05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 683/3880/23
провадження № 51-177ск25
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 в інтересах засудженого ОСОБА_5 на вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 07 жовтня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду
від 05 грудня 2024 року в кримінальному провадженні № 62023240010000289 щодо
ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та жителя
АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
засудженого за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4
ст. 402 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області
від 07 жовтня 2024 року, залишеним без змін ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 05 грудня 2024 року, ОСОБА_5 визнано винуватим та засуджено за ч. 4 ст. 402 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
Згідно з вироком суду ОСОБА_5 визнано винуватим у тому, що він, будучи солдатом, військовослужбовцем за мобілізацією, 31 серпня 2023 року приблизно
о 18:00, перебуваючи на території постійного місця дислокації військової частини НОМЕР_1 , розташованої у АДРЕСА_1 , діючи умисно, усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно-небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, порушуючи військову дисципліну, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків, без поважних причин, в умовах воєнного стану, з метою ухилитися від відбуття до нового місця служби, в порушення вимог статей 17, 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», статей 11, 16, 28, 29, 30, 35, 37, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, статей 1, 4, 6 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, будучи ознайомленим з бойовим наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 28 серпня 2023 року № 156т, в присутності командування військової частини НОМЕР_1 , представників ІНФОРМАЦІЯ_2 та військовослужбовців
1-го батальйону охорони, відкрито відмовився виконати вказаний бойовий наказ командира військової частини НОМЕР_1 про відбуття з пункту постійної дислокації військової частини НОМЕР_1 та прибуття 01 вересня 2023 року до військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 ) з метою виконання завдань за призначенням.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
Захисник у касаційній скарзі, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити оскаржені судові рішення, звільнивши його підзахисного на підставі ст. 75 КК від відбування призначеного покарання з випробуванням із встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік.
Свої вимоги мотивує тим, що суди повною мірою не врахували те, що ОСОБА_5 вперше притягується до кримінальної відповідальності, захищав Батьківщину
з першого дня агресії російської федерації, будучи солдатом за мобілізацією, вчинене кримінальне правопорушення не мало за собою непоправних наслідків,
а також залишили поза увагою характеристику на солдата та висновок військово-лікарської комісії від 16 липня 2024 року про те, що ОСОБА_5 здобув захворювання (в т. ч. епілепсію) саме під час проходження військової служби та
є солдатом, що має служити лише у частинах забезпечення.
Мотиви суду
Перевіривши доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку,
що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити, виходячи з такого.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї копій судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
За частиною 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення
у межах касаційної скарги.
Висновки суду про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК, і правильність кваліфікації його дій у касаційній скарзі захисника не оспорюються.
Доводи захисника щодо невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість та можливості застосування до нього положень ст. 75 КК колегія суддів вважає необґрунтованими.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару,
а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Згідно зі ст. 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження вчинення нових злочинів. При цьому підлягають урахуванню ступінь тяжкості вчиненого злочину, особа винного й обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Відповідно до принципів співмірності й індивідуалізації покарання за своїм видом та розміром повинно бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій.
За змістом ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і
не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду апеляційної чи касаційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги під час призначення покарання.
За правилами ст. 75 КК, у разі, якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору форми реалізації кримінальної відповідальності. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує урахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин,
що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (наприклад, у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, належним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
У цьому кримінальному провадженні не встановлено обставин, які би давали підстави вважати, що покарання винній особі призначено з порушенням указаних норм права.
Як убачається із копій судових рішень, суд першої інстанції під час призначення
ОСОБА_5 покарання, дотримуючись наведених вимог закону України
про кримінальну відповідальність, врахував ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, дані про особу винного, який визнав свою вину, вперше притягується до кримінальної відповідальності, є військовослужбовцем, призваним на військову службу під час мобілізації, за місцем проходження військової служби характеризується незадовільно (не реагує на зауваження, рівень мотивації до проходження військової служби незадовільний, правил поведінки військовослужбовця не дотримується, схильний до вживання спиртних напоїв), має незняті дисциплінарні стягнення у виді суворих доган, не одружений, має постійне місце проживання, проживає разом із матір'ю ОСОБА_6 , 1955 року народження, має доньку ОСОБА_7 , яка ІНФОРМАЦІЯ_3 досягла повноліття, на обліку
у психіатра та нарколога не перебуває, а також взяв до уваги відсутність обтяжуючих та пом'якшуючих покарання обставин.
Також суд врахував, що ОСОБА_5 , хоча й вказував, що визнає свою вину, однак таке визнання вини не супроводжувалось щирим каяттям.
Як зазначив суд, в матеріалах кримінального провадження відсутні дані
на підтвердження того, що ОСОБА_5 намагався виправити наслідки вчиненого, вживав для цього конкретні заходи, а тому визнання ним своє винуватості
під тиском неспростовних доказів є формальним і таким, що зроблене з метою уникнення справедливого покарання.
Крім цього, суд взяв до уваги і те, що вчинений ОСОБА_5 злочин має підвищену суспільну та національну небезпеку, безпосереднім об'єктом якого є порядок виконання у військових формуваннях України наказів, який забезпечує необхідні
в умовах військової служби відносини підлеглості та військової честі, а відкрита відмова виконати наказ начальника, що мала місце в даному випадку, є найбільш зухвалою формою непокори, яка в умовах ведення бойових дій унеможливлює виконання бойових завдань та підриває боєздатність військового підрозділу.
Також суд зазначив, що ОСОБА_5 , добровільно взявши на себе обов'язки військовослужбовця, у період воєнного стану під час військової агресії ворога відкрито відмовився виконати наказ начальника, тоді коли необхідні максимальна чіткість, стійкість та дисциплінованість усіх військовослужбовців.
В Україні продовжує діяти правовий режим воєнного стану у зв'язку зі збройною агресією російської федерації, а оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності й недоторканності є конституційним обов'язком кожного громадянина. Відмова ОСОБА_5 виконати наказ в умовах воєнного стану змусила покласти на його товаришів по службі додатковий тягар щодо виконання визначеного йому завдання, що призвело до підриву боєготовності та боєздатності батальйону, у якому засуджений проходив службу.
Крім цього, як вказав суд у вироку, непокора є злочином із формальним складом,
а отже кримінальна відповідальність за його вчинення не залежить від настання суспільно небезпечних наслідків. Цей злочин порушує закріплений у військових статутах порядок керування військами, який встановлюється з метою забезпечення їх постійної бойової готовності, перешкоджає нормальному виконанню військовими частинами та підрозділами покладених на них завдань. Тому відсутність реальних тяжких наслідків сама собою не спростовує того, що вчинене ОСОБА_5 діяння в умовах воєнного стану за наведених вище обставин, посягаючи на встановлений порядок підлеглості, негативно позначилося на організованості й порядку
у військовій частині, боєготовності та боєздатності військового формування, і тим самим заподіяло істотну шкоду суспільним відносинам у сфері встановленого порядку несення військової служби, що охороняються кримінальним законом, та було здатне створити реальну загрозу спричинення такої шкоди, що й визначає суспільну небезпеку вчиненого ним кримінального правопорушення.
Суд першої інстанції, приймаючи до уваги характер діяння і спосіб його вчинення, суспільну небезпеку скоєного злочину та особу винного, відсутність обставин,
які б пом'якшували та обтяжували покарання, реалізуючи принципи справедливості та індивідуалізації покарання, а також враховуючи, що призначене покарання повинно бути не тільки карою, але і переслідувати цілі загальної та спеціальної превенції, має бути відповідним до скоєного, тобто необхідним та достатнім
для виправлення особи, яка вчинила злочин, а також для попередження вчинення нових злочинів самим обвинуваченим та іншими особами, дійшов висновку призначити ОСОБА_5 покарання у виді позбавлення волі у мінімальному розмірі, визначеному санкцією ч. 4 ст.402 КК, з реальним його відбуванням.
Саме таке покарання, на думку суду, буде справедливим, необхідним і достатнім
для виправлення обвинуваченого та запобігання вчиненню ним та іншими особами нових злочинів.
При цьому, суд не вбачав підстав для звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з випробуванням, як на тому наполягав захисник
ОСОБА_8 , зазначивши про те, положення ст. 75 КК застосовуються з урахуванням мети покарання, а тому звільнення від відбування покарання з випробуванням військовослужбовця за невиконання ним наказу в умовах воєнного стану не лише запобігатиме вчиненню нових злочинів іншими особами, а навпаки, створить у таких осіб впевненість у безкарності за відмову від виконання наказів командирів, а також відмову від захисту Батьківщини. Це може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави,
що в умовах воєнного стану є неприпустимим. Відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовослужбовцями кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил російської федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК мету призначення покарання і може призвести
до збільшення рівня злочинності у військах, зниження рівня дисципліни та підриву боєготовності військових підрозділів, неспроможності забезпечення командуванням військових частин належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призводить до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5
за апеляційною скаргою сторони захисту, доводи якої є аналогічними доводам
у касаційній скарзі захисника, ствердив про правильність прийнятого рішення та обґрунтовано залишив вирок без змін, зазначивши в ухвалі підстави ухваленого такого судового рішення.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий суд, призначаючи ОСОБА_5 покарання, повністю дотримався вимог кримінального та кримінального процесуального закону України щодо призначення покарання та дійшов обґрунтованого висновку про можливість виправлення обвинуваченого лише в умовах реальної ізоляції від суспільства із відбуванням покарання
у виправній установі.
З наведеними висновками судів погоджується і колегія суддів касаційного суду.
Постановлені у кримінальному провадженні судові рішення є належно вмотивованими та обґрунтованими, їх зміст відповідає вимогам статей 370, 374,
419 КПК, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувалися під час їх постановлення.
Отже, Суд не вбачає підстав для зміни оскаржених судових рішень внаслідок неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідності призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість.
В касаційній скарзі захисника не наведено переконливих доводів на обґрунтування невиправданої суворості призначеного його підзахисному покарання та необхідності застосування до нього положень ст. 75 КК.
Доводів щодо істотних порушень вимог кримінального процесуального закону,
які були би безумовними підставами для скасування оскаржених судових рішень, касаційна скарга не містить.
Отже, обґрунтування касаційної скарги не містить доводів, які викликають необхідність перевірки їх матеріалами кримінального провадження, а з касаційної скарги та копій судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Враховуючи викладене, Суд вважає, що відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК
у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою захисника слід відмовити.
Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК, Суд,
постановив:
Відмовити захиснику ОСОБА_4 у відкритті касаційного провадження за його касаційною скаргою на вирок Старокостянтинівського районного суду Хмельницької області від 07 жовтня 2024 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 05 грудня 2024 року щодо засудженого ОСОБА_5 .
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3