Справа № 580/10984/24 Суддя (судді) першої інстанції: Олексій РІДЗЕЛЬ
05 лютого 2025 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Василенка Я.М.,
Сорочка Є.О.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просила:
визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо нарахування та виплати грошового забезпечення ОСОБА_1 з порушенням вимог Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (із врахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року, яка прийнята у справі № 826/6453/18), а саме із безпідставним застосуванням у період з 27.07.2021 по 19.05.2023 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року, для визначення розмірів складових грошового забезпечення;
зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок та виплату грошового забезпечення ОСОБА_1 відповідно до положень Постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (із врахуванням постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року, яка прийнята у справі №826/6453/18), а саме із застосуванням у період з 27.07.2021 до 31.12.2021 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2021, із застосуванням у період з 01.01.2022 до 31.12.2022 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022, із застосуванням у період з 01.01.2023 до 19.05.2023 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2023, а також виплату недоотриманих сум грошового забезпечення (процентної надбавки за вислугу років, щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавки, доплати, підвищення, премії)) та недоотриманих сум інших виплат, проведених у зв'язку зі звільненням зі служби.
Ухвалою суду від 11.11.2024 позовну заяву залишено без руху та надано позивачеві строк 10 днів з дня вручення копії ухвали, протягом якого можуть бути усунуті недоліки шляхом надання суду доказів сплати судового збору та заяви про поновлення пропущеного строку з обґрунтованими доказами на її підтвердження.
03.12.2024 представник позивача подав суду заяву про поновлення строку.
Ухвалою Черкаського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 від 03.12.2024 (вх. від 03.12.2024 № 56811/24) про поновлення строку звернення в суд.
Позовну заяву ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити дії повернуто позивачу.
Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду про повернення позовної заяви, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати ухвалу суду та прийняти нову постанову, якою направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду. Апеляційна скарга обґрунтована неповним з'ясуванням всіх обставин справи та порушенням судом першої інстанції норм процесуального права при постановленні оскаржуваної ухвали.
Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 07.01.2025 відкрито апеляційне провадження та призначено справу до розгляду у письмовому провадженні на 05.02.2025.
Дану справу розглянуто в порядку письмового провадження, відповідно до норм ст. 312 Кодексу адміністративного судочинства України,
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що
- з 19.07.2022 законодавцем змінено правове регулювання строку звернення з позовом до суду у справах про стягнення належних працівникові сум, зокрема, й заробітної плати, а саме: встановлено тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права;
- позивач просить здійснити перерахунок грошового забезпечення за період з 27.07.2021 по 19.05.2023, однак, позивач виключена зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 з 06.10.2023;
- разом з тим, позов поданий в суд 05.11.2024, тобто з пропуском встановленого ст. 233 КЗпП України (у редакції з 19.07.2022) строку звернення в суд;
- оскільки позивач звільнена зі служби 06.10.2023, на неї безумовно поширюються вимоги ст.233 КЗпП України у редакції від 19.07.2022, яка передбачає тримісячний строк звернення в суд з позовом з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні;
- судом визнано необґрунтованими доводи позивача, що вона дізналась про суми нарахованого грошового забезпечення з листа відповідача, що отриманий 06.10.2024, оскільки грошове забезпечення є щомісячним періодичним платежем, а тому в будь-якому разі розмір відомий особі, яка його отримує. Позивач, отримавши грошовий атестат, була обізнана з розміром грошового забезпечення;
- стосовно доводів позивача про встановлено діагноз двобічна хронічна сенсоневральна втрата слуху п'ятого ступеня (глухота), суд зазначив, що відповідно до виписного епікризу № 11561, позивач перебувала на стаціонарному лікуванні з 23.08.2023 до 29.09.2023. Доказів неможливості подання позову у період з 30.09.2023 суду не надано.
Натомість, апелянт наголошує на тому, що суд першої інстанції не врахував, що розглядаючи причини пропуску строку на звернення до суду з даним позовом, суд не оцінював їх у взаємозв'язку одна з одною, не вивчиав їх через призму причинно-наслідкових подій та наслідків:
- відповідач має юридичну адресу (ППД) у Донецькій області, м. Сєвєродонецьк, територія якого є тимчасово окупованою, відтак відповідач не має постійного місця дислокації, а фінансовий відділ відповідача знаходився за іншим місцем від того де позивач виконувала обов'язки військової служби, що унеможливлювало отримання інформації про розмір грошового забезпечення при проходженні військової служби;
- позивачка виконувала обов'язки військової служби у суміжних районах до районів проведення бойових дій, тому фізичної можливості для з'ясування розміру посадового окладу чи окладу за військовим званням не було;
- водночас, про порушення свої прав позивач дізналась з відповіді відповідача, отриманої 06.10.2024, оскільки при отриманні грошового забезпечення позивачу не було відомо, які саме нарахування він отримував та спосіб їх визначення, оскільки виплата грошового забезпечення здійснюється однією сумою, а який розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу та окладу за спеціальним званням був застосований був застосований не було відомо, тим паче, що позивач перебувала у зоні бойових дій;
- підставою для звільнення позивача з військової служби стало отримання поранення при захисту Батьківщини, у наслідок якої 25.08.2023 було встановлено діагноз двобічна хронічна сенсоневральна втрата слуху п'ятого ступеня (глухота), що підтверджено виписним епікризом від 29.09.2023, відповідно до якого теж встановлено діагноз двобічна хронічна сенсоневральна втрата слуху п'ятого ступеня (глухота) зі сприйняттям шепітної та розмовної мови «0» м на кожне вухо;
- на момент звільнення з військової служби 06.10.2023, позивачка не сприймала інформації через слух, та через отриманий стрес пов'язаний з цим пораненням не була обізнана з розміром посадового окладу та окладу за військовим званням та в цілому з розміром грошового забезпечення;
- суд безпідставно послався що позивач, отримавши грошовий атестат, була обізнана з розміром грошового забезпечення, оскільки у справі відсутні докази ознайомлення позивача з грошовим атестатом, як і не встановлено його видачу як такого. Відтак, дане твердження є по суті припущенням суду;
- з урахуванням чого, позовні вимоги у частині застосування у період з 27.07.2021 до 31.12.2021 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2021, із застосуванням у період з 01.01.2022 до 31.12.2022 показника прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2022 виникли до 19.07.2022, відтак редакція статті 233 КЗпП України до вказаного період слід застосовувати у редакції, що діяла до 19.07.2022.
З огляду на вказане, апелянт вважає, що у суду першої інстанції були наявні підстави для визнання пропуску строку звернення до суду із позовом таким, що відбувся з поважних причин.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Суддя відкриває провадження в адміністративній справі на підставі позовної заяви, якщо відсутні підстави для залишення позовної заяви без руху, її повернення чи відмови у відкритті провадження у справі.
Відповідно до приписів ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Слід зазначити, що інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
При цьому, у випадку пропуску строку звернення до суду, підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин, якими визнаються лише такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій та підтверджені належними доказами.
Отже, положення КАС України встановлюють для позивача чіткі строки звернення до суду за захистом своїх прав, а в разі наявності поважних причин пропуску таких, що є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з істотними перешкодами чи труднощами та підтверджені належними доказами, процесуальне законодавство допускає можливість поновлення пропущених строків.
Відповідно до ч. 1 ст. 123 КАС України, у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
У відповідності до змісту статті 121 КАС України, пропущений з поважних причин процесуальний строк, встановлений законом, може бути поновлений, а процесуальний строк, встановлений судом, - продовжений судом за клопотанням особи, яка бере участь у справі.
Зокрема, причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.
Згідно з ч. 5 ст. 122 КАС України, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону України від 01 липня 2022 року №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Предметом позову у цій справі є ненарахування і невиплата грошового забезпечення у належному розмірі, яка, в свою чергу, у відповідності до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», є складовою грошового забезпечення військовослужбовця (заробітної плати).
Тобто, такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП України, зокрема, частиною другою цієї статті, оскільки КАС України не містить норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (у тому числі компенсації за невикористану частину основної щорічної відпустки та (або) додаткової відпустки) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Так, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом № 2352-IX) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів.
Так, надаючи тлумачення статті 58 Конституції України у Рішенні від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци перший і другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення).
У Рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп і від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001 зроблено аналогічні висновки про те, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Водночас, Конституційний Суд України звернув увагу на те, що частина перша статті 58 Конституції України передбачає винятки із конституційного принципу неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують юридичну відповідальність особи, що є загальновизнаним принципом права (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99, абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 05 квітня 2001 року № 3-рп/2001).
Крім того, у своїх рішеннях Конституційний Суд України постійно наголошує на тому, що ключовим у питанні розуміння гарантованого статтею 8 Конституції України принципу верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності норм права, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (абзац шостий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017).
Складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, які необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано (абзац третій пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005).
Отже, державні установи повинні бути послідовними щодо прийнятих ними нормативних актів, а також дотримуватися розумної рівноваги між передбачуваністю (довірою, законними очікуваннями, впевненістю) особи і тими інтересами, заради забезпечення яких у регулювання вносяться зміни. Повага до такої впевненості, як зазначав Європейський суд з прав людини, має бути мірою правового захисту у внутрішньому праві проти свавільного втручання державних органів у гарантовані права (пункт 156 Рішення у справі «Kopecky проти Словаччини'від 28 вересня 2004 року, заява № 44912/98).
Таким чином, надання нормативно-правовому акту ретроактивної дії не порушуватиме принципи незворотності дії в часі та правової визначеності, якщо ці зміни не погіршують правове становище особи: не встановлюють чи не посилюють юридичну відповідальність, не скасовують і не обмежують чинні права і свободи.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, колегія суддів дійшла висновку про поширення дії статті 233 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 (на яку, зокрема, посилається скаржник у додаткових поясненнях) зазначила: «…щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком».
Подібна правова позиція була викладена й Верховим Судом у постановах від 08 серпня 2024 року у справі № 380/29686/23, від 29 жовтня 2024 року у справі № 460/25695/23 та від 12 вересня 2024 року у справі № 380/6701/24, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.
Як убачається з матеріалів справи, спірний період, за який позивачка просить нарахувати та виплатити грошове забезпечення у належному розмірі, охоплює 2021-2023 роки.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що право позивачки на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) за період до 19.07.2022 не обмежене будь-яким строком.
Колегією суддів в цій частині позовних вимог враховано висновки Верховного Суду у постанові від 05.12.2024 у справі № 380/9502/24.
Щодо іншої частини позовних вимог (за період після 19.07.2022), колегією суддів враховується й те, що не є спірним те, що позивачка виконувала обов'язки військової служби у суміжних районах до районів проведення бойових дій, що, безумовно впливало на можливість з'ясування розміру посадового окладу чи окладу за військовим званням. Водночас, про порушення свої прав позивач дізналась з відповіді відповідача, отриманої 06.10.2024, оскільки при отриманні грошового забезпечення позивачу не було відомо, які саме нарахування вона отримувала та спосіб їх визначення, оскільки виплата грошового забезпечення здійснюється однією сумою, а який розмір прожиткового мінімуму для визначення посадового окладу та окладу за спеціальним званням був застосований був застосований не було відомо, тим паче, що позивач перебувала у зоні бойових дій.
Також, вагомим для врахування є й те, що підставою для звільнення позивача з військової служби стало отримання поранення при захисту Батьківщини, у наслідок якої 25.08.2023 було встановлено діагноз двобічна хронічна сенсоневральна втрата слуху п'ятого ступеня (глухота), що підтверджено виписним епікризом від 29.09.2023, відповідно до якого теж встановлено діагноз двобічна хронічна сенсоневральна втрата слуху п'ятого ступеня (глухота) зі сприйняттям шепітної та розмовної мови « 0» м на кожне вухо.
Колегія суддів вважає, що отримання травми такого характеру при захисті Батьківщини військовослужбовцем, безумовно має враховуватись у контексті того, що першочерговим для військовослужббовця в цей період є стан здоров'я та лікування/реабілітація, а питання складових грошового забезпечення, не є першочерговим для особи в такий період. Позивач наголошувала на тому, що на момент звільнення з військової служби 06.10.2023, позивачка не сприймала інформації через слух, та через отриманий стрес пов'язаний з цим пораненням не була обізнана з розміром посадового окладу та окладу за військовим званням та в цілому з розміром грошового забезпечення. Вказані доводи мають своє документальне підтвердження (в частині отримання травми), тому підстав не враховувати такі доводи у сукупності з іншими обставинами, не має.
До того ж, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно послався на те, що позивач, отримавши грошовий атестат, була обізнана з розміром грошового забезпечення, оскільки у справі на даному етапі відсутні докази ознайомлення позивача з грошовим атестатом, як і не встановлено його видачу, як такого. Відтак, даний висновок не може вважатись доведеним та обґрунтвоаним.
З огляду на вказане, колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції були наявні підстави для визнання пропуску строку звернення до суду із позовом таким, що відбувся з поважних причин.
Обставинам проходження позивачем військової служби в умовах воєнного стану та отримання травми судом оцінки надано не було.
Вказані обставини свідчать про пропуск строку звернення позивача до суду за захистом його прав з поважних причин та є підставою для поновлення судом строків.
Так, протягом усього періоду дії воєнного стану, запровадженого на території України у зв'язку із збройною агресією російської федерації, суворе застосування адміністративними судами процесуальних строків стосовно звернення до суду із позовними заявами, апеляційними і касаційними скаргами, іншими процесуальними документами може мати ознаки невиправданого обмеження доступу до суду, гарантованого статтями 55, 124, 129 Конституції України, статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Вказане свідчить, що суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, а тому, передчасно повернув позовну заяву.
Отже, висновки суду першої інстанції в оскаржуваній ухвалі є передчасними та здійснені без врахування всіх обставин справи та проходження позивачем військової служби на момент спірних правовідносин, що вказує на необхідність першочергового виконання обов'язку із захисту України, при цьому, право на звернення до суду, не завжди може бути реалізоване під час проходження служби.
За наслідками розгляду апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість її доводів та наявність підстав для скасування чи зміни оскаржуваної ухвали, через передчасність її висновків.
Згідно з ст. 320 КАС України, підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про повернення позовної заяви - скасувати та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Підстави для розподілу судових витрат наразі відсутні.
Керуючись ст. ст. 243, 312, 315, 317, 320, 322, 325 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Черкаського окружного адміністративного суду від 09 грудня 2024 року - скасувати.
Справу направити до Черкаського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді Я.М. Василенко
Є.О. Сорочко