вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"11" грудня 2024 р. м. Київ Справа № 911/2755/24
Господарський суд Київської області в складі:
головуючого судді Христенко О.О.
за участю секретаря Комісарчук Д-М.О.
розглянувши справу № 911/2755/24
за позовом Акціонерного товариства «Укртелеком», м. Київ
до Управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради,
м. Тетіїв Київської області
про стягнення 70 932,12 грн
Представники:
від позивача: Чорноморець Я.А., адвокат, довіреність № 9249 від 09.01.2024
від відповідача: Франчук Л.А., керівник, витяг
11.10.2024 Акціонерне товариство «Укртелеком» (далі-позивач) звернулось до Господарського суду Київської області з позовною заявою до Управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради (далі-відповідач) про стягнення 63 885,26 грн заборгованості з компенсації пільг на телекомунікаційні послуги за період з 01.05.2023 по 31.12.2023.
Позов обґрунтовано тим, що відповідач протягом періоду з 01.05.2023 по 31.12.2023 всупереч положенням чинного законодавства України не компенсував позивачу за вказаний період витрати за надані останнім послуги зв'язку пільговим категоріям населення, які проживають на території Тетіївської територіальної громади, у зв'язку з чим у відповідача перед позивачем утворилась заборгованість в сумі 63 885,26 грн з огляду на наявність якої нараховані 4 993,73 грн інфляційних нарахувань та 2 053,13 грн 3 % річних.
Звертаючись з позовною заявою (вх. № суду 7363/24 від 11.10.2024) Акціонерне товариство «Укртелеком» просило суд здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Ухвалою Господарського суду Київської області від 17.10.2024 постановлено відкрити провадження у справі № 911/2455/24 та здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, судове засідання призначено на 20.11.2024, зобов'язано відповідача подати до суду відзив на позовну заяву.
05.11.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 12404/24), в якому відповідач заперечує проти позову та просить суд відмовити в його задоволенні. Так, відповідач заперечуючи проти позову, зауважає про те, що, а ні управління соціального захисту, а ні міська рада не брали на себе договірних зобов'язань з оператором телекомунікаційних послуг щодо відшкодування сум пільг на телекомунікаційні послуги. Крім того, управління соціального захисту зазначає про те, що Бюджетним кодексом України передбачані видатки, які можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, проте зазначене не передбачає прямого обов'язку всіх місцевих бюджетів на відшкодування послуг зв'язку, а отже кожна рада окремо визначає витрати коштів з урахуванням вимог статті 91 Бюджетного кодексу України. Відповідач звертає увагу на те, що наказом Міністертсва соціальної політики від 14.05.2018 № 688 «Про затвердження типового переліку бюджетних програм і результативних показників їх виконання для місцевих бюджетів у галузі «Соціальний захист та соціальне забезпечення» затверджений лише типовий перлік бюджетних програм для місцевих бюджетів, проте жодного забезпечення фінансування пільг з оплати полуг зв'язку за рахунок місцевих бюджетів зазначеним наказом не передбачено.
07.11.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі (вх. № 12529/24).
08.11.2024 через систему «Електроонний суд» від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 12593/24), в якій позивач підтримуючи позовні вимоги зазначає про те, що питання відшкодування витрат на надання телекомунікаційних послуг пільговим категоріям підпадає під виключення у Бюджетному кодексі України і породжує відповідні бюджетні зобовязання. Крім того, позивач стверджує, що відповідач діє на підставі Положення про управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради, основним завданням якого є забезпечення реалізації на території громади державної політики у сфері соціального захисту населення.
11.11.2024 через систему «Електронний суд» від відповідача надійшли додаткові пояснення у справі (вх. № 12652/24).
Ухвалою суду від 20.11.2024 розглдя справи відкладений на 11.12.2024.
Присутнім в судових засіданнях 20.11.2024 та 11.12.2024 представником позивача були підтримані позовні вимоги, вважаючи їх обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню з підстав, викладених у позові; присутній представник відповідача заперечував проти позову з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, вважаючи заявлені вимоги незаконними, безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають вимогам Закону, а також не підтверджені належними та допустимими доказами
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд Київської області -
Позивач надає телекомунікаційні послуги споживачам відповідно до Закону України «Про електронні комунікації» від 16.12.2020 №1089-ІХ (далі-Закон №1089-ІХ) та Правил надання та отримання телекомунікаційних послуг, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 №295 (далі-Правила).
Відповідно до пункту 63 Правил установлені законами пільги з оплати послуг надаються споживачеві відповідно до законодавства за місцем його проживання з дня пред'явлення ним документа, що підтверджує право на пільги.
Обов'язок надання послуг зв'язку населенню на пільгових умовах передбачено Законом України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", Законом України "Про жертви нацистських переслідувань"; Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"; Законом України "Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів Національної поліції і деяких інших осіб та їх соціальний захист"; Законом України "Про охорону дитинства", Законом України «Про основи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Законом України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якими встановлені пільги з оплати за послуги зв'язку для відповідних категорій осіб.
На підставі вище перелічених актів законодавства позивач надавав телекомунікаційні послуги категоріям споживачів, визначених зазначеними вище Законами, з урахуванням встановлених пільг.
На переконання позивача, оскільки телекомунікаційні послуги на пільгових умовах надавалися ним не з власної ініціативи, а на виконання імперативних законодавчих норм, то такі взаємовідносини між позивачем та відповідачем не потребують укладення договору.
З матеріалів справи вбачається, що у період з 01.05.2023 по 31.12.2023 позивачем були надані телекомунікаційні послуги споживачам, які проживають на території Тетіївської територіальної громади на суму 63 885,26 грн, що підтверджується щомісячними розрахунками видатків на відшкодування витрат, пов'язаних із наданням пільг за спірний період та актами звірок розрахунків за надані населенню телекомунікаційні послуги, на які надаються пільги відповідно до законодавства.
Для здійснення розрахунків за надані телекомунікаційні послуги на пільгових умовах, позивач щомісячно надсилав засобами поштового зв'язку та на електронну адресу відповідача листи № 80D482.04-35/08 від 06.06.2023, № 80D482.04-66/01 від 30.06.2023, № 80С914.012-1/01 від 06.08.2023, № 80С914.012-35/01 від 06.09.2023, № 80С914.012-49/01 від 06.10.2023, № 80С914.012-93/01 від 06.11.2023, № 80С914.012-119/01 від 06.12.2023, № 80С914.012-01/01 від 10.01.2024 з поіменними та зведеними за категоріями пільг розрахунками видатків на відшкодування витрат та актами звіряння розрахунків, що підтверджується описами вкладення у листи, які були отрмані відповідачем.
Так, у своїх листах, позивач просив відповідача, зокрема, відшкодувати понесені витрати, переревірити надану інформацію, повідомити про розбіжності та оформити акт звіряння.
Проте, відповідачем акти звірок за надані пільговикам послуги не підписані, про розбіжності щодо загальної кількості пільговиків або розміру пільг, що надавалися конкретному пільговику позивачу не заявлено, та дані, які містяться в розрахунках не уточнені, телекомунікаційні послуги на пільгових умовах у спірний період не відшкодовані.
Отже, як вбачається з матеріалів справи спір виник через наявність заборгованості перед позивачем по компенсації пільг на телекомунікаційні послуги за період з 01.05.2023 по 31.12.2023.
Пунктами 1, 6 статті 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту тощо.
Статтею 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 167 Цивільного кодексу України держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (частина перша статті 170 ЦК України).
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України, статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Позивач є оператором електронних комунікацій, який надає електронні комунікаційні (телекомунікаційні) послуги споживачам, в тому числі і тим, що мають визначені законодавством пільги з їх оплати.
Метою діяльності позивача, як учасника господарських відносин, є досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку від провадження підприємницької діяльності згідно із частиною другою статті 3 ГК України.
Таким чином, у позивача виникло цивільне право на відшкодування вартості телекомунікаційних послуг, наданих особам, які згідно з чинним законодавством мають право на соціальні пільги, а у держави (її відповідного органу) як замовника послуг цивільний обов'язок здійснити з позивачем розрахунок за надані цим особам послуги. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №927/291/17, від 17.04.2018 у справі №906/621/17, від 23.10.2019 у справі №911/1924/18.
Засади формування та застосування державних соціальних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією України та законами України основних соціальних гарантій, визначає Закон України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» від 05.10.2000 № 2017-III відповідно до статті 1 якого державні соціальні гарантії - встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, встановлені законами пільги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму
Статтею 17 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» унормовано, що основні державні соціальні гарантії встановлюються законами з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень.
Законами України з метою надання соціальної підтримки населенню України в цілому та окремим категоріям громадян встановлюються державні гарантії, зокрема щодо забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах та послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки (стаття 18 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»).
Стаття 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» розділяє соціальні гарантії на обов'язкові та додаткові.
Відповідно до частини 2 вказаної норми державні соціальні гарантії є обов'язковими для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
Водночас частина третя вказаної статті визначає, що органи місцевого самоврядування при розробці та реалізації місцевих соціально-економічних програм можуть передбачати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Згідно з частиною першою статті 20 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» надання державних соціальних гарантій здійснюється за рахунок бюджетів усіх рівнів, коштів підприємств, установ і організацій та соціальних фондів на засадах адресності та цільового використання.
Пільги з оплати користування послугами зв'язку та комунікаційними послугами передбачено низкою законодавчих актів України, зокрема, Законами України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального статусу» від 22.10.1993 №3551-ХІІ, «Про жертви нацистських переслідувань» від 23.03.2000 №1584-ІІІ, «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28.02.1991 №796-ХІІ, «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний статус» від 24.03.2008 №203/98-ВР, «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 №2402-ІІІ, «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21.03.1991 № 875-XII, «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII.
Перелік категорій громадян, яким державою встановлені державні соціальні гарантії у вигляді пільг, встановлено Законами України.
Згідно з частиною 1 статті 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в, межах Конституції і законів України.
Відповідно до Конституції України (стаття 143) та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (стаття 16) повноваження органів місцевого самоврядування поділяються на власні (самоврядні) та делеговані, тобто повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом.
Здійснення зазначених соціальних виплат відносяться саме до делегованих і мають супроводжуватись відповідним фінансуванням з боку держави, як того вимагають положення частини третьої статті 142 Конституції України, відповідно до якої держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить встановлення за рахунок власних коштів і благодійних надходжень додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення (пункт «а» частини першої статті 34 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Тобто, встановлення органами місцевого самоврядування додаткових до встановлених законодавством гарантій щодо соціального захисту населення є власними повноваженнями, які мають фінансуватися виключно з місцевого бюджету.
Зазначене повністю відповідає положенням частини 3 статті 19 Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» щодо права органів місцевого самоврядування встановлювати додаткові соціальні гарантії за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Водночас відповідно до пп. «є» пункту 9 частини першої статті 87 Бюджетного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до видатків, що здійснюються з Державного бюджету України (з урахуванням особливостей, визначених пунктом 5 частини другої статті 67-1 цього Кодексу) належать видатки на інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Наразі такий перелік не затверджений, що не змінює фактичного існування програм в галузі соціального захисту та соціального забезпечення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, та не звільняє державу від здійснення видатків для забезпечення реалізації таких програм.
Положення пункту 6 статті 92 Конституції України та вищенаведених статей Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» у сукупності свідчить про те, що покладання обов'язків з відшкодування спірних витрат на послуги зв'язку пільговим категоріям громадян на органи місцевого самоврядування є помилковим, оскільки боржником у цих правовідносинах є держава, яка здійснює свої цивільні права через відповідні органи.
Належним представником держави у спірних правовідносинах є той суб'єкт, який визначений законом про державний бюджет головним розпорядником бюджетних коштів, прийнятим законодавцем у році, що відповідає спірному періоду, за який понесені позивачем витрати за надання послуг зв'язку пільговим категоріям громадян підлягають компенсації.
Якщо держава не визначила законом такого головного розпорядника видатків, у такому випадку саме Кабінет Міністрів України слід вважати органом, в особі якого держава виступає відповідачем, адже відповідно до пункту 6 статті 116 Конституції України саме Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.
Пільги, введені Законами України, мають компенсуватися з державного бюджету з огляду на їх введення органом державної влади, і саме держава, як замовник послуг, є боржником у цих правовідносинах. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20.01.2022 у справі №904/138/21, від 01.02.2022 у справі №904/141/20, від 27.07.2022 у справі №904/7875/21, від 09.06.2023 у справі №916/3938/21.
Таким чином, стороною зобов'язання з компенсації витрат позивачу за надані послуги зв'язку пільговим категоріям громадян є держава, а тому відповідач не може бути боржником за такими зобов'язаннями.
При цьому задоволення позову за рахунок видатків місцевих бюджетів було б можливим лише за наявності субвенцій із державного бюджету місцевому бюджету на здійснення державних програм соціального захисту у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Суд вважає за необхідним звернути увагу на наступне:
- пільги, згадані у позові, встановлені законом, а не рішенням місцевого органу самоврядування;
- доказів прийняття місцевим самоврядуванням програм фінансування цих пільг із місцевого бюджету не надано;
- можливість здійснення такого фінансування місцевими бюджетами всіх рівнів не означає встановлення обов'язку Відповідача такого фінансування, так як цей обов'язок виникає щодо встановлених державою пільг лише за наявності субвенцій з держбюджету або прийняття місцевим самоврядуванням програм щодо такого фінансування.
В матеріалах справи відсутні докази надання субвенцій місцевому бюджету щодо фінансування відшкодування витрат оператора зв'язку з надання пільг, встановлених Законами України.
Вирішальним для вирішення питання за рахунок якого бюджету (державного чи місцевого) повинно здійснюватися відшкодування наданих послуг є встановлення органу, який прийняв рішення щодо введення відповідних пільг. Вказаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 07.08.2023 у справі №922/1418/22.
Відповідно до частини 1 статті 41 ГПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони та треті особи.
Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу (частина 1 статті 45 ГПК України).
Приписами частин 3, 4 вказаної норми визначено, що позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 29.05.2019 у справі №367/2022/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17, від 09.02.2021 у справі №635/4741/17. Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.
Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім'я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини 3 статті 162 ГПК України).
Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17.04.2018 у справі №523/9076/16-ц).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 48 ГПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача (пункт 31.10 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №372/51/16-ц).
При цьому звернення з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у позові.
Згідно із частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до частини 1 статті 73, статей 76, 77 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із частиною 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
За змістом статті 236 ГПК України (частини 1-5) судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку щодо відмови Акціонерному товариству «Укртелеком» в задоволені позову, оскільки Управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради не є належним відповідачем. З огляду на що, у суду також відсутні підстави для задоволення вимог про стягнення з управління 2 053,13 грн 3 % річних та 4 993,73 грн інфляційних втрат, які є похідними.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
У справі «Салов проти України» від 06.09.2005 Європейський Суд з прав людини наголосив на тому, що згідно ст. 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення від 27.09.2001 у справі «Hirvisaari v. Finland»). У рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення від 09.12.1994 у справі «Ruiz Torija v. Spain»).
У рішеннях ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої рішення національних судів мають бути обґрунтованими, зрозумілими для учасників справ та чітко структурованими; у судових рішеннях має бути проведена правова оцінка доводів сторін, однак, це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу та детальну відповідь на нього. Тобто мотивованість рішення залежить від особливостей кожної справи, судової інстанції, яка постановляє рішення, та інших обставин, що характеризують індивідуальні особливості справи.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною, залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.
У пункті 53 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федорченко та Лозенко проти України» від 20.09.2012 зазначено, що при оцінці доказів суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Тобто, аргументи сторони мають бути достатньо вагомими, чіткими та узгодженими.
Зважаючи на вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову Акціонерному товариству «Укртелеком» в задоволені позовних вимог до Управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради.
Витрати по сплаті судового збору, у відповідності до ст. 129 ГПК України, покладаються судом на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 123, 129, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову Акціонерноого товариства «Укртелеком» до Управління соціального захисту населення Тетіївської міської ради про стягнення 70 932,12 грн відмовити повністю.
Дане рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга може бути подана протягом двадцяти днів з дня складення повного тексту рішення відповідно до ст. ст. 240-241 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст підписано - 03.02.2025.
Суддя О.О. Христенко