Справа № 947/35395/24
Провадження № 2/947/679/25
30.01.2025 року
Київський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого - судді Калініченко Л.В.,
при секретарі - Матвієвої А.В.,
за участі представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Заліпаєва Юрія Валерійовича,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі у залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовною заявою
ОСОБА_1
до ОСОБА_2 ,
треті особи: ОСОБА_3 ,
державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса
Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) -
Лєсогоров Дмитро Олександрович,
про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.,
04.11.2024 року до Київського районного суду міста Одеси надійшла позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - Лєсогоров Дмитро Олександрович, про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, в якій позивач просить суд визначити йому додатковий строк тривалістю два місяці для подання заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позову, позивач посилається на те, що він - ОСОБА_1 з 08 травня 1991 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності на зазначену квартиру було зареєстровано за батьком позивача - ОСОБА_5 , матір'ю - ОСОБА_4 та братом - ОСОБА_2 , в рівних частках на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 10 грудня 1998 року, №19-11000. Запис про реєстрацію здійснено 29 грудня 1998 року за реєстровим номером 53 у реєстраційній книзі 313пр на сторінці 120.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати позивача - ОСОБА_4 , за наслідком чого Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції складено актовий запис №512 у Книзі реєстрації смертей, і видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер батько позивача - ОСОБА_5 , про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану в місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України складено актовий запис №2785 і видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_2 .
Як вказує позивач, після смерті батька, він 27 березня 2023 року звернувся до Київської державної нотаріальної контори в м. Одеса із заявою про прийняття спадщини, у результаті чого державним нотаріусом було заведено спадкову справу №223/2023 щодо спадкового майна померлого.
Проте, державним нотаріусом було повідомлено позивача, що на частку квартири АДРЕСА_2 , є наявний складений заповіт не на його - позивача користь.
У ході спадкової справи також було встановлено, що після смерті ОСОБА_4 жоден зі спадкоємців за законом не прийняв спадщину на її частку квартири.
Позивач вказує, що він після смерті матері не звертався до нотаріуса з заявою про отримання спадщини за законом, оскільки вважав, що спадщину матері отримали його батько та брат, як співвласники квартири.
Після чого, він звернувся з відповідною заявою про прийняття спадщини після смерті матері, за наслідком чого 08 травня 2023 року державним нотаріусом заведено спадкову справу №357/2023 до майна ОСОБА_4 ..
У ході вказаної спадкової справи, як вказує позивач, йому стало відомо, що на підставі заповіту, посвідченого 27 травня 2008 року державним нотаріусом Глуханчук І.В., належна ОСОБА_4 частка квартири заповідана йому - ОСОБА_1 , та ОСОБА_3 і ОСОБА_6 в рівних частинах.
Однак, як вказує позивач, він не був обізнаний про наявність зазначеного заповіту і дізнався про нього лише після звернення з заявою про прийняття спадщини.
На підставі чого позивач звернувся до нотаріального архіву для отримання відповідного дублікату заповіту, за наслідком чого 08 серпня 2023 державним нотаріальним архівом видано дублікат заповіту.
Додатково позивач вказує, що про наявність материного заповіту було відомо відповідачу - ОСОБА_2 (брату позивача), оригінал якого і перебував у його розпорядженні.
Позивач стверджує, що він переконаний у тому, що відсутність звернення його брата, як співвласника частини квартири, до нотаріуса для прийняття спадщини після смерті матері обумовлена бажанням приховати інформацію про наявність заповіту матері. У випадку звернення брата до нотаріуса з питання оформлення спадщини, позивач отримав би інформацію про існування материного заповіту.
Так, з доводів позивача, постановою державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса Лєсогорова Д.О. від 12.10.2023 року йому - ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частку квартири під АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_4 , з підстав того, що він не вважається таким, що прийняв спадщину та пропустив встановлений законом строк на вчинення дії з подання заяви про прийняття спадщини, за наслідком чого йому було роз'яснено право на звернення до суду з відповідним позовом.
З посиланням на вказані обставини, позивач вказує, що змушений звернутись до суду з даним позовом.
Будь-яких заяв чи клопотань позивачем разом з позовом не заявлено.
У відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Калініченко Л.В.
Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 20.11.2024 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження по справі в порядку загального позовного провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
28.11.2024 року до суду від представника Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса надійшла заява про розгляд справи за їх відсутності, а щодо наслідків розгляду справи, вони покладаються на розсуд суду.
17.12.2024 року судом було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні з повідомленням сторін по справі на 30.01.2025 року о 12 год. 30 хв.
30.01.2025 року до суду від представника позивача надійшло клопотання про залучення до участі по справі в якості співвідповідача - Одеську міську раду.
До судового засідання призначеного на 30.01.2025 року з'явився представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Заліпаєв Юрій Валерійович, який підтримав вищевказане клопотання, та вважав доцільним провести судове засідання за відсутності відповідача по справі.
Інші учасники по справі у тому числі відповідач до судового засідання призначеного на 30.01.2025 року не з'явились, про дату, час і місце проведення якого повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
Щодо сповіщення відповідачки по справі, до суду не надано.
Згідно з п.2 ч.7 ст. 128 ЦПК України, у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається: фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку.
Згідно з отриманою судом відповіддю з відділу адресно-довідкового бюро ГУДМС України в Одеській області встановлено, що відповідач по справі - ОСОБА_2 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 .
За наслідком чого, повідомлення відповідача про дату, час і місце проведення судового засідання, враховуючи відсутність відомостей про наявний електронний кабінет, здійснювалось судом шляхом скерування судової повістки, разом з копією ухвали про відкриття провадження по справі та копією позовної заяви з додатками до неї за відомим зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 , однак уся поштова кореспонденція, яка була скерована для вручення відповідачці, була повернута до суду без вручення з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Відповідно до п.3 ч.8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.
Також, у відповідності до правового висновку Верховного Суду викладеного у постанові від 10.05.2023 року у справі №755/17944/18, довідка поштового відділення з позначкою про неможливість вручення судової повістки у зв'язку з «відсутній за вказаною адресою» вважається належним повідомленням сторони про дату судового розгляду. Зазначене свідчить про умисне неотримання судової повістки.
Приймаючи викладене, суд доходить до висновку, що відповідач - ОСОБА_2 належним чином повідомлений про дату, час і місце проведення розгляду справи, однак, у встановлений судом строк не скористався процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву, про причини неявки до судового засідання суд не повідомив.
Відповідно до ч.1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Підстав для відкладення судового засідання судом у відповідності до положень статті 223 ЦПК України не встановлено.
З урахуванням викладеного, приймаючи позицію сторони позивача, судом було ухвалено провести розгляд справи в судовому засіданні 30.01.2025 року за наявною явкою сторін по справі на підставі наявних документів в матеріалах справи.
За наслідком розгляду клопотання представника позивача про залучення до участі по справі співвідповідача - Одеську міську раду, судом в судовому засіданні 30.01.2025 року без видалення до нарадчої кімнати постановлено ухвалу про залишення даного клопотання без задоволення.
По суті розгляду справи, представник позивача в судовому засіданні надав пояснення з посиланням на викладенні у позові, підтримав заявлені позовні вимоги, та просив суд задовольнити позов в повному обсязі.
Заслухавши пояснення представника позивача по справі, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши усі докази наявні в матеріалах справи, суд вважає позов ОСОБА_1 не підлягаючим до задоволення, з наступних підстав.
Судом встановлено, що у відповідності до свідоцтва про право власності на житло, видане 10.12.1998 року Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів за №19-11000, на підставі розпорядження від 10.12.1998 року за №126992, ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , на праві спільної власності в рівних частках належала квартира АДРЕСА_2 .
На зворотній сторінці свідоцтва наявний відбиток штемпелю про реєстрацію права власності на даний об'єкт нерухомого майна 29 грудня 1998 року за реєстровим номером №53 у реєстраційній книзі 313пр на сторінці 120.
Відповідно до листа Комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації» Одеської міської ради від 06.09.2023 року №28577/04-04 вбачається, що станом на 31.12.2012 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 , зареєстроване за вказаними фізичними особами: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в рівних частках на підставі вищевказаного свідоцтва про право власності на житло, видане Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міської ради народних депутатів 10.12.1998 року №19-11000.
Також судом встановлено, що у відповідності до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта за №350706920 від 17.10.2023 року, у записах Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності відсутні відомості про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
За наслідком чого, судом встановлено, що станом на 17.10.2023 року право власності на квартиру АДРЕСА_2 значиться зареєстрованим на праві спільної сумісної власності в рівних частках за: ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 померла співвласник вказаної квартири - ОСОБА_4 , про що 25.03.2009 року складено відповідний актовий запис №512, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_3 , виданим Київським відділом реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції.
За наслідком чого, починаючи з 25.03.2009 року відкрилась спадщина до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , у тому числі на частку квартири АДРЕСА_2 .
Судом з наданих до суду документів також встановлено, що ОСОБА_4 за життя, а саме - 27.05.2008 року склала заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І.В., зареєстрований в реєстрі за №4-1664, згідно з яким на випадок своєї смерті ОСОБА_4 зробила таке розпорядження, згідно чого належну їй частину ізольованої квартири під АДРЕСА_2 , заповіла сину ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в рівних частинах кожному.
Отже, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , є спадкоємцями за заповітом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , що складається з належної спадкодавцеві частини квартири АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_7 помер інший співвласник вказаної квартири - ОСОБА_5 , про що 08.03.2023 року складено відповідний актовий запис №2785, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_2 , виданим Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса).
За наслідком чого, починаючи з 07.03.2023 року відкрилась спадщина до майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_7 , у тому числі на частку квартири АДРЕСА_2 .
Спадкова справа до майна ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_7 , заведена 27.03.2023 року Київською державною нотаріальною конторою у місті Одеса, за №223/2023, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі за №74309053 від 12.10.2023 року.
Спадкова справа до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , заведена 08.05.2023 року Київською державною нотаріальною конторою у місті Одеса, за №357/2023, що підтверджується витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі за №72386145 від 08.05.2023 року.
З поданих до позову документів також вбачається, що 08.08.2023 року державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву Романовою В.В. було видано дублікат заповіту від 27.05.2008 року, складеного ОСОБА_4 , який був посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Глуханчук І.В., зареєстрований в реєстрі за №4-1664. Дублікат заповіту посвідчено державним нотаріусом Одеського державного нотаріального архіву Романовою В.В. та зареєстровано в реєстрі нотаріальних дій за №2-304.
Позивачем особисто у позові визнано, що видача дублікату вказаного заповіту, що мало місце 08.08.2023 року, здійснювалось саме його замовленням.
12.10.2023 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса з заявами про прийняття спадщини за заповітом до майна померлої ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , та про прийняття спадщини за законом до майна померлого ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_7 .
Однак, постановою державного нотаріуса Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса Лесогорова Д.О. від 12.10.2023 року в межах спадкової справи №223/2023, ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом на частку квартири під АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_5 , з посиланням на те, що спадкодавцем було складено заповіт на належну йому частку квартири АДРЕСА_2 , однак не на ім'я позивача ОСОБА_1 .
Тієї ж дати, державним нотаріусом Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса Лесогоровим Д.О. в межах спадкової справи №357/2023 також прийнято постанову від 12.10.2023 року, якою відмовлено ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальної дії - видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частку квартири АДРЕСА_2 , після смерті ОСОБА_4 , з наступних обставин. Так, державним нотаріусом зазначено, що на підставі довідки №2326H/01-22, №2327H/01-22, наданої Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради 05.10.2023 року померла ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 станом на 25.03.2009 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 станом на 25.03.2009 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 . Заява про прийняття спадщини після померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 надійшла після спливу строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, також ОСОБА_1 не проживав разом із спадкодавцем - ОСОБА_4 на час відкриття спадщини.
Отже, ОСОБА_1 відмовлено у прийнятті спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , з підстав того, що він не належить до осіб, які вважаються такими, що прийняли спадщини до майна спадкодавця, за наслідком спільного проживання станом на час смерті особи, а також з підстав пропуску встановленого законом у шість місяців строку на подання заяви про прийняття спадщини.
Позивач враховуючи вказані обставини та посилаючись на необізнаність про складення на його ім'я заповіту ОСОБА_4 , звернувся до суду з даним позовом про визнання пропуску строку для прийняття спадщини за заповітом до майна ОСОБА_4 з поважних причин та визначення йому додаткового строку для здійснення дій з прийняття спадщини за заповітом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Суд зазначає, що внаслідок смерті особи або оголошення її померлою відкривається спадщина (ч.1 ст.1220 ЦК України).
Згідно зі ст. 1216 ЦК України, спадкування є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Відповідно до ст. 1218 ЦК України, до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до ст. 1217 ЦК України, спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Відповідно до статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України, спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Особа, яка досягла чотирнадцяти років, має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника.
Заяву про прийняття спадщини від імені малолітньої, недієздатної особи подають її батьки (усиновлювачі), опікун.
Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
У відповідності з ч. 1 ст. 1222 ЦК України, спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.
У відповідності до статті 1223 ЦК України, право на спадкування мають особи, визначені у заповіті.
За правилами частини першої статті 1268 ЦК України, спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово (ч.1 ст.1258 ЦК України).
Відповідно до статті 1272 ЦК України якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.
Згідно п. 24 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 30.05.2008, «Про судову практику у справах про спадкування», особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України. Суди відкривають провадження в такій справі у разі відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину, а також за відсутності інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.
У постанові Верховного Суду України від 23 серпня 2017 року у справі № 6-1320цс17 зроблено висновок, що «право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є причини, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Правила частини третьої 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними».
Отже, вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд має досліджувати поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.
Правила частини третьої статті 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.
Верховний Суд у постанові від 22.12.2021 року по справі № 703/4978/19 дійшов до висновку, що законодавство не встановлює конкретний перелік поважних причин пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини та такі причини оцінюються судом на власний розсуд, в кожному конкретному випадку та з урахуванням усіх обставин справи.
Тобто суд, розглядаючи такі позови встановлює саму по собі наявність причин, що унеможливили своєчасне звернення із заявою про прийняття спадщини, та оцінює їх з точки зору поважності.
Суд зазначає, що якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не використав право на прийняття спадщини через брак інформації про смерть спадкодавця, незнання приписів закону тощо, тоді немає правових підстав для визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1486цс15, а також у постановах Верховного Суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 766/14595/16, від 30 січня 2020 року
у справі № 487/2375/18 (провадження № 61-10136св19), від 31 січня 2020 року
у справі № 450/1383/18 (провадження № 61-21447св19) та інших.
З урахуванням фактичних обставин конкретної справи поважними причинами пропуску строку суд може визнати, зокрема: 1) тривалу хворобу спадкоємців;
2) велику відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем розташування спадкового майна; 3) складні умови праці, які, зокрема, пов'язані
з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України тощо.
Суд не може визнати поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна та відкриття спадщини, похилий вік, непрацездатність, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, брак коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови тощо.
Подібні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 17 березня 2021 року у справі №638/17145/17, від 22 березня 2023 року у справі № 361/8259/18 та багатьох інших.
Відповідно до ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Виходячи із змісту ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Зазначене положення кореспондується частиною 3 статтею 12 ЦПК України.
Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
У відповідності до ч.ч. 1-3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонами матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Відповідно до статті 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Приймаючи вищевикладене, судом встановлено, що починаючи з 25.03.2009 року відкрилась спадщина до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , у тому числі на частку квартири АДРЕСА_2 .
ОСОБА_4 за життя було складено заповіт від 27.05.2008 року, зареєстрований в реєстрі за №4-1664, згідно з яким право на належну останній частку у квартирі АДРЕСА_2 , заповідано: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , в рівних частинах кожному.
Отже, право на отримання спадщини за заповітом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , набули право у тому числі позивач - ОСОБА_1 .
Позивачем не надано до суду жодних доказів на підтвердження того, що він вважається таким, що прийняв спадщину у відповідності до положень ч.3, 4 статті 1268 ЦК України.
З наявних в матеріалах справи доказів вбачається, що позивачем подано заяву про прийняття спадщини за заповітом до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , лише 12.10.2023 року, тобто з пропуском встановленого законом шестимісячного терміну у 14 років.
Разом з тим, судом враховується, що за наслідком неприйняття позивачем спадщини у встановлений законом строк, та пропуск відповідного строку у 14 років, останнім не доведено, що відповідна спадщина з розрахунку заповіданої частки позивачу, не була прийнята і видана іншими спадкоємцями в порядку спадкування за заповітом чи за законом, враховуючи, що лише наявна інформація про заведення спадкової справи до майна ОСОБА_4 у 2023 році, не є відповідним підтвердженням.
Як вбачається, під час розгляду справи позивачем в порушення вимог ч.1 ст. 81 ЦПК України не надано належним чином завіреної копії спадкової справи заведеної до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , як і не заявлялось відповідних клопотань для її витребування, за наслідком чого суд позбавлений можливості перевірити повне коло спадкоємців до майна ОСОБА_4 , одночасно враховуючи, що позивачем не надано доказів на підтвердження відсутності спадкоємців до майна спадкодавця, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.
Будь-яких доказів на підтвердження існування фізичних чи непереборних причин внаслідок чого позивач фізично не мав можливості здійснити дії з прийняття спадщини шляхом подання до нотаріуса заяви про прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , у тому числі в порядку спадкування за законом, будучи спадкоємцем першої черги, у встановлений законом шестимісячний термін, до суду не надано.
Як вбачається, єдиним доводом позивача про поважність причини пропуску строку на здійснення дій з прийняття спадщини саме за заповітом до майна ОСОБА_4 , є доводи позивача про необізнаність про складений на його ім'я заповіт, з посиланням на свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового прав та посиланням на сталість судової практики у спірних правовідносинах висловлену у постановах Верховного Суду від 26.07.2021 року по справі №405/7058/19; від 06 вересня 2017 року у справі №6-496цс17, від 25 березня 2020 року у справі №642/2539/18-ц, від 26 червня 2019 року у справі №565/1145/17, від 28 жовтня 2019 року у справі №761/42165/17, від 06 червня 2018 року у справі №315/765/14-ц.
Однак, суд вважає відповідні доводи необґрунтованими, безпідставними та такими, що не узгоджуються з доказами наявними в матеріалах справи.
Так, згідно з правовим висновком, викладеним Верховним Судом України
у постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, під час вирішення питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права.
Разом з тим, суд зазначає, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2024 року по справі №686/5757/23 здійснено відступ від загального правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини», з одночасним зазначенням, що Велика Палата Верховного Суду відступає не від постанови у конкретній справі, а від висновку щодо застосування норм права. Цей висновок міг бути сформульований в одній або декількох постановах. Відсутність згадки повного переліку постанов, від висновку хоча б в одній із яких щодо застосування норм права Велика Палата Верховного Суду відступила, не означає, що відповідний висновок надалі застосовний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 521/21255/13-ц, від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 201/13239/15-ц, від 14 червня 2023 року у справі № 448/362/22).
Судом також приймається, що незалежно від того, чи перераховані всі судові рішення, в яких викладений правовий висновок, від якого відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення спорів у подібних правовідносинах мають враховувати саме останній правовий висновок Великої Палати Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, від 10 листопада 2021 року у справі № 825/997/17, від 04 жовтня 2023 року у справі № 906/1026/22).
За наслідком чого під час розгляду даної справи, судом враховується саме висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26.06.2024 року по справі №686/5757/23.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду на підставі яких остання відступила від загального правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, слід зазначити наступне.
Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належно вираженим, підлягає правовій охороні і після смерті заповідача.
Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також неодмінність поваги до волі заповідача та обов'язковість її виконання.
Тобто, складаючи заповіт, спадкодавець виражає свою волю на набуття спадкоємцем права на визначене в ньому майно.
Водночас прийняття спадщини є правом, а не обов'язком спадкоємця, який, відмовляючись від прийняття спадщини, не порушує свободи заповіту, а діє у власних інтересах.
Відмова від прийняття спадщини може бути виражена як у формі подання заяви про відмову від прийняття спадщини, так і шляхом невчинення спадкоємцем дій, потрібних для прийняття спадщини.
Натомість, за загальним правилом, прийняття спадщини потребує активних дій спадкоємця.
Враховуючи зазначене, дотриманням свободи заповіту в частині реалізації волі спадкодавця є забезпечення спадкоємцю можливості прийняти спадщину
в порядку, встановленому чинним законодавством.
Водночас, вирішення питання щодо прийняття чи відмови у прийнятті спадщини, за загальним правилом, є безумовним правом спадкоємця, яке він реалізовує на власний розсуд.
Тож відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не порушує принципу свободи заповіту.
Додатково, Великою Палатою Верховного Суду у вказаній постанові поєднано аналіз та поєднання права спадкоємця на спадкування за заповітом та за законом, на предмет дотримання принципу співмірності.
Великою Палатою Верховного Суду звернуто увагу, що спадкоємець за законом першої черги здійснює право на спадкування в такому ж порядку, що й спадкоємець за заповітом, відповідно до статей 1268-1270 ЦК України, та на нього поширюються наслідки пропущення строку для прийняття спадщини, передбачені статтею 1272 ЦК України.
За наслідком чого здійснено висновок, що факт усвідомлення спадкоємцем першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом (у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування), який не знав про існування заповіту, наявності в нього права на спадкування та невчинення ним неодмінних активних дій щодо встановлення спадкової маси і прийняття спадщини не свідчить про виникнення
в нього об'єктивних обставин, які унеможливили або істотно ускладнили йому своєчасне звернення до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини
у передбачений ЦК України строк у зв'язку з його необізнаністю про існування заповіту, складеного на його ім'я. Сам факт відмови нотаріуса, за цих обставин,
у видачі спадкоємцю свідоцтва про право на спадщину не порушує принцип свободи заповіту.
Важливим під час вирішення питання про надання особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини також є факт прийняття спадщини іншими спадкоємцями за законом, оскільки в такому разі може відбутися втручання у право власності інших осіб, порушення принципу правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно реалізувала власні цивільні права. Наведене зумовлює потребу в дотриманні принципу «пропорційності» втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину.
Принцип пропорційності тісно пов'язаний з принципом правовладдя (верховенства права): принцип правовладдя є фундаментом, на якому базується принцип пропорційності, натомість принцип пропорційності є умовою реалізації принципу правовладдя і водночас його неодмінним наслідком. Судова практика Європейського суду з прав людини розглядає принцип пропорційності як невід'ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.
Дотримання принципу пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде порушенням статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв'язання проблеми суспільства і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, потрібно визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж потрібно для реалізації поставленої мети.
У спірних правовідносинах дотримання принципу пропорційності безпосередньо залежить від наявності об'єктивних, непереборних та істотних обставин, які є підставою для визначення спадкоємцю додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини. У разі якщо таких обставин суд не встановив, то не можна допускати втручання у права спадкоємців, які прийняли спадщину, навіть з огляду на такий фундаментальний принцип спадкового права, як свобода заповіту, оскільки це порушить принцип правової визначеності стосовно особи, яка добросовісно скористалася власними цивільними правами, та не відповідатиме принципу пропорційності втручання у право власності на спадкове майно.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду здійснила висновок, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, що випливає з принципу свободи заповіту, проте таку необізнаність суд не повинен ототожнювати з його (спадкоємця) незнанням про його право на спадкування загалом, оскільки в такому випадку особа з незалежних від неї причин не вчиняє юридично значущих дій, які пов'язані з набуттям нею певних прав, що випливають із спадкування.
Коли ж особа усвідомлює чи повинна усвідомлювати, що вона є учасником процесу спадкування, зокрема на підставі своєї спорідненості зі спадкодавцем як спадкоємець першої черги спадкування або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, і не вчиняє активних дій, спрямованих на прийняття спадщини (засвідчення своєї згоди на вступ у всі правовідносини спадкодавця) виходячи
з обставин, які не пов'язані з об'єктивними, непереборними та істотними труднощами для своєчасного прийняття спадщини, то її необізнаність про наявність заповіту не може розглядатися як підстава для визначення їй додаткового строку на подання заяви про прийняття спадщини.
Відмова нотаріуса, за наведених обставин, у видачі свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування, на користь якого було складено заповіт, не порушує принципу свободи заповіту, оскільки усвідомленим невчиненням дій для прийняття спадщини спадкоємець на власний розсуд реалізовує своє право на відмову від прийняття спадщини.
Після закінчення строку, передбаченого ЦК України для подання заяви про прийняття спадщини, право спадкоємця на прийняття / відмову від прийняття спадщини є реалізованим, а його результат не підлягає зміні у зв'язку
з обставинами, які залежали від самого спадкоємця, до яких, зокрема, входить пасивна поведінка спадкоємця, який усвідомлює чи повинен усвідомлювати (у зв'язку зі своєю спорідненістю зі спадкодавцем та відсутністю спадкоємців попередньої черги, закликаних до спадкування) наявність в нього права на спадкування.
У цьому аспекті потрібно також враховувати, що право на прийняття спадщини є суб'єктивним цивільним правом, зміст якого полягає в тому, що спадкоємцю надано альтернативу: прийняти спадщину або відмовитися від неї.
Право особи на відмову від прийняття спадщини може бути реалізоване, зокрема, й шляхом неподання спадкоємцем протягом встановленого ЦК України строку заяви про прийняття спадщини, а реалізація цього права передбачає виникнення чи можливість виникнення в інших осіб права на спадкування та, як наслідок, набуття ними матеріального права, втручаючись у яке, потрібно дотримуватися, зокрема, й принципу «пропорційності».
Враховуючи вищевикладене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2024 року по справі №686/5757/23 здійснюючи відступ від загального правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 06 вересня 2017 року у справі № 6-496цс17, про те, що «необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини», здійснила конкретизацію, зазначивши таке:
- необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини, а у вирішенні питання про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини потрібно враховувати свободу заповіту як фундаментальний принцип спадкового права;
- втім це стосується обставин, за яких заповіт є єдиною підставою спадкування і незнання про його існування не вимагає від спадкоємця вчинення дій щодо прийняття спадщини;
- спадкоємець за законом, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем, має подати до нотаріуса заяву про прийняття спадщини у встановлений строк у шість місяців, який починається
з часу відкриття спадщини;
- тож необізнаність про наявність заповіту може вважатися поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини винятково для осіб, які не є спадкоємцями за законом першої черги або кожної наступної черги спадкоємців за законом, у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, які набували право на спадкування за законом (закликані до спадкування).
Тож навіть у разі незнання про існування заповіту позивач як спадкоємець за законом першої черги повинен був вчинити активні дії для прийняття спадщини - подати заяву про прийняття спадщини у встановлений ЦК України строк.
Приймаючи вищевикладене, враховуючи особисте визнання позивачем що він є сином померлої ОСОБА_4 , що свідчить про його належність до спадкоємців першої черги, що також особисто визнається позивачем, був обізнаний про належність матері частини спірної квартири, до смерті матері деякий час був зареєстрований за її адресою, а відтак був обізнаний про різне місце проживання станом на час її смерті, а також приймаючи, що позивачем не надано жодних доказів на підтвердження підстав що перешкоджали йому реалізувати власне право на прийняття спадщини до майна померлої матері в порядку спадкування за законом, тобто висловити своє волевиявлення на прийняття спадщини, не враховуючи обізнаність про наявність заповіту, суд вважає доводи позивача про необізнаність про заповіт як про поважність причин пропуску 14річного строку для прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , безпідставними.
Поряд з цим, судом враховується, що з поданих позивачем доказів і визнаних ним у позові особисто обставин вбачається, що він - ОСОБА_1 починаючи з 08.08.2023 року був достеменно обізнаним про наявність складеного ОСОБА_4 на його ім'я заповіту від 27.05.2008 року, за р.№4-1664, що підтверджується отриманим позивачем дублікатом цього заповіту.
Як вбачається, з заявою про прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , позивач звернувся 12.10.2023 року, тобто через два місяці після одержання дублікату заповіту. Того ж дня, державним нотаріусом було відмовлено позивачеві у вчиненні нотаріальної дії та роз'яснено його право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку для вчинення цих дій.
Поряд з цим, звернення позивача до суду з цим позовом мало місце 04.11.2024 року, тобто через рік після роз'яснення державним нотаріусом права позивача на визначення додаткового строку для вчинення дій з прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Будь-яких доказі на підтвердження наявності перешкод і складнощів, які перешкоджали позивачеві здійснити звернення до суду з даним позовом для реалізації захисту свої прав, на протязі року з моменту роз'яснення нотаріусом вказаного права, до суду також не надано.
Приймаючи вищевикладені обставини в сукупності, суд доходить до висновку, про необґрунтованість доводів позивача про наявність поважних причин пропуску строку для прийняття спадщини до майна ОСОБА_4 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 , які у тому числі пов'язані з власною бездіяльністю позивача і нехтуванням власними правами і обов'язками.
Належних та достатніх доказів, які б беззаперечно свідчили про наявність перешкод для подання такої заяви, позивач до суду не подав.
Натомість безпідставне визначення додаткового строку для прийняття спадщини є порушенням правової визначеності як елемента верховенства права та є незаконним втручанням у права інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Ухвалюючи рішення суду в цій справі, суд враховує, що відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, задоволенню не підлягає.
Враховуючи відмову у задоволенні позову, у відповідності до статті 141 ЦПК України, понесені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 1-18, 76-89, 141, 223, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд,
У задоволенні позову ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_5 ) до ОСОБА_2 (місце проживання: АДРЕСА_5 ), треті особи: ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), державний нотаріус Київської державної нотаріальної контори у місті Одеса Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) - Лєсогоров Дмитро Олександрович (місцезнаходження: 65080, м. Одеса, вул. Космонавтів, 11А), про визначення додаткового строку для прийняття спадщини- відмовити.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 04.02.2025 року.
Головуючий Л. В. Калініченко