30.01.2025 Єдиний унікальний номер 205/11413/24
Провадження № 2/205/243/25
30 січня 2025 року Ленінський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді - Терещенко Т.П.,
за участю секретаря судового засідання - Мадьонової Я.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Дніпрі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Представник позивача ОСОБА_3 звернувся до суду з вищевказаною позовною заявою, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_1 перебувала з 06 серпня 2021 року у шлюбі з ОСОБА_2 . На підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська у цивільній справі №205/11571/21 від 22 квітня 2022 року шлюб між сторонами було розірвано. Зазначає, що до реєстрації шлюбу позивач прийняла у дарунок квартиру АДРЕСА_1 , а тому вказана квартира знаходиться в її особистій приватній власності. Після розірвання шлюбу ОСОБА_1 з відповідачем разом не проживають і місце проживання відповідача невідоме. Відповідач з 22 квітня 2022 року в належній позивачу квартирі не проживає, його особисті речі в квартирі відсутні. Відповідно до інформації відділу формування і ведення реєстру територіальної громади управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур ДМР від 24 квітня 2024 року, за вищевказаною адресою зареєстровано дві особи: ОСОБА_1 з 01 червня 1995 року і ОСОБА_2 з 30 січня 2019 року. Вказує, що реєстрація ОСОБА_2 за умови відсутності його проживання та відсутності домовленостей на користування квартирою з власником впливає на особисті майнові і житлові права позивача, як власника житла, та призводить до зайвих витрат, що порушує її права і інтереси. На підставі викладеного він звернувся до суду з цим позовом, в якому просив визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 , а також стягнути з відповідача судові витрати.
16 вересня 2024 року ухвалою судді Ленінського районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у справі у порядку загального позовного провадження з призначенням підготовчого судового засідання.
Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2024 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
05 листопада 2024 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Представник позивача В'язовий В.В. сформував у системі «Електронний суд» клопотання в якому просив розглянути справу за його відсутності і відсутності позивача, підтримав позовні вимоги у повному обсязі, та просив їх задовольнити і не заперечував проти розгляду справи за відсутності сторін.
Відповідач у судове засідання не з'явився з невідомих суду причин, хоча відповідно до ст. ст. 128, 130 ЦПК України про день та час розгляду справи повідомлявся належним чином, також шляхом оприлюднення повідомлення про виклик до суду на офіційному веб-сайті Ленінського районного суду м. Дніпропетровська, заперечень проти позову суду не представив, а тому суд вважає за можливе розгляд справи проводити за відсутності відповідача на підставі наявних у справі доказів із винесенням заочного рішення.
30 січня 2025 року ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська було вирішено питання про заочний розгляд справи.
За таких обставин, суд розглянув справу у відсутності учасників справи за правилами загального позовного провадження з можливістю ухвалення заочного рішення відповідно до ст. 280 ЦПК України, оскільки відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання, не з'явився в судове засідання без повідомлення причин, відзиву не подав. При цьому, представник позивача не заперечував проти заочного розгляду справи.
Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Вивчивши письмові матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та свідків, дослідивши повно та всебічно обставини справи в їх сукупності, оцінивши надані докази, виходячи зі свого внутрішнього переконання, суд дійшов таких висновків.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.
Згідно із статтями 12, 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, при цьому суд розглядає цивільні справи не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі наданих учасниками справи доказів.
Судом встановлено, що спірним житловим приміщенням є квартира АДРЕСА_1 .
Матеріалами справи підтверджено, що на підставі договору дарування від 21 червня 2016 року, який було посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Мазуренко С.В. та зареєстровано в реєстрі за №362, ОСОБА_4 (дарувальник) передала безоплатно у власність, а ОСОБА_1 (обдаровувана) прийняла в дар належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 , та належала дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого Четвертою дніпропетровською державною нотаріальною конторою 06 грудня 1994 року за реєстровим №5-1479, зареєстрованого 03 березня 1995 року КП «Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації» в реєстрову книгу №168п за реєстровим №68 (а. с. 46).
Також судом встановлено, що 06 серпня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб Серії НОМЕР_1 , виданим Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), про що зроблено відповідний актовий запис № 332 (а. с. 42).
Як вбачається з матеріалів справи, на підставі рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 22 квітня 2022 року у справі №205/11571/2021, яке набрало законної сили 24 травня 2022 року, було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , який був зареєстрований 06 серпня 2021 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис №332 (а. с .43-44).
З матеріалів справи встановлено, що відповідно до відповіді відділу формування та ведення реєстру територіальної громади Управління у сфері державної реєстрації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради №14/5-5093 від 24 квітня 2024 року, відповідно до наявних даних картотеки з питань реєстрації фізичних осіб, за адресою: АДРЕСА_3 , станом на 24 квітня 2024 року зареєстровано дві особи: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 01 червня 1996 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 30 січня 2019 року (а. с. 45).
Допитані у судовому засіданні 08 січня 2025 року свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтвердили факт не проживання відповідача ОСОБА_2 у спірній квартирі більше року та відсутність його особистих речей у квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. ст. 41, 47 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
За змістом ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно з ч. 4 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною 1 статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно зі ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
За змістом вказаної норми закону звернення до суду з позовом застосовується для захисту права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння, коли право власності може бути порушено без безпосереднього вилучення майна у власника.
Положення ст. 391 ЦК України підлягають застосуванню у випадках, коли між сторонами не існує договірних відносин і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі укладеного з позивачем договору.
В сукупності вищезазначені норми матеріального права визначають право власника, який на законній підставі набув право власності на житлове приміщення, зареєструвався в передбаченому законом порядку, вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб, будь яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Статтею 72 ЖК України передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Частиною 4 статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до ст. 64 ЖК України члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім'ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов'язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї.
Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Також жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, зокрема, у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК України).
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.
Зазначені правила статей 71 та 107 ЖК України є різними за своєю правовою природою й кожна з них є окремою підставою для пред'явлення позову, оскільки перше з них регулює збереження житла за тимчасово відсутніми громадянами, а правило другої статті передбачає втрату членом сім'ї наймача права користування цим житловим приміщенням у разі його вибуття на постійне проживання в інше житлове приміщення.
Отже при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.
Така правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 09 грудня 2020 року у справі №209/2642/18.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно із ст. 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Частиною 1 ст. 81 ЦПК України встановлено імперативний обов'язок щодо доказування і подання доказів у цивільному процесі, а саме зазначеною нормою вказано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
У вказаному випадку, матеріалами справи підтверджено, що позивач набула право власності на вищезазначену квартиру у відповідності до вимог чинного, на час такого набуття, законодавства України.
Крім того, судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 є також зареєстрованим у спірній квартирі, але фактично не проживає, що підтверджується поясненнями допитаних у судовому засіданні свідків.
Суд вважає можливим захистити право позивача шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а обраний позивачем спосіб захисту її інтересів ґрунтується на законі.
Аналізуючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що є достатні правові підстави для виправданого, тобто законного втручання у гарантоване ст. 8 Конвенції право кожного на повагу до свого житла для визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, та задоволення позовних вимог щодо визнання відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням, оскільки заявлені позивачем вимоги є обґрунтованими.
Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сума судового збору в розмірі 1 211,20 грн.
Керуючись ст. ст. 41, 47 Конституції України, ст. ст. 316, 317, 319, 321, 356, 391 ЦК України, ст. ст. 9, 64, 71, 72, 107 ЖК України, ст. ст. 4, 10, 12, 13, 19, 76, 81, 89, 109, 259, 263-265, 268, 273, 280, 282, 355 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням - задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою, за адресою: АДРЕСА_3 .
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) понесені та документально підтверджені судові витрати у справі у вигляді судового збору в розмірі 1 211,20 грн.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Сторони:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_4 .
Суддя: Т.П. Терещенко