про закриття провадження у справі
31 січня 2025 року 320/45530/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дудіна С.О., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВА КОМПАНІЯ "ОПТІМ" до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними та скасування наказів,
До Київського окружного адміністративного суду звернулось Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВА КОМПАНІЯ "ОПТІМ" з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 та Військової частини НОМЕР_1 , у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ №395 ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданий 11.12.2023 "Про примусове відчуження майна";
- визнати протиправним та скасувати наказ №941 командира Військової частини НОМЕР_1 від 19.12.2023 про призначення комісії для проведення примусового відчуження майна.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 11.10.2024 відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
28.11.2024 на адресу суду від позивача надійшла заява про зміну предмету позову, у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ №395 ІНФОРМАЦІЯ_1 від 11.12.2023 "Про примусове відчуження майна";
- визнати протиправним та скасувати наказ №610 командира Військової частини НОМЕР_1 від 18.07.2024 "Про примусове відчуження майна".
Вказана заява була зареєстрована в автоматизованій системі "Діловодство спеціалізованого суду" 29.11.2024.
Відповідно до частини першої статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України крім прав та обов'язків, визначених у статті 44 цього Кодексу, позивач має право на будь-якій стадії судового процесу відмовитися від позову. Позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання або не пізніше ніж за п'ять днів до першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Частиною восьмою статті 47 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у разі подання будь-якої заяви, визначеної частиною першою або третьою цієї статті, до суду подаються докази направлення копії такої заяви та копій доданих до неї документів іншим учасникам справи. Таке надсилання може здійснюватися в електронній формі через електронний кабінет з урахуванням положень статті 44 цього Кодексу. У разі неподання таких доказів суд не приймає до розгляду та повертає заявнику відповідну заяву, про що зазначає в ухвалі.
Особливості розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження визначені статтею 262 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною другою цієї статті встановлено, що розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Згідно з частиною третьою цієї статті підготовче засідання при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження не проводиться. Якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - протягом п'ятнадцяти днів з дня відкриття провадження у справі.
Отже, право позивача на подання заяви про зміну предмету позову у цій справі обмежено 30 днями з моменту відкриття провадження у справі.
Відповідно до положень статті 120 Кодексу адміністративного судочинства України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення позовна заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.
Як було вказано вище, провадження у цій справі було відкрито 11.10.2024, внаслідок чого позивач мав право на подання заяви про зміну предмету позову у період з 12.10.2024 по 12.11.2024 включно.
У той же час, заява про зміну предмету позову була подана позивачем до суду 28.11.2024, відповідно, тобто з пропуском 30-денного строку, у зв'язку з чим така заява не підлягає прийняттю до розгляду.
Відповідно до частини другої статті 204 Кодексу адміністративного судочинства України суд залишає без розгляду заяви та клопотання, які без поважних причин не були заявлені в підготовчому провадженні або в інший строк, визначений судом.
Враховуючи подання позивачем заяви про зміну предмету позову з порушенням процесуальних строків, така заява має бути залишена без розгляду.
13.11.2024 на адресу суду від ІНФОРМАЦІЯ_1 надійшла заява про закриття провадження у справі, у зв'язку з тим, що дана справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
Розглянувши вказану заяву, суд зазначає таке.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у п.24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п.1 ст.6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, що покликаний розмежувати як компетенцію різних ланок судової системи так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.
Суд зазначає, що відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 5 КАС України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (п.1).
При цьому, частина перша статті 4 КАС України містить дефініції таких термінів:
- адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір;
- публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи;
- суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Отже, сама по собі участь органу місцевого самоврядування у спірних правовідносинах не дає підстав для віднесення такого спору до категорії публічно-правових, оскільки визначальною ознакою для встановлення юрисдикції, до якої має бути віднесено спір, є суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа.
Предметом позову у даній справі є вимоги: про визнання протиправним та скасування наказу №395 ІНФОРМАЦІЯ_1 , виданий 11.12.2023 "Про примусове відчуження майна"; визнання протиправним та скасування наказу №941 командира Військової частини НОМЕР_1 від 19.12.2023 про призначення комісії для проведення примусового відчуження майна.
Так, наказом Командувача сил логістики Збройних Сил України (з адміністративно-господарської діяльності) від 11.12.2023 №395 "Про примусове відчуження майна" встановлено командиру Військової частини НОМЕР_1 примусово відчужити у власність держави для забезпечення потреб оборони та використання в умовах правового режиму воєнного стану від імені військового командування, майно яке зазначене у додатку 1 до наказу, власником якого являється Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВА КОМПАНІЯ "ОПТІМ" (код ЄДРПОУ 39473010), 03134, місто Київ, проспект Корольова Академіка, будинок 1, яке перебуває на спеціальному зберіганні у Товариства з обмеженою відповідальністю "Спец Транс Склад" (код ЄДРПОУ 44275943), Київська область, Фастівський район, селище міського типу Чабани, вулиця Юності, будинок 3, офіс 1, та фактично зберігається на складських майданчиках за адресою:
- АДРЕСА_1;
- АДРЕСА_2;
- АДРЕСА_3.
Визначено невідкладно провести усі необхідні заходи на виконання примусового відчуження майна, вказаного у пункті 1 цього наказу з дотриманням вимог статей 8, 23 Закону України "Про правовий режим воєнного стану", статті 17 Закону України "Про оборону України", статей 4,7, 8 Закону України "Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану".
19.12.2023 командиром Військової частини НОМЕР_1 (із адміністративно-господарської діяльності) було прийнято наказ №941 "Про призначення комісії для проведення примусового відчуження майна", яким встановлено для проведення примусового відчуження майна, що знаходиться за адресами: АДРЕСА_1 ; АДРЕСА_2 ; АДРЕСА_3 , призначити основну та резервну комісію у складі: Основна: голова комісії: м-р ОСОБА_9, члени комісії: к-н ОСОБА_1 , ст. л-т ОСОБА_2 , мол. л-т ОСОБА_3 , с-нт ОСОБА_4 ; резервна: голова комісії: п/п-к ОСОБА_10; члени комісії: м-р ОСОБА_5 , ст. л-т ОСОБА_6 , ст. солд. ОСОБА_7 та ст. солд. ОСОБА_8 .
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що організація та проведення примусового відчуження майна були здійснені без його участі та без його відома.
Так, позивач зазначив, що ТОВ "ТОРГОВА КОМПАНІЯ "ОПТІМ" не отримувало від відповідачів жодних відомостей чи пропозицій про необхідність його участі в обов'язкових заходах, що передують відчуженню майна.
Крім того, позивач не був залучений до процесу проведення оцінки майна, його передачі або вилучення та підписання відповідного акту приймання-передачі.
Також позивач звернув увагу на те, що вилучення відповідачами побутової техніки товариства (кондиціонерів, водонагрівачів, газових котлів, теплових насосів, очищувачів повітря) не відповідає потребам оборони щодо відсічі збройної агресії російської федерації, оскільки таке майно не є речами оборонного призначення, або речами, які забезпечують потреби безпеки та оборони.
Згідно із частиною п'ятою статті 41 Конституції України примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Аналогічні положення містить частина третя статті 321 Цивільного кодексу України, за якою примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості, крім випадків, установлених частиною другою статті 353 цього Кодексу.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
У зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» Указами Президента України дія воєнного стану продовжена.
Крім цього, відповідно до пункту 2 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» військовому командуванню (... Державній прикордонній службі України ...) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.
Пунктом 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» постановлено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 34, 38, 39, 41 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Згідно із статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Згідно із пунктом 4 частини першої статті 8 цього ж Закону, в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: примусово відчужувати майно, що перебуває у приватній або комунальній власності, зокрема об'єкти фонду захисних споруд цивільного захисту, вилучати майно державних підприємств, державних господарських об'єднань для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану в установленому законом порядку та видавати про це відповідні документи встановленого зразка.
Відповідно до пункту 8 частини шостої статті 15 цього ж Закону, начальник військової адміністрації видає накази та розпорядження у межах своїх повноважень, які мають таку ж юридичну силу, що і рішення відповідної ради (рад). Накази, видані в межах повноважень місцевих рад, мають бути оприлюднені, крім тих, що містять інформацію з обмеженим доступом.
Згідно із частиною першою статті 1 Закону України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» (в редакції, яка була чинна на момент виникнення спірних правовідносин), у цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому значенні:
1) примусове відчуження майна - позбавлення власника права власності на індивідуально визначене майно, що перебуває у приватній або комунальній власності та яке переходить у власність держави для використання в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану за умови попереднього або наступного повного відшкодування його вартості;
2) вилучення майна - позбавлення державних підприємств, державних господарських об'єднань права господарського відання або оперативного управління індивідуально визначеним державним майном з метою його передачі для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану.
Згідно із частинами першою та третьою статті 3 цього ж Закону примусове відчуження майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану може здійснюватися з попереднім повним відшкодуванням його вартості.
Вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану здійснюється без відшкодування вартості такого майна.
Згідно із частиною першою статті 4 цього ж Закону примусове відчуження або вилучення майна у зв'язку із запровадженням та виконанням заходів правового режиму воєнного стану здійснюється за рішенням військового командування, погодженим відповідно з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною, районною, Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією або виконавчим органом відповідної місцевої ради, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.
Згідно із статтею 9 цього ж Закону право на відшкодування вартості майна (далі - компенсація) у разі його примусового відчуження в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану мають юридичні особи комунальної і приватної форми власності та фізичні особи, у яких відчужені будівлі, споруди, транспортні засоби та інше майно для потреб держави в умовах правового режиму воєнного стану або для відвернення чи ліквідації ситуацій, що стали причиною введення правового режиму надзвичайного стану, і відповідно їх правонаступники та спадкоємці.
Отже, Законом України «Про передачу, примусове відчуження або вилучення майна в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану» встановлено примусове відчуження майна та вилучення майна.
Вилучення майна передбачає - позбавлення державних підприємств, відповідного майна з метою його передачі для потреб держави в умовах правового режиму воєнного чи надзвичайного стану, яке здійснюється без відшкодування вартості такого майна.
Відповідно до статті 329 Цивільного кодексу України юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.
За правилами частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Враховуючи викладене, суд вважає, що спірні правовідносини у даній справі пов'язані зі захистом та відновленням права власності позивача на примусово відчужене майно в умовах правового режиму воєнного стану.
Таким чином, суд дійшов висновку, що даний спір є не публічно-правовим, оскільки він випливає з приватноправових відносин і має вирішуватися судом за правилами Господарського процесуального кодексу України.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 16.02.2024 у справі №910/10009/22.
Так, у вказані постанові Суд дійшов висновку про віднесення до юрисдикції господарських судів спорів щодо реквізиції майна в умовах воєнного стану - про право на майно, вилучене/відчужене в умовах правового режиму воєнного стану.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною першою статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
На підставі викладеного, суд вважає за необхідне закрити провадження у справі.
Згідно з частиною другою статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
Керуючись статтями 47, 238, 243, 248, 260, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Залишити без розгляду заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОРГОВА КОМПАНІЯ "ОПТІМ" про зміну предмету позову.
2. Заяву ІНФОРМАЦІЯ_1 про закриття провадження у справі задовольнити.
3. Закрити провадження в адміністративній справі.
4. Роз'яснити позивачу, що дана справа підлягає розгляду місцевим загальним судом за правилами Господарського процесуального кодексу України.
5. Копію ухвали суду надіслати (вручити, надати) учасникам справи (їх представникам), зокрема, шляхом направлення тексту ухвали електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою.
Апеляційна скарга на ухвалу суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини ухвали суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного ухвали.
Суддя Дудін С.О.