ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.02.2025Справа № 910/11674/24
Суддя Плотницька Н.Б., розглянувши справу
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг" (03040, місто Київ, вулиця Васильківська, будинок 14)
доТовариства з обмеженою відповідальністю "Транстелеком" (02068, місто Київ, вулиця Вербицького, будинок 1)
провизнання недійсним договору
Представники сторін: не викликались
24.09.2024 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг" з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю "Транстелеком" про визнання недійсним з моменту його укладення поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР-219448493.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що відповідач при укладенні полісу ввів в оману позивача щодо істотних умов договору страхування, у зв'язку з чим поліс було укладено з порушенням вимог Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів".
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.09.2024 відкрито провадження у справі № 910/11674/24, розгляд справи постановлено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи за наявними у справі матеріалами.
23.10.2024 на адресу Господарського суду міста Києва повернулося поштове відправлення за № 0600291226717, яким на адресу відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (02068, місто Київ, вулиця Вербицького, будинок 1) було направлено ухвалу від 27.09.2024, із зазначенням причини повернення: за закінченням терміну зберігання, дата довідки ф.20: 116.10.2024.
Відповідно до частин 2, 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов'язковою. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Згідно з пунктом 5 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Таким чином, суд дійшов висновку, що ухвала Господарського суду міста Києва від 27.09.2024 вручена відповідачу 16.10.2024.
Станом на 31.01.2025 відповідачем вимог ухвали суду від 17.09.2024, зокрема, щодо подання відзиву на позов, не виконано.
З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Транстелеком" не скористалося наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано відзиву на позовну заяву, будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, суд, на підставі частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
15.02.2024 між Товариством з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг" (позивач у справі, страховик за полісом) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Транстелеком" (відповідач у справі, страхувальник за полісом), на підставі заяви страхувальника, було укладено поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів ЕР-219448493 (надалі за текстом - поліс), відповідно до якого було забезпечено транспортний засіб "Fiat Doblo" державний номер НОМЕР_1 , vin-code НОМЕР_2 .
Відповідно до умов полісу строк його дії встановлено з 00 годин 00 хвилин 16.02.2024 по 15.02.2025 включно.
В розділі Особливі умови використання забезпеченого транспортного засобу вказаного полісу зазначено, що транспортний засіб не підлягає обов'язковому технічному контролю.
15.07.2024 сталася дорожньо-транспортна пригода за участю застрахованого транспортного засобу "Fiat Doblo" державний номер НОМЕР_1 , який належить відповідачу.
Оскільки цивільно-правова відповідальність водія транспортного засобу, належного відповідачу, на дату настання ДТП була забезпечена Товариством з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг" за полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів ЕР-219448493 від 15.02.2024, відповідач як постраждала особа звернувся до позивача із заявою про виплату страхового відшкодування у зв'язку з настанням страхового випадку.
З метою розслідування страхового випадку, позивач, керуючись пунктом 34.1 статті 34 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності", звернувся до сервісного центру Міністерства внутрішніх справ України з запитом про проходження обов'язкового технічного контролю вищевказаним транспортним засобом.
Відповідно до листа Головного сервісного центру Міністерства внутрішніх справ забезпечений транспортний засіб за конструкцією - вантажний, вантажопідйомність - 0,798 т та відповідно до частини сьомої статті 35 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" підлягає проходженню обов'язкового технічного контролю з періодичністю - кожні два роки. Транспортного засобу "Fiat Doblo" державний номер НОМЕР_1 , обов'язковий технічний контроль не проходив та станом на 15 липня 2024 року не мав діючого протоколу перевірки технічного стану транспортного засобу.
Таким чином, за своїми технічними характеристиками забезпечений транспортний засіб відноситься до вантажних автомобілів, а відповідач під час укладення полісу зазначив неправдиві відомості щодо відсутності у нього обов'язку з проходження обов'язкового технічного контролю.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, позивача зазначив, що укладений між сторонами поліс підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215, Цивільного кодексу України, оскільки відповідач ввів в оману позивача заначивши у полісі про те, що транспортний засіб не підлягає обов'язковому технічному контролю.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Частиною другою статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до частин 1, 2 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1).
Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Отже, наведеними законодавчими приписами визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави, за яких правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (частина 3 статті 215 Цивільного кодексу України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31.10.2023 у справі №908/722/20, від 29.08.2023 у справі №909/635/22, від 27.06.2023 у справі №916/97/21.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27.06.2023 у справі № 916/97/21, від 18.05.2023 у справі №906/743/21, від 01.11.2022 у справі № 910/7853/21, від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 09.07.2020 у справі № 910/14180/18, від 09.06.2020 у справі № 912/116/19, від 05.09.2019 у справі № 914/4455/15.
Відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230-233 Цивільного кодексу України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тобто, обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. При чому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 230 Цивільного кодексу України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230-233 Цивільного кодексу України суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тобто, обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. При чому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 982 Цивільного кодексу України, істотними умовами договору страхування є предмет договору страхування, страховий випадок, розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума), розмір страхового платежу і строки його сплати, строк договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.
Відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів та забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України врегульовані законодавцем у Законі України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності".
За приписами статті 1 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" страхувальники - це юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу; а страховики - страхові організації, що мають право на здійснення обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів відповідно до вимог, встановлених цим Законом та Законом України "Про страхування"; власники транспортних засобів - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах; страховий поліс - єдина форма внутрішнього договору страхування, яка посвідчує укладення такого договору.
Згідно статті 2 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про страхування", цим та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них. Якщо норми цього Закону передбачають інше, ніж положення інших актів цивільного законодавства України, то застосовуються норми цього Закону.
Статтею 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" визначено, що обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
За приписами статті 10 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" відповідно до цього Закону укладаються такі види договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності: внутрішній договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності; договір міжнародного обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
За умовами статті 14 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" страхувальник має право вибору страховика для укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності. Страховик не може відмовити будь-якому страхувальнику в укладенні договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності.
У відповідності до статті 17 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності" страховики зобов'язані укладати договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності (внутрішній договір страхування, міжнародний договір страхування, міжнародний договір "Зелена картка") відповідно до цього Закону та чинного законодавства України. Внутрішні договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності укладаються строком на один рік.
Договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів, що підлягають обов'язковому технічному контролю відповідно до Закону України "Про дорожній рух", укладаються страховиками за умови проходження зазначеними транспортними засобами обов'язкового технічного контролю, якщо вони згідно з протоколом перевірки технічного стану визнані технічно справними (абзац 6 пункту 17.1. статті 17 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності").
Відповідно до частини 1 статті 35 Закону України "Про дорожній рух" транспортні засоби, що беруть участь у дорожньому русі та зареєстровані територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України, підлягають обов'язковому технічному контролю відповідно до цієї статті.
Відповідно до частини 7 статті 35 Закону України "Про дорожній рух" встановлено періодичність проходження обов'язкового технічного контролю для легкових автомобілів, що використовуються для перевезення пасажирів або вантажів з метою отримання прибутку, вантажних автомобілів (незалежно від форми власності) вантажопідйомністю до 3,5 тонни, причепів до них із строком експлуатації більше двох років - кожні два роки.
Відповідно до статті 29 Закону України "Про дорожній рух" до участі у дорожньому русі допускаються транспортні засоби, конструкція і технічний стан яких відповідають вимогам діючих в Україні правил, нормативів і стандартів, що мають сертифікат на відповідність цим вимогам, укомплектовані у встановленому порядку, а у разі, якщо транспортний засіб згідно з цим Законом підлягає обов'язковому технічному контролю, пройшов такий контроль.
Згідно статті 35 Закону України "Про дорожній рух" транспортні засоби, що беруть участь у дорожньому русі та зареєстровані територіальними органами Міністерства внутрішніх справ України, підлягають обов'язковому технічному контролю відповідно до цієї статті.
Періодичність проходження обов'язкового технічного контролю становить, зокрема для перевезення пасажирів або вантажів з метою отримання прибутку, вантажних автомобілів (незалежно від форми власності) вантажопідйомністю до 3,5 тонни, причепів до них із строком експлуатації більше двох років - кожні два роки.
Факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.
Крім того, Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 27.10.2011 № 673 затверджено Положення про особливості укладення договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Пунктом 2.1.4 Положення про особливості укладення договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, визначено, що поліс обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів заповнюється відповідно до порядку заповнення поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, який встановлюється МТСБУ.
Протоколом МТСБУ від 14 липня 2016 року № 384/2016 затверджено Інструкцію про порядок заповнення бланку поліса обов'язкового страхування, цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів зразка 2011 року, форма якого затверджена розпорядженням Держфінпослуг від 29 серпня 2011 року № 558.
Інструкцією визначено, що в розділі "8. Особливі умови використання забезпеченого ТЗ" Полісу зазначаються істотні умови, які впливають на оцінку ризику та, відповідно, розмір страхової премії при укладенні договору ОСЦПВВНТЗ. До таких умов відносяться: перелік місяців, протягом яких використовується транспортний засіб (для річних договорів), використання транспортного засобу у якості таксі/маршрутного таксі, підлягання транспортного засобу обов'язковому технічному контролю (ОТК) (якщо так, то вказується дата наступного ОТК), допущення до керування транспортним засобом осіб з водійським стажем менше 3-х років та/або водійський стаж страхувальника є меншим 3-х років.
Перед внесенням відомостей до розділу 8 слід отримати від страхувальника інформацію щодо необхідності проходження відповідним транспортним засобом обов'язкового технічного контролю відповідно до Закону України "Про дорожній рух", про що здійснити відповідний запис у внутрішньому договорі страхування.
У разі, якщо транспортний засіб підлягає обов'язковому технічному контролю, то внутрішній договір страхування по відношенню до нього укладати за умови надання страхувальником для огляду страховику протоколу перевірки технічного стану цього транспортного засобу чи талону державного технічного огляду.
Якщо строк дії талону державного технічного огляду чи, відповідно, строк до чергового проходження таким транспортним засобом обов'язкового технічного контролю перевищують один рік, внутрішній договір страхування укладається строком на один рік.
Якщо строк дії талону державного технічного огляду чи, відповідно, строк до чергового проходження таким транспортним засобом обов'язкового технічного контролю є меншим ніж один рік, то внутрішній договір укладається на строк, що відповідає цілому числу місяців до дати чергового проходження транспортним засобом обов'язкового технічного контролю чи, відповідно, до закінчення дії талону державного технічного огляду.
Таким чином, Товариство з додатковою відповідальністю "Страхова група "Оберіг»", уклавши договір обов'язкового страхування (видавши Поліс), був зобов'язаний перевірити, чи повинен або ні транспортний засіб відповідача проходити обов'язковий технічний контроль за час дії Полісу.
Позивачем долучено до справи копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу та копію Поліса № ЕР-219448493, у якому міститься інформація в графі "Тип транспортного засобу" - "В1", а в графі "Особливі умови використання забезпеченого транспортного засобу" зазначено ТЗ використовується як таксі/маршрутне таксі - ні. ТЗ підлягає обов'язковому технічному контролю - ні. До керування допущено особи з водійським стажем менше 3-х років та/або водійській стаж страхувальника менше 3-х років - так. ТЗ використовується протягом повного строку страхування - 1-й місяць, 2-й місяць, 3-й місяць, 4-й місяць, 5-й місяць, 6-й місяць, 7-й місяць, 8-й місяць, 9-й місяць, 10-й місяць, 11-й місяць, 12-й місяць.
Крім того, зі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу вбачається, що тип такого транспортного засобу - вантажний фургон малотоннажний-В.
Таким чином при оформленні полісу відповідачем (страхувальником) було надано позивачу всю необхідну інформацію, з якою страховик мав можливість перевірити інформацію щодо належності транспортного засобу до типу вантажних і необхідності проходження цим транспортним засобом обов'язкового технічного контролю.
Страховик не був позбавлений можливості перевірити надану відповідачем інформацію таким же чином, як це було зроблено ним після настання страхового випадку, проте страховик - позивач не пред'являв до відповідача ніяких вимог та погодився з тими відомостями, які були надані відповідачем. Вказане свідчить, що відповідач не порушував прав позивача на стадії укладення правочину, а сам позивач самоусунувся від встановлення обставин, які мали значення для дотримання Закону при укладенні договору страхування. Вказані дії були вчинені позивачем лише після настання страхового випадку, що свідчить про наявність наміру ухилитися від виплати страхових сум на користь потерпілої внаслідок ДТП особи.
Сторона оспорюваного правочину, дії якої засвідчують спрямування її волі на збереження дійсності правочину та його виконання, не може надалі оспорювати правочин з підстав, про які вона знала або повинна була знати під час виявлення цієї волі, що випливає із засад добросовісності, на яких ґрунтується зобов'язання (частина третя статті 509 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.
Частиною 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні статті 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а саме введення позивача в оману стосовно предмету страхування, суд вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволенні позову повністю з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.
Відповідно до частини 1статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.
Враховуючи вищевикладене та керуючись статтею 74, статтями 76-79, статтею 86, статтею 123, статтею 129, статтями 232-233, статтями 237- 238, статтями 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).
Суддя Н.Плотницька