Справа № 320/22525/24 Суддя (судді) першої інстанції: Щавінський В.Р.
30 січня 2025 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Кучми А.Ю.,
суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.
за участю секретаря Островської О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року (м. Київ, дата складання повного тексту - 14.10.2024) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Національної поліції в Київській області, третя особа: Броварське районне управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Київській області від 29.03.2024 № 66 о/с у частині звільнення ОСОБА_1 зі служби в поліції за власним бажанням на підставі пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію»;
- поновити ОСОБА_1 , старшого лейтенанта поліції, на посаді інспектора відділу реагування патрульної поліції Броварського районного управління Головного управління Національної поліції в Київській області;
- стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь ОСОБА_1 грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з моменту його незаконного звільнення і до дня винесення судом рішення про його поновлення.
Позовні вимоги обґрунтовано протиправністю оскаржуваного наказу про звільнення позивача зі службу в поліції за власним бажанням, стверджуючи, що він прийнятий з порушенням вимог ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки ґрунтується на хибних висновках на наявність у відповідача на момент його звільнення «власного бажання» позивача про звільнення зі служби в поліції, так як ще до дня його звільнення зі служби у поліції він реалізував своє законне право на відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням, що свідчить про відсутність у відповідача на дату його звільнення волевиявлення позивача про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. Зазначає, що звільнення позивача відбулося з порушенням приписів Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 №114, оскільки його звільнення відбулося раніше встановленого п. 68 цього Положення строку після поданням ним рапорту про його звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. Зазначає про неврахування відповідачем при звільненні позивача до уваги листа Голови Національної поліції України Ігоря Клименка від 31.05.2021 за вих. №6684/01/12-2021, яким були надані вказівки щодо розгляду рапортів поліцейських про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням з дотриманням вимог, установлених пунктом 68 Положення № 114 та постановою № 413.
Відповідач у своєму відзиві просив суд відмовити у задоволенні позову, вказав, що позивача було правомірно звільнено спірним наказом у зв'язку з поданням ним рапорту про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням. На переконання відповідача, погодження керівником Головного управління рапорту про звільнення позивача та зазначення ним на цьому рапорті конкретної дати звільнення позивача, свідчить про погодження між відповідачем та позивачем конкретної дати звільнення позивача зі служби в поліції.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права та неповного з'ясування обставин у справі. Апелянт вказує, що правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає виключно Закон України від 02.07.2015 № 580-VIII «Про Національну поліцію». Саме Закон України «Про Національну поліцію» і є нормою спеціального законодавства, який і регулює спірні правовідносини. Крім цього, п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону №580- VIII (поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється - за власним бажанням). Не передбачено зазначення поважності причини звільнення, тому твердження суду першої інстанції про те, що згідно підпункту «ж» пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків є помилковим та таким, що суперечить правовому регулюванню спірних правовідносин. Наголошує, що позивач скористався правом на звільнення за власним бажанням із погодженим строком звільнення, шляхом подачі рапорту про звільнення від 29.03.2024, керівник Головного управління, погодив цей рапорт та зазначив конкретну дату звільнення на резолюції, що є поважною причиною для скорочення тримісячного строку для подачі такого рапорту.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - без змін.
Згідно ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією паспорта серії НОМЕР_1 , виданого Старобільським РВ УМВС України в Луганській області 18 березня 2008 року.
Відповідно до записів у трудовій книжці серії НОМЕР_2 з 05.02.2016 позивач проходив службу в Національній поліції України.
29.03.2024 позивачем на ім'я начальника ГУНП в Київській області подано рапорт з проханням звільнити його з лав Національної поліції України за власним бажанням.
02.04.2024 позивачем на адресу відповідача було подано рапорт, в якому ОСОБА_1 просив залишити без розгляду його рапорт від 30.03.2024 про звільнення зі служби в поліції за власним бажанням.
Як вбачається із письмової відповіді ГУНП в Київській області за вих. № СЕД-4724-2024 від 25.04.2024, вказаний рапорт позивача від 02.04.2024 було зареєстровано відділом документального забезпечення відповідача за № В-767-СЕД від 02.04.2024.
Наказом ГУНП в Київській області від 29.03.2024 № 66 по особовому складу старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 , інспектора відділу реагування патрульної поліції Броварського районного управління поліції, звільнено з 02 квітня 2024 року зі служби в поліції відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» за пунктом 7 (за власним бажанням) частини першої статті 77. При цьому, як вбачається із вказаного наказу відповідача, підставою зазначено рапорт ОСОБА_1 від 29.03.2024 та довідка від 01.04.2024 № 35.
Не погоджуючись з таким наказом та діями відповідача, позивач звернувся з даним адміністративного позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням від 29.03.2024 та без врахування рапорту позивача від 02.04.2024 про відкликання рапорту про звільнення, є порушенням його прав як працівника поліції.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначає Закон України від 02.07.2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі - Закон № 580-VIII).
Відповідно до статті 2 Закону № 580-VIII завданнями поліції є надання поліцейських послуг у сферах: забезпечення публічної безпеки і порядку; охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави; протидії злочинності; надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або внаслідок надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.
У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 Закону № 580-VIII).
Згідно частини першої статті 59 Закону № 580-VIII служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.
Частиною першою статтею 60 Закону № 580-VIII встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку зі вступом, проходженням та припиненням служби в поліції, регулюються цим Законом та іншими нормативно-правовими актами з питань проходження служби в поліції.
В силу положень пункту 7 частини першої, частини другої та третьої статті 77 Закону № 580-VIII поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється за власним бажанням. Днем звільнення зі служби в поліції вважається день видання наказу про звільнення або дата, зазначена в наказі про звільнення. День звільнення вважається останнім днем служби.
Згідно пункту 4 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про Національну поліцію» до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Приписами Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.1991 № 114 (далі - Положення № 114), передбачено, що це Положення визначає порядок проходження служби особами рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, їх права і обов'язки.
Відповідно до пункту 10 Положення № 114 особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ користуються всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, виконують усі обов'язки громадян, передбачені Конституцією та іншими законодавчими актами, а їх права, обов'язки і відповідальність, що випливають з умов служби, визначаються законодавством, Присягою, статутами органів внутрішніх справ і цим Положенням.
Згідно підпункту «ж» пункту 64 Положення № 114 особи середнього, старшого і вищого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою (пункт 68 Положення № 114).
Суд першої інстанції вірно вказав, що нормативно-правові акти, які були прийняті до утворення поліції і не суперечать законодавству про останню, мають застосовуватися, як спеціальні норми права, до правовідносин, що виникають з приводу проходження служби поліцейськими до прийняття відповідних нормативно-правових актів.
Спеціальним актом законодавства, нормами якого врегульовані спірні правовідносини та чинним на час їх виникнення є Положення № 114.
Крім того, пунктом 4 розділу Прикінцевих та перехідних положень Закону № 580-VIII передбачено можливість застосування норм Положення № 114 при вирішенні питання щодо дотримання відповідачем процедури звільнення позивача зі служби в поліції.
Верховний Суд України у постанові від 24.06.2014 № 21-241а14 зазначив, що згідно з пунктом 68 Положення №114 особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.
Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.
Отже, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника поліції зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку, якщо таке прохання не міститься у рапорті про звільнення, є протиправним.
Проте у межах передбаченого пунктом 68 Положення № 114 строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення у більш короткий строк. Такою домовленістю між сторонами (проханням), зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник поліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого пунктом 68 Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 12.08.2019 року у справі №810/3376/16, від 20.12.2019 у справі №826/375/17, від 05.02.2020 у справі №819/744/16, від 20.05.2020 у справі №804/868/16, від 30.09.2020 у справі №826/16621/17, від 14.01.2021 у справі №822/1093/18, від 09.02.2021 у справі №826/10404/16, від 11.08.2021 у справі №826/7075/16.
Разом із тим, рапорт позивача від 29.03.2024 не містить конкретної дати звільнення позивача зі служби в поліції, що дає підстави для висновку про відсутність між позивачем та відповідачем домовленості щодо дати звільнення.
Обов'язковою умовою для звільнення за підпунктом «ж» пункту 64 Положення № 114 є наявність поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.
Водночас про такі причини позивач у рапорті від 29.03.2024 не зазначав, відповідачем наявність таких причин не з'ясовувалася.
Вказані обставини свідчать про недотримання відповідачем під час звільнення позивача вимог Положення № 114.
Суд першої інстанції обґрунтовано відхилив доводи відповідача в частині того, що, вказавши у рапорті позивача дату його звільнення зі служби в поліції, керівник відповідача тим самим погодив з позивачем дату його звільнення зі служби в поліції, оскільки позивач не вказував у своєму рапорті конкретну дату його звільнення зі служби в поліції, що вчергове свідчить про недотримання відповідачем у спірних відносинах правових норми Положення № 114 у цій частині.
Окрім цього, згідно з частиною другою статті 38 КЗпП України якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Таким чином, загальними нормами трудового законодавства передбачено, що у випадку, якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Таке правило зумовлене тим, що після закінчення зазначеного терміну працівник може залишитися на роботі й не вимагати розірвання трудового договору.
Отже, КЗпП України цією правовою нормою надає працівникові безумовне право на відмову від раніше поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням і власник або уповноважений ним орган не має права звільняти таку особу до закінчення строку попередження.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19, від 07.03.2018 у справі № 810/2728/16, від 10.03.2020 у справі № 803/959/17, від 03.12.2020 у справі № 140/3179/19.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем подано рапорт від 29.03.2024 про звільнення зі служби в поліції без зазначення у ньому дати звільнення.
Водночас, до закінчення передбаченого Положенням №114 тримісячного строку, позивачем 02.04.2024 подано до ГУНП в Київській області рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції, отриманий відповідачем цього ж дня, 02.04.2024, тобто в останній згідно приписів ч.ч. 2 та 3 Закону № 580-VIII робочий день позивача.
Реєстрація вказаного рапорту позивача відповідачем 02.04.2024 за № В-767-СЕД 9469 підтверджується письмовою відповіддю ГУНП в Київській області за вих. № СЕД-4724-2024 від 25.04.2024.
Наведені обставини свідчать про відсутність у відповідача підстав для звільнення позивача з 02.04.2024 спірним наказом від 29.03.2024 № 66 о/с у зв'язку з відсутністю у нього такого волевиявлення позивача, що підтверджується отриманим ГУНП в Київській області 02.04.2024 рапортом про відкликання рапорту про звільнення за власним бажанням.
Судом першої інстанції обґрунтовано не взято до уваги доводи відповідача щодо отримання рапорту позивача про відкликання рапорту про звільнення вже після 02.04.2024 Управлінням кадрового забезпечення, оскільки за приписами положень пункту 11 частини першої статті 22 Закону №580-VIII саме керівник поліції, а не Управління кадрового забезпечення, приймає на службу та звільняє зі служби, призначає та звільняє з посад поліцейських відповідно до положень цього Закону. Крім того, матеріали справи свідчать, що рапорт позивача з проханням не звільняти його зі служби в поліції був отриманий та зареєстрований відповідачем 02.04.2024, тобто в останній, визначений спірним наказом від 29.03.2024, робочий день позивача, що є достатнім доказом відсутності волевиявлення позивача про його звільнення за власним бажанням на дату його фактичного звільнення.
За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність видання спірного наказу про звільнення позивача, оскільки працівник (позивач), вчасно відкликавши попередньо поданий рапорт про звільнення, виявив бажання не розривати трудові відносини з відповідачем.
При цьому судом не встановлено факт запрошення на його посаду іншої особи, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Враховуючи вищевказані правові норми та обставини справи, дії відповідача суперечать вимогам законодавства, оскільки до закінчення встановленого строку позивач мав право відкликати поданий ним рапорт, чим і скористався.
Більш того, факт подання позивачем відповідного рапорту свідчить про відсутність його волевиявлення щодо звільнення. У свою чергу, відсутність належного волевиявлення дає підстави вважати про відсутність наміру працівника звільнитись саме за власним бажанням.
Крім того, у відносинах звільнення за власним бажанням діє правило, за яким звільнення є одностороннім волевиявленням працівника-поліцейського, який подав рапорт про звільнення за власним бажанням, він у будь-який момент до закінчення обумовленого сторонами строку з моменту подання рапорту може його відкликати і звільнення у такому випадку не проводиться.
Також працівник не підлягає звільненню у випадку, коли цей строк закінчився, і він не залишив місце роботи і не вимагає припинення трудових відносин.
Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 06.06.2023 у справі №380/7509/22.
Таким чином, оскільки позивач у рапорті від 29.03.2024 просив звільнити його за власним бажанням, проте, до закінчення строку, визначеного Положенням № 114 та до моменту його фактичного звільнення зі служби в поліції подав рапорт про відкликання рапорту про звільнення зі служби в поліції, а також враховуючи відсутність в матеріалах справи жодних доказів запрошення на його посаду іншої особи, якій відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність у відповідача підстав для звільнення ОСОБА_1 на підставі спірного наказу.
За таких обставин, виходячи з аналізу викладених норм чинного законодавства, дослідження наявних доказів у справі, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що звільнення позивача за рапортом про звільнення за власним бажанням від 29.03.2024 та без врахування рапорту позивача від 02.04.2024 про відкликання рапорту про звільнення, є порушенням його прав як працівника поліції, а тому є підставою для визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу від 29.03.2024 №66 о/с.
Таким чином, позовні вимоги про визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 29.03.2024 року № 66 о/с підлягають задоволенню у повному обсязі як такі, що знайшли своє документальне та нормативне підтвердження під час судового розгляду справи.
Відповідно до частин першої-другої статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналогічні приписи містить пункт 24 Положення № 114, відповідно до якого у разі незаконного звільнення або переведення на іншу посаду особи рядового, начальницького складу органів внутрішніх справ підлягають поновленню на попередній посаді з виплатою грошового забезпечення за час вимушеного прогулу або різниці в грошовому забезпеченні за час виконання службових обов'язків, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на службі розглядається більше одного року не з вини особи рядового, начальницького складу, така особа має право на отримання грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу.
Отже, належним способом поновлення порушених прав позивача є поновлення його на посаді, з якої його було незаконного звільнено, а саме на посаді інспектора відділу реагування патрульної поліції Броварського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Київській області.
Оскільки позивача звільнено з посади з 02.04.2024, який уважається останнім днем його роботи, то поновленню на посаді він підлягає з наступного дня, тобто з 03.04.2024.
При визначенні розміру грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, суд виходить з того, що при обчисленні належної до виплати суми застосовуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 (далі - Порядок № 100).
Так, згідно з вимогами п. 2 Порядку № 100, обчислення середньомісячної заробітної плати здійснюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до п. 5 Порядку № 100, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
У той же час, ч. 2 ст. 94 та п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України від 11.11.2015 №988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції повинен визначатися Міністерством внутрішніх справ. Дані норми є відсилочними та обумовлюють існування спеціального нормативно-правового акту для унормування порядку (механізму) нарахування і виплати грошового забезпечення поліцейським, яким є Порядок та умови виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260 (далі - Порядок № 260).
Норми Порядку № 260 закріплюють необхідність обрахунку середнього грошового забезпечення поліцейських за час вимушеного прогулу, виходячи з календарних днів такого прогулу. Водночас, відповідно до п. 2 Порядку № 260, останній набирає чинності з дня його офіційного опублікування та застосовується з дня набрання чинності Законом України «Про Національну поліцію».
Закон України «Про Національну поліцію» був опублікований в газеті Голос України 06.08.2015 за № 141-142, отже, він набрав чинності 07.11.2015 (окрім норм, визначених п. 1 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення»).
У даній справі, період вимушеного прогулу позивача тривав з 03.04.2024 (дата, яка слідує за датою з якої позивача звільнено) по 02.10.2024 (дата розгляду по суті цієї справи), тобто, як протягом дії Порядку № 100, так і Порядку № 260, з урахуванням чого слід обраховувати середнє грошове забезпечення позивача.
Враховуючи, що 02.04.2024 був останнім робочим днем позивача, за який йому мало бути нараховане та виплачене грошове забезпечення, тому стягненню підлягає грошове забезпечення за час вимушеного прогулу з наступного дня, тобто з 03.04.2024.
Отже, у період з 03.04.2024 по 02.10.2024 застосуванню під час обчислення середньомісячної заробітної плати підлягають положення Порядку № 100, з урахуванням положень Порядку №260.
У вказаний період кількість календарних днів становила 183 дні.
Відповідно до відомостей довідки про доходи позивача виданої ГУНП в Київській області відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 за лютий та березень 2024 року середньомісячна заробітна плата позивача становить 21 773 грн та 21 773 грн відповідно, а середньоденна заробітна плата, складає - 725,77 грн.
Як обумовлено приписами розділу ІІ Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки.
У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
З урахуванням викладеного, на користь позивача підлягає стягненню сума грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, розрахована наступним чином: 725,77 грн х 183 календарних днів, що становить у загальному розмірі - 132 815,91 грн.
Суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність стягнути з Головного управління Національної поліції в Київській області на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 03.04.2024 по 02.10.2024 у розмірі - 132 815,91 грн.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідач повинен допустити негайне виконання рішення суду в частині нарахування і виплати позивачу середньомісячного грошового забезпечення за весь час вимушеного прогулу - в межах одного місячного грошового забезпечення.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що під час розгляду даної справи в суді апеляційної інстанції представник відповідача жодними доводами чи пояснення не спростувала висновки суду першої інстанції та не довела їх протиправність.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду є законним і обґрунтованим, ухваленим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування не має.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу Головного управління Національної поліції в Київській області - залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 02 жовтня 2024 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 31.01.2025.
Головуючий суддя: А.Ю. Кучма
Судді: В.О. Аліменко
Н.В. Безименна