30 січня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/18530/23
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Жайворонок Т. Є. - головуючої, Булгакової І. В., Колос І. Б.,
за участю секретаря судового засідання - Іщука В. В.,
представників:
позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Нью Енерджі Юкрейн» - Кулік В. М.,
відповідача: Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» - Пилипчук В. Є., Ткаченка К. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта»
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 (колегія суддів: Андрієнко В. В. (головуючий), Шапран В. В., Владимиренко С. В.) та рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 (суддя Шкурдова Л. М.)
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Нью Енерджі Юкрейн»
до Публічного акціонерного товариства «Укрнафта»
про стягнення 68 787 083,90 грн,
У грудні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Нью Енерджі Юкрейн» (далі - позивач, ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн») подало до господарського суду позов, в якому просило стягнути з Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» (далі - відповідач, ПАТ «Укрнафта») 67 442 013,67 грн безпідставно набутих коштів відповідно до ст. 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), 465 627,05 грн 3 % річних за період з 07.09.2023 до 29.11.2023 та 879 443,85 грн інфляційних втрат за період вересень - жовтень 2023 року.
У січні 2024 року позивач подав заяву про зміну правових підстав позову.
Отже, позовні вимоги (з урахуванням названої заяви) обґрунтовані тим, що позивач на виконання договору купівлі-продажу газу від 30.06.2022 № 12/01/01/636-Г (далі - договір) сплатив відповідачу більшу суму попередньої оплати, ніж було передбачено умовами договору, і відповідач на переплачену суму поставку товару не здійснив, попередню оплату на вимогу позивача не повернув, тому наявні підстави для стягнення суми попередньої оплати відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України з нарахованими на неї на підставі ст. 625 ЦК України сумами 3 % річних та інфляційних втрат.
Господарський суд міста Києва у рішенні від 25.06.2024, залишеним без змін Північним апеляційним господарським судом згідно з постановою від 04.11.2024, позов задовольнив повністю. Стягнув з відповідача на користь позивача 67 442 013, 67 грн безпідставно набутих коштів, 879 443,85 грн інфляційних втрат, 465 627,05 грн 3 % річних та витрати зі сплати судового збору.
Висновки судів мотивовані тим, що у відповідача виникло грошове зобов'язання з повернення позивачу передоплати у заявленому розмірі відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, строк виконання якого настав, з нарахованими 3 % річними та інфляційними втратами, розрахунки яких суди визнали арифметично правильними.
При цьому суди врахували правову позицію Верховного Суду у постанові від 21.02.2018 у справі №910/12382/17 щодо правових підстав для повернення авансу та від 25.05.2018 у справі № 925/125/14 щодо питання застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України, в якій наявний висновок, згідно з якого із реалізацією покупцем його права на повернення передоплати за договором, правочин, що випливає з цього договору, припиняється та виникає грошове зобов'язання.
У поданій касаційній скарзі ПАТ «Укрнафта», посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, а також на наявність підстав касаційного оскарження за пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постановлені у справі рішення, прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Обґрунтовуючи наявність визначених підстав касаційного оскарження, відповідач зазначив, що:
- суди не врахували правових висновків Верховного Суду щодо питання застосування:
ст.ст. 525, 526, 610, ч. 2 ст. 693 ЦК України - у постановах від 28.02.2019 у справі № 912/2275/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19, від 22.06.2023 у справі № 925/1238/22, від 27.11.2019 у справі № 924/277/19;
ст. 1212 ЦК України - у постановах від 26.06.2018 у справі № 910/9072/17, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 11.01.2023 у справі № 548/741/21, від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22;
ст. 625 ЦК України - у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18;
ч. 2 ст. 80, ч. 5 ст. 91, ч. 2 ст. 118, ч. 2 ст. 164, ст.ст. 207, 236 ГПК України - у постановах від 07.11.2018 у справі № 916/2987/17, від 19.03.2019 у справі № 925/1027/15, від 03.04.2019 у справі № 913/317/18, від 22.05.2019 у справі № 5011-15/10488-2012, від 16.07.2020 у справі № 908/2828/19, від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19, від 12.01.2021 у справі № 924/1103/19, від 08.12.2022 у справі № 990/102/22, від 27.06.2023 у справі № 910/16181/18, від 28.02.2024 у справі № 910/12005/22;
- не дослідили зібраних у справі доказів, зокрема, змісту договору, що є підставою для скасування судових рішень відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.
У контексті наведеного відповідач вказав, що:
- суди помилково визнали доведеними та встановленими обставини щодо порушення відповідачем строку виконання зобов'язання з поставки газу, не звернули уваги на обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови у позові, оскільки:
договір сторони не розірвали і не заявляли про визнання його недійсним в судовому порядку, відповідно, він є чинним, тому позивач вправі звернутися до відповідача щодо поставки газу на суму невикористаного авансу шляхом укладення додаткової угоди в порядку п. 4.3 договору;
позивач не звертався до відповідача щодо поставки газу на суму невикористаного авансу, як наслідок, доказів того, що відповідач відмовився виконувати умови чинного договору немає;
- умовою застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю, тому застосування цієї норми до спірних правовідносин буде можливим за умови доведення невиконання відповідачем підтверджених торгових сповіщень позивача на інформаційній платформі оператора ГТС про передачі газу в ПГС АТ «Укртрансгаз»;
- сума попередньої оплати отримана відповідачем на підставі чинного договору, тому зазначення судом першої інстанції в мотивувальній та резолютивній частині рішення про стягнення з ПАТ «Укрнафта» грошових коштів у заявленому розмірі як безпідставно набутих є необґрунтованим;
- суд першої інстанції порушив норми процесуального права, коли прийняв до розгляду докази позивача, неподані разом з позовною заявою, та поклав їх в основу рішення про задоволення позову, оскільки додаткові докази позивач подав 22.01.2024, 30.01.2024 та 20.05.2024 з порушенням процесуально встановленого порядку та строку на їх подання.
Верховний Суд в ухвалі від 16.12.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстав, передбачених пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
25.12.2024 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
28.01.2025 відповідач і 30.01.2025 позивач подали до Верховного Суду додаткові письмові пояснення у справі.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи відповідача, врахувавши заперечення позивача у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.
У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
У разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.
При цьому Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України поширюється саме на подібні правовідносини.
Термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст.
Отже, подібність правовідносин слід визначати з урахуванням обставин кожної конкретної справи та оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що підставою для касаційного оскарження судових рішень за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
Також Верховний Суд не раз вказував на те, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
За змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України (в аспекті підстави касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу) достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме собою порушення норм процесуального права (в частині недослідження доказів), а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.
З огляду на принцип диспозитивності підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.
Щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права
Спірним питанням у справі, яка розглядається, є наявність / відсутність підстав для стягнення з відповідача як продавця за договором на користь позивача як покупця суми попередньої оплати товару, на яку не був поставлений товар, відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України у разі, коли покупець заявив вимогу про повернення суми невикористаного авансу.
Усталені правові висновки щодо питання застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України при вирішенні спорів про стягнення з продавця (постачальника) на користь покупця сплаченої суми попередньої оплати наявні у справах Верховного Суду № 912/2275/17, № 924/277/19, № 918/631/19, на які посилається скаржник та які полягають у такому.
Аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. Аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, у випадку невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося.
За приписами ч. 2 ст. 693 ЦК України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Правовідношення, в якому у зв'язку із фактичним закінченням строку поставки у відповідача (постачальника, продавця) виникло зобов'язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до ч. 2 ст. 693 ЦК України, є грошовим зобов'язанням.
Попередня оплата товару здійснюється на виконання умов договору до передання товару продавцем. Шляхом попередньої оплати може бути оплачена повна вартість товару або її частина, однак, у разі нездійснення поставки, правова природа сплаченої суми не змінюється і покупець має право на її повернення.
Умовою застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України є неналежне виконання продавцем свого зобов'язання зі своєчасного передання товару покупцю. А у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати.
Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.
Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.
Оскільки законом не визначено форму пред'явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред'явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.
Для задоволення вимог покупця щодо повернення суми попередньої оплати суд повинен установити факт прострочення продавця щодо передачі товару, факт належного виконання покупцем своїх обов'язків за договором, а звідси - і право покупця вимагати повернення суми попередньої оплати.
Вбачається, що Верховний Суд:
у справі № 912/2275/17 - погодився з рішеннями судів в частині задоволення первісного позову про стягнення з продавця на користь покупця суми попередньої оплати з огляду на встановлені обставини не здійснення продавцем покупцю поставки товару у встановлений договором строк, що підтверджувалось рішенням суду в іншій справі;
у справі № 924/227/19 - погодився з висновками судів про задоволення позову та стягнення з постачальника на користь покупця суми попередньої оплати, оскільки матеріали справи підтверджуються невиконання постачальником обов'язку з поставки товару у визначений договором строк (відповідну кількість днів з дня отримання першого авансового платежу);
у справі № 918/631/19 - вирішував питання щодо можливості нарахування 3 % річних на неповернену суму попередньої оплати та стягнення їх на підставі ст. 625 ЦК України.
Водночас у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 30.06.2022 ПАТ «Укрнафта» (продавець) та ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн» (покупець) уклали договір купівлі-продажу газу № 12/01/01/636-Г, за умовами якого:
продавець зобов'язується передати покупцю газ у липні 2022 року, а покупець - прийняти та оплатити газ. Передача газу здійснюється в підземних сховищах газу АТ «Укртрансгаз» (п. 1.1);
покупець здійснює попередню оплату в розмірі 100 % від вартості обсягу партії газу, що підлягає передачі в інформаційній платформі АТ «Укртрансгаз», на поточний рахунок продавця за один робочий день до дати передачі газу в ПГС АТ «Укртрансгаз» (п. 4.5);
приймання-передача фактично переданого протягом місяця газу оформлюється актами приймання-передачі газу із зазначенням загальної вартості з ПДВ, ціни та обсягу газу, які складаються кожного разу, коли здійснюється підтвердження торговими сповіщеннями про передачу газу в ПГС на інформаційній платформі оператора ГТС (п. 3.2);
остаточні розрахунки здійснюються на підставі актів приймання-передачі газу, в яких зазначається фактично переданий обсяг газу та його загальна (змінена) вартість (п. 4.6);
в платіжних дорученнях на оплату газу покупець обов'язково зазначає дату та номер укладеного договору (п. 4.7);
планова кількість газу, що підлягає передачі у липні 2022 року продавцем покупцю в підземних сховищах газу АТ «Укртрансгаз» складає 40 000, 000 тис. куб. м. (п. 2.1);
загальна вартість планового обсягу газу, який передається продавцем покупцю у липні 2022 року складає 1 084 000 800,00 грн з ПДВ (п. 4.2);
кількість газу, ціна та загальна вартість обсягу газу, який передається продавцем покупцю у липні 2022 року, можуть бути переглянуті шляхом підписання додаткових угод до договору (п. 4.3);
розірвання або припинення договору здійснюється шляхом укладення відповідних додаткових угод (п. 9.2).
У період з 08.07.2022 по 06.02.2023 сторони уклали дванадцять додаткових угод про внесення змін в пп. 2.1, 4.2 договору в частині визначення фактичної кількості та вартості газу, що підлягає передачі у відповідний період, починаючи з липня 2022 року.
Для виконання п. 4.5 договору позивач у період з моменту укладення договору до серпня 2022 року здійснив попередню оплату у загальному на 1 555 001 000,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями, в тому числі від 30.08.2022 № 2286 на 200 000 000,00 грн.
Усі платіжні інструкції в призначенні платежу містять посилання на договір від 30.06.2022 № 12/01/01/636-Г, як погоджено у п. 4.7 договору, окрім платіжної інструкції від 30.08.2022 № 2286 на 200 000 000,00 грн з посиланням на договір від 30.08.2022 № 12/01/07/993-Г.
Втім, суди з'ясували і сторони не заперечували, що договір від 30.08.2022 № 12/01/07/993-Г товариства ніколи не укладали і таке призначення платежу в платіжному документів від 30.08.2022 № 2286 позивач зазначив помилково.
Відповідач, своєю чергою, у період з липня 2022 року до лютого 2023 року поставив позивачу газ в загальній кількості (фактичній кількості) 54 891,435 тис. куб. м. вартістю 1 487 558 986,33 грн, що підтверджується актами прийому-передачі природного газу.
Отже, різниця між сплаченою позивачем попередньою оплатою для виконання договору в сумі 1 555 001 000,00 грн та вартістю фактично поставленого відповідачем газу за договором в сумі 1 487 558 986,33 грн складає 67 442 013,67 грн.
Обставин здійснення відповідачем поставки газу на суму 67 442 013,67 грн суди не встановили.
06.02.2023 сторони уклали додаткову угоду № 12, якою:
п. 2.1 договору виклали у новій редакції: «кількість газу, що підлягає передачі у липні 2022 року - лютому 2023 року продавцем покупцю в ПГС складає 54 891,435 тис. куб. м»;
п. 4.2 договору змінили, зазначивши: «загальна вартість обсягу газу, який передається продавцем покупцю у липні 2022 року - лютому 2023 року складає 1 487 558 986,33 грн».
21.02.2023 сторони склали та підписали акт звіряння взаємних розрахунків за період з 01.01.2023 до 20.02.2023, згідно з яким за даними ПАТ «Укрнафта» кінцеве сальдо на 20.02.2023 на користь ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн» становить 67 442 013,67 грн.
28.08.2023 позивач надіслав відповідачу лист від 22.08.2023 з вимогою повернути сплачену за договором попередню оплату в розмірі 67 442 013,67 грн протягом семи днів з моменту отримання претензії. За доводами позивача вимогу відповідач отримав 30.08.2023, що не спростовується самим відповідачем.
АТ «Укрнафта» отриманий, але не використаний аванс в розмірі 67 442 013,67 грн на вимогу позивача не повернув, що стало підставою для звернення ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн» до суду з цим позовом (з урахуванням заяви про зміну правових підстав позову).
Отже, у цій справі суди встановили, що позивач як покупець за договором, керуючись ч. 2 ст. 693 ЦК України, обрав вимогу про повернення попередньої оплати у розмірі, на який не отримав товар, про що повідомив відповідача шляхом надсилання йому вимоги (претензії) із зазначенням про її виконання у строк сім днів з дати отримання - 30.08.2023.
Відповідно, позивач, ініціюючи повернення попередньої оплати відповідачем після 30.08.2023, реалізував свою правомочність (волевиявлення) і саме після цього товарне зобов'язання відповідача стало грошовим, до того ж у відповіді на відзив на позов позивач вказував, що не планує здійснювати закупівлю газу у відповідача згідно з укладеного договору (арк. 93 т. 1).
При цьому прийняття після 30.08.2022 позивачем від відповідача поставленого в частині товару не впливає на ту частину зобов'язання з поставки, яку не було виконано після авансування та не дає підстав для висновку, що відповідач звільняється від обов'язку повернути суму попередньої оплати товару, який не був поставлений, у строк, зазначений у вимозі (претензії).
Оскільки відповідач протягом семи днів від 30.08.2023 вимогу не виконав і невикористану суму попередньої оплати не повернув, позивач обрав способом захисту порушеного права звернення до суду про стягнення суми попередньої оплати товару, який не був поставлений (ураховуючи зміст заяви про зміну правових підстав позову).
Суд наголошує, що можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а тому суд, з огляду на ст. 3 ЦК України та ст. 14 ГПК України, не може замість останнього вирішувати питання щодо доцільності чи недоцільності обрання ним одного з двох варіантів поведінки, передбачених ч. 2 ст. 693 ЦК України, та у зв'язку з цим відмовляти у позові.
Ні під час розгляду справи судом першої інстанції, ні під час розгляду справи апеляційним судом, позивач не відмовлявся від вказаної вимоги, тому безпідставні є доводи касаційної скарги про обрання ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн» неефективного та неналежного способу захисту за наведених вище обставин.
Підсумовуючи, колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій про наявність підстав для стягнення з відповідача 67 442 013,67 грн не суперечать правовим позиціям Верховного Суду у названих справах, а залежали від конкретних встановлених фактичних обставин справи щодо виконання позивачем належним чином умов договору в частині перерахування попередньої оплати за один робочий день до дати передачі газу та невиконання відповідачем після отримання авансових платежів договору в частині передачі товару в повному обсязі, а після отримання вимоги - неповернення частини авансу у строк сім днів з 30.08.2023.
Ураховуючи наведене, Суд зазначає, що в оскаржуваних судових рішеннях у справі, що розглядається, у співвідношенні з висновками Верховного Суду у вказаних вище справах не міститься протилежного висновку щодо застосування положень ч. 2 ст. 693 ЦК України при вирішенні вимог про стягнення попередньої оплати, оскільки застосування вказаної норми права у цій справі залежало від встановлених і доведених обставин справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, у тому числі умов договору.
Суд виходить з того, що висновки Верховного Суду щодо застосування ч. 2 ст. 693 ЦК України при вирішенні спорів про стягнення попередньої оплати є універсальними, однак їх застосування залежить від особливостей кожної конкретної справи, характеру спірних правовідносин, які виникли між сторонами, обставин справи, доказової бази тощо.
Звідси, Суд відхиляє покликання скаржника на висновки Верховного Суду:
у справі № 925/1238/22, де вирішувались вимоги покупця до продавця, зокрема, про встановлення договору розірваним та, як наслідок, стягнення суми авансу відповідно до ст. 1212 ЦК України, з огляду на що правові висновки Верховного Суду насамперед стосувались питання застосування ст. 651 ЦК України, а надалі - ст. 1212 цього Кодексу, однак, не ч. 2 ст. 693 ЦК України, яку суд касаційної інстанції не застосовував при вирішенні спору по суті та відхилив покликання скаржника на неї, використовуючи правову позицію Верховного Суду у справі № 912/2275/17;
у справі № 390/34/17, в якій предметом розгляду були вимоги фізичної особи про визнання договору оренди землі неукладеним та повернення земельної ділянки з незаконного володіння, з огляду на неподібність правовідносин у цій справі та у справі, яка розглядається, за всіма критеріями подібності.
Колегія суддів також не надає юридичного аналізу аргументам скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду у справах № 910/9072/17, № 185/446/18, № 548/741/21, № 127/12240/22 щодо питання застосування приписів ст. 1212 ЦК України при вирішенні вимог про стягнення безпідставно набутих коштів, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши що предметом розгляду у цій справі є вимоги ТОВ «Нью Енерджі Юкрейн» (з урахуванням заяви про зміну правових підстав позову) про стягнення з відповідача попередньої оплати, отриманої за договором, до спірних правовідносин положення ст. 1212 ЦК України не застосовували, а мотиви прийняття оскаржуваних судових рішень обґрунтували з посиланням, зокрема, на ч. 2 ст. 693 ЦК України.
Зазначення судом першої інстанцій у резолютивній частині оскаржуваного судового рішення про стягнення «безпідставно набутих коштів» за відсутності в мотивувальній частині обґрунтування вирішення спору відповідно до ст. 1212 ЦК України, не свідчить про застосування цієї норми права до спірних правовідносин, що підтверджується змістом судового рішення.
Стосовно тверджень скаржника про застосування судами ст. 625 ЦК України без урахування правового висновку у справі № 902/417/18, то слід зазначити, що постанова у названій справі ухвалена за позов про стягнення заборгованості за договором і в ній наявний висновок щодо застосування ст. 625 ЦК України у сукупності зі ст. 551 цього Кодексу (можливість зменшення судом не лише розмірів неустойки, штрафу, а й процентів річних, нарахованих за час затримки розрахунку), відповідно, висновки Суду у вказаній справі нерелевантні до правовідносин у справі, яка розглядається, в межах якої відповідач не заявляв про зменшення нарахованих до стягнення 3 % річних.
Щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права
У ст. 80 ГПК України вказано, що учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу; у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
Отже, докази, що підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані учасниками справи одночасно з заявами по суті справи у суді першої інстанції, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена учасником справи та належним чином обґрунтована. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом доказів з порушенням встановленого строку, - наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких також покладений на учасника справи.
Такі висновки щодо розподілу тягаря доказування та добросовісності поведінки сторони / учасника при вчиненні процесуальної дії з надання доказів у господарському процесі викладені, зокрема, у справах Верховного Суду № 913/317/18, № 5011-15/10488-2012, № 908/2828/19, № 904/2104/19 та № 924/1103/19, на які покликається скаржник.
На думку відповідача в касаційній скарзі суд першої інстанції порушив норми ст.ст. 80, 118, 207 ГПК України, коли прийняв до розгляду надані позивачем 22.01.2024 (19.01.2024), 30.01.2024 та 20.05.2024 докази (копії договору, акта від 25.01.2022, платіжні інструкції, лист від 30.08.2022 та довідку від 20.05.2024) та поклав ці докази в основу рішення про задоволення позову.
З матеріалів справи, яка розглядається, випливає, що:
позивач разом з позовною заявою надав копії, зокрема, актів прийому-передачі природного газу за винятком акта від 25.01.2023, додаткових угод до договору, акта звіряння взаємних розрахунків від 21.02.2023, вимоги про повернення попередньої оплати від 22.08.2023 з доказами направлення її відповідачу;
07.12.2023 суд першої інстанції в ухвалі відкрив провадження у справі та призначив дату підготовчого засідання на 09.01.2024;
25.12.2023 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому звернув увагу на неподання позивачем копії договору, акта прийому-передачі природного газу від 25.01.2023, платіжних інструкцій;
09.01.2024 місцевий господарський суд шляхом постановлення протокольної ухвали відклав підготовче засідання на 30.01.2024 та встановив позивачу строк для надання відповіді на відзив протягом 10 днів з моменту проголошення ухвали (до 19.01.2024);
19.01.2024 позивач для виконання ухвали суду від 09.01.2024 через підсистему Електронний суд подав клопотання про долучення до матеріалів справи копії договору, акта від 25.01.2023, платіжних інструкцій. Втім, вбачається, що копія договору не була долучена попри посилання на неї в додатках клопотання;
30.01.2024 позивач, вказуючи на технічні причини в підсистемі Електронний суд, звернувся до суду з клопотанням про поновлення строку на долучення доказів, а саме копії договору;
30.01.2024 суд першої інстанції шляхом поставлення протокольної ухвали вирішив задовольнити клопотання позивача від 19.01.2024 та 30.01.2024 та долучити подані докази до матеріалів справи, оголосити перерву до 27.02.2024, встановити відповідачу для подання заяви по суті 15-ти денний строк з моменту оголошення ухвали, а позивачу 5-ти денний строк - з моменту її отримання;
02.04.2024 місцевий господарський суд закрив підготовче провадження, призначив розгляд справи по суті, оскільки сторони повідомили про надання усіх доказів;
20.05.2024 позивач надав суду додаткові пояснення та просив долучити до матеріалів справи лист від 30.08.2022, в якому повідомляв відповідача про помилку в призначенні платежу в платіжній інструкції від 30.08.2022, та довідку товариства стосовно цього від 20.05.2024, посилаючись на те, що до пред'явлення позову відповідач не ставив під сумнів проведення платежу у розмірі 200 000 000,00 грн для виконання укладеного між сторонами договору, а таке питання виникло під час розгляду справи по суті, що свідчить наявність підстав для поновлення строку на подачу вказаних доказів;
21.05.2024 суд протокольною ухвалою долучив додаткові докази до матеріалів справи.
Отже, з наведеного вбачається, що клопотання від 19.01.2024 про долучення акта від 25.01.2023 та платіжних інструкцій позивач подав у строк, встановлений судом, а клопотання від 30.01.2024 про долучення копії договору, тобто документа, який з технічних причин не був завантажений в підсистему Електронний суд 19.01.2024 - обґрунтував і таке пояснення було прийнятним для суду з точки зору вірогідності, що мало наслідком прийняття цих документів до розгляду та надання їм оцінки відповідно до ст. 86 ГПК України з відображенням у тексті судового рішення.
Разом з тим зі змісту оскаржуваного рішення суду першої інстанції не вбачається посилання на надані позивачем 20.05.2024 додаткові докази - лист від 30.08.2022, довідку від 20.05.2024 та обставини, які ці докази підтверджують, незважаючи на долучення їх судом до матеріалів справи. За таких обставин процесуальна дія суду з долучення доказів до матеріалів справи без надання їм оцінки в порядку ст. 86 ГПК України та покладення цих доказів в основу встановлених обставин, не може свідчити про прийняття їх до розгляду в розумінні процесуального законодавства.
З огляду на наведене Суд відхиляє покликання відповідача на порушення судом першої інстанції процесуально встановленого порядку прийняття до розгляду поданих стороною доказів, відповідно, про порушення ст.ст. 80, 118, 207 ГПК України.
Стосовно посилань скаржника на постанову Верховного Суду у справі № 925/1027/15 у контексті застосування приписів ст. 91 ГПК України, колегія суддів зазначає, що правовий висновок у цій справі про те, що суд не бере до уваги подані стороною копії письмових доказів у випадку, коли ставить під сумнів відповідність їх оригіналам, а особа, подаючи копії документів, не зазначає про наявність у неї або в іншої особи оригіналів цих доказів і не надає їх на вимогу суду, нерелевантний до справи, яка розглядається, оскільки з матеріалів справи не випливає, що суд першої інстанції або відповідач ставили під сумнів відповідність поданих позивачем копій документів їх оригіналам, а в касаційній скарзі відповідач не зазначає, у якій саме частині надані позивачем докази не відповідають оригіналам та чому вони не мали бути взяті до уваги під час вирішення спору, окрім лише самої незгоди скаржника із тим, що до матеріалів справи позивач долучив копії документів.
Аналогічно колегія суддів відхиляє покликання скаржника на справу № 990/102/22 та вказує, що правовий висновок суду касаційної інстанції у ній про те, що: «Поважними визнаються лише обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій» зроблено в контексті відхилення доводів скаржника про наявність підстав для поновлення строку на звернення до касаційного суду з позовом з огляду, зокрема, на введення карантинних обмежень, воєнного стану та враховуючи незадовільний стан здоров'я, що очевидно вказує на неподібність правовідносин у названій справі Верховного Суду зі справою, яка розглядається, в якій відповідач не погоджується з прийняттям судом першої інстанції додаткових доказів позивача.
Також колегія суддів вважає необґрунтованим у цьому випадку посилання скаржника на висновки Верховного Суду у справах № 910/16181/18 та № 910/12005/22, оскільки в цих справах розглядалось питання правильності застосування ст. 80 ГПК України у сукупності зі ст. 269 цього Кодексу судом апеляційної інстанції при прийнятті нових доказів на стадії апеляційного провадження, які не були предметом дослідження та оцінки суду першої інстанції, чого у справі, яка розглядається, Судом не встановлено.
Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
На відміну від справи № 916/2987/17, у якій Верховний Суд постановлені у справі рішення скасував та направив справу на новий розгляд з огляду на невідповідність рішень приписам ст. 236 ГПК України, оскільки суди взагалі не досліджували надані позивачем докази щодо розрахунків за спожиту електроенергію з урахуванням доказів відповідача, не надали оцінки запереченням відповідача про відсутність підстав для стягнення з нього частки втрат в мережах основного споживача, правовідносинам сторін на предмет їх відповідності ПКЕЕ та доказам недійсності правочину, у справі, яка розглядається, відповідач будь-яких доказів не надавав, тому суди попередніх інстанцій надали оцінку доказам позивача з урахуванням підстав позову та заперечень відповідача, повно та всебічно з'ясували обставини, які є визначальними і ключовими у цій справі, і в залежності від встановленого вирішили спір відповідно до закону.
Отже, колегія суддів, перевіривши правильність застосування норм матеріального права та дотримання норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваних судових рішень за результатами встановлених фактичних обставин, дійшла висновку про відсутність підстав для їх скасування та ухвалення нового рішення про відмову у позові з огляду на виключні випадки касаційного оскарження за пп. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
При цьому колегія суддів враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц). За таких обставин доводи касаційної скарги, які зводяться до встановлення інших фактичних обставин та переоцінки доказів, відхиляються Судом, враховуючи положення ч. 2 ст. 300 ГПК України (межі розгляду справи судом касаційної інстанції) та те, що суд касаційної інстанції є судом права, а не факту.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги ПАТ «Укрнафта».
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги ПАТ «Укрнафта», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень - без змін, у зв'язку з чим судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Укрнафта» залишити без задоволення.
2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.11.2024 та рішення Господарського суду міста Києва від 25.06.2024 у справі № 910/18530/23 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя Т. Є. Жайворонок
Судді: І. В. Булгакова
І. Б. Колос