05 лютого 2025 р. Справа № 440/10565/23
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Макаренко Я.М.,
Суддів: Любчич Л.В. , Жигилія С.П. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2024, головуючий суддя І інстанції: Т.С. Канигіна, м. Полтава, по справі № 440/10565/23
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У липні 2023 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (надалі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, в якій просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку під час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку з 23.08.2022 по 23.06.2023, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, виходячи з середньомісячного грошового забезпечення за останні два календарні місяці служби, що передують місяцю звільнення із застосуванням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, та одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, за час затримки розрахунку при звільненні за період з 23.08.2022 по 23.06.2023.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 24 січня 2024 року по справі №440/10565/23 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки сплати належних при звільненні сум.
Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки сплати належних при звільненні сум у розмірі 21286,09 грн, з утриманням податків, зборів та інших обов'язкових платежів при виплаті.
У задоволені іншої частини позовних вимог відмовлено.
Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 1073 (одна тисяча сімдесят три) гривні 60 копійок та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 (чотири тисячі) грн.
Відповідач, не погодившись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом дійсних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення даної справи, просить рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24 січня 2024 року по справі №440/10565/23 скасувати та прийняти нове, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилалась на те, що положення КЗпП України не поширюються на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до закону, як на це вказано у листі Департаменту заробітної плати та умов праці Міністерства соціальної політики України №774/13/84-13 від 24.07.2013. Також на підтвердження своєї позиції відповідач посилається на судову практику Верховного Суду у справах №825/66/16 (постанова від 04.12.2019), 817/1227/18 (постанова від 02.10.2019), №814/2791/16 (постанова від 10.09.2019) та №820/3312/17 (постанова від 19.06.2019), згідно з якою визначено, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. У зв'язку з чим відповідач наполягає на тому, що норми законодавства про працю, в частині застосування статті 117 КЗпП не поширюються на позивача, оскільки на момент виключення зі списків особового складу частини він був військовослужбовцем, в той час як щодо здійснення військовою частиною виплати грошових коштів, належних йому у зв'язку з проходженням військової служби, після виключення зі списків особового складу військової частини, не заперечував.
Крім того, відповідачем приведено заперечення щодо стягнення за оскаржуваним рішенням на користь позивача витрат на правову допомогу. Так, відповідач зауважив, що до матеріалів позову додано акт взаєморозрахунків від 27.06.2023, що є, як зазначено, додатком до договору про надання правової допомоги від 27.06.2023. Проте, сам договір доданий інший, складений 27.03.2023. У зв'язку з викладеним, за доводами відповідача є підстави вважати, що договір, на підставі якого надає представник правову допомогу відсутній, оскільки будь-які інші ознаки належності цього договору (н-д номер договору) відсутні. Також відповідач звернув увагу, що позивачем додано квитанцію від 27.06.2023. Разом з тим, оскільки станом на 27.06.2023 адвокат лише розпочинав надавати послуги (якщо був укладений договір 27.06.2023), то відповідачу не відомо чи дійсно були виконані усі послуги, передбачені Актом взаєморозрахунків, що додається позивачем. Таким чином, адвокатом не було доведено факт оплати адвокатських послуг та не додано підтверджуючих документів. Зазначена квитанція не може бути належним доказом, тому що не є підтвердженням фактично виплачених коштів.
Позивач своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи, що справа судом розглянута за правилами спрощеного провадження, характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі, який відноситься до незначної складності, не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, у зв'язку з чим колегія суддів вважає за необхідне розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно з частиною четвертою статті 229 КАС України при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
З огляду на норми частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №169 від 23.08.2022 солдата ОСОБА_1 , водія стрілецького взводу стрілецької роти, звільненого у відставку з виключенням з військового обліку відповідно до підпункту "а", пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (за віком) наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 22.08.2022 №53-РС, вважати таким, що справу та посаду здав.
У приведеному наказі зазначено, що 23.08.2022 ОСОБА_1 виключити зі списків особового складу військової частини, зняти зі всіх видів забезпечення та направити на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Виплатити з 01 по 23 серпня 2022 року премію у розмірі 247% від посадового окладу та надбавку за особливості проходження служби у розмірі 65% до посадового окладу; виплатити додаткову винагороду на період дії воєнного стану за період з 01 по 23 серпня 2022 року в сумі 22258,07 грн. Щорічна основна відпустка за 2022 рік не використовувалась. Грошову допомогу на оздоровлення за 2022 рік не отримував. Матеріальна допомога для вирішення соціально - побутових питань за 2022 рік відповідно до наказу Міністра оборони України від 07.06.2018 № 260 (зі змінами) не надавалась. Підйомну допомогу не отримував. Відпустка за сімейними обставинами зі збереженням грошового забезпечення за 2022 рік не надавалась. Оголошено вислугу років станом на 23.08.2022: календарна - 02 р. 07 міс. 06 днів, пільгова - 00 р. 00 міс. 00 днів, загальна вислуга років - 02 р. 07 міс. 06 днів.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по адміністративно-господарської діяльності) №312 від 06.05.2023 "Про внесення змін до деяких наказів командира військової частини НОМЕР_1 " з метою виправлення неточностей виявлених в деяких наказах командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) та дотримання вимог порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 № 260, положень Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (редакція від 23.12.2023), наказано пункт 3 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 169 від 23.08.2022 доповнити новими абзацами: Виплатити грошову компенсацію за 13 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік. Виплатити солдату ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу по звільненню у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за повний календарний рік служби. Виплатити грошову допомогу на оздоровлення за 2022 рік.
23 червня 2023 року відповідачем виплачені кошти позивачу в сумі 22061,88 грн.
Вважаючи свої права порушеними внаслідок затримки відповідачем виплати грошового забезпечення при розрахунку при звільненні, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Частково задовольняючи вимоги позову ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що сума розрахованого судом середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні складає 79062,62 грн (182 дні (6 місяців) х 434,41 грн (середньоденне грошове забезпечення)), що майже у три рази перевищує суму основної виплати, на яку нарахована відповідна компенсація, у зв'язку з чим суд першої інстанції застосував зменшення розміру відшкодування та зменшив середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 79062,62 грн до 21286,09 грн (49 календарних днів (з дня винесення наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по адміністративно-господарської діяльності) №312 від 06.05.2023 "Про внесення змін до деяких наказів командира військової частини НОМЕР_1 ") х 434,41 грн (середньоденне грошове забезпечення)). Таким чином, позов ОСОБА_1 задоволено у відповідній частині.
Колегія суддів з приведеними висновками суду першої інстанції погоджується, з огляду на наступне.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до статті 47 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (в редакції на момент звільнення позивача) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
В силу статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму.
Згідно з частиною першою статті 117 КЗпП України (в редакції, чинній до 19.07.2022) встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Відповідно до частини першої статті 117 КЗпП України (в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX, який набрав чинності 19.07.2022), у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
З аналізу вищенаведених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум.
При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Для захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого до роботодавця можливо застосувати відповідальність. Однак, вказаною нормою, починаючи з 19.07.2022 (дата набрання чинності Закону № 2352-IX) передбачено обмеження, згідно з яким максимальний період за який можлива виплата середнього заробітку складає шість місяців.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення, однак не більше ніж за 6 місяців такого прострочення.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що правовідносини, які регулюються статтею 117 Кодексу законів про працю України, пов'язані із недотриманням роботодавцем свого обов'язку провести повний розрахунок з працівником при звільненні. Отже, момент виникнення таких правовідносин пов'язаний із днем звільнення, у який роботодавець не провів виплати всіх належних працівникові сум при звільненні.
Колегією суддів встановлено та визнається сторонами по справі, що ОСОБА_1 був виключений із списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 23 серпня 2022 року на підставі наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) №169 від 23.08.2022 (а.с. 37 ).
Разом з тим, наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по адміністративно-господарської діяльності) №312 від 06.05.2023 "Про внесення змін до деяких наказів командира військової частини НОМЕР_1 " з метою виправлення неточностей виявлених в деяких наказах командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) та дотримання вимог порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України 07.06.2018 № 260, положень Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (редакція від 23.12.2023), наказано пункт 3 наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 169 від 23.08.2022 доповнити новими абзацами, зокрема: «Виплатити грошову компенсацію за 13 днів невикористаної щорічної основної відпустки за 2022 рік. Виплатити солдату ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу по звільненню у розмірі 25% місячного грошового забезпечення за повний календарний рік служби. Виплатити грошову допомогу на оздоровлення за 2022 рік».
23 червня 2023 року відповідачем виплачені позивачу кошти у сумі 22 061,88 грн.
Таким чином, повний фактичний розрахунок при звільненні з позивачем здійснено саме 23.06.2023.
З приведеного вище вбачається, що відповідачем дійсно не проведено виплату всіх належних позивачу сум при звільненні, а отже не було виконано обов'язок щодо повного фактичного розрахунку із працівником, у зв'язку з чим є підстава для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме, позивач має право на отримання відшкодування за затримку остаточного розрахунку при звільненні, починаючи наступного дня після звільнення з військової служби по день фактичного розрахунку.
За цих обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що бездіяльність відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, оскільки вимоги позивача про стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 116 КЗпП України ґрунтуються на нормах закону.
З приводу висновків суду першої інстанції щодо розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 21286,09 грн, колегія суддів зазначає, що в апеляційній скарзі відсутні доводи відповідача щодо незаконності висновків суду в цій частині, у зв'язку з чим, суд апеляційної інстанції переглядає справу виходячи з приписів статті 308 КАС України, а саме, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги та не надає оцінку рішенню суду першої інстанції в цій частині.
Щодо доводів апеляційної скарги відповідача про те, що положення статей 116, 117 КЗпП України не застосовуються до спірних відносин, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця з військової служби не врегульовано жодним нормативно-правовим актом спеціального законодавства.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, за речове майно, які не є складовими грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані положеннями Кодексу законів про працю України, які можуть та повинні бути застосовані до спірних відносин.
Такий висновок узгоджується зі сталою правовою позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постановах від 31.03.2021 у справі № 340/970/20 та від 24.04.2024 у справі № 460/49364/22.
Окрім того, відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 31.03.2021 у справі № 340/970/20, яка відповідно до ч.5 ст.242 КАС України є обов'язковою для врахуванням у спірних правовідносинах по даній справі, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, то норми статей 116 та 117 КЗпП України як загальні поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Поряд з цим, посилання відповідача на практику Верховного Суду у справах №825/66/16 (постанова від 04.12.2019), №817/1227/18 (постанова від 02.10.2019), №814/2791/16 (постанова від 10.09.2019), колегія суддів вважає нерелевантними до спірних правовідносин, адже фактичні обставини у приведених справах є відмінними від обставин справи у даній справі.
Щодо доводів апеляційної скарги відповідача з приводу витрат на правову допомогу, колегія суддів наводить наступне.
Так, оскаржуваним рішення суду першої інстанції стягнуто на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000,00 (чотири тисячі) грн.
При цьому, на підтвердження факту понесення витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано до суду копію договору про надання правової допомоги від 27.03.2023 (а.с.20), акт взаєморозрахунків від 27.06.2023 (а.с.22), квитанцію (а.с.21), ордер серії ВІ №115278 від 28.06.2023 (а.с. 18).
Разом з тим, відповідачем у апеляційній скарзі зауважено, що акт взаєморозрахунків від 27.06.2023 (а.с.22) містить посилання на те, що він є додатком до Договору про надання правової допомоги ОСОБА_2 від 27.06.2023, в той час як договір з ОСОБА_2 про надання правової допомоги, який міститься в матеріалах справи датований іншою датою, а саме 27.03.2023.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи прийшла з огляду на приведені доводи відповідача, прийшла до висновку про те, що в акті взаєморозрахунків від 27.06.2023 (а.с.22) було допущено описку в даті договору про надання правової допомоги, адже копія вказаного договору є в матеріалах справи.
Водночас, наявність такої помилки не є підставою для відмови у стягненні витрат на правничу допомогу та не може потягнути за собою скасування судового рішення в частині витрат на правничу допомогу.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що витрати на правничу допомогу мають відшкодовуватися лише у випадку їх розумного розміру, колегія суддів вважає необґрунтованими, адже саме лише посилання на відсутність розумного розміру витрат без роз'яснення в чому саме полягає так відсутність, не може бути підставою для відмови в задоволенні клопотання сторони щодо розподілу витрат на правничу допомогу.
Інші доводи апеляційної скарги відповідача зазначених вище висновків суду не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Колегія суддів також зауважує, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі «Трофимчук проти України» ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 24.01.2020 (справа № 420/2921/19).
Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За пунктом 1 частини першої статті 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно із статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.
Зважаючи на положення статті 139 КАС України, питання розподілу судових витрат не вирішується.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 - залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 24.01.2024 по справі № 440/10565/23 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Я.М. Макаренко
Судді Л.В. Любчич С.П. Жигилій