Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
28.01.2025м. ХарківСправа № 922/4397/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Кухар Н.М.
при секретарі судового засідання Горішній Ю.В.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова (вул. Вартових Неба, буд. 55-а, м. Харків, 61072)
до 1) Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 7, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 04059243) , 2) Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 16, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 14095412) , 3) Фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) , 4) ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 )
про скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна,
за участю представників:
прокуратури - Ширіна С.М.,
відповідача-1 та відповідача-2 - Василенко І.Ю.,
відповідача-3 - Квартенко О.Р.,
Керівник Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова (прокурор) 04.11.2021 звернувся до Господарському суду Харківської області з позовною заявою до Харківської міської ради, Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, Фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича, ОСОБА_1 , в якій просив:
1) визнати поважною причину пропуску строку на звернення до суду та поновити його;
2) визнати незаконним та скасувати п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18;
3) визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою-підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329;
4) припинити право власності ОСОБА_1 (код НОМЕР_2 ) на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 175435763101, зареєстроване на підставі вищевказаного договору купівлі-продажу від 04.06.2021 №7247 (номер запису про право власності: 42330081);
5) витребувати у ОСОБА_1 (код НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв. м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 .
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням процедури приватизації.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 09.11.2021 (суддя Ольшанченко В.І.) позовну заяву керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова залишено без руху та надано строк для усунення недоліків.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.11.2021 вищевказану позовну заяву прийнято до розгляду; відкрито провадження у справі № 922/4397/21 за правилами загального позовного провадження та призначено у справі підготовче засідання.
Водночас, вказаною ухвалою провадження у справі № 922/4397/21 зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18, та оприлюднення в Єдиному державному реєстрі судових рішень повного тексту постанови Верховного Суду у справі № 925/1133/18 та зобов'язано учасників справи повідомити Господарський суд Харківської області про результати розгляду судовою палатою для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи № 925/1133/18.
У відзиві на позовну заяву, який надійшов до суду 17.12.2021, відповідач-4 проти позову заперечував, посилаючись на те, що під час процедури приватизації відповідач-1 та відповідач-2 діяли в межах своїх повноважень; спірний Договір купівлі-продажу № 5565-В-С від 03.05.2018 є законним та чинним, жодних підстав вважати його укладеним з порушенням закону немає; відповідач-4 є добросовісним набувачем. Також відповідач не погодився з посиланням прокурора на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.10.2018 по справі №495/6375/15-ц, оскільки предмет спору та суб'єктний склад по цій справі та по справі № 922/4397/21, що розглядається, кардинально різняться.
У відзиві на позовну заяву відповідачем-4 було заявлено про сплив позовної давності щодо позовних вимог.
20.12.2021 до суду надійшли відзиви Харківської міської ради та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради на позовну заяву, в якому відповідачі проти позову заперечували та наполягали на тому, що Харківською міською радою та Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради повністю дотримано спосіб та порядок проведення процедури приватизації нежитлових приміщень.
Також 20.07.2022 відповідачем-2 було подано до суду заяву про застосування до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України та вирішення питання про наслідки спливу позовної давності.
24.12.2021 до суду надійшов відзив фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича на позовну заяву, в якому відповідач-3 також не погодився з позовними вимогами прокурора; зазначив, що викуп приміщень відбувся у суворій відповідності до чинного на момент того викупу законодавства; заявник позову не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження вини відповідачів та їх намірів порушити публічний порядок під час укладення спірного договору купівлі-продажу. Також відповідач-3 зазначив про відсутність у прокурора підстав для звернення з цим позовом та просив застосувати до позовних вимог позовну давність.
25.07.2024 до суду надійшло клопотання Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова (вх. № 18763/24) про поновлення провадження у справі на тій підставі, що станом на 22.07.2024, згідно з інформацією з офіційного сайту "Судова влада" та Єдиного реєстру судових рішень, справа № 925/1133/18 розглянута 11.06.2024, постанову Великої Палати Верховного Суду у вказаній справі оприлюднено 17.07.2024.
На підставі розпорядження в.о. керівника апарату Господарського суду Харківської області Гаєвського А.С. від 31.07.2024, у зв'язку перебуванням судді Ольшанченка В.І. у відпустці на строк більше 50 календарних днів поспіль з моменту виникнення обставин для поновлення провадження у справі, проведено повторний автоматизований розподіл справи № 922/4397/21 та для її розгляду призначено суддю Кухар Н.М.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 05.08.2024 (суддя Кухар Н.М.) провадження у справі № 922/4397/21 поновлено та призначено у справі підготовче засідання.
20.08.2024 Харківською міською радою були надані до суду додаткові письмові пояснення, в яких відповідач-1 навів свої аргументи стосовно того, що позовна заява не підлягає задоволенню, зокрема, з огляду на пропущення спеціальних строків позовної давності, а також неналежного неефективного способу захисту.
04.09.2024 прокурором були подані до суду письмові заперечення на вищевказані пояснення Харківської міської ради, в яких він навів свої аргументи на спростування доводів відповідача-1.
05.09.2024 до суду надійшла заява Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова про зміну предмету позову, в якій прокурор просив суд вважати правильними наступні вимоги позовної заяви:
1. Визнати незаконним та скасувати п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18.
2. Визнати недійсним договір купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329.
3. Витребувати у Афанасьєва Владислава Юрійовича (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 (об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 175435763101).
Протокольною ухвалою господарського суду від 08.10.2024 заяву прокуратури про зміну предмету позову було прийнято судом, подальший розгляд справи вирішено здійснювати з ії урахуванням.
08.10.2024 до суду надійшов відзив ФОП Кузнецова О.О. на позовну заяву з урахуванням заяви про зміну предмету позову, в якому відповідач-3 заперечував проти позову в повному обсязі, посилаючись, зокрема, на те, що при прийнятті оспорюваного прокурором рішення Харківська міська рада діяла в межах своїх повноважень, відповідно до Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". Відповідач вказує, що укладаючи оспорюваний прокурором договір купівлі-продажу, ФОП Кузнецов О.О. не вчинил свідомої протиправної поведінки, адже мав усі підстави покладатися на компетентність Харківської міської ради здійснити саме таке відчуження майна, яке раніше у Ради протягом багатьох років орендував. При цьому, відповідачем-3 було здійснено поліпшення орендованого нерухомого майна в обсязі, що значно перевищує 25 % його вартості. За таких обставин, відповідач-3 просив відмовити у позові керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова повністю.
11.10.2024 прокуратурою було надано до суду відповідь на відзив ФОП Кузнецова О.О., в якій зазначив, що відповідачем-3 не надано доказів здійснення таких невід'ємних поліпшень приміщення, як будівельно-ремонтні роботи відповідно до договору будівельного підряду № 07/5-18 від 07.05.2018. Також прокурор зазначив, що діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно, та просив задовольнити позов у повному обсязі.
25.10.2024 Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради було подано до суду заяву про застосування строків позовної давності, оскільки позивач вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав та прийняття оскаржуваного рішення безпосередньо в день пленарного засіданні сесії Харківської міської ради або оприлюднення - 21.02.2018 та 22.02.2018. З матеріалів справи не вбачається обґрунтування тих причин, які вплинули на можливість прокурора протягом значного періоду часу дізнатися про підстави для прийняття та зміст оскаржуваного рішення, за наявності для цього відповідних повноважень. Прокурор не навів обставин, за яких він не міг раніше довідатися про вказані порушення.
30.10.2024 прокуратурою було надано до суду письмові заперечення на заяву відповідача-2 про застосування строків позовної давності, в яких прокурор зазначив, що у даному випадку оскаржуване рішення Харківської міської ради, яким вирішено провести відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади шляхом викупу і є інформаційним повідомленням про продаж комунального майна, оскільки жодних інших рішень або публікацій стосовно приватизації спірного майна Харківською міською радою або уповноваженими нею органами не приймалося та не публікувалося. Крім того, прокурором були надані пояснення щодо звернення прокурора до суду з позовними вимогами, які є неефективним способом захисту, на думку представника відповідача, а також щодо витребування майна від добросовісного набувача.
Протокольною ухвалою господарського суду від 12.11.2024 підготовче провадження у справі № 922/4397/21 було закрито; розгляд справи по суті призначено на 12.12.2024 о 12:30.
У зв'язку з перебуванням судді Кухар Н.М. на лікарняному з 12.12.2024 по 16.12.2024, включно, судове засідання, призначене на 12.12.2024 о 12:30, не відбулося та було перенесено на 07.01.2025 о 15:00.
Протокольною ухвалою господарського суду від 07.01.2025 у судовому засіданні з розгляду справи по суті було оголошено перерву до 28.01.2025 до 15:10.
У судовому засіданні, яке відбулося 28.01.2025, представник прокуратури підтримав заявлені позовні вимоги у повному обсязі.
Представники відповідачів 1, 2, 3 проти позову заперечували повністю та просили відмовити у його задоволенні.
Відповідач-4 у судове засідання не з'явився; про причину неявки суд не повідомив. Копія ухвали-повідомлення суду від 07.01.2025, надіслана на адресу відповідача-4 (вул. Набережна, буд. 15, с. Тимченки, Харківської обл., 63414), зазначену у позовній заяві, на час даного судового засідання перебувала у поштовому відділенні та не була вручена адресату.
Відповідачем-4 були отримані копії ухвали про відкриття провадження у справі від 29.11.2021 та ухвали-повідомлення суду від 12.11.2024 за вищевказаною адресою. Копії інших ухвал господарського суду, надіслані на цю адресу відповідача-4, а також на адресу, згідно з інформацією Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання м. Харкова та Харківської області станом на 17.11.2021 (вул. Набережна, буд. 15, с.Островерхівка, Чугуївський р-н, Харківська обл.), були повернуті до суду без вручення адресатові у зв'язку із закінченням строку зберігання.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 Господарського процесуального кодексу України, учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають електронного кабінету та яких неможливо сповістити за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає чи не перебуває.
Інформації ж про іншу адресу відповідача у суду немає.
У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто, повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв'язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв'язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлений не об'єктивними причинами, а суб'єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25 червня 2018 року у справі № 904/9904/17).
Таким чином, суд дійшов висновку, що відповідач був належним чином повідомлений про розгляд даної справи.
Враховуючи, що підстави для відкладення розгляду справи відсутні, суд визнав за можливе розглянути справу без участі представника відповідача, за наявними у справі матеріалами, згідно зі ст. 202 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи та заслухавши пояснення представників прокуратури та відповідачів 1, 2, 3, суд встановив наступне.
Шевченківською окружною прокуратурою м. Харкова під час вивчення стану додержання вимог законодавства з питань відчуження державного та комунального майна було встановлено, що Новобаварською окружною прокуратурою здійснюється процесуальне керівництво у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42017221080000002 від 04.01.2017 за ч. 2 ст. 366 КК України, за фактами службового підроблення під час оцінки та продажу комунального майна Харківською міською радою.
Під час досудового розслідування на підставі ухвали слідчого судді Жовтневого районного суду м. Харкова від 06.02.2019 в Управлінні комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради (далі - Управління комунального майна) проведено вилучення ряду приватизаційних справ, в тому приватизації нежитлових приміщень, розташованих за адресою: м. Харків, вул.Бакуліна, 3.
Вивченням зазначеної приватизаційної справи встановлено, що 23.01.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (далі - Орендодавець) та фізичною особою - підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем (далі - Орендар) було укладено Договір оренди нежитлових приміщень № 4189.
На підставі вказаного Договору в строкове платне користування Орендарю передано нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м (технічний паспорт КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" інвентарна справа № 56740 від 30.03.2017 (далі - Майно), розташовані в житловому будинку за адресою: м. Харків, вул. Бакуліна, 3, літ. "А-5", що належали до комунальної власності територіальної громади м. Харкова, строком до 23.12.2020.
У пункті 3.1 вказаного Договору оренди зазначено, що вартість об'єкту оренди складає 284100 грн, без ПДВ станом на 28.11.2017.
Відповідно до умов Договору оренди, Орендар зобов'язаний: змінювати стан орендованого Майна виключно за письмовою згодою Орендодавця (п. 4.7). Здійснювати ремонт та реконструкцію за письмовою згодою Орендодавця на підставі документації, оформленої відповідно до чинного законодавства (п. 4.8).
Актом прийому-передачі від 23.01.2018 Майно, зазначене у Договорі оренди, передано Орендарю.
Орендар звернувся до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради з листом (вх. № 1393 від 30.01.2018) про надання дозволу на приватизацію орендованого Майна.
При цьому, як вказує прокурор, до вказаного листа не було долучено жодних документів, які б надавали право на приватизацію.
Рішенням 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 №1008/18 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м.Харкова", вирішено провести відчуження об'єктів власності територіальної громади міста Харкова шляхом викупу (згідно з додатком - переліком об'єктів, які підлягають приватизації (відчуженню) шляхом викупу).
Пунктом 59 вказаного переліку передбачено, що приватизації (відчуженню) шляхом викупу Орендарем - ФОП Кузнецовим О.О. підлягають:
- нежитлові приміщення цокольного поверху в житловому будинку за адресою: м.Харків, вул. Бакуліна, 3, літ. "А-5", площею 96,6 кв.м.
Орендарем 22.02.2018 до Управління комунального майна та приватизації Харківської міської ради подано заяву № 3580 про приватизацію орендованого майна.
На підставі заяви Орендаря від 22.02.2018 Управлінням комунального майна та приватизації Харківської міської ради 28.02.2018 направлено лист № 2538 ФОП Буйницькому М.В., як суб'єкту оціночної діяльності, з пропозицією провести оцінку Майна, з метою визначення вартості об'єкта для приватизації шляхом викупу.
СОД ФОП Буйницьким М.В. складено звіт про оцінку, відповідно до якого вартість зазначеного майна станом на 28.02.2018 склала 234600 грн, без ПДВ.
Вивченням вказаного звіту встановлено, що будь-які відомості про те, що проводились ремонтні роботи у вказаних нежитлових приміщеннях, в тому числі невід'ємні поліпшення, відсутні.
У подальшому, 03.05.2018 між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради та ФОП Кузнецовим О.О. укладено Договір купівлі-продажу № 5565-В-С, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329, на підставі якого шляхом викупу за 292320 грн, з ПДВ, у власність ФОП Кузнецова О.О. перейшло все Майно, яке було орендовано на підставі Договору № 4189 від 23.01.2018, а саме: нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 . Акт прийому-передачі складений 20.06.2017.
Прокурор зазначає, що рішення міської ради від 21.02.2018 № 1008/18 є незаконним та підлягає скасуванню, у зв'язку з тим, що прийнято з порушенням вимог ст. 345 ЦК України, ст. 25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 1, 2, 4, 29, Закону України "Про приватизацію державного майна", ст. 11, 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Так, у вказаному рішенні зазначено, що його прийнято на підставі законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 (далі - Програма).
Відповідно до п. 5.4 вказаної програми, продаж об'єктів групи А здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та цієї Програми шляхом викупу, продажу на аукціоні, за конкурсом.
Орендар має переважне право на викуп орендованого майна, якщо ним за згодою орендодавця здійснені за рахунок власних коштів поліпшення, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, вартістю не менше 25 відсотків залишкової вартості майна (будинки, споруди, приміщення) (п.5.7).
Проте, як вказує прокурор, у даному випадку ФОП Кузнецов О.О. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді не здійснив.
У звіті про оцінку майна, договорі оренди, договорі купівлі-продажу, заяві ФОП Кузнецова О.О. з проханням надати дозвіл на приватизацію, а також в усій приватизаційній справі, будь-які відомості про такі поліпшення відсутні.
ФОП Кузнецов О.О. до органу приватизації, тобто до Управління комунального майна та приватизації, не подавав документи, передбачені п. 2.2 Порядку оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації.
Таким чином, прокурор вважає, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем.
Тобто, відповідне рішення міської ради є незаконним та підлягає скасуванню, а договір купівлі-продажу, укладений на підставі такого рішення, суперечить вимогам законодавства та має бути визнаний недійсним.
У подальшому на підставі Договору купівлі-продажу від 04.06.2021 № 7247 право власності на нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , перейшло до ОСОБА_1 . Рішення про державну реєстрацію № 58560037 від 04.06.2021.
Прокурор зазначає, що у разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.
У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором права відчужувати це майно.
Отже, прокурор вважає, що є обґрунтовані підстави для витребування у ОСОБА_1 на користь Харківської міської територіальної громади спірних нежитлових приміщень.
Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Щодо права прокурора на звернення з даним позовом.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Зазначене конституційне положення встановлює обов'язок органам державної влади, органам місцевого самоврядування та їх посадовим особам дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень.
Як підкреслив Конституційний Суд України у своєму рішенні від 01.04.2008 № 4-рп/2008, неухильне додержання органами законодавчої, виконавчої та судової влади Конституції та законів України забезпечує реалізацію принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
Відповідно до п. 3 ст. 131-1 Конституції України, в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема представництво інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про прокуратуру", прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Відповідно до ч. 4 цієї статті, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує: 1) в чому полягає порушення інтересів держави, 2) необхідність їх захисту, 3) визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає 4) орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци перший і другий частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру").
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99, з'ясовуючи поняття "інтереси держави" дійшов висновку, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Як вказує прокурор, недотримання під час проведення приватизації вимог чинного законодавства, принципів відкритості, максимальної ефективності та економії унеможливлює раціональне та ефективне використання комунального майна, що, у свою чергу, порушує матеріальні інтереси держави, а також безпосередньо порушує права та інтереси територіальної громади.
Суд зазначає, що захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте, у разі, коли саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади міста, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, оскільки іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 922/1441/19, від 24.09.2020 у справі № 922/3272/18 зі схожих правовідносин.
З урахуванням обставин цієї справи, прокуратурою визначено відповідачами Харківську міську раду та Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради, які розпорядилися спірним майном в порушення, як вказує прокурор, вимог законодавства про приватизацію, а отже прокурор мав право звернутися до суду для захисту відповідних публічних інтересів територіальної громади.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постановах Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 922/1441/19, від 24.09.2020 у справі № 922/3272/18 зі схожих правовідносин.
При цьому, встановлена Законом України "Про прокуратуру" умова про необхідність звернення прокурора до компетентного органу перед пред'явленням позову, спрямована на те, аби прокурор надав органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18). За позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.
Тобто, визначений частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" обов'язок прокурора перед зверненням з позовом звернутись спершу до компетентного органу стосується звернення до органу, який надалі набуде статусу позивача. У цій статті не йдеться про досудове врегулювання спору і, відповідно, вона не покладає на прокурора обов'язок вживати заходів з такого врегулювання шляхом досудового звернення до суб'єкта, якого прокурор вважає порушником інтересів держави і до якого як до відповідача буде звернений позов.
Іншими словами, прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб'єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 826/13768/16, від 15.01.2020 у справі № 698/119/18, пункти 26, 27; від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, пункти 57, 58; від 28.09.2022 у справі №483/448/20, пункт 7.18; від 08.11.2023 у справі №607/15052/16-ц, пункт 8.18).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі №925/1133/18 дійшла таких висновків:
1) прокурор звертається до суду в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, якщо: орган є учасником спірних відносин і сам не порушує інтересів держави, але інший учасник порушує (або учасники порушують) такі інтереси; орган не є учасником спірних відносин, але наділений повноваженнями (компетенцією) здійснювати захист інтересів держави, якщо учасники спірних відносин порушують інтереси держави;
2) прокурор звертається до суду в інтересах держави як самостійний позивач, якщо: - відсутній орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; - орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, є учасником спірних відносин і сам порушує інтереси держави
Відтак, прокурор не має надавати докази того, що він до подання цього позову звертався до уповноважених органів, а уповноваженим органом надана відповідь, що такий орган невзмозі здійснити захист інтересів.
Щодо суті позовних вимог суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 143 Конституції України, територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
У частині 1 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
Згідно зі ст. 172 Цивільного кодексу України, територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов'язки через органи місцевого самоврядування у межах їх компетенції, встановленої законом.
За приписами ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об'єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, що приватизуються та передаються у користування й оренду.
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин.
Підставами для визнання акту незаконним і скасування рішення є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акту незаконним і його скасування є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акту прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб.
Відповідно до ч. 4 ст. 3 Закону України "Про приватизацію державного майна", (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
Згідно зі ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), приватизація державного майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об'єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Статтею 15 вказаного Закону визначені способи приватизації, зокрема, шляхом: продажу об'єктів приватизації на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу об'єктів приватизації за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс); продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених частиною першою статті 12 цього Закону; продажу акцій на міжнародних фондових ринках, у тому числі у вигляді депозитарних розписок; іншими способами, які встановлюються спеціальними законами, що регулюють особливості приватизації об'єктів окремих галузей.
Згідно із ст. 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній, на момент прийняття оскаржуваного рішення органом місцевого самоврядування), викуп акцій (часток, паїв), що належать державі в статутному капіталі господарських товариств, інших господарських організацій та підприємств, заснованих на базі об'єднання майна різних форм власності, здійснюється відповідно до законодавства з питань приватизації та з урахуванням установчих документів таких товариств. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно до ст. 4 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення), продавцями об'єктів малої приватизації, що перебувають у державній та комунальній власності, є відповідно: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва; органи приватизації, створені місцевими радами.
Статтею 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (в редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення) визначено способи приватизації об'єктів малої приватизації. Приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу; продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону (далі - конкурс). Шляхом продажу за конкурсом може здійснюватися приватизація окремих єдиних майнових комплексів групи А та окремих об'єктів групи Ж.
Як зазначено у статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об'єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.
Таким чином, орган місцевого самоврядування, її виконавчий комітет, міський голова (в межах їх компетенції) у спірних правовідносинах реалізують права власника майна, що перебуває у комунальній власності, щодо володіння, користування та розпорядження таким майном на підставі та у порядку, визначеному чинним законодавством України.
В оспорюваному рішенні 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 зазначено, що його прийнято на підставі Законів України "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про місцеве самоврядування в Україні" та Програми приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова на 2012-2016 роки, затвердженої рішенням 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11.
У договорі купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5565-В-С від 03.05.2018 зазначено, що його укладено на підставі рішення 12 сесії Харківської міської ради 6 скликання від 23.12.2011 № 565/11 "Про програму приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" на 2012-2016 роки" та рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова".
Відповідно до пункту 1.1 зазначеної вище Програми, її розроблено відповідно до Конституції України, Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, законів України "Про місцеве самоврядування в Україні", "Про приватизацію державного майна", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актів, що регулюють питання власності.
У пунктах 1.3, 2.2 Програми визначено основну мету, завдання та пріоритети приватизації комунального майна територіальної громади міста на 2012-2016, а також її принципи.
Так, основною метою приватизації є, зокрема, підвищення ефективності використання майна, створення конкурентного середовища, залучення інвестицій з метою забезпечення соціально-економічного розвитку міста, а також забезпечення надходження коштів від приватизації до міського бюджету.
До завдань проведення приватизації у 2012-2016 роках належить досягнення максимальної ефективності приватизації об'єктів, що підлягають приватизації відповідно до Програми.
До основних принципів індивідуальної приватизації відноситься досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта приватизації; вибір способу приватизації об'єкта.
Відповідно до пунктів 5.1-5.3 Програми, продаж об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова здійснюється способами, що визначаються законодавством України і цією Програмою для кожної групи об'єктів. Умови відчуження об'єктів комунальної власності визначено цією Програмою та чинним законодавством України. Одним із способів, що застосовується при індивідуальній приватизації, є конкурсний продаж як інструмент збалансування досвіду та переваг, наявних у покупців, які можуть посилити конкурентні переваги підприємства, та збільшення розміру ціни об'єкта.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинний на час прийняття рішення міською радою) (далі - Закон), приватизація проводиться з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.
Згідно з ч. 4 ст. 3 Закону, відчуження майна, що є у комунальній власності, регулюється положеннями цього Закону, інших законів з питань приватизації і здійснюється органами місцевого самоврядування.
За змістом ч. 1 ст. 5-1 Закону України "Про приватизацію державного майна" (в редакції чинній на час прийняття рішення про відчуження об'єктів комунальної власності), з метою раціонального та ефективного застосування способів приватизації об'єкти приватизації класифікуються за такими групами: група А окреме індивідуально визначене майно, у тому числі разом із земельними ділянками державної власності, на яких таке майно розташовано. Окремим індивідуально визначеним майном вважається рухоме та нерухоме майно.
Частиною 2 статті 5-1, частиною 2 статті 16-2 Закону України "Про приватизацію державного майна" встановлено, що об'єкти приватизації, що належать до груп А, Д і Ж, є об'єктами малої приватизації. Викуп об'єктів малої приватизації здійснюється відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), приватизація об'єктів малої приватизації здійснюється шляхом: викупу, продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), продажу за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону.
З моменту прийняття рішення про приватизацію об'єктів, які перебувають у комунальній власності, органами приватизації здійснюється підготовка до їх приватизації відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), що полягає, зокрема, у встановлені ціни продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, або початкову ціну об'єкта на аукціоні, за конкурсом з урахуванням результатів оцінки об'єкта, проведеної відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України; публікації інформації про об'єкти малої приватизації у відповідних інформаційних бюлетенях та місцевій пресі, інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації; а також вчиненні інших дій, необхідних для підготовки об'єктів малої приватизації до продажу.
Відповідно до ст. 9 зазначеного Закону, за рішенням органів приватизації проводиться інвентаризація майна об'єкта малої приватизації в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, та оцінка такого об'єкта відповідно до методики оцінки майна, затвердженої Кабінетом Міністрів України. Ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, та початкова ціна об'єкта малої приватизації на аукціоні або за конкурсом встановлюється на підставі результатів його оцінки.
Викуп застосовується до об'єктів малої приватизації, які не продано на аукціоні, за конкурсом, а також у разі, якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено законодавчими актами. Порядок викупу об'єкта встановлюється Фондом державного майна України (частини 1, 3 статті 11 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 18-2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), приватизація об'єктів групи А здійснюється з урахуванням таких особливостей: у разі прийняття рішення про приватизацію орендованого державного майна (будівлі, споруди, нежитлового приміщення) орендар одержує право на викуп такого майна, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності суб'єктом господарювання для цілей оренди майна.
Порядок викупу встановлений Фондом державного майна України. На час виникнення спірних правовідносин діяв Порядок продажу об'єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затверджений Фондом державного майна України від 02.04.2012 № 439 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України 14.05.2012 за № 753/21066 (далі - Порядок № 439).
Згідно з пунктом 8.1 Порядку № 439, викуп об'єктів малої приватизації застосовується відповідно до пункту 3.3 розділу III та пункту 7.15 розділу VII цього Порядку щодо об'єктів малої приватизації, які не продані на аукціоні, за конкурсом, а також якщо право покупця на викуп об'єкта передбачено чинним законодавством України.
Як встановлено судом, нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташовані в житловому будинку за адресою: м.Харків, вул. Бакуліна, 3, літ. "А-5", які відповідач-1 рішенням від 21.02.2018 №1008/18 вирішив відчужити шляхом викупу ФОП Кузнецовим О.О., про що зазначено у пункті 59 додатку до цього рішення, є окремим індивідуально визначеним майном, тобто відноситься до групи А об'єктів приватизації, та перебуває у комунальній власності міста Харкова.
Згідно з п. 8.2 Порядку № 439 ціна продажу об'єкта, що підлягає приватизації шляхом викупу, установлюється на підставі результатів його оцінки.
Як зазначено вище, оцінка майна, яке підлягає приватизації, проводиться відповідно до Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1891 від 10.12.2003 (далі - Методика).
Відповідно до п. 69 Методики, вимоги цього розділу поширюються на випадки проведення оцінки об'єктів у матеріальній формі з метою їх приватизації (окреме індивідуально визначене майно, об'єкти незавершеного будівництва, включаючи законсервовані об'єкти, об'єкти соціально-культурного призначення) як об'єктів малої приватизації, застави та інші способи відчуження відповідно до законодавства.
Згідно з п. 70 Методики, для визначення вартості об'єктів нерухомості, що приватизуються відповідно до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", у тому числі разом із земельними ділянками, на яких розташовані такі об'єкти, застосовується незалежна оцінка, яка проводиться відповідно до національних стандартів оцінки з урахуванням вимог цієї Методики та Методики оцінки земельних ділянок.
Відповідно до п. 71 Методики, вибір виду вартості об'єктів малої приватизації регулюється вимогами національних стандартів оцінки з урахуванням особливостей, визначених цією Методикою. При цьому враховуються способи їх продажу, строк корисного використання таких об'єктів, належність їх до спеціалізованого або неспеціалізованого майна. У разі викупу об'єктів малої приватизації може визначатися їх ринкова вартість або спеціальна вартість залежно від наявності передумов їх застосування, визначених Національним стандартом №1.
Згідно з абз. 6 п. 73 Методики, порядок оцінки орендованого нерухомого майна (майна, що надавалося у концесію), що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди (концесії), під час приватизації, встановлюється Фондом державного майна. Порядком також визначається процедура ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря (концесіонера).
Зазначений порядок встановлений Фондом державного майна України, а саме Порядком оцінки орендованого нерухомого майна, що містить невід'ємні поліпшення, здійснені за час його оренди, під час приватизації, затверджений наказом Фонду державного майна України від 27.02.2004 № 377 та зареєстрований в Міністерстві юстиції України18.03.2004 за № 343/8942 (далі - Порядок № 377).
Відповідно до п. 1.1 Порядку № 377, цей Порядок установлює вимоги до проведення незалежної оцінки орендованого нерухомого майна (крім земельних ділянок), що містить невід'ємні поліпшення (далі - орендоване нерухоме майно), під час приватизації способами, визначеними законодавством, а також процедур ідентифікації невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Порядок застосовується для оцінки орендованого нерухомого майна, що перебуває у державній, комунальній власності або належить Автономній Республіці Крим, щодо якого прийнято рішення про приватизацію та компенсацію орендарю вартості невід'ємних поліпшень, здійснених за рахунок коштів орендаря. Невід'ємними поліпшеннями орендованого майна є здійснені орендарем за час оренди заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого майна та (або) його споживчих якостей, відокремлення яких призведе до зменшення його ринкової вартості.
Згідно з п. 2.1 Порядку № 377, ідентифікацією поліпшень орендованого нерухомого майна (далі - ідентифікація поліпшень) є встановлення суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання факту відповідності підтверджувальних документів, наданих орендарем, про здійснені ним заходи, спрямовані на покращення фізичного (технічного) стану орендованого нерухомого майна та (або) його споживчих якостей (далі - поліпшення), наявним поліпшенням, які неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди і які здійснені за рахунок коштів орендаря та за згодою орендодавця. Ідентифікуються поліпшення, що здійснені протягом строку дії договору оренди та наявні на дату оцінки.
Відповідно до п. 2.2 Порядку № 377, підтверджувальні документи про здійснені орендарем поліпшення, що подаються ним до відповідного органу приватизації, включають:
- договір оренди, укладений з дотриманням вимог законодавства; письмову згоду орендодавця на здійснення орендарем поліпшень орендованого нерухомого майна за його кошти;
- погоджену орендодавцем проектно-кошторисну документацію на проведення поліпшень, підписані замовником і підрядником акти виконаних будівельних робіт, копії документів, що підтверджують проведені орендарем розрахунки за виконані поліпшення орендованого нерухомого майна, у тому числі придбані матеріали, конструкції тощо;
- аудиторський висновок щодо підтвердження фінансування здійснених поліпшень орендованого нерухомого майна за рахунок коштів орендаря. Аудиторський висновок має містити розшифровку періодів освоєння, напрямів та джерел фінансування поліпшень, у тому числі за рахунок коштів орендаря, з посиланням на підтверджувальні документи;
- довідку, видану орендарем та завірену аудитором, про суму витрат, понесених орендарем у зв'язку із здійсненням поліпшень, яка віднесена орендарем на збільшення вартості його необоротних активів, у розмірі, який перевищує встановлену законодавством з питань оподаткування частку витрат для включення їх до валових витрат. При визначенні суми зазначених витрат ураховується невідшкодована орендодавцю вартість придатних для подальшого використання будівельних матеріалів, виробів, конструкцій, устаткування, отриманих орендарем під час здійснення поліпшень;
- інші документи, необхідні для виконання положень цього Порядку.
Натомість, як вбачається із матеріалів справи, відповідач-3 до органу приватизації документи, передбачені пунктом 2.2 Порядку № 377, під час приватизації не подавав, що, в свою чергу, свідчить про відсутність здійснення ФОП Кузнецовим О.О. жодних поліпшень орендованого майна за період перебування об'єкту нерухомого майна у нього в оренді, а саме з 23.01.2018 по 30.01.2018, тобто по день подачі нею заяви до Управління комунального майна та приватизації про надання дозволу приватизації.
Дослідивши звіт про оцінку майна, наданий суб'єктом оціночної діяльності - ФОП Буйницьким М.В. від 28.02.2018, про вартість спірних нежитлових приміщень, суд встановив відсутність будь-яких відомостей про те, що відповідачем-3 проводились ремонтні роботи у цих нежитлових приміщеннях, у т. ч. було здійснено їх невід'ємні поліпшення.
Не містить таких відомостей також і Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5565-В-С від 03.05.2018.
Даний факт відповідачами не спростований, в матеріалах справи такі докази також відсутні.
Доводи відповідачів, що орган приватизації вправі самостійно обрати такий спосіб приватизації як викуп за відсутності будь-яких додаткових умов, як то проведення поліпшення майна на більш ніж 25% його вартості, суд вважає необґрунтованими та безпідставними, оскільки органи місцевого самоврядування зобов'язані діяти у відповідності до вимог законодавства, що регулює порядок приватизації комунального майна задля дотримання законності при прийнятті рішень і недопущенні порушення прав територіальної громади, інтереси якої він представляє.
У рішенні Конституційного Суду України від 13.12.2000 № 14-рп/2000 у справі №1-16/2000 за конституційним зверненням товариства покупців членів трудового колективу перукарні № 163 "Черемшина" щодо офіційного тлумачення окремих положень статті 7 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (справа про визначення способу малої приватизації), роз'яснено, що право органів, які здійснюють функції розпорядження державною власністю, самостійно визначати спосіб приватизації обмежується випадками, передбаченими законом.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, зокрема у постановах від 17.06.2020 у справі № 922/2593/19, від 17.06.2020 у справі № 922/1958/19, від 23.06.2020 у справі № 922/1970/19, від 07.07.2020 у справі № 922/2932/19, від 08.07.2020 у справі № 922/1969/19 зі схожих правовідносин.
При цьому, суд зазначає про безпідставні посилання відповідачів на загальне положення частини 2 статті 777 ЦК України, якою передбачено, що наймач, який належно виконує свої обов'язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання, та на загальну норму частини 1 статті 289 ГК України, якою передбачено право орендаря на викуп об'єкта оренди, якщо таке право передбачено договором оренди, оскільки спірні правовідносини виникли під час приватизації, порядок проведення якої регулюються спеціальним законодавством, яке підлягає пріоритетному застосуванню перед нормами Цивільного та Господарського кодексів України. Крім того, частиною 4 статті 289 ГК України встановлено, що приватизація єдиних майнових комплексів, нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного майна, зданих в оренду здійснюється у випадках і порядку передбачених законом.
Отже, виходячи з системного аналізу змісту положень законодавства про приватизацію (статей 51, 162 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018), статей 11, 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинного до 06.03.2018)), Харківська міськрада має право прийняти рішення про продаж об'єктів нерухомого майна, що перебувають у власності територіальної громади, а уповноважений нею орган приватизації (у цьому випадку Управління комунального майна та приватизації Харківської міськради) має право укласти відповідний договір купівлі-продажу. При цьому такий продаж має бути проведений шляхом аукціону або за конкурсом. У виняткових випадках такий продаж може бути проведений шляхом викупу, а саме у цьому випадку продаж шляхом викупу орендарем об'єкта, який перебуває у нього в оренді, якщо орендар за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснив поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менше 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. Тобто викуп орендарем орендованого ним приміщення, виходячи з положення статті 11, статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", може бути лише за умови, якщо орендарем за згодою орендодавця за рахунок власних коштів здійснено поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25% ринкової вартості майна, за яким воно було передано в оренду, визначеної суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання для цілей оренди майна. В іншому разі приватизація такого приміщення повинна здійснюватися у загальному порядку за результатами проведення аукціону або конкурсу.
Слід зауважити, що зазначений правовий висновок сформовано не лише в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, а є усталеною судовою практикою, відображеною, зокрема у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.06.2020 у справі № 922/2593/19, від 17.06.2020 у справі №922/1958/19, від 23.06.2020 у справі №922/1970/19, від 07.07.2020 у справі №922/2932/19, від 08.07.2020 у справі №922/1969/19, від 23.07.2020 у справі №922/2762/19, від 03.11.2020 у справі №922/3814/19, від 16.03.2021 у справі №922/1009/20, від 18.03.2021 у справі №922/4169/19, від 24.03.2021 у справі №922/2244/19, від 24.03.2021 у справі №922/3276/19, від 31.03.2021 у справі №922/3272/18, від 01.04.2021 у справі № 922/250/20, від 06.04.2021 у справі №922/1668/20, від 13.04.2021 у справі № 922/2934/19, від 13.04.2021 у справі №922/3852/19, від 20.04.2021 у справі №922/2811/19 зі спорів, що виникли із подібних правовідносин приватизації способом викупу комунального майна територіальної громади м. Харкова за участю Харківської міськради і Управління комунального майна та приватизації Харківської міськради.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 18.06.2020 № 5-р(ІІ)/2020, принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): "закон пізніший має перевагу над давнішим" (lex posterior derogat priori); "закон спеціальний має перевагу над загальним" (іех speciaiis derogat generali)" "загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим" (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.
Зважаючи на імперативні положення частини 4 статті 289 ГК України, частини 4 статті 3 і частини 9 статті 17 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018) і частини 2 статті 1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) (чинного до 06.03.2018), а також з огляду на укладення з фізичною особою - підприємцем договору оренди від 23.12.2016 вже після завершення пільгового періоду набуття права на викуп орендованого майна виключно на підставі договору оренди, тобто після 16.05.1995, суд вважає, що у питанні регулювання спірних правовідносин відчуження комунального нерухомого майна Закон України "Про приватизацію державного майна" (чинний до 06.03.2018), Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинний до 06.03.2018) з одного боку, та ЦК України і ГК України з іншого боку, співвідносяться як спеціальний та загальний закони відповідно.
Безпідставними є і посилання відповідачів на пункт 5.6 Договору оренди, яким встановлено, що орендар, який належно виконує свої обов'язки, у разі продажу майна, що передано в оренду, має переважне право перед іншими особами на його викуп, оскільки таке право виникає у орендаря лише за умов, визначених Законом України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Статтею 13 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" визначено, що продаж об'єктів малої приватизації на аукціоні полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у ході торгів найвищу ціну.
У статті 14 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" зазначено, що продаж об'єктів малої приватизації за конкурсом полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував найвищу ціну та взяв зобов'язання виконати умови конкурсу.
З наведених норм права вбачається, що основною метою приватизації, у тому числі комунального майна є досягнення максимального економічного ефекту від продажу об'єкта комунальної власності, тобто отримання найвищої ціни за об'єкти, що підлягають приватизації та залучення коштів для здійснення структурної перебудови економіки територіальної громади.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що Харківська міська рада незаконно обрала спосіб приватизації оспорюваного майна шляхом викупу орендарем, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що орендарем - ФОП Кузнецовим О.О. здійснювалися поліпшення орендованого приміщення у визначеному законом порядку до звернення із заявою до органу приватизації про викуп майна, а обраний спосіб приватизації шляхом викупу за відсутності доказів здійснення поліпшень суперечить інтересам територіальної громади, у зв'язку з тим, що він фактично свідчить про не проведення конкурсного продажу нежитлових приміщень (аукціон або конкурс), що виключає можливість отримати за об'єкт приватизації більше ринкової вартості, адже на аукціон або конкурс такий об'єкт виставляється з початковою вартістю, що дорівнює ринковій, та в ході їх проведення ціна продажу може збільшитись.
Згідно із ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Відповідно до ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України, суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що пункт 59 додатку до рішення Харківської міської ради 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18 прийнято з порушенням вимог Закону України "Про приватизацію державного майна", Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", а відтак є незаконним.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що вимога про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яке виконано на час звернення з позовом до суду шляхом укладення відповідного договору, є неефективним способом захисту прав особи, оскільки зазначене рішення вичерпало свою дію виконанням.
Схожі за змістом правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 39), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 51), від 28.09.2022 у справі № 483/448/20 (пункт 9.67), від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21 (пункт 8.13), від 12.09.2023 у справі № 910/8413/21 (пункт 180), від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 (пункт 143).
З огляду на те, що на час звернення прокурора з позовом до господарського суду пункт 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання від 21.02.2018 № 1008/18 уже реалізований та вичерпав свою дію виконанням, а саме шляхом укладення 03.05.2018 Договору № 5565-В-С між територіальною громадою в особі Харківської міської ради, від імені якої діяло Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради, та ФОП Кузнецовим О.О, визнання незаконним і скасування такого рішення не може забезпечити ефективного захисту прав територіальної громади, оскільки вимагає спростування в судовому порядку законності укладення договору купівлі-продажу та повернення об'єкта приватизації в комунальну власність (схожий висновок викладено в пункті 8.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.07.2023 у справі № 912/2797/21).
Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5565-В-С від 03.05.2018, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та ФОП Кузнецовим О.О., посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. (реєстровий №1329), суд зазначає наступне.
Пунктом 6 статті 3 Цивільного кодексу України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні підстави недійсності правочину, до яких, зокрема, відноситься наступне: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
За приписами статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що продовжує змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі рішення суду.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за цим договором, повинні здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Договір купівлі-продажу нежитлових приміщень № 5565-В-С від 03.05.2018 укладений між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та ФОП Кузнецовим О.О. на підставі, зокрема, рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18, яке з підстав, зазначених вище, визнано незаконним, а також з порушенням вимог статті 18-1 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" і Закону України "Про місцеве самоврядування".
Таким чином, здійснення Харківською міською радою розпорядження майном не у спосіб та поза межами повноважень, передбачених законом, не може оцінюватися як вираження волі територіальної громади.
Таку правову позицію наведено у постановах Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі № 3-604гс16, від 15.03.2017 у справі № 916/2130/15.
При цьому, суд враховує викладені в постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20 обґрунтовані висновки про те, що:
1) передача права власності на майно, у тому числі у результаті приватизації, передбачає наявність волевиявлення як у продавця, так і у покупця такого майна. Отже, покупець, укладаючи оспорюваний договір купівлі-продажу шляхом приватизації орендованого нежитлового приміщення, та достовірно знаючи, що поліпшення орендованого майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, в розмірі не менш як 25 відсотків ринкової вартості майна, ним здійснені не були та жодні дії, які би свідчили про намір здійснити такі поліпшення, ним не вчинялись, не міг не усвідомлювати, що такі дії суперечать пункту 1 частини 1 статті 182 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (чинного до 06.03.2018), зміст якого є загальнодоступним, чітким і зрозумілим. За встановлених судами попередніх інстанцій у цій справі обставин, безумовна участь орендаря у приватизації орендованого майна шляхом викупу, без дотримання з його боку умов, передбачених законом щодо поліпшення такого майна, не може вважатися "законним і обґрунтованим очікуванням" у розумінні Першого протоколу до Конвенції;
2) продаж майна на неконкурентних засадах порушує такі основоположні принципи приватизації, як рівність прав участі громадян України у процесі приватизації, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, забезпечення конкурентності продажу, передбачених статтею 2 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного до 06.03.2018);
3) порушення Харківською міськрадою умов та порядку приватизації призвели не тільки до можливих економічних збитків (недотримання територіальною громадою коштів від відкритого продажу майна конкурентним способом), а позбавили інших зацікавлених фізичних та юридичних осіб можливості придбати комунальне майно на відкритому конкурсі, створили для них і орендаря несправедливі умови конкуренції на ринку продажу комунального майна. При цьому орендар, як наслідок, отримав непередбачені законом привілеї викупити майно неконкурентним способом;
4) Міськрада, розпорядившись таким чином майном, діяла всупереч суспільним інтересам, поставивши в нерівні умови орендаря, який користувався комунальним майном і не здійснив його невід'ємних поліпшень, і інших потенційних покупців комунального майна, фактично протиправно позбавивши останніх права на участь у приватизації;
5) тобто у справі № 922/623/20 судами першої та апеляційної інстанцій встановлено як обставини порушення органами місцевого самоврядування умов і порядку приватизації комунального майна, так і наявність протиправної поведінки самого покупця, який за відсутності у нього законодавчо встановлених підстав для приватизації майна шляхом викупу у зв'язку з нездійсненням ним поліпшень майна, яке неможливо відокремити від відповідного об'єкта без завдання йому шкоди, звернувся до органів місцевого самоврядування з такою заявою, що свідчить про недобросовісність дій орендаря;
6) отже, позбавлення такої особи майна не суперечитиме принципам, встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки такі наслідки обумовлені протиправною поведінкою самого набувача майна.
Аналогічної правової позиції також дотримується Верховний суд у постанові від 17.09.2024 у справі № 922/787/20.
Разом з тим, слід враховувати, що на підставі Договору купівлі-продажу від 04.06.2021 № 7247 право власності на нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м, розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , перейшло до ОСОБА_1 . Рішення про державну реєстрацію № 58560037 від 04.06.2021.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Таким чином, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (пункти 10.7-10.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, провадження № 12- 158гс19).
У пунктах 8.36 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18 сформульовано такі релевантні до спірних правовідносин правові висновки:
"Велика Палата Верховного Суду неодноразово доходила висновку про те, що для застосування такого речово-правового способу захисту, як витребування майна за правилами статті 388 ЦК України, оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанови від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункт 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34).
При цьому в пункті 49 постанови від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач у межах розгляду справи про витребування майна із чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним. Таке рішення за умови його невідповідності закону не зумовлює правових наслідків, на які воно спрямоване".
Аналогічні висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 (пункт 46), від 15.10.2019 у справі № 911/3749/17 (пункти 6.25, 6.26), від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17, від 11.02.2020 у справі №922/614/19 (пункт 52) та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.03.2023 у справі № 922/3013/19, від 02.07.2024 у справі №906/283/22, від 01.08.2024 у справі № 910/5740/21, від 13.08.2024 у справі №675/401/20, в яких, зокрема, зазначено, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.
Наведене виключає необхідність визнання недійсними в судовому порядку оспорюваного договору купівлі-продажу, укладеного в процесі приватизації спірного нерухомого майна, так і правочину щодо передачі спірних нежитлових приміщень у власність відповідача-4, як останнього набувача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.09.2024 у справі № 922/2555/21.
З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним та скасування п. 59 додатку до рішення 18 сесії Харківської міської ради 7 скликання "Про відчуження об'єктів комунальної власності територіальної громади м. Харкова" від 21.02.2018 № 1008/18; визнання недійсним Договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 03.05.2018 № 5565-В-С, укладеного між Управлінням комунального майна та приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та фізичною особою - підприємцем Кузнецовим Олександром Олександровичем, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Саутенко Н.В. і зареєстрований в реєстрі за № 1329, - необхідно відмовити саме з мотивів неефективності обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м.Харкова.
Аналогічний висновок викладено в пунктах 73, 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16.
Адже обрання позивачем неналежного або неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові незалежно від інших встановлених судом обставин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 92.5/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).
З урахуванням практики Верховного Суду, в даному випадку прокурор повинен був звернутися до суду з віндикаційним позовом.
Щодо позовної вимоги про витребування у ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) на користь Харківської міської територіальної громади нежитлові приміщення цокольного поверху № 7-:-13, загальною площею 96,6 кв.м., розташовані в житловому будинку за адресою: АДРЕСА_3 , - суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі статтею 387 цього ж Кодексу, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
У постанові від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.
Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).
У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (постанова Верховного Суду від 15.02.2022 у справі № 911/3034/15 (911/3692/20). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).
Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки обставин добросовісності/недобросовісності набувача, що має важливе значення як для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна, а також за відсутності наведення належних мотивів стосовно практики ЄСПЛ із питання втручання держави у право власності, не можуть вважатися такими, що відповідають нормам справедливого судового розгляду відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства України.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 922/443/20.
Таким чином, неправомірність набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а набуття права власності може залежати від законності і добросовісності такого набуття.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна. Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
За відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46) та інших.
Крім того, у постанові від 08.12.2022 у справі № 916/329/21(916/3073/21) Верховний Суд зауважив, зокрема, що продаж спірного майна за ціною, яка є значно нижчою за ринкову, та несплата в повному обсязі визначеної сторонами договору ціни ставить під сумнів добросовісність сторін відповідного договору.
Під час розгляду цієї справи прокурор не навів, а суд не встановив обставин, які б свідчили про недобросовісність 4-го відповідача під час набуття спірного нерухомого майна.
В свою чергу, добросовісний набувач не може відповідати у зв'язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.
До таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 18.03.2020 у справі № 199/7375/16, від 20.05.2020 у справі № 199/8047/16, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 11.04.2023 у справі № 923/1137/21.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб'єктами публічного права під час втручання у право власності.
Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.
У статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.
Зокрема, втручання у здійснення права на мирне володіння майном у розумінні першого речення статті 1 Першого протоколу до Конвенції також повинно переслідувати мету у суспільному інтересі (рішення ЄСПЛ у справі "Зеленчук і Цицюра проти України" (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine).
Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення ЄСПЛ у справі "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" (Sporrong and Lonnroth v. Sweden).
Щодо першого припису ЄСПЛ у пунктах 63-64 рішення у справі "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium) зауважив, що, визнаючи право на безперешкодне користування своїм майном, стаття 1 за своєю суттю є гарантією права власності. Держава сама визначає "необхідність" відповідного закону, а наявність "спільного інтересу" може спонукати державу до "здійснення контролю за використанням власності", включаючи розпорядження та спадкування.
ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу до Конвенції законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України" (East/West Alliance Limited v. Ukraine).
Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.
Контроль за дотриманням конвенційних гарантій здійснюється ЄСПЛ, який застосовує норми Конвенції відповідно до базових принципів (методів) тлумачення, до яких відносять "принцип автономного тлумачення понять", "принцип еволюційного (динамічного) тлумачення", "принцип європейського консенсусу", "принцип розсуду держави", "принцип ефективного тлумачення" та "принцип пропорційності та балансу інтересів".
Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Так, у рішенні у справі "Фрессо і Руар проти Франції" (Fressoz and Roire V. France) ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави.
У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.
Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.
ЄСПЛ вказав на необхідність перевіряти передбачення обмеження прав людини у національному законі, визначати наявність обставини для його застосування та вирішувати питання співмірності. У сукупності це утворює трискладовий тест на пропорційність.
Обмеження прав має передбачатись національним законом. Такий закон повинен існувати на момент введення такого обмеження.
Обмеження прав у такому разі повинно прямо передбачатись у законі, а зміст закону повинен буди доведений до відома громадянам.
Закон має відповідати критеріям якості - обмеження прав повинно бути зрозумілим для кожного.
Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи.
Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.
Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним.
Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.
Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.
Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.
З огляду на викладене, у зв'язку із невстановленням обставин, які свідчать про недобросовісність ОСОБА_1 під час придбання спірного нерухомого майна суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про витребування спірного нерухомого майна у цього відповідача відповідно до статей 387 і 388 ЦК України.
Суд звертає увагу, що якщо в подальшому будуть виявлені обставини, які свідчать про недобросовісність ОСОБА_1 під час придбання спірного нерухомого майна (наприклад, в межах кримінального провадження), які не були та не могли бути відомі позивачу (прокурору), то це може бути підставою для перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами за правилами статей 320-325 ГПК України.
Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, а також у зв'язку з неефективністю обраного прокурором способу захисту прав територіальної громади м.Харкова, питання про застосування позовної давності у даному випадку не вирішується.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати, у зв'язку з відмовою у позові, покладаються на позивача (прокуратуру).
Враховуючи викладене та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 29, 42, 73, 74, 86, 91, 123, 129, 236-238 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові Керівника Шевченківської окружної прокуратури міста Харкова (вул. Вартових Неба, буд. 55-а, м. Харків, 61072) до Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 7, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 04059243), Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради (м-н Конституції, буд. 16, м. Харків, 61003; код ЄДРПОУ: 14095412), фізичної особи - підприємця Кузнецова Олександра Олександровича ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та витребування майна - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не буде подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається відповідно до ст. 256-257 ГПК України.
Повне рішення складено "04" лютого 2025 р.
Суддя Н.М. Кухар