Справа № 752/29764/21
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/5929/2024
17 липня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Ящук Т.І.
при секретарі Ящуку Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Лук'янчука Артема Володимировича на заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року (суддя Слободянюк А.В.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики,
встановив:
у грудні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача заборгованості за договором позики в розмірі 650 000 доларів США, процентів за користуванням грошовими коштами у розмірі 117 000 доларів США, три відсотки річних у розмірі 130 943,84 доларів США, витрати на правничу допомогу у розмірі 27 330грн та судовий збір у розмірі 11 350грн.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що 20 березня 2014 року відповідач позичив у нього грошові кошти у розмірі 650 000 доларів США, зобов'язавшись повернути їх до 20 березня 2015 року зі сплатою 1,5% від розміру позичених коштів щомісячно, про що написав власноруч розписку. Однак відповідач у погоджений строк борг не повернув і на його неодноразові звернення повернути борг не реагує, тому він має право на отримання заборгованості з врахуванням положень частини 2 статті 625 ЦК України за весь період затримки розрахунку.
Заочним рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року позов задоволено, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 897 943,84 доларів США та 11 350грн судового збору.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 1 листопада 2023 року заяву відповідача про перегляд заочного рішення залишено без задоволення.
У поданій апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Лук'янчук А.В. просить заочне рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи.
Представник відповідача зазначає, що відповідач з поважних причин не міг взяти участь у судових засіданнях, так як переїхав на постійне проживання з України до Республіки Азербайджан, громадянином якої він є, і був в Україні тільки двічі: з 7 березня 2020 року по 10 березня 2020 року, та з 3 листопада 2022 року по 11 листопада 2022 року,
що підтверджується відомостями з бази даних про осіб, які перетнули державний кордон України.
Також представник відповідача зазначає, що у квартирі, куди направлялися судові повістки, зареєстровані повнолітні діти відповідача, які також з 13 лютого 2022 року у квартирі не проживали, а тому не могли отримати судові повістки.
Представник відповідача стверджує, що ОСОБА_1 залишив територію України у 2016 році, після сплати всіх боргів кредиторам і теоретично не міг припустити, що майже через сім років після спливу строку виконання зобов'язань за розпискою, ОСОБА_2 звернеться до суду. Крім того, у позивача не могло бути оригіналу розписки від 20 березня 2014 року, оскільки після повернення боргу, він її знищив, тому під час розгляду заяви про перегляд заочного рішення він наголошував на необхідності проведення судової почеркознавчої експертизи наявної у позивача боргової розписки.
Крім того, представник відповідача зазначає, що разом із заявою про перегляд заочного рішення була подана заява про застосування позовної давності, оскільки строк виконання зобов'язання закінчився 20 березня 2018 року.
Представник відповідача стверджує, що позивач, знаючи про сплив позовної давності та про відсутність відповідача в Україні з 2016 року, зловживаючи своїми процесуальними правами, звернувся до суду зі спливом майже 7 років, коли відповідач був позбавлений можливості на захист, перебуваючи за межами України.
Також у апеляційній скарзі представник відповідача заявив про застосування позовної давності в суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що відповідач не був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, тому він не мав рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - адвокат Короєд С.О. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін, посилаючись на те, що відповідач про судові засідання повідомлявся належним чином за місцем своєї реєстрації, а враховуючи повернення судових повісток з відмітками про відсутність адресата за вказаною адресою, це є належним повідомленням сторони відповідно до положень ст. 128 ЦПК України.
Представник позивача вважає, що посилання відповідача на постійне проживання за межами України не має юридичного значення для вирішення даного спору, а клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи не було заявлено відповідачем разом із подачею заяви про перегляд заочного рішення.
Представник позивача зазначає, що оригінал боргової розписки надавався суду для огляду при розгляді справи, що спростовує твердження відповідача про погашення боргу, а отримання грошових коштів у борг відповідачем не заперечувалося.
Також представник позивача, посилаючись на практику Верховного Суду, зазначає, що вирішення питання про застосування позовної давності під час апеляційного перегляду справи можливе лише за умови, якщо відповідач не був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, однак ОСОБА_1 , в силу положень статті 128 ЦПК України, був належним чином повідомленим про судове засідання, тому підстави для застосування позовної давності до спірних правовідносин відсутні.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Лук'янчука А.В., який доводи апеляційної скарги підтримав, пояснення позивача ОСОБА_2 та його представників - адвокатів Саленка Я.Ю. та Короєда С.О., які просили залишити рішення суду без змін, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що 20 березня 2014 року ОСОБА_1 написав розписку про отримання ним від ОСОБА_2 у борг кошти у
розмірі 650 000 доларів США строком на один рік, тобто до 20 березня 2015 року, та зобов'язався повернути зазначену суму в визначений строк. Також у розписці відповідач зазначив, що за користування грошовими коштами зобов'язується сплатити 1,5% щомісячно від загальної суми (с.с.10 т.1).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач свої зобов'язання за вказаним договором позики не виконав, що підтверджується наявністю у позивача оригіналу розписки від 20 березня 2014 року.
Відмовляючи у задоволенні заяви про перегляд заочного рішення, суд першої інстанції зазначив, що приймає до уваги посилання відповідача на те, що він постійно проживає на території іншої держави, у період розгляду справи на території України не перебував, а тому не з'явився в судове засідання та не повідомив про причини своєї неявки, а також не подав відзив на позовну заяву за наявності поважних причин. Однак, зі змісту заяви та додатків до неї не вбачається посилання на докази, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.
Переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає про наступне.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 202 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються
договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов'язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов'язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц та від 08 квітня 2021 року у справі № 500/1755/17.
Під час апеляційного розгляду представник відповідача не заперечував, що ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_2 грошові кошти, зазначені у розписці від 20 березня 2014 року.
Таким чином, у розписці, написаній відповідачем 20 березня 2014 року, ним підтверджено, як отримання грошових коштів, так і їх розмір і обов'язок їх повернути, та зазначена дата їх повернення, тобто викладені істотні умови договору позики.
Також під час апеляційного розгляду колегія суддів оглянула оригінал розписки, копія якої знаходиться на с.с.10 т.1, який наявний у позивача.
Згідно частини другої статті 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов'язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.
У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 вказано, що «у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку.»
Доводи апеляційної скарги, що відповідач повністю виконав грошові зобов'язання
за розпискою від 20 березня 2014 року, забрав її у позивача та знищив, тому у позивача не
може бути оригіналу зазначеної розписки, належними доказами не підтверджені.
Як зазначалося вище, під час апеляційного розгляду позивачем апеляційному суду був наданий для огляду оригінал розписки від 20 березня 2014 року, який також був оглянутий представником відповідача. При цьому, будь-яких доказів, що вказана розписка написана не ОСОБА_1 , представником відповідача апеляційному суду надано не було.
Також апеляційному суду не було надано жодного належного та допустимого доказу у підтвердження повернення відповідачем позики.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статі 76, 77 ЦПК України).
Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Положення вищезазначених процесуальних норм передбачають, що під час розгляду справ у порядку цивільного судочинства обов'язок доказування покладається як на позивача, так і на відповідача.
Ні до заяви про перегляд заочного рішення, ні до апеляційної скарги не були додані докази повернення відповідачем отриманих грошових коштів.
За таких обставин, суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача заборгованості за договором позики, який був укладений сторонами 20 березня 2014 року.
Оцінюючи надані ОСОБА_2 апеляційному суду копії розписок про часткове повернення ОСОБА_1 боргу за розпискою від 20 березня 2014 року, а саме: 19 березня 2016 року - 25 000 доларів США, 15 квітня 2017 року - 10 000 доларів США, 10 вересня 2018 року - 10 000 доларів США, 10 липня 2019 року - 5 000 доларів США, колегія суддів зазначає про наступне.
Частинами 1, 2 та 4 статті 83 ЦПК України визначено, що сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Частина 3 статті 367 ЦПК України визначає, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Під час розгляду справи судом першої інстанції позивач не повідомляв суду про часткове виконання відповідачем зобов'язань по борговій розписці від 20 березня 2014 року, а також не заявляв про наявність у нього доказів, які підтверджують часткове повернення відповідачем боргу.
Під час апеляційного розгляду позивачем також не було наведено обґрунтування неможливості подання зазначених доказів суду першої інстанції. Також позивач не пояснив, чому не повідомив суду про часткове повернення відповідачем боргу.
Представник відповідача під час апеляційного розгляду категорично заперечував проти дійсності наданих позивачем розписок про повернення відповідачем грошових коштів за спірним договором позики у зазначені у них дати, посилаючись на те, що у вказаний у розписках час ОСОБА_1 на території України не перебував, у підтвердження чого надав апеляційному суду копію листа Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 1 липня 2024 року.
Згідно зі статтею 13 ЦК України цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
У постанові Верховного Суду від 4 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19 зазначено, що «у зв'язку з цим, добросовісність при правовому регулюванні цивільних відносин повинна розглядатися як відповідність реальної поведінки учасників таких відносин вимогам загальносоціальних уявлень про честь і совість. Іншими словами, щоб бути добросовісним, дії та вчинки учасників цивільних відносин мають здійснюватися таким чином, щоб вони викликали схвальну оцінку з боку суспільної моралі, зокрема в аспекті відповідності застосованих засобів правового регулювання тим цілям, які перед ним ставляться. І, навпаки, реалізація правового регулювання цивільних відносин буде недобросовісною, якщо соціальна свідомість відторгає її як таку, що не відповідає задекларованій меті.
Цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.
Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.»
Також Верховний Суд зазначив, що «добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.»
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що надання позивачем вищезазначених розписок під час апеляційного розгляду свідчить про його суперечливу поведінку у даному спорі та направлено на створення штучних доказів у підтвердження відсутності підстав для застосування позовної давності при вирішенні даного спору.
За таких обставин, колегія суддів не приймає надані позивачем копії розписок від 19 березня 2016 року, 15 квітня 2017 року, 10 вересня 2018 року, 10 липня 2019 року, як докази у даній справі, та вважає, що відсутні правові підстави для прийняття апеляційним судом заяви позивача про часткову відмову від позовних вимог.
У заяві про перегляд заочного рішення та в апеляційній скарзі представник відповідача заявив про застосування позовної давності, посилаючись на те, що строк виконання відповідачем зобов'язання по поверненню боргу настав 20 березня 2015 року, тому з даним позовом позивач повинен був звернутися до суду до 21 березня 2018 року, однак позов подано 10 грудня 2021 року.
За правилами статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦПК України).
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина третя статті 267 ЦК України).
Згідно розписки від 20 березня 2014 року, ОСОБА_1 зобов'язався повернути борг до 20 березня 2015 року.
Оскільки ОСОБА_1 свої зобов'язання по поверненню боргу не виконав у визначений у договорі строк, про своє порушене право ОСОБА_2 знав з 21 березня 2015 року і в межах строку позовної давності міг захистити своє порушене право, звернувшись до суду з відповідним позовом до 21 березня 2018 року.
Даний позов був поданий ОСОБА_2 до суду 10 грудня 2021 року, тобто поза межами строку позовної давності.
У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, «що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи в суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести в суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалив у ній заочне рішення, відповідач була вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. Якщо суд першої інстанції відмовив у задоволенні цієї заяви, відповідач могла заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду
першої інстанції. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
Таким чином, суд апеляційної інстанції вправі прийняти до розгляду заяву відповідача про застосування позовної давності лише за умови, що відповідач у справі не був належним чином повідомлений судом першої інстанції про день та час судового розгляду справи, чи у разі інших поважних причин, які об'єктивно позбавляли особу можливості зробити в суді першої інстанції таку заяву, внаслідок чого було порушено принцип процесуальної рівності сторін.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Судом першої інстанції неодноразово направлялись судові повістки про виклик відповідача за вказаної адресою.
Судова повістка про виклик відповідача у судове засідання на 13 вересня 2022 року повернулася до суду без вручення з відміткою листоноші «адресат відсутній за вказаною адресою».
У заяві представника відповідача про перегляд заочного рішення зазначено, що з 2016 року ОСОБА_1 змінив своє місце постійного проживання та проживає у Азербайджані, так як є громадянином цієї країни.
У підтвердження цієї обставини суду першої інстанції був наданий лист Головного центру обробки спеціальної інформації Державної прикордонної служби України від 13 вересня 2023 року, згідно якого громадянин Республіки Азербайджан ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 , у період з 1 січня 2022 року по 11 вересня 2023 року перебував на території України лише з 3 листопада 2022 року по 11 листопада 2022 року (с.с.133 т.1).
Отже, відповідач не отримував судові повідомлення у зв'язку із не проживанням на території України у період судового розгляду. Саме дана обставина стала підставою для поновлення судом першої інстанції строку прийняття заяви представника відповідача про перегляд заочного рішення суду. Також суд першої інстанції в ухвалі від 1 листопада 2023 року зазначив, що приймає до уваги ту обставину, що відповідач не з'явився у судове засідання та не подав відзив на позовну заяву з поважних причин, так як він не проживає на території України.
Разом з цим, суд першої інстанції в ухвалі зазначив, що відповідачем не надано доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, не врахувавши, що подання відповідачем заяви про застосування позовної давності також є істотним доказом, який впливає на вирішення спору.
Колегія суддів зазначає, що хоча відповідач про судовий розгляд повідомлявся судом відповідно до норм ЦПК України, апеляційний суд вважає необхідним врахувати, що відповідач є громадянином іншої країни, надав докази не перебування на території України з 1 січня 2022 року, у тому числі і у період судового розгляду справи, а також, що даний позов був поданий до суду після спливу більше, ніж трьох років після закінчення строку позовної давності, що позбавляло відповідача можливості подати докази на захист своїх інтересів, а також заявити про застосування позовної давності під час розгляду справи судом першої інстанції, тому колегія суддів вважає за можливе прийняти заяву представника відповідача про застосування позовної давності, що буде відповідати принципу справедливості та верховенства права.
Крім того, колегія суддів звернула увагу на те, що про обізнаність позивача про не проживання відповідача на території України у період поданням ним позову до суду, свідчать дії позивача, який у позовній заяві зазначив телефонні номери відповідача (+994 - код Азербайджана ), а після ухвалення судом рішення у подальшому звернувся до суду
іноземної держави для визнання та примусового виконання рішення суду на території цієї держави.
Цивільний процесуальний закон покладає на сторони обов'язок щодо добросовісності їх дій, оскільки вона сприяє встановленню дійсних прав та обов'язків сторін у спірних правовідносинах. Лише здійснення сторонами своїх процесуальних прав для досягнення тих процесуальних цілей, які визначені законом, та сумлінне виконання сторонами своїх процесуальних обов'язків може забезпечити справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільної справи, у межах якого будуть встановлені дійсні права та обов'язки сторін. Добросовісність у відповідному контексті слід розуміти як використання правових важелів процесуального статусу сторони виключно для досягнення встановленої законом процесуальної мети.
Отже, позивач знав та повинен був повідомити суд про те, що відповідач є громадянином іншої держави та проживає на території іншої держави, повідомити адресу його проживання для прийняття судом заходів для повідомлення відповідача про судовий розгляд.
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем держав-учасниць і має на меті гарантувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулись у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту зі спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв'язку із пропуском позивачем позовної давності, про застосування якої заявлено представником відповідача у заяві про перегляд заочного рішення та у апеляційній скарзі.
Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Суд першої інстанції неповно з'ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір, сплачений за подання апеляційної скарги у розмірі 17 025грн.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лук'янчука
Артема Володимировича задовольнити.
Заочне рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 вересня 2022 року скасувати, ухваливши нове судове рішення, яким у позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який проживає у АДРЕСА_2 , на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 , який зареєстрований у АДРЕСА_1 , судові витрати у сумі 17 025грн.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 7 лютого 2025 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.І. Ящук