29 січня 2025 року
м. Київ
справа № 367/252/24
провадження № 61-3227св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Мілоцький Олег Леонідович в інтересах ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна, про визнання недійсними шлюбного договору та договорів дарування, визначення за боржником частки майна
за касаційною скаргою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.
та за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сидоренко Наталії Олександрівни на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Мілоцький О. Л. (далі - приватний виконавець) в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив: визнати недійсним шлюбний договір, укладений 06 лютого 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків А. В. за реєстром № 32; визнати недійсним договір дарування будинку, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків А. В. за реєстром № 613; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки, укладений 14 серпня 2018 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Андрейків А. В. за реєстром № 615; визначити за боржником ОСОБА_1 частку майна у розмірі 1/2 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 ; визначити за боржником ОСОБА_1 частку майна у розмірі 1/2 частини земельної ділянки на АДРЕСА_1 .
Разом з позовною заявою приватний виконавець в інтересах ОСОБА_1 подав до суду заяву про забезпечення позову.
Короткий зміст ухвал суду першої інстанції
Ірпінський районний суд Київської області ухвалою від 11 січня 2024 року позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків І. В., про визнання недійсними договорів та визначення за боржником частки майна направив за підсудністю до Подільського районного суду міста Києва.
Суд першої інстанції мотивував ухвали тим, що справа не підсудна цьому суду, а тому відповідно до пункту 1 частини першої статті 31 ЦПК України має бути передана на розгляд іншому суду.
Ухвалою від 11 січня 2024 року Ірпінський районний суд Київської області заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 про забезпечення позову направив за підсудністю до Подільського районного суду міста Києва.
Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що, оскільки позовну заяву передано на розгляд іншому суду, заява про забезпечення позову також слід передати на розгляд іншому суду.
Не погоджуючись з ухвалами суду першої інстанції, приватний виконавець Мілоцький О. Л. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою.
Подільський районний суд міста Києва ухвалою від 16 лютого 2024 року позовну заяву приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 повернув особі, яка її подала.
Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що Закон України «Про виконавче провадження» не передбачає повноважень державного або приватного виконавця на звернення до суду з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні. У зв'язку з цим суд вважав, що позов підписаний особою, яка не має права на його підписання.
Короткий зміст ухвали апеляційного суду
Київський апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2024 року апеляційну скаргу приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року повернув особі, яка її подала.
Апеляційний суд мотивував ухвалу тим, що приватний виконавець Мілоцький О. Л. не надав документів на підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 .
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Київський апеляційний суд постановою від 19 квітня 2024 року апеляційну скаргу приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 задовольнив. Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що місцевий суд дійшов помилкового висновку про повернення позовної заяви, оскільки приватний виконавець має право звертатись від імені боржника з позовною заявою про оспорення фраудаторних правочинів та про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, а також, як учасник такої справи, має право оскаржувати судові рішення.
Висновки суду першої інстанції про те, що приватний виконавець не наділений повноваженнями на звернення з позовом в інтересах стягувача або боржника у виконавчому провадженні, є помилковими та не узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21).
Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У березні 2024 року приватний виконавець Мілоцький О. Л. в інтересах ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просив скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року і направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що згідно з постановою Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) виконавець за певних умов фактично наділений правом на звернення до суду з позовом від імені боржника, з огляду на частину четверту статті 42 ЦПК України, якою передбачено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Звертаючись з апеляційною скаргою, приватний виконавець зазначив, що у нього на виконанні перебуває виконавче провадження, в якому боржником є ОСОБА_1 , а також надав обґрунтування, чому саме він звертається до суду в інтересах боржника, з посиланням на документи, які додані до позовної заяви.
Таким чином, апеляційна скарга приватного виконавця на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року відповідала вимогам процесуального законодавства, а посилання суду апеляційної інстанції щодо повернення вказаної скарги через ненадання приватним виконавцем документів на підтвердження повноважень діяти в інтересах боржника у виконавчому провадженні є безпідставними та необґрунтованими.
У червні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сидоренко Н. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просила скасувати постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року і залишити в силі ухвалу суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в ухвалі Верховного Суду від 10 липня 2023 року у справі № 199/1895/23; та зазначила необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21).
Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що приватний/державний виконавець взагалі не має повноважень, процесуальної правоздатності для звернення до суду з позовною заявою, незалежно від предмета і підстав позову, у зв'язку з відсутністю відповідної вказівки щодо цього в законі. Позиція, викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у цивільній справі №2-591/11 (провадження №14-31цс21), стала передумовою для звернення до суду державних і приватних виконавців з вимогами про визнання недійсними фраудаторних правочинів, укладених між боржником та третіми особами, а також із зверненнями до суду із позовами про визначення частки боржника у майні в разі наявності спору про право, однак така позиція не відповідає вимогам закону. Викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду позиція надає право державним або приватним виконавцям звертатися до суду, не маючи на це відповідної цивільної процесуальної правоздатності, що в подальшому зумовлює формування правозастосовної практики, яка суперечить нормам закону.
У липні 2024 року приватний виконавець Мілоцький О. Л. в інтересах ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу представника представник ОСОБА_1 - адвокат Сидоренко Н. О., який мотивований законністю і обґрунтованістю уваленої апеляційним судом постанови.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 06 лютого 2024 року та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 26 червня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сидоренко Н. О. на постанову Київського апеляційного суду від 19 квітня 2024 року.
05 липня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 грудня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з абзацом другим частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини четвертої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційної скарги, дійшов висновку, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
За обставинами цієї справи приватний виконавець Мілоцький О. Л. в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсними шлюбного договору і договорів дарування, визначення за боржником частки майна.
Предметом касаційного оскарження є:
- ухвала апеляційного суду від 06 лютого 2024 року, якою апеляційну скаргу приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 на ухвали Ірпінського міського суду Київської області від 11 січня 2024 року повернено особі, яка її подала;
- постанова від 19 квітня 2024 року, якою апеляційний суд скасував ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 16 лютого 2024 року (про повернення позовної заяви приватного виконавця Мілоцького О. Л. в інтересах ОСОБА_1 ) і направив справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. При цьому суд посилався на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21).
Тобто у цій справі оскаржуються ухвала та постанова апеляційного суду, які мають протилежні висновки про наявність у приватного виконавця повноважень подавати позов (апеляційну скаргу) в інтересах ОСОБА_1 , яка є боржником у виконавчому провадженні, що перебуває на виконанні у приватного виконавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21) зробила, зокрема, такі висновки:
«…Стаття 443 ЦПК України підлягає застосуванню виключно за відсутності спору про право. Виконавець вправі звернутися до суду з поданням про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від того, чи відсутній спір про право, чи він наявний. Водночас в останньому випадку виконавець звертається з таким позовом в порядку позовного провадження. В аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у виконавця окремо визначеного повноваження звертатися до суду із позовною заявою про оспорення фраудаторного правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору, не повинна перешкоджати реалізації права цього кредитора на виконання судового рішення. Покладення тягаря щодо повернення майна боржника (спонукання до оспорення фраудаторного правочину, тобто ініціювання наступних судових процесів) на кредитора, який уже виграв попередній судовий процес щодо стягнення суми боргу і правомірно очікує від Держави вчинення усіх можливих дій на забезпечення виконання судового рішення компетентними органами, нівелює сутність конституційного права кредитора на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України. Обов'язок ініціювання будь-якого наступного судового процесу з метою виконання попереднього судового рішення Законом України «Про виконавче провадження» покладено на компетентні органи, уповноважені Державою на забезпечення виконання судових рішень, а не на кредитора, який правомірно очікує від Держави належного виконання остаточного судового рішення про стягнення боргу.
Повноваження виконавця на звернення з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, в порядку позовного провадження є повноваженням звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина друга статті 4, частина четверта статті 42 ЦПК України), в тому числі за позовом про визнання недійсним правочину щодо майна боржника, який призвів до неможливості задовольнити вимоги стягувача за рахунок такого майна (оспорення фраудаторного правочину).
Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником та іншими співвласниками майна.
Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п'ятої статті 56 ЦПК України).
Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.
В разі, якщо наявний спір щодо визначення частки боржника у спільному майні, звернення виконавця до суду завжди за своєю суттю має характер позовної заяви (незалежно від її назви), оскільки вона звернена до суду з метою вирішення матеріального спору. При цьому позовна заява має подаватися в порядку позовного провадження, а не в порядку розділу VI «Процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» ЦПК України. В останньому випадку суд має або закрити провадження (якщо порушені правила про юрисдикцію спору - див. пункт 73 цієї постанови), або залишити заяву (подання) без розгляду (якщо правила про юрисдикцію спору не порушені - див. пункти 74-75 цієї постанови…).».
Колегія суддів вважає, що висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21) підлягають уточненню (конкретизації) задля усунення в подальшому суперечностей у застосуванні судами діючого процесуального законодавства, що сприятиме формуванню сталої і зрозумілої судової практики з розгляду спорів за ініціювання державного (приватного) виконавця та відповідності ухвалених судових рішень нормам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, які визначають зміст, форму, умови реалізації процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та встановлюють їх гарантії.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина третя статті 13 ЦПК України).
Відповідно до частин першої і другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Згідно з частинами першою і четвертою статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина перша статті 48 ЦПК України).
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Статтею 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» визначені органи та особи, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів: примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках на приватних виконавців.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Конституцією України, Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законом України «Про виконавче провадження» та інших нормативно-правових актів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Порядок вирішення процесуальних питань, пов'язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах, спрямований на розв'язання суто процесуальних суперечок та здійснення судового контролю за ключовими аспектами виконавчого провадження, при цьому спір, що існував між боржником і стягувачем, вже вирішений судовим рішенням, що виконується.
За загальним правилом, у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. При цьому органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати суду документи, що підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах інших осіб (частина перша статті 56 ЦПК України).
Згідно зі статтею 56 ЦПК України такими особами є, зокрема, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор. Інші фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах за наявності підстав, передбачених законом.
Таким чином, безпосередньо у Законі України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», Законі України «Про виконавче провадження» та ЦПК України не передбачено повноважень державного (приватного) виконавця на звернення до суду із позовом в інтересах сторони виконавчого провадження у порядку цивільного судочинства.
Приватний виконавець не є учасником спірних правовідносин, і у цьому судовому провадженні спір безпосередньо не стосується прав та обов'язків приватного виконавця, а тому він не вправі самостійно звертатися в інтересах однієї із сторін до суду із позовом без належної правової підстави на підтвердження можливості такого звернення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 24 червня 2020 року № 6-р(II)/2020 наголосив, що метою правосуддя є захист порушених, оспорюваних прав, свобод, які належать безпосередньо особі, що звертається до суду щодо їх захисту.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц).
Отже, позов може подавати позивач або інша особа в його інтересах для захисту права та охоронюваного законом інтересу саме позивача, а не іншої особи.
При цьому особа, яка звертається до суду від імені позивача, повинна діяти в інтересах позивача, тобто вчиняти дії, які стосуються захисту його інтересів, а не навпаки.
Разом з тим, згідно із судовим рішенням у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) за висновками Великої Палати Верховного Суду фактично було наділено приватного виконавця не передбаченим законом та не властивим для нього повноваженням звертатись до суду з позовом в інтересах інших осіб, зокрема боржника. Водночас, приватний виконавець здійснюючі повноваження щодо виконання судового рішення по суті фактично діє в інтересах лише стягувача, а не боржника, який має протилежний інтерес у справі і очевидно не може бути визначений позивачем.
Визнання права виконавця на подання позову в інтересах боржника, але по суті проти його волі і всупереч його інтересам, легалізувало не у спосіб передбачений законом, примусове призначення особи позивачем у справі, що безумовно є неприпустимим з огляду на основні засади та принципи цивільного судочинства.
Вказані висновки Великої Палати Верховного Суду потребують уточнення, адже в разі їх застосування судами можуть призвести до порушень основних засад цивільного судочинства та прямих норм закону, зокрема таких як:
- основоположний принцип, що до суду звертаються особи з позовом, щодо захисту лише своїх прав (стаття 4 ЦПК України).
У цій справі права боржника чи приватного виконавця не порушені, що позбавляє їх права на позов;
- норму, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатись органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах (стаття 4 ЦПК України).
У справі приватний виконавець звернувся з позовом до суду в інтересах боржника не на підставі закону, оскільки закон не містить такої норми, і Велика Палата Верховного Суду у своїй мотивації такої норми закону не зазначила, обмежившись лише загальними нормами права;
- принцип диспозитивності щодо розгляду справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (статті 2, 13 ЦПК України).
У справі приватний виконавець визначив боржника позивачем без його волі, а за висновками Великої Палати Верховного Суду, позивача було не тільки позбавлено права розпоряджатися своїми правами на власний розсуд, а й встановлено заборону на певний перелік прав, визначений процесуальним законом, без згоди виконавця, чим також порушено принцип процесуальної рівності учасників судового процесу перед законом і судом.
Більше того, позивач (боржник) в інтересах якого подано позов, може оскаржувати судове рішення в тому числі й про задоволення позову, що створює відповідну колізію процесуальних прав учасників.
- принцип верховенства права, згідно з яким суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права (статті 2, 10 ЦПК України).
У справі позов приватного виконавця спрямований на повернення майна боржнику з метою звернення стягнення на нього для задоволення вимог стягувача. Тобто наслідком звернення приватного виконавця з позовом може бути втручання у право власності набувача майна за договором, яке гарантоване статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції, і таке втручання має бути вчинено відповідно до закону.
Водночас закон не наділяє приватного виконавця повноваженнями на звернення з позовом в інтересах, зокрема, боржника у виконавчому провадженні, а тому відповідно до численної практики ЄСПЛ таке втручання буде кваліфіковане як порушення статі 6 та статті 1 Першого Протоколу Конвенції.
Отже, зазначені висновки, зокрема щодо права звернення приватного (державного виконавця) в інтересах боржника у виконавчому провадженні, в разі їх застосування у судовій практиці не тільки будуть порушувати засадничі принципи цивільного судочинства, а й будуть мати наслідком порушення прав особи, які гарантовані Конвенцією.
Відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики (пункт 4).
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності. Водночас застосування судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування.
ЄСПЛ зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, крім іншого, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1999 року у справі BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61,). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року у справі LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123,). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року у справі S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року у справі VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року у справі DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93,).
Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово вказувала на те, що задля гарантування юридичної визначеності вона може повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання.
Практика розгляду спорів за позовом заінтересованої особи, яка є стягувачем в іншій справі та права якої порушені правочином про відчуження майна, має багаторічну історію. Останні роки такі правочини додатково кваліфікувались як фраудаторні, і такий спосіб захисту, як правило, є доволі ефективним, тому втручання в єдність судової практики, її зміна в цій частині в результаті формування висновків у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11, є невиправданим.
Судді Великої Палати Верховного Суду викладаючи окрему думку у цій справі також звернули увагу на ряд вад та суперечностей закону у правових висновках щодо можливості приватного (державного) виконавця звертатися з позовом в інтересах інших осіб, і ці думки виглядають переконливо, оскільки сформовані за діючими нормами законодавства та розуміння суті процесуальних норм.
Результат аналізу застосування вказаних висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-591/11 (провадження № 14-31цс21) в інших справах, свідчить про їх поодинокість та, по суті, незастосовність в силу їх неефективності, неузгодженості із законодавством, необґрунтованості підстав представництва.
Залишення у судовій практиці висновків, викладених у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду,без їх вдосконалення та уточнення в подальшому може призвести до ухвалення судами різних судових рішень, насамперед процесуальних, щодо повноважень приватного (державного) виконавця на звернення з позовом до суду, а також може мати наслідком позбавлення громадян права власності без законних на те підстав та повноважень і, відповідно, констатацію ЄСПЛ порушення державою Україна Конвенції.
У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції не може переглянути оскаржувані судові рішення та ухвалити законне й обґрунтоване судове рішення суду без відступу (уточнення) від правового висновку, викладеного у зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду, зокрема та насамперед щодо можливості звернення виконавця з позовом в інтересах боржника без (всупереч) його волі та з позбавленням процесуальних прав.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для уточнення (конкретизації) правового висновку Великої Палати Верховного Суду викладеного у постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11(провадження № 14-31цс21), в частині того, що «Спір про визначення частки майна боржника в майні, яким він володіє спільно з іншими особами, є спором між боржником і іншими співвласниками майна.
Після відкриття провадження за позовною заявою виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, боржник набуває статусу позивача (абзац перший частини п'ятої статті 56 ЦПК України).
Оскільки виконавець може звертатися з позовною заявою про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, незалежно від волі боржника чи навіть всупереч такій волі, та враховуючи, що процесуальний кодекс не містить вичерпного регулювання участі виконавця у позовному провадженні, підлягають застосуванню правила частин третьої, четвертої статті 57 ЦПК України: зменшення розміру позовних вимог, зміна предмета або підстави позову, укладення мирової угоди, відмова від апеляційної або касаційної скарги, заяви про перегляд рішення суду за нововиявленими або виключними обставинами можлива лише за письмовою згодою виконавця; якщо боржник не підтримує заявлених позовних вимог, то це не є підставою для залишення подання без розгляду; відмова боржника від позову, подання ним заяви про залишення позову без розгляду не позбавляє виконавця права підтримувати позов і вимагати розгляду справи по суті.».
Керуючись статтями 260, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Справу № 367/252/24 за позовом приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Мілоцького Олега Леонідовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Андрейків Інна Володимирівна, про визнання недійсними шлюбного договору та договорів дарування, визначення за боржником частки майна передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийМ. Є. Червинська
Судді:А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко В. М. Коротун
М. Ю. Тітов