Справа № 199/534/24
(2/199/1183/24)
Іменем України
23.12.2024 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська
у складі головуючого - судді Авраменка А.М.,
при секретарі судового засідання - Циганок К.С.,
за участю: позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про визнання кредитного боргового зобов'язання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, -
22 січня 2024 року до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищевказаним позовом, в обґрунтування якого послався на те, що сторони з 07 вересня 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну дитину ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з яким відповідач після початку воєнних дій на території України виїхала за кордон. Під час шлюбу позивачем в інтересах сім'ї було оформлено два споживчі кредити: 17 липня 2019 року в УніверсалБанк та 10 серпня 2022 року в Сенс Банк (Альфа-Банк), кошти з яких позивачем використовувались на оплату ліків, лабораторних досліджень (МРТ, КТ тощо) для відповідача, а також в період з лютого 2022 року по травень 2023 року на здійснення грошових переказів на ім'я відповідача та для забезпечення її потреб за кордоном та для спільного сина сторін. Станом на 10 серпня 2023 року богові зобов'язання позивача за вказаними кредитами становлять 40517,94 гривень за кредитом Універсал Банк та 123401,05 гривень, з яких погашено 16417,84 гривень, за кредитом Сенс Банк (Альфа-Банк). За таких обставин, посилаючись на те, що відповідач з травня 2023 року перестала відповідати на телефонні дзвінки та повідомлення, не дає можливості позивачу спілкуватись із дитиною, подала позов про розірвання шлюбу сторін, позивач просив суд визнати вищевказані боргові зобов'язання за обома кредитами об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 24 січня 2024 року витребувано з Міністерства соціальної політики України інформацію з Єдиної інформаційної бази даних про внутрішньо переміщених осіб відносно відповідача.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 квітня 2024 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у цивільній справі, яку вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження з викликом сторін.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 14 травня 2024 року, постановленою без виходу до нарадчої кімнати із занесенням до протоколу судового засідання, підготовче провадження закрито, а справу призначено до судового розгляду по суті.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2024 року задоволено клопотання представника відповідача про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
В судовому засіданні позивач, його представника позовні вимоги підтримали, наполягали на їх задоволенні в повному обсязі з викладених у позові підстав та обставин.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечувала з підстав необґрунтованості та недоведеності позовних вимог, відзив не подавала. Натомість від представника відповідача до суду надійшли письмові пояснення, в яких представник просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі з тих підстав, що у справі відсутні докази, що проведені медичні дослідження відповідача були оплачені за рахунок кредитів, взятих позивачем. З виписки по банківському рахунку позивача вбачається наявність витрат, які були здійснені не в інтересах сім'ї, а докази оплати медичних рахунків відповідача з банківських рахунків позивача відсутні. У лютому 2022 року відповідача виїхала за межі України, а тому кредитний договір, укладений позивачем у серпні 2022 року не може породжувати обов'язків для відповідача. Крім того, відповідач на надавала згоду на укладення таких кредитних договорів, не знала про їх укладення. Не може бути предметом поділу виконання позивачем свого обов'язку із утримання спільної дитини сторін, переказ коштів на утримання дитини не є свідченням ведення сторонами спільного господарства на відстані.
За таких обставин, керуючись нормами ст.ст.211, 223, 240, 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести судове засідання та здійснити розгляд справи по суті за наведеної явки учасників розгляду справи та обставин.
Вислухавши позивача, представників сторін, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
Так, в судовому засіданні встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі в період з 07 вересня 2018 року по 19 березня 2024 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають спільну дитину - сина ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19 березня 2024 року про розірвання шлюбу сторін, яке набрало законної сили.
Як встановлено судом у відповідності до ст.82 ч.1 ЦПК України з пояснень сторін, відповідач разом із спільним сином сторін після початку воєнних дій на території України у лютому 2022 року виїхала за межі України.
17 липня 2019 року між АТ «Універсал Банк», як кредитодавцем, та позивачем, як позичальником, було укладено в електронній формі договір про надання банківських послуг «Monobank», за умовами якого банк зобов'язався надати позивачу кредит у вигляді кредитного ліміту на відкритий для цього поточний банківський рахунок у гривні, спеціальним платіжним засобом якого є платіжна картка, шляхом підписання анкети-заяви до договору про надання банківських послуг. Позивач, в свою чергу, зобов'язався повернути кредит в порядку та строки, визначені умовами договору та законом. Позивач отримав обумовлені договором кредитні кошти, користується ним дотепер, і в нього станом на 01 серпня 2023 року наявна заборгованість в загальному розмірі 40517,94 гривень. Дані обставини підтверджуються копією відповідної анкети-заяви з додатком, випискою про рух коштів по картці позичальника.
10 серпня 2022 року між АТ «Альфа-Банк», правонаступником якого є АТ «Сенс Банк», як кредитодавцем, та позивачем, як позичальником, була укладена угода про надання споживчого кредиту №500700829, за умовами позивач отримав кредит в розмірі 123401,05 гривень строком на 60 місяців, зобов'язавшись сплати ти за користування кредитом 27% річних. Даний кредит було надано позивачу для повернення заборгованості за кредитним договором №630987081 від 01 серпня 2018 року в розмірі 17354,26 гривень, повернення заборгованості за кредитним договором №631701471 від 25 червня 2021 року в розмірі 106046,79 гривень. Даний кредит не погашено позивачем. Викладені обставини підтверджуються копією оферти та акцепту на укладення угоди про надання споживчого кредиту з додатком, виписки порахунку з кредитною карткою.
Позивач протягом березня-серпня 2023 року отримав дохід в загальному розмірі 49760,96 гривень, що підтверджується копією довідки про доходи.
Також судом встановлено, що відповідач протягом червня 2020-жовтня 2021 року неодноразово проходила медичні обстеження, діагностування та лікування в різних медичних установах, що підтверджується низкою медичної документації на її ім'я. Разом з тим, матеріали справи містять лише дві квитанції на підтвердження оплати таких медичних обстежень та лікування, а саме квитанцію від 08 червня 2021 року на суму 2091 гривень та квитанцію №1-2929К від 18 жовтня 2021 року на суму 3500 гривень, з змісту яких не підтверджується, що оплата здійснена позивачем саме кредитними коштами, отриманими за вищевказаними кредитними договорами. Більш того, перша квитанція не містить інформації про платника. Не вбачається здійснення оплати позивачем лікування відповідача і зі змісту довідок про рух коштів по кредитним рахункам позивача, як позичальника, за отриманими ним двома вищевказаними кредитами.
Крім того, судом встановлено, що позивач в період з квітня 2022 року по квітень 2023 року періодично перераховував кошти на банківський рахунок на ім'я відповідача, що підтверджується копіями відповідних квитанцій. Однак, зміст таких квитанцій, зокрема вказані в них номери рахунків при співставленні їх з виписками про рух коштів по банківським рахункам позивача не дозволяють підтвердити, що такі кошти переказувались позивачем саме за рахунок отриманих ним двох спірних кредитів.
Правовідносини, які виникли між сторонами, врегульовані нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Конституції України, ЦК України, СК України.
Так, відповідно до ст.124 Конституції України, ст.ст.15, 16 ЦК України, ст.18 СК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір.
Згідно ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
За змістом положень ст.41 Конституції України, ст.ст.179, 181, 192, 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України правом власності є право особи на річ (рухоме майно, різновидом якого є грошові кошти), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, які він здійснює на власний розсуд. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. Об'єктом права власності, зокрема спільної сумісної/часткової, може виступати таке нерухоме майно як квартира, а також рухоме майно, різновидом якого є побутова техніка.
Нормою ст.355 ЦК України визначено, що майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.
Положеннями ст.356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальні громади.
Відповідно до ст.ст.368, 369 ЦК України, ст.63 СК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
За змістом норм ст.ст.60, 61, 68 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
За змістом положень ст.ст.69, 70 СК України, ст.372 ЦК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.
Згідно ст.71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України. Присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.
Нормою ст.364 ЦК України визначено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.
Згідно ст.370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому ст.364 цього Кодексу.
Відповідно до п.п.2, 3 ч.1 ст.57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Статтею 65 СК України передбачено, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Нормою ст.392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
За змістом ст.16 ЦК України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.
За змістом положень ст.ст.12, 13, 78, 81, 89 ЦПК України суд розглядає справи в межах вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Доказування не можу ґрунтуватись на припущеннях. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Оцінюючи дослідженні в судовому засіданні докази в їх сукупності та взаємозв'язку, суд вважає їх належними, допустимими, достовірними та достатніми для прийняття рішення у справі по суті.
Аналізуючи встановлені судом на підставі таких доказів фактичні обставини в контексті викладених норм законодавства, суд приходить до наступного висновку на підставі нижчевикладеного.
Так, наведене вище судом чинне законодавство надає право подружжю на поділ належного йому майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності, в добровільному порядку за взаємною згодою за рішенням самого подружжя або в судовому порядку за наявності спору між подружжям. Такий поділ майна може відбуватись як під час шлюбу, так і після його розірвання, оскільки само по собі розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, а також те, що знаходиться у третіх осіб, за винятком того майна, яке згідно із законом не може належати подружжю (виключене з цивільного обороту). При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї. Поділ неподільних речей, тобто тих, які неможливо поділити в натурі, проводиться в ідеальних частках, або неподільна річ присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. При поділі майна подружжя суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, дійсну вартість такого майна станом на час розгляду справи в суді, з'ясувавши в першу чергу час придбання зазначеного майна, оскільки нормами сімейного законодавства встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Презумпція віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов'язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Разом з тим, ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Майно в цьому разі є спільною сумісною власністю подружжя та належить чоловікові та дружині в рівних частках з моменту його придбання, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на його/її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною.
Наведена вище правова позиція суду узгоджується із правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 21 листопада 2018 року по справі №372/504/17, від 29 червня 2021 року по справі №916/2813/18, правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 06 лютого 2018 року по справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року по справі №404/1515/16-ц, від 18 квітня 2018 року по справі №180/254/15-ц, від 25 квітня 2018 року по справі №212/8891/15-ц, від 03 жовтня 2018 року по справі №127/7029/15-ц, від 07 листопада 2018 року по справі №761/17775/15-ц, від 09 січня 2019 року по справі №643/4589/15-ц, від 22 січня 2020 року по справі №711/2302/18, від 19 лютого 2020 року по справі №405/3904/17, від 12 червня 2019 року по справі №595/324/17, від 01 квітня 2020 року по справі №462/518/18, від 26 листопада 2020 року по справі №724/1427/18, від 24 листопада 2021 року по справі №536/656/18, від 15 грудня 2021 року по справі №756/15452/17.
При розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя або жінки та чоловіка, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна. Для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідними. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Щодо позовних вимог про припинення права спільної сумісної власності подружжя за наслідками його поділу, то задоволення вимоги про поділ об'єкту спільного сумісного майна подружжя шляхом визнання за кожною із сторін права власності на частину такого майна (конкретного об'єкту) саме собою свідчить про припинення правового режиму спільної сумісної власності на такий об'єкт. Тому в суду відсутні підстави зазначати в резолютивній частині рішення про припинення такого режиму щодо спірних майна. Окрема позовна вимога припинити право спільної сумісної власності є неефективним способом захисту. Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024 року по справі №523/14489/15-ц та знайшов своє подальше застосування у постанові Верховного Суду від 04 вересня 2024 року по справі №759/5305/21.
Якщо метою сторін у справі є поділ спільного сумісного майна, набутого за час шлюбу, то позовні вимоги про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності не є належним способом захисту прав сторін на такий поділ (постанови Верховного Суду від 04 вересня 2024 року по справі №754/9261/19, від 25 вересня 2024 року по справі №711/2195/20).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року по справі №761/42030/21).
За змістом ст.2 ЦПК України метою цивільного судочинства є саме ефективний захист прав та інтересів позивача. Отже, спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути ефективним, тобто призводити у конкретному спорі до того результату, на який спрямована мета позивача, - до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Застосування способу захисту має бути об'єктивно виправданим і обґрунтованим, тобто залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання, оспорення та спричинених відповідними діяннями наслідків. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті і захищати порушене право чи інтерес («один спір - один процес»). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об'єктивно неможливо буде виконати. (див. mutatis mutandis постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02 липня 2019 року у справі №48/340 (пункт 6.41), від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі №50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі №922/4206/19 (пункт 43), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 22 вересня 2020 року у справі №910/3009/18 (пункти 63, 89), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 14 вересня 2021 року у справі №359/5719/17 (пункт 119), від 16 вересня 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 26 жовтня 2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 21 вересня 2022 року у справі №908/976/19 (пункт 5.6), від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55), від 18 січня 2023 року у справі №488/2807/17 (пункт 86), від 14 липня 2023 року по справі №233/4365/18).
Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155).
Стосовно спірних правовідносин сторін у даній цивільній справі, то позивачем заявлено єдину позовну вимогу про визнання боргових зобов'язань за двома кредитними договорами, оформленими на позивача, як позичальника, об'єктом права спільної сумісної власності сторін як подружжя. Спираючись на усталену судову практику, наведені вище правові висновки судів касаційної інстанції про те, що при поділі спільного сумісного майна подружжя борги подружжя враховуються при такому поділі, однак визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя не є ані належним, ані ефективним способом захисту прав позивача у даній категорії справ, результат розгляду такої вимоги не вказується у резолютивній частині рішення суду, оскільки не вирішує питання поділу спільного сумісного майна подружжя, констатуючи лише наявність статусу такого майна, що є лише передумовою для його поділу, а не самим поділом. Відтак, пред'явлення лише позовної вимоги про визнання боргів об'єктом спільної сумісної власності подружжя не вирішує остаточно спір сторін щодо поділу таких боргів подружжя, а відтак зумовлюватиме необхідність подальшого звернення до суду із новим позовом щодо остаточного та конкретного поділу або ж використання позитивного рішення суду за такою вимогою як передумови для вирішення іншого судового процесу, в якому буде відбуватись захист прав позивача (наприклад, позов про стягнення кредитної заборгованості). Останнє суперечить принципу «один спір - один процес». Таким чином, на підставі викладеного суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення даного позову.
Додатковими підставим для відмови у задоволенні даного позову є ті обставини, що поданими позивачем суду доказами не підтверджується використання кредитних коштів, отриманих позивачем за двома кредитними договорами від 17 липня 2019 року (АТ «Універсал Банк») та від 10 серпня 2022 року (АТ «Альфа-Банк»/АТ «Сенс Банк»), саме в інтересах сім'ї, зокрема для оплати обстеження, діагностування та лікування відповідача, утримання відповідача та/або спільної дитини сторін. В той же час, наявність і доведення мети отримання кредитних коштів за договорами, укладеними одним із подружжя, згідно ст.65 СК України є обов'язковою передумовою для висновку, що такі договори створюють обв'язки і для другого з подружжя. При цьому мета укладення договорів одним із подружжя в інтересах сім'ї законом не презюмується. Так, як вказувалось судом вище за текстом рішення, ані виписки про рух коштів по кредитним рахункам позивача, ані інші подані ним докази не містять відомостей про те, що кредитні кошти були використані саме на оплату обстеження, діагностування та лікування відповідача, утримання відповідача та/або спільної дитини сторін за кордоном. Більш того, як слідує зі змісту кредитного договору від 10 серпня 2022 року (АТ «Альфа-Банк»/АТ «Сенс Банк»), такий договір взагалі укладався як перекредитування позивача, тобто задля погашення раніше виниклої у позивача кредитної заборгованості за двома іншими кредитними договорами.
Відтак, підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення даного позову.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, керуючись нормою ст.ст.133, 141 ЦПК України, враховуючи види судових витрат по справі та результат розгляду справи, суд приходить до висновку, що судові витрати, понесені позивачем в ході розгляду справи, відшкодуванню йому не підлягають.
На підставі викладеного та керуючись ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.ст.41, 124 Конституції України, ст.ст.11, 15, 16, 179, 181, 190, 192, 193, 204, 207, 209, 316, 317, 319, 321, 328, 355, 356, 364, 368, 369, 370, 372, 392, 628, 632, 638, 639, 655-657, 691 ЦК України, ст.ст.18, 57, 60, 61, 63, 65, 68-71 СК України, ст.ст.2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 95, 133, 137, 141, 223, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352, 354, 355 ЦПК України, суд -
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; адреса місця проживання: АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_4 (РНОКПП НОМЕР_2 ; адреса зареєстрованого місця проживання: АДРЕСА_1 ) про визнання кредитного боргового зобов'язання об'єктом права спільної сумісної власності подружжя - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя А.М. Авраменко