ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
04.02.2025Справа № 910/11058/24
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Мандриченка О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін,
справу № 910/11058/24
за позовом Приватного підприємства "Затишна домівка";
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Данко";
про стягнення 487 217,16 грн.
Приватне підприємство "Затишна домівка" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Данко" грошові кошти у розмірі 487 217,16 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що у період з 01.10.2021 по 28.12.2021 Приватним підприємством "Затишна домівка" були наданні готельні послуги відповідачу на суму 250897,40 грн.
Позивач зауважує, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Данко" 04.02.2022 гарантувало позивачу повернення до 15.05.2022 боргу за спожиті готельні послуги, однак вказане зобов'язання не виконало, з огляду на що Приватне підприємство "Затишна домівка" звернулося з даним позовом до суду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.09.2024 позовну заяву Приватного підприємства "Затишна домівка" залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб для усунення недоліків позовної заяви.
24.09.2024 до господарського суду від позивача надійшли документи на виконання вимог ухвали суду від 16.09.2024.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.09.2024 вирішено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 910/11058/24, а справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
З метою повідомлення сторін про розгляд справи, судом, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 30.09.2024 була направлена сторонам в їх відповідні електронні кабінети в системі "Електронний суд", та яка була ними отримана 30.09.2024, про що свідчать повідомлення про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Оскільки відповідач у встановлений строк не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, суд вважає, що справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Товариство з обмеженою відповідальністю "Данко" (далі також - відповідач, користувач, споживач) листом від 04.02.2022 просило Приватне підприємство "Затишна домівка" (далі також - позивач, готель) відстрочити оплату за надання готельних послуг на суму 250 897,40 грн у зв'язку з тимчасовими фінансовими труднощами відповідача. При цьому у вказаному листі відповідач гарантував оплату готельних послуг на суму 250 897,40 грн до 15.05.2022.
З наведеного вбачається, що між сторонами були наявні правовідносини з приводу надання готельних послуг, що склалися на підставі публічного договору (оферти) про надання послуг з тимчасового розміщення (далі також - договір), який опублікований позивачем в куточку (папці) споживача готелю.
Як вбачається з п. 2.1. договору, договір вважається укладеним без його подальшого підписання з моменту усного або письмового звернення користувача за отриманням готельних послуг чи вчинення інших дій, передбачених договором, що свідчать про згоду дотримуватися умов договору, без підписання письмового примірника сторонами.
Таким чином, враховуючи лист відповідача та положення договору, суд вказує, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Данко" приєдналося до умов публічного договору (оферти) про надання послуг з тимчасового розміщення.
Користувач вважається ознайомленим з договором в момент укладання договору (п. 2.2. договору).
Згідно з п. 2.4. договору, прийняття (акцепт) публічної аферти (укладення цього договору) означає безумовне, беззастережне прийняття користувачем всіх умов договору без будь-яких виключень та/або обмежень та прирівнюється згідно з ч. 2 ст. 642 ЦК України до укладення сторонами двостороннього письмового договору на умовах, що викладені в цьому договорі.
Як передбачено п. 2.6. договору, укладання договору означає, що користувач:
??- у повному обсязі ознайомився зі змістом цього договору:
??- у повному обсязі ознайомився та згідний з правилами проживання у готелі;
??- у повному обсязі ознайомився та згідний з правилами перебування та обслуговування у Готелі:
??- визнає безумовну придатність приміщень готелю для задоволення потреб, описаних у цьому договорі;
??- приймає всі умови цього договору без зауважень та заперечень.
В свою чергу, п. 2.7. визначено, що користувач відповідно до статті 642 Цивільного кодексу України підтверджує факт прийняття (акцепт) публічної оферти (укладення цього договору) у випадку виконання будь-якої з наступних дій:
- сплати послуг з тимчасового проживання через службу прийому і розміщення (рецепцію) або банківським переводом на підставі виписаних рахунків, або банківською карткою: безпосереднє споживання користувачем (клієнтами користувача) послугами готелю (поселення);
- підтвердження проживання, замовлення послуг в електронній чи письмовій чи інших формах.
Як визначено п. 4.1. договору, користувач зобов'язаний оплачувати замовлені послуги в обсягах і в строки, визначені цим договором.
Відповідно до п. 9.4. договору, оплата готельної послуги здійснюється користувачем в день надання готельної послуги - до надання готельної послуги або безпосередньо після її надання, в розмірі повної вартості наданої готельної послуги.
Згідно з п. 9.10 договору, у разі невиконання (неналежного виконання) обов'язків щодо оплати наданих послуг, такий користувач зобов'язаний виплатити готелю суму основного боргу, неустойку та збитки; при цьому, готель може відмовити цьому користувачу та/або клієнтам користувача в подальшому обслуговуванні, до погашення наявного боргу, неустойки та збитків, викликаних ним. У випадку прострочення оплати готельних послуг більше ніж на 5 календарних днів з моменту надання готельних послуг, користувач несе відповідальність за заборгованість в оплаті готельних послугу формі штрафу, що дорівнює 40% від суми заборгованості.
Сторони несуть одна перед одною повну відповідальність за невиконання та/або неналежне виконання умов договору, за збитки, спричинені порушенням своїх обов'язків за договором, згідно з чинного законодавства і умов цього договору (п. 10.1. договору).
Як передбачено п. 12.1. договору, договір діє до дня виконання сторонами зобов'язань за даним договором.
Як вказує позивач, відповідачеві у період з 01.10.2021 по 28.12.2021 було надано готельні послуги, які останній сплатив частково, а в подальшому гарантував сплату 250 897,40 грн, однак так і не сплатив вказані грошові кошти, у зв'язку з чим позивачем також нараховано інфляційні втрати та штраф у відповідності до п. 9.10. договору.
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є, договори та інші правочини.
Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.
Відповідно до абзацу 2 пункту 1 статті 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Згідно зі статтею 173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 статті 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).
Згідно зі статтею 526 Цивільного кодексу України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частин 1, 2 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (частина 7 статті 193 Господарського кодексу України).
Укладений між сторонами договір, з огляду на встановлений статтею 204 Цивільного кодексу України принцип правомірності правочину, є належною підставою, у розумінні статті 11 Цивільного кодексу України, для виникнення у позивача та відповідача взаємних цивільних прав та обов'язків, та за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання Глави 63 Цивільного кодексу України.
За змістом частини 1 статті 901 Цивільного кодексу України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Суд зазначає, що згідно з договором про надання послуг важливим є не сам результат, а дії, які до нього призвели. З урахуванням наведених особливостей слід зазначити, що стаття 177 Цивільного кодексу України серед переліку об'єктів цивільних прав розглядає послугу як самостійний об'єкт, при цьому її характерною особливістю, на відміну від результатів робіт, є те, що послуга споживається замовником у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності виконавцем. Тобто, характерною ознакою послуги є відсутність результату майнового характеру, невіддільність від джерела або від одержувача та синхронність надання й одержання послуги.
Згідно з ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено судом, відповідач листом від 04.02.2022 гарантував позивачеві оплату за надані готельні послуги у розмірі 250 897,40 грн до 15.05.2022.
При цьому, в матеріалах справи наявні копії платіжної інструкції № 8737 від 26.11.2021 на суму 10 000,00 грн та платіжної інструкції № 9150 від 17.12.2021 на суму 60 000,00 грн, відповідно до призначення платежу яких відповідачем здійснено: оплата за проживання, туп. збірпо рах. № СФ-9 від 01.10.2021, частково без ПДВ.
З наведеного вбачається, що відповідач вказаними діями погодився та прийняв умови, визначені в рахунках позивача, та є конклюдентними.
А відтак вказані конклюдентні дії відповідача свідчать про визнання та погодження ним умов договору та визначених у відповідних рахунках грошових сум за надані готельні послуги, в тому числі і в частині визначеного періоду надання таких послуг.
При цьому суд вказує, що За умовами частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 Цивільного кодексу України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.
Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18.
Окрім того, Верховний Суд неодноразово наголошував (з урахуванням конкретних обставин справи) на необхідності врахування поведінки учасників спору з точку зору з її відповідності принципу добросовісності.
Так, Верховний Суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.
Таким чином, поведінка відповідача суперечить добросовісності та чесній діловій практиці.
Згідно зі статтею 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Статтею 599 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Однак, доказів на підтвердження сплати заборгованості за отримані послуги в розмірі 250 897,40 грн, в тому числі станом на час розгляду справи в суді, до матеріалів справи не надано.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на таке.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до частин 3-4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
До того ж, суд наголошує, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".
Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
За таких обставин, вимога про стягнення суми основного боргу 250 897,40 грн визнаються судом обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 1 ст. 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до п. 9.4. договору, оплата готельної послуги здійснюється користувачем в день надання готельної послуги - до надання готельної послуги або безпосередньо після її надання, в розмірі повної вартості наданої готельної послуги.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).
З наведеного вбачається, що відповідач є таким, що прострочив виконання свого грошового зобов'язання.
В зв'язку з тим, що відповідач припустився прострочення по сплаті наданих послуг, позивач на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України просить суд стягнути з відповідача 97 114,86 грн інфляційних втрат.
Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Відповідно до п. 3.1, 3.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).
Таким чином, законом установлено обов'язок боржника у разі прострочення виконання грошового зобов'язання сплатити на вимогу кредитора суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення виконання зобов'язання.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у виді інфляційного нарахування на суму боргу виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів.
Отже, у розумінні положень наведеної норми позивач як кредитор, вправі вимагати стягнення у судовому порядку сум інфляційних нарахувань до повного виконання грошового зобов'язання.
Разом із тим, суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплату яких передбачено ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
Крім того, необхідно враховувати, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція).
Якщо прострочення відповідачем виконання зобов'язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у справі № 924/312/18 від 13.02.2019, у справі № 910/5625/18 від 24.04.2019, у справі №910/21564/16 від 10.07.2019.
Здійснивши перерахунок інфляційних втрат, з урахуванням умов договору, прострочення відповідачем сплати грошового зобов'язання та порядку розрахунків погодженого сторонами, господарський суд дійшов до висновку, що позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат підлягають задоволенню, а саме, у розмірі 97 114,86 грн за визначений позивачем період.
Також позивач просить стягнути з відповідача 139 204,90 грн штрафу.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання, настають наслідки, передбачені договором або законом, в тому числі, сплата неустойки. Приписами ст. 230 Господарського кодексу України також встановлено, що у разі порушення учасником господарських відносин правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, він зобов'язаний сплатити штрафні санкції у вигляді грошової суми (неустойка, пеня, штраф).
Згідно з ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України, виконання зобов'язання може забезпечуватись неустойкою, порукою, заставою, притриманням, завдатком.
Статтею 611 Цивільного кодексу України зазначено, що одним з наслідків порушення зобов'язання є оплата неустойки (штрафу, пені) - визначеної законом чи договором грошової суми, що боржник зобов'язаний сплатити кредитору у випадку невиконання чи неналежного виконання зобов'язання, зокрема у випадку прострочення виконання.
У відповідності до ч. 1 ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому у Господарському кодексі України, іншими законами та договором.
Частиною 1 ст. 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойка - це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно з нормами ст. 230 Господарського кодексу України, штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
При цьому суд зазначає, що розуміння господарських санкцій у Господарському кодексі України є дещо ширшим поняття цивільно-правової неустойки. Під штрафними санкціями тут розуміються також і грошові суми, які учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити в разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності. Неустойка в розумінні ст. 549 Цивільного кодексу України - це спосіб забезпечення та санкція за порушення саме приватноправових (цивільно-правових) зобов'язань.
Згідно з п. 9.10 договору, у разі невиконання (неналежного виконання) обов'язків щодо оплати наданих послуг, такий користувач зобов'язаний виплатити готелю суму основного боргу, неустойку та збитки; при цьому, готель може відмовити цьому користувачу та/або клієнтам користувача в подальшому обслуговуванні, до погашення наявного боргу, неустойки та збитків, викликаних ним. У випадку прострочення оплати готельних послуг більше ніж на 5 календарних днів з моменту надання готельних послуг, користувач несе відповідальність за заборгованість в оплаті готельних послугу формі штрафу, що дорівнює 40% від суми заборгованості.
З наведеного вбачається, що у договорі сторонами визначена відповідальність за порушення відповідачем свого грошового зобов'язання в частині своєчасної оплати наданих послуг.
Дослідивши та перевіривши наданий позивачем розрахунок суми штрафу, господарський суд дійшов висновку, що він здійснено не вірно, а саме позивачем здійснено розрахунок штрафу як на суму заборгованості з оплати наданих готельних послуг так і на інфляційні втрати, які нараховані на суму заборгованості, що є невірним, оскільки інфляційні втрати хоча і входять до складу грошового зобов'язання, однак також є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання як спосіб захисту грошового інтересу і полягає у відшкодуванні грошових втрат кредитора від знецінення грошових коштів у наслідок інфляції та отримані компенсації за неналежне виконання зобов'язань, при цьому, в п. 9.10 договору передбачено, що штраф нараховується саме на заборгованість в оплаті готельних послугу (250 897,40 грн).
А відтак, судом здійснено власний розрахунок штрафу, з урахуванням п. 9.10 договору, розмір якого складає 100 358,96 грн (250 897,40 грн х 40% = 100 358,96 грн).
Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають часткововму задоволенню у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи зібрані докази по справі, пояснення представників сторін та керуючись статтями 129, 232, 236-241 Господарського процесуального кодексу України
1. Позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Данко" (03035, місто Київ, вулиця Генерала Шаповала, будинок 2, офіс 111, ідентифікаційний код юридичної особи 32727466) на користь Приватного підприємства "Затишна домівка" (07400, Київська область, місто Бровари, вулиця Київська, будинок 316/1, ідентифікаційний код юридичної особи 36108210) заборгованість у розмірі 250 897 (двісті п'ятдесят тисяч вісімсот дев'яносто сім) грн 40 коп., інфляційні втрати у розмірі 97 114 (дев'яносто сім тисяч сто чотирнадцять) грн 86 коп., штраф у розмірі 100 358 (сто тисяч триста п'ятдесят вісім) грн 96 коп. та судовий збір у розмірі 5 380 (п'ять тисяч триста вісімдесят) грн 63 коп.
3. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.В. Мандриченко