06 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 462/2826/24
провадження № 61-907ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Акціонерне товариство «Таскомбанк»,
розглянув касаційну скаргу Акціонерного товариства «Таскомбанк» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2024 року у складі судді Боровкова Д. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,
У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Таскомбанк» (далі - АТ «Таскомбанк») про захист прав споживачів та зобов'язання до вчинення дій.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 23 лютого 2022 року між сторонами підписано кредитний договір у формі заяви № 2953933-509 про надання споживчого кредиту. ОСОБА_1 отримав кредит шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок у сумі 123 480,00 грн строком на 48 місяців.
Вказував, що сторонами погоджено сплату процентів за користування кредитом у сумі 0,001 % річних. Крім цього, відповідно до підпункту 1.2.3 договору комісія за надання кредиту (за наявності) становить 2,9 %, що складає 3 480,00 грн. Також, пунктом 1.4 договору передбачено сплату комісії за обслуговування кредиту у розмірі 2,90 % на місяць від основної суми кредиту.
Вважав, що вказані положення договору щодо сплати комісії є незаконними, суперечать вимогам законодавства у сфері захисту прав споживачів, а відтак є нікчемними.
Просив зобов'язати АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок його заборгованості за заявою - договором від 23 лютого 2022 року № 2953933-509 про надання споживчого кредиту з огляду на нікчемність положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 вказаної заяви-договору; зобов'язати відповідача зарахувати сплачені ним комісії за надання та обслуговування кредиту в рахунок погашення основного кредиту за вказаним кредитним договором.
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2024 року, з урахуванням ухвали від 17 липня 2024 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено.
Зобов'язано АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок заборгованості ОСОБА_1 за заявою - договором від 23 лютого 2022 року № 2953933-509 про надання споживчого кредиту з огляду на нікчемність положень підпункту 1.2.3 та пункту 1.4 вказаної заяви-договору, зарахувавши сплачені ОСОБА_1 комісії за надання та обслуговування кредиту в рахунок погашення основного кредиту за вказаним кредитним договором.
Стягнуто з АТ «Таскомбанк» в дохід держави 1 211,20 грн.
Постановою Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року апеляційну скаргу АТ «Таскомбанк» залишено без задоволення. Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2024 року залишено без змін.
У січні 2025 року АТ «Таскомбанк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що укладаючи заяву-договір про надання кредиту, ОСОБА_1 був ознайомлений із умовами договору та графіком погашення, шо включає в себе детальний розпис складових загальної вартості кредиту та чітку інформацію про види та обсяги послуг, що надаватимуться позичальнику.
Відповідно до частини чотирнадцятої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги. Отже, встановлення за домовленістю сторін в заяві-договорі комісії за обслуговування кредиту (пункт 1.1.5. кредитного договору) є абсолютно законним. Відтак, умова договору про комісію за обслуговування кредиту не суперечить, а відповідає вимогам законодавства України, не порушує права позичальника як споживача банківських послуг.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16, від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Відповідно до частини шостої статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Вивчивши касаційну скаргу, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки касаційна скарга є необґрунтованою.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 23 лютого 2022 року між АТ «Таскомбанк» та ОСОБА_1 підписано кредитний договір у формі заяви № 2953933-509 про надання споживчого кредиту.
ОСОБА_1 надано кредит шляхом безготівкового перерахування на поточний рахунок у сумі 123 480,00 грн строком на 48 місяців (пункти 2.2, 2.6 договору).
Сторонами погоджено сплату процентів за користування кредитом у сумі 0,001 % річних (підпункт 1.2.9 договору).
У підпункті 1.2.10 договору зазначено, що орієнтовна реальна річна ставка та орієнтовна загальна вартість кредиту визначається відповідно до законодавства та зазначається у Графіку платежів з обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за заявою - договором про споживчий кредит (додаток № 1 до Заяви-договору).
Відповідно до підпункту 1.2.3 договору комісія за надання кредиту (за наявності) становить 2,9 %, що складає 3 480,00 грн.
Пунктом 1.4 договору передбачено сплату комісії за обслуговування кредиту у розмірі 2,90 % на місяць від основної суми кредиту.
З аналізу вказаних положень заяви-договору № 2953933-509 слідує, що кредитним договором передбачено сплату двох видів комісії, а саме: комісії за надання кредиту в розмірі 2,9 %, що складає 34 800,00 грн, яка сплачується одноразово у день надання коштів, а також, комісії за обслуговування кредиту в розмірі 2,9 %, що складає 3 580,92 грн, яка сплачується щомісячно.
Згідно з пунктом 1.12 договору цією заявою-договором позичальник доручив банку договірне списання з його поточного рахунку № НОМЕР_1 на сплату комісії відповідно до п. 1.1.3 цієї заяви-договору.
ОСОБА_1 підтвердив, що на момент укладання заяви-договору попередньо ознайомлений з умовами та правилами надання споживчого кредиту в тому числі і всіма додатками до нього, а також, інформацією, надання якої передбачене нормативними документами Національного банку України, які йому роз'яснені, є зрозумілими для нього, не потребують додаткового тлумачення та з якими цілком згодний (пункт 2.2).
З графіку платежів з обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної процентної ставки за заявою - договором убачається, що розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості складає 3 580,92 грн щомісяця.
Разом із тим, у договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування).
Позивач вважав, що положення договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
В Цивільному кодексі України (далі - ЦК України) закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Верховний Суд у постанові від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21) зробив висновок про те, що нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.
Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.
У постанові Верховного Суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20) зазначено, що тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги (частини перша та друга статті 633 ЦК України).
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору (частина перша статті 634 ЦК України).
Споживчий кредит (кредит) - грошові кошти, що надаються споживачу (позичальникові) на придбання товарів (робіт, послуг) для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 11 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування»).
Тобто, споживчим є будь-який кредит наданий споживачу для задоволення потреб, не пов'язаних з підприємницькою, незалежною професійною діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника.
Після укладення договору про споживчий кредит кредитодавець на вимогу споживача, але не частіше одного разу на місяць, у порядку та на умовах, передбачених договором про споживчий кредит, безоплатно повідомляє йому інформацію про поточний розмір його заборгованості, розмір суми кредиту, повернутої кредитодавцю, надає виписку з рахунку/рахунків (за їх наявності) щодо погашення заборгованості, зокрема інформацію про платежі за цим договором, які сплачені, які належить сплатити, дати сплати або періоди у часі та умови сплати таких сум (за можливості зазначення таких умов у виписці), а також іншу інформацію, надання якої передбачено цим Законом, іншими актами законодавства, а також договором про споживчий кредит (частини перша та друга статті 11 Закону України «Про споживче кредитування»).
Умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними (частина п'ята статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 740/3852/19 (провадження № 61-7745св21) зазначено, що відповідно до частини другої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Однак, у випадку невизнання іншою стороною такої недійсності правочину в силу закону та за наявності відповідного спору вимога про встановлення нікчемності може бути пред'явлена до суду окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У такому разі суд своїм рішенням не визнає правочин недійсним, а лише підтверджує його недійсність у силу закону у зв'язку з її оспоренням та невизнанням іншими особами. Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) зазначила, що 10 червня 2017 року набув чинності Закон України «Про споживче кредитування», у зв'язку з чим у Законі України «Про захист прав споживачів» текст статті 11 викладено в такій редакції: «Цей Закон застосовується до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону України «Про споживче кредитування».
Положення частин першої, другої, п'ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» з набуттям чинності Закону України «Про споживче кредитування» залишилися незмінними, проте, враховуючи ультраактивну форму дії Закону України «Про захист прав споживачів», визначені ним наслідки включення до договору споживчого кредиту умови, якою встановлено плату за надання інформації щодо кредиту, підлягають перевірці на відповідність змісту положень Закону України «Про споживче кредитування».
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про споживче кредитування» загальні витрати за споживчим кредитом - витрати споживача, включаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги кредитодавця та кредитного посередника (за наявності), для отримання, обслуговування і повернення кредиту.
Відповідно до частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» до загальних витрат за споживчим кредитом включаються, зокрема, комісії кредитодавця, пов'язані з наданням, обслуговуванням і поверненням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, юридичне оформлення тощо.
Таким чином, Законом України «Про споживче кредитування» безпосередньо передбачено право банку встановлювати у кредитному договорі комісію за обслуговування кредиту.
На виконання вимог, у тому числі, пункту 4 частини першої статті 1 та частини другої статті 8 Закону України «Про споживче кредитування» Правління Національного банку України постановою від 08 червня 2017 року № 49 затвердило Правила розрахунку банками України загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит(далі - Правила про споживчий кредит). Цією ж постановою визнано такою, що втратила чинність, постанову Правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 «Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту».
Відповідно до пункту 5 Правил про споживчий кредит банк надає споживачу детальний розпис складових загальної вартості кредиту у вигляді графіка платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі про споживчий кредит, -щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх додаткових та супутніх послуг банку та кредитного посередника (за наявності) за кожним платіжним періодом, за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил.
Згідно з додатком 1 до Правил про споживчий кредит загальні витрати за споживчим кредитом, тобто витрати споживача, уключаючи проценти за користування кредитом, комісії та інші обов'язкові платежі за додаткові та супутні послуги банку (у тому числі за ведення рахунків) та кредитного посередника (за наявності), які сплачуються споживачем і пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту.
Правила про споживчий кредит розроблені й затверджені на виконання вимог Закону України «Про споживче кредитування» та підтверджують правомірність дій банку щодо встановлення у договорі споживчого кредиту комісії за обслуговування кредитної заборгованості.
Додатком 2 до протоколу Комітету з управління активами, пасивами і тарифами ПАТ «Ідея Банк» № 119.2 від 02 жовтня 2017 року (діяв на момент укладення оспорюваного договору) затверджено тарифи банку, у тому числі щодо послуг з кредитування. Тарифи передбачають такі послуги за обслуговування кредитної заборгованості: обслуговування кредитної лінії (визначення вартості послуги обумовлено умовами договору), видача довідок про кредитну заборгованість (50 грн), надання довідки про рух по рахунку (виписка по одному рахунку) (50 грн), надання довідки про рух по всіх рахунках кредитної угоди (історія договору) (75 грн), детальна розшифровка заборгованості за кредитом (150 грн), зміна дати щомісячного чергового платежу (100 грн), надання нового графіку щомісячних платежів за зверненням позичальника (100 грн), видача завірених печаткою банку копій кредитних договорів та додатків на них (за кожну), які зберігаються в архіві (50 грн), надання термінової послуги (200 грн).
У кредитних відносинах економічною метою кредитодавця є повернення суми кредиту та одержання процентів за користування кредитом. Кредитодавець заінтересований у своєчасному виконанні позичальником обов'язків за кредитним договором, для чого позичальник має бути поінформований про строки i суми належних платежів.
З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» (10 червня 2017 року), щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
Розмір плати за обслуговування кредиту визначений у пункті 6 кредитного договору (у графіку щомісячних платежів) та змінюється залежно від погашення кредиту: перший платіж за обслуговування кредиту становить 1 923,49 грн, останній - 118,61 грн.
Пунктом 1.4 кредитного договору споживачу встановлено плату за надання інформації щодо кредиту без уточнення систематичності запиту такої інформації споживачем.
Надання інших послуг за обслуговування кредиту, не пов'язаних з інформуванням про стан кредитної заборгованості, за вказану плату умовами договору не передбачено.
Враховуючи те, що позивачу встановлено щомісячну плату за послуги банку, які за законом повинні надаватись безоплатно, Велика Палата дійшла висновку про те, що положення пунктів 1.4 та 6 кредитного договору, укладеного між ОСОБА_1 та АТ «Ідея Банк», щодо обов'язку позичальника сплачувати плату за обслуговування кредиту щомісячно в терміни та у розмірах, визначених графіком щомісячних платежів за кредитним договором, є нікчемними.
Отже, якщо сторона правочину вважає його нікчемним, то така сторона за загальним правилом може звернутися до суду не з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним, а за застосуванням наслідків виконання недійсного правочину (наприклад, з вимогою про повернення одержаного на виконання такого правочину), обґрунтовуючи свої вимоги нікчемністю правочину. Якщо ж інша сторона звернулася до суду з вимогою про виконання зобов'язання з правочину в натурі, то відповідач вправі не звертатись з вимогою про визнання нікчемного правочину недійсним (зустрічною чи окремою), а заперечувати проти позову, посилаючись на нікчемність правочину. Суд повинен розглянути такі вимоги i заперечення й вирішити cпip по суті; якщо суд дійде висновку про нікчемність правочину, то суд зазначає цей висновок у мотивувальній частині судового рішення в якості обґрунтування свого висновку по суті спору, який відображається у резолютивній частині судового рішення.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21 (провадження № 61-4202сво22) підтримав зазначену вище позицію Великої Палати Верховного Суду, зазначивши, що згідно з частиною п'ятою статті 12 Закону України «Про споживче кредитування» умови договору про споживчий кредит, які обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими цим Законом, є нікчемними. З урахуванням викладеного, комісія за обслуговування кредитної заборгованості може включати плату за надання інформації про стан кредиту, яку споживач вимагає частіше одного разу на місяць. Умова договору про споживчий кредит, укладеного після набуття чинності Законом України «Про споживче кредитування» щодо оплатності інформації про стан кредитної заборгованості, яку споживач вимагає один раз на місяць, є нікчемною відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
У постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 202/5330/19 зазначено, що у кредитному договорі не зазначено перелік додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позивачу та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування). При цьому до таких послуг не може бути віднесено щомісячне надання інформації про стан кредиту, яку споживач має право отримувати безоплатно згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про споживче кредитування». Банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладення оспорюваного кредитного договору. За таких обставин положення пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісячно сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування». Ураховуючи, що банк не зазначив та не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору, то положення пункту 1.2 та розділу 4 кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, про перегляд якої подано касаційну скаргу суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, встановив, що в кредитному договорі не зазначено переліку додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, що надаються відповідачу та за які банком встановлена щомісячна комісія, а тому АТ «Таскомбанк» не надав доказів наявності, переліку таких послуг і погодження їх зі споживачем при укладенні оспорюваного кредитного договору, а тому положення кредитного договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п'ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування»;
Проаналізувавши зміст оспорюваних умов договору суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок, що положення договору щодо обов'язку позичальника щомісяця сплачувати плату за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування) є нікчемними, а тому наявні підстави для задоволення позову у повному обсязі, оскільки в порядку застосування наслідків виконання нікчемного правочину необхідно зобов'язати АТ «Таскомбанк» здійснити перерахунок кредитної заборгованості позичальника, що забезпечить захист інтересу ОСОБА_1 у правовій визначеності.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 496/3134/19 (провадження № 14-44цс21) та у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 199/7014/20 та від 10 січня 2024 року у справі № 727/5461/23.
Наведені у касаційній скарзі доводи про те, що положення кредитного договору, якими передбачено сплату комісії відповідають вимогам законодавства про захист прав споживачів зводяться до незгоди з висновками судів стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів саме в тому контексті, який, на думку АТ «Таскомбанк» підтверджує безпідставність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій суперечать правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах: від 14 листопада 2018 року у справі № 2-383/2010, від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц не заслуговують на увагу, оскільки викладені у наведених судових рішеннях Верховного Суду правові висновки, на які посилається заявник, стосуються загального розуміння презумпції правочину та спростування такої. Висновки судів першої та апеляційної інстанції в цій справі не суперечать таким висновкам.
Доводи щодо застосування судами першої та апеляційної інстанції норм права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 є безпідставними, оскільки врахуванню підлягають висновки в справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведені заявником як приклади на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.
Критерії оцінки відносин на предмет подібності сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у справі № 233/2021/19. За такими критеріями суд касаційної інстанції визначає подібність правовідносин з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
У справі № 910/12787/17 Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду розглянула справу за позовом за позовом ТОВ «Тех-Трейд- Інвест» до АТ «КБ «ПриватБанк», ТОВ «Парктур», ТОВ «Скорзонера», ТОВ «Шелта», ТОВ «Аспект» про визнання недійсними пунктів договорів та дійшла висновку про наявність підстав для відступлення від висновку, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 904/8902/17, зокрема в частині наявності підстав та правомірності задоволення позову про визнання недійсними умов договору, стороною якого позивач не є, без дослідження і встановлення обставин порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача внаслідок укладання оспорюваного договору.
Зазначений висновок Верховного Суду не підлягає застосуванню до правовідносин, що склалися між сторонами у цій справі, оскільки у цій постанові та у справі, про перегляд якої подано скаргу, інше матеріально-правове регулювання спірних відносин.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосуванні відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.
З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.
Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних судових рішень не впливають та за своїм змістом переважно спрямовані на переоцінку доказів Верховним Судом, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Отже, зі змісту касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення убачається, що скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до такого висновку.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Таскомбанк» про захист прав споживачів та зобов'язання до вчинення дій, за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Таскомбанк» на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 06 червня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 23 грудня 2024 року відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник