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначені ними адреси, про що у справі є докази. Апелянт ОСОБА_1 про розгляд справи апеляційним судом 06 лютого 2025 року був сповіщений 02 січня 2025 року повідомленням його представника - адвоката Дикань П.О., про що є відмітка працівників пошти про вручення адресату поштового повідомлення. 05 лютого 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дикань П.О. направив до суду клопотання про відкладення розгляду справи, пославшись на захворювання, і просив не призначати розгляд справи з 16 по 26 лютого 2025 року зазначивши про відрядження, проте доказів поважності причин неявки до суду через хворобу не надав, про наявність листка тимчасової непрацездатності (лікарняного) не зазначав. Представник третьої особи Служби у справах дітей Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області подав клопотання про розгляд справи за його відсутності (т. 1 а.с. 207-215, 234-245).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. При цьому, участь сторін та їх представників в судовому засіданні суду апеляційної інстанції не є обов'язковою (частина 2 ст. 372 ЦПК України).
Європейський суд з прав людини неодноразово вказував, що на зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись із подіями процесу (див. серед іншого «Гуржій проти України», заява № 326/3, 01 квітня 2008 року, «Олександр Шевченко проти України», № 8771/02, § 27, 26 квітня 2007 року). Вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії» зазначено, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі "Шульга проти України", № 16652/04).
Зважаючи на вищезазначене та положення п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України, суд визнав повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає розглядові справи.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до ст. 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини.
Вказана норма кореспондується із положеннями частини третьої статті 11 Закону України «Про охорону дитинства», згідно з якою батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини (частини перша-третя статті 157 СК України).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до ст. 4 Конвенції про контакт з дітьми 2003 року дитина та її батьки мають право встановлювати й підтримувати регулярний контакт один з одним. Такий контакт може бути обмежений або заборонений лише тоді, коли це необхідно в найвищих інтересах дитини. Якщо підтримання неконтрольованого контакту з одним з батьків не відповідає найвищим інтересам дитини, то розглядається можливість контрольованого особистого контакту чи іншої форми контакту з одним з таких батьків.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії» («Сristian Сatalin Ungureanu v. Romania», заява № 6221/14, п.п. 29-34, рішення від 04 вересня 2018 року) вказав на те, що допущення державою ситуації, коли один з батьків втрачає доступ до власної дитини ще й протягом тривалого часу, у тому числі за наявності судового спору між батьками, від якого, зокрема, залежить характер цього доступу, навіть якщо це відбувається без порушення існуючих нормативних правил держави, є порушенням статті 8 Європейської конвенції з прав людини 1950 року - права на повагу до приватного і сімейного життя того з батьків, доступ до дитини якого обмежується або унеможливлюється.
Згідно з практикою ЄСПЛ оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зав'язків, вимагає від судів ретельної оцінки низки факторів з точки зору збалансованості інтересів. Залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися. Але надзвичайно важливими є врахування найкращого інтересу дитини. При визначенні найкращого інтересу дитини у кожному конкретному випадку необхідно врахувати дві умови: по-перше, у найкращих інтересах дитини буде збереження її зав'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі «Мамчур проти України», заява № 10383/09, п. 100, від 11 липня 2017 року в справі «М. С. проти України», заява № 2091/13, п. 76).
Згідно ч. 1 ст. 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених цим Кодексом заходів забезпечення позову.
Відповідно до ч. 2 ст. 149 ЦПК України, забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 150 ЦПК України, позов забезпечується встановленням обов'язку вчинити певні дії, у разі якщо спір виник із сімейних правовідносин.
Заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами (ч. 3 ст. 150 ЦПК України).
Згідно з ч.4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з роз'ясненнями викладеними в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
При цьому, при вирішенні питання про забезпечення позову суд має здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання судового рішення.
Аналогічні висновки містяться у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року (справа № 753/22860/17). Крім цього, Велика Палата Верховного Суду вказала на наступне.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Така правова позиція висловлена Верховним Судом неодноразово, зокрема, в постанові від 06 липня 2022 року у справі № 354/1616/21.
Співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, з майновими наслідками заборони відповідачу здійснювати певні дії.
Ці обставини є істотними і необхідними для забезпечення позову.
Інститут забезпечення позову являє собою сукупність встановлених законом заходів, що вживаються судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, якщо у них існують побоювання, що виконання ухваленого у справі рішення виявиться у майбутньому утрудненим чи неможливим. Отже, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог.
Забезпечення позову є тимчасовим обмеженням і його значення полягає в тому, що ним захищаються законні інтереси позивача на той випадок, коли відповідач буде діяти недобросовісно або коли невжиття заходів забезпечення позову може потягти за собою неможливість виконання судового рішення. Крім цього, інститут забезпечення позову захищає в рівній мірі інтереси як позивача, так і відповідача.
При вирішенні питання про забезпечення позову суд повинен здійснити оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних заходів з урахуванням такого: розумності, обґрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення позову; забезпечення збалансованості інтересів сторін, а також інших учасників судового процесу; наявності зв'язку між конкретним заходом забезпечення позову і предметом позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне виконання судового рішення в разі задоволення позову; імовірності утруднення виконання або невиконання рішення суду в разі невжиття таких заходів; запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних законом інтересів осіб, що не учасниками даного судового процесу.
Відповідність заходу забезпечення позову, що застосовується судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється судом, зокрема, з урахуванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, та інтересів сторін та інших учасників судового процесу.
Підстави для забезпечення позову є оціночними та враховуються судом в залежності до конкретного випадку.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом також неодноразово, зокрема, в постанові від 26 квітня 2022 року у справі № 285/4519/21-ц.
У постанові від 11 березня 2024 року у справі № 686/1849/23 Верховний Суд зазначив, що цивільний процесуальний закон не зобов'язує суд при розгляді питань про забезпечення позову перевіряти обставини, які мають значення для справи, а лише запобігти ситуації, коли може бути утруднено чи стане неможливим виконання рішення у разі задоволення позову. Види забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду, а таке рішення може бути постановлено тільки відповідно до заявлених позовних вимог.
Верховний Суд у постанові від 02 листопада 2022 року у справі № 686/8535/20 вказав на те, що забезпечення найкращих інтересів дитини не виключає можливого втручання у приватне та сімейне життя одного з батьків дитини і не завжди може відповідати найкращим інтересам одного з батьків. Подібний висновок зроблено й у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 501/488/21/21.
ЄСПЛ наголошував на необхідності та важливості контакту дитини з кожним із батьків під час тривалого судового процесу та відсутності остаточного рішення щодо визначення місця проживання дитини. Так, у рішенні «Крістіан Кетелін Унгуряну проти Румунії» від 04 вересня 2018 року ЄСПЛ вказав, що тривалий судовий процес, пов'язаний, у тому числі зі встановленням графіка відвідування дитини, невиправдано позбавив батька можливості бачитися з сином протягом чотирьох років, що свідчить про порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо права на повагу до його приватного і сімейного життя, а тому є допустимим встановлення такого графіка до закінчення розгляду справи по суті.
У таких чутливих правовідносинах, враховуючи можливий тривалий судовий розгляд справи про визначення місця проживання малолітньої дитини, сприяння забезпеченню відновлення відносин та емоційного контакту малолітньої дитини особисто з її матір'ю повинно переважати над бажанням інших осіб обмежити або взагалі відгородити дитину від зустрічей із матір'ю.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 25 листопада 2020 року у справі № 760/15413/19, від 17 травня 2021 року в справі № 761/25101/20, від 15 вересня 2021 року в справі № 752/6099/20.
Верховний Суд акцентував увагу на тому, що системний аналіз наведених норм права та судової практики дає підстави вважати, що мати, яка на час вирішення справи про визначення місця проживання дитини проживає окремо від дитини, також має право на особисте спілкування з нею, а батько не має права перешкоджати матері спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не має негативного впливу на нормальний розвиток дитини і таке спілкування відбувається саме в інтересах дитини.
Так, з матеріалів справи вбачається, що предметом спору у даній справі є сімейні правовідносини, а саме спір між батьками щодо визначення місця проживання малолітніх дітей.
Судом встановлено, що на час звернення до суду з вказаним позовом та на час вирішення питання щодо забезпечення позову, діти ОСОБА_3 , 12 січня 2014 року, та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживають разом з батьком ОСОБА_1 , що не заперечується сторонами у справі.
Позивачка, звертаючись до суду з заявою про забезпечення позову, посилалась на те, що фактично позбавлена можливості спілкування з дітьми, оскільки відповідач чинить перешкоди у спілкуванні з дітьми. Зазначала, що відсутність спілкуванні матері з дітьми може призвести до фактичної неможливості виконання рішення суду з причин повного (остаточного) розриву психологічних та емоційних зв'язків між матір'ю та дітьми.
Позиція відповідача ОСОБА_1 (батька дітей) вказує на відсутність вчинення з його боку дій, направлених на забезпечення можливості спілкування (побачення) дітей з матір'ю.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що наявність негативного впливу матері на дітей з матеріалів справи не вбачається.
Відтак, встановивши наявність обставин, які позбавляють ОСОБА_2 можливості спілкуватися з малолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , врахувавши права матері на особисте спілкування з дітьми та відсутність обставин, які обмежують право на таке спілкування, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що з метою запобігання втрати емоційного контакту матері з дітьми, погіршення між ними психоемоційного характеру відносин, на період розгляду даної справи у суді, який може бути тривалим, та остаточного вирішення питання про визначення місця проживання дітей, такий захід забезпечення позову, як забезпечення зустрічей матері з дітьми буде співмірним з заявленими позовними вимогами.
Однак, колегія суддів не погоджується з визначеним судом першої інстанції часом спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю - ОСОБА_2 , а саме: кожної п'ятниці з 15 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв. неділі, щомісячно. Такий час не враховує рівне право обох батьків на проведення часу вихідного дня з дітьми, а визначення часу до 20 години 00 хвилин неділі, не враховує розпорядку дня дітей, необхідності підготуватись до учбового дня понеділка.
Так, при встановленні графіку зустрічей із дитиною, необхідно порівнювати негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову (визначення місця та часу спілкування дитини) з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів (втрата емоційного зв'язку між позивачем і дитиною внаслідок відсутності спілкування протягом тривалого часу) з урахуванням законного інтересу, за захистом якого заявник звертається до суду.
У статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Європейський суд з прав людини, зауважує, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв'язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у найкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2015 року у справі за заявою «MAMCHUR v. UKRAINE», № 10383/09, § 100).
Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (рішення ЄСПЛ від 07 грудня 2006 року у справі за заявою «HANT v. UKRAINЕ», № 31111/04, § 54).
Визначення зустрічей матері з дітьми з п'ятниці 15 год. 00 хв. до неділі 20 год. 00 хв. буде впливати на режим дітей, яким на час постановлення оскаржуваної ухвали виповнилося відповідно 11 та 8 років.
Враховуючи, передусім, якнайкращі інтереси дітей та їх вік, колегія суддів вважає за необхідне, з урахуванням інтересів дітей, їх графіку навчання та відпочинку, визначити час спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з матір'ю - ОСОБА_2 , а саме: кожної першої і третьої п'ятниці з 17 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. кожної першої та третьої неділі щомісячно, без присутності батька, зобов'язавши останнього передавати дітей матері до визначеного судом часу.
Відтак, ухвалу суду з підстав, передбачених статтею 376 ЦПК України, слід змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини оскаржуваної ухвали в наступній редакції: «Забезпечити позов шляхом визначення часу спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір'ю - ОСОБА_2 кожної першої і третьої п'ятниці з 17 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. кожної першої і третьої неділі, щомісячно, без присутності батька та зобов'язати батька дитини, - ОСОБА_1 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері, - ОСОБА_2 відповідно до визначеного судом часу».
При цьому, суд апеляційної інстанції зауважив, що батько дітей ОСОБА_1 також має право проводити вихідні з дітьми, а такий вид забезпечення позову забезпечить рівність обох батьків у проведенні часу вихідних днів з дітьми.
Доводи апеляційної скарги вказаних висновків суду не спростовують, а відтак, відхиляються судом як необґрунтовані.
При цьому, апеляційний суд звертає увагу на те, що забезпечення позову є процесуальною дією тимчасового характеру.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року - змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини ухвали в наступній редакції:
«Забезпечити позов шляхом визначення часу спілкування малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) з матір'ю - ОСОБА_2 кожної першої і третьої п'ятниці з 17 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. кожної першої і третьої неділі, щомісячно, без присутності батька та зобов'язати батька дитини, - ОСОБА_1 передавати малолітніх дітей - ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) їх матері, - ОСОБА_2 відповідно до визначеного судом часу».
В іншій частині ухвалу Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2024 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 07 лютого 2025 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В. Борисова
В.М. Ратнікова