31 січня 2025 р. Справа № 120/12415/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Сала Павла Ігоровича, розглянувши у місті Вінниці в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
20.09.2024 поштою до суду надійшла позовна заява за підписом адвоката, подана від імені та в інтересах ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивач) до військової частини НОМЕР_1 .
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що 03.09.2024 позивач звернувся до відповідача з рапортом про його звільнення з військової служби за сімейними обставинами, а саме у зв'язку наявністю у матері позивача інвалідності II групи та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи.
Листом за № 1714/2908 від 14.09.2024 відповідач повідомив позивача про відмову у задоволенні рапорту через ненадання повного переліку документів, передбачених вимогами чинного законодавства.
Позивач вважає неправомірною бездіяльність відповідача щодо його незвільнення з військової служби за нормами абз. 12 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", а тому просить суд зобов'язати відповідача звільнити його з військової служби із зазначених підстав.
Ухвалою суду від 25.09.2024 відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 та вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
27.09.2024 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач позов заперечує та просить відмовити у його задоволенні.
Відповідач зазначає, що мати позивача, ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ), як повнолітня особа має отримати медичний висновок про необхідність постійного догляду виключно від медико-соціальної експертної комісії, а не від лікарсько-консультативної комісії. Крім того, однією з умов звільнення позивача з військової служби є відсутність інших членів сім'ї першого або другого ступеня споріднення, які могли б забезпечити догляд. Водночас, на думку відповідача, акт обстеження матеріально-побутових умов проживання не підтверджує відсутності таких членів сім'ї, а лише відображає кількість зареєстрованих осіб за відповідною адресою.
Згідно з ч. 5 ст. 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Вивчивши матеріали адміністративної справи та оцінивши доводи сторін на підтримку своїх вимог та заперечень, суд встановив такі обставини справи.
Позивач ОСОБА_1 , будучи мобілізованим, проходить військову службу у військовій частині НОМЕР_2 .
Матір'ю позивача є ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 .
Відповідно до довідки МСЕК серії 12 ААГ № 809543 від 21.05.2024, за результатами повторного огляду ОСОБА_3 встановлено другу групу інвалідності (причина інвалідності - загальне захворювання), безстроково.
Факт інвалідності додатково підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_4 від 05.06.2024.
Згідно з висновком ЛКК Чернівецької районної лікарні Вінницької області від 12.08.2024 за станом здоров'я ОСОБА_2 потребує догляду вдома.
Також, як видно з доданих до позовної заяви документів, відповідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 від 15.08.2011 повнорідний брат позивача, ОСОБА_4 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У нотаріально посвідченій заяві від 23.08.2024 ОСОБА_2 підтвердила, що має лише двох синів: покійного ОСОБА_4 (1984-2011) та ОСОБА_1 (1985 р.н.). Постійний догляд за нею здійснює син ОСОБА_5 , інших дітей або осіб, які б надавали утримання чи допомогу, немає.
Комісійним актом обстеження матеріально-побутових умов проживання від 26.07.2024 зафіксовано, що ОСОБА_1 проживає разом із матір'ю ОСОБА_2 за однією адресою: АДРЕСА_1 .
Крім того, згідно з довідкою Чернівецької селищної ради № 1072 від 11.09.2024 про зареєстрованих осіб у житловому будинку за вищевказаною адресою зареєстровані дві особи: ОСОБА_2 (уповноважений власник) та її син ОСОБА_1 .
Щодо батька позивача - ОСОБА_6 , то відповідно до витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про розірвання шлюбу № 00045323944 від 03.06.2024 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 розірвано 14.07.2008.
03.09.2024 позивач звернувся до відповідача з рапортом про його звільнення з військової служби за сімейними обставинами на підставі абз. 12 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу", а саме у зв'язку наявністю у матері інвалідності другої групи та відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи для здійснення за нею постійного догляду.
У відповідь на вказаний рапорт позивачу надійшов лист відповідача за № 1714/2908 від 14.09.2024, у якому повідомлено про відмову у задоволенні рапорту через ненадання необхідних документів, передбачених вимогами чинного законодавства, для вирішення питання про звільнення військовослужбовця зі служби з вищезазначених підстав.
Позивач вважає неправомірною бездіяльність відповідача щодо його не звільнення з військової служби, а тому вирішив звернутися до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи з урахування зібраних доказів, суд керується такими мотивами.
Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (далі ? Закон № 2232-ХІІ, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно з ч.ч. 1, 2 статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі ? Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
За змістом частини першої, другої статті 2 Закону № 2232-XII військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.
Водночас згідно з ч. 6 ст. 2 Закону № 2232-XII військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, є різновидом військової служби.
В силу приписів ч. 14 ст. 2 Закону № 2232-XII виконання військового обов'язку в особливий період здійснюється з особливостями, визначеними цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Правовою основою військового обов'язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України "Про оборону України", "Про Збройні Сили України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію", інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов'язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ст. 3 Закону № 2232-XII)
Відповідно до ч. 3 ст. 24 Закону № 2232-XII закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
При цьому питання щодо звільнення з військової служби регламентуються статтею. 26 Закону № 2232-XII, зокрема, частиною четвертою цієї статті передбачені підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період: під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану) (пункт 1) та під час воєнного стану (пункт 2).
У зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану", Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/202 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який відтоді неодноразово продовжувався та триває донині.
Відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на таких:
г) через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу);
У свою чергу, частиною 12 статті 26 Закону № 2232-ХІІ визначено, що військовослужбовці звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин на таких підставах:
3) під час дії воєнного стану:
необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Отже, зі змісту наведених правових норм висновується, що військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, за їх бажанням звільняються з військової служби під час воєнного стану у тому числі з необхідності здійснення постійного догляду за одним із своїх батьків, який є особою з інвалідністю першої чи другої групи.
При цьому обов'язковою умовою реалізації військовослужбовцем права на звільнення з військової служби у цьому разі є відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які б могли забезпечувати такий догляд, або якщо інші члени сім'ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я.
Тобто законодавець визначив альтернативні документи, які можуть підтверджувати необхідність здійснення постійного догляду за особою і такими документи є або висновок МСЕК, або висновок ЛКК.
Аналізуючи в цьому контексті доводи відповідача про те, що для застосування відповідних підстав для звільнення з військової служби позивач надав висновок лікарсько-консультативної комісії про потребу у догляді за матір'ю ОСОБА_2 , а не висновок, отриманий від медико-соціальної експертної комісії, суд зазначає таке.
Визначення терміну "медичний висновок" наведене у пункті 3 Порядку ведення Реєстру медичних висновків в електронній системі охорони здоров'я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України "Деякі питання ведення Реєстру медичних висновків в електронній системі охорони здоров'я" від 18.09.2020 № 2136, як електронний документ, що формується на підставі медичних записів (без відмітки про відміну запису) в системі та містить висновок лікаря про тимчасову або постійну втрату працездатності, придатність до певних видів діяльності, про стан здоров'я пацієнта або щодо інших питань, визначених законодавством.
У пункті 3 Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, що сталися з поліцейськими, затвердженому наказом Міністерства внутрішніх справ України від 05.10.2020 № 705, медичний висновок визначено як висновок у формі рішення лікарсько-консультативної комісії (лікарсько-експертної комісії) закладу охорони здоров'я (у разі нещасного випадку та/або гострого професійного захворювання (отруєння) за місцем амбулаторного обліку, лікування або обстеження потерпілого поліцейського.
Також, як зазначено у пункті 3 Порядку розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2019 № 337, медичний висновок - це висновок у формі рішення лікарсько-консультативної комісії (лікарсько-експертної комісії) закладу охорони здоров'я (у разі нещасного випадку та/або гострого професійного захворювання (отруєння) та висновок у формі рішення лікарсько-експертної комісії спеціалізованого профпатологічного закладу охорони здоров'я (у разі хронічного професійного захворювання (отруєння) за місцем амбулаторного обліку, лікування або обстеження потерпілого про встановлення зв'язку погіршення стану здоров'я працівника з впливом на нього важкості та напруженості трудового процесу, небезпечних, шкідливих виробничих факторів, психоемоційних причин або протипоказань за станом здоров'я виконувати роботу.
Таким чином, з наведеного слідує, що медичний висновок є документом, який містить об'єктивні дані про стан здоров'я особи та видається з питань, пов'язаних з таким станом здоров'я.
Суб'єктами формування чи видачі медичного висновку вважаються лікарі, лікарсько-консультативні та лікарсько-експертні комісії закладів охорони здоров'я.
У свою чергу, відповідно до пунктів 19, 24 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317, комісія (МСЕК) проводить засідання у повному складі і колегіально приймає рішення. Відомості щодо результатів експертного огляду і прийнятих рішень вносяться до акта огляду та протоколу засідання комісії, що підписуються головою комісії та її членами і засвідчуються печаткою. Комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії органові, в якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги. За місцем роботи зазначених осіб надсилається повідомлення щодо групи інвалідності та її причини, а у разі встановлення ступеня втрати професійної працездатності - витяг з акта огляду комісії про результати визначення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у додаткових видах допомоги.
Тобто, за результатами проведеного лікування чи обстеження лікар, лікарсько-консультативна комісія та лікарсько-експертна комісія можуть формувати медичний висновок, а МСЕК за результатами проведеного огляду - складати довідку, акт огляду (витяг з акту огляду) та протокол засідання комісії.
Щодо повноважень ЛКК та МСЕК на видачу медичного висновку про необхідність здійснення постійного догляду, то згаданим вище Положенням про МСЕК регламентована процедура проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.
Відповідно до підпункту 1 пункту 11 цього Положення міські, міжрайонні, районні комісії визначають:
- ступінь обмеження життєдіяльності осіб, що звертаються для встановлення інвалідності, потребу в сторонньому нагляді, догляді або допомозі, реабілітації, реабілітаційний потенціал, групу інвалідності, причину і час її настання, професію, з якою пов'язане ушкодження здоров'я, а також ступінь втрати професійної працездатності (у відсотках) працівників, які одержали ушкодження здоров'я, пов'язане з виконанням ними трудових обов'язків;
- потребу осіб з інвалідністю у забезпеченні їх технічними та іншими засобами реабілітації, виробами медичного призначення на підставі медичних показань і протипоказань, а також з урахуванням соціальних критеріїв;
- потребу осіб з інвалідністю, потерпілих від нещасного випадку на виробництві, із стійкою втратою працездатності у медичній та соціальній допомозі, в тому числі у додатковому харчуванні, ліках, спеціальному медичному, постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі, побутовому обслуговуванні, протезуванні, санаторно-курортному лікуванні, придбанні спеціальних засобів пересування;
- ступінь стійкого обмеження життєдіяльності хворих для направлення їх у стаціонарні відділення центрів соціального обслуговування;
- причини смерті особи з інвалідністю або особи, ступінь втрати працездатності якої визначений комісією у відсотках на підставі свідоцтва про смерть у разі, коли законодавством передбачається надання пільг членам сім'ї померлого.
У наведеному формулюванні прав та обов'язків МСЕК відсутнє поняття "постійного догляду", є лише право визначати необхідність догляду, стороннього нагляду, але аж ніяк не постійного догляду. При цьому доцільно звернути увагу на те, що поняття "сторонній догляд" не є тотожним поняттю "постійний догляд", позаяк перше говорить про те, ким надається догляд, а друге, коли надається такий догляд. До того ж "постійний догляд" це безперервний догляд, який надається особі, що не здатна до самообслуговування, догляд, який надається без будь-якого часового обмеження, суцільним порядком.
Водночас, відповідно до Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, затвердженого наказу Міністерства охорони здоров'я від 09.04.2008 № 189, при лікувально-профілактичних закладах охорони здоров'я утворюються ЛКК (пункту 1 розділу III).
Згідно з пунктом 3 розділу ІІІ цього Порядку до основних завдань ЛКК належить:
1) видача документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи, відповідно до вимог пункту 4 розділу IV цього Порядку;
2) здійснення направлення хворих на огляд та обстеження до МСЕК для встановлення інвалідності;
3) надання до МСЕК документів хворого, направленого на огляд та обстеження;
4) вжиття заходів щодо перевірки та усунення недоліків у суб'єкта господарювання, що були виявлені за результатом перевірки уповноваженими лікарями, перелік яких затверджується правлінням Пенсійного фонду України, обґрунтованості медичних висновків про тимчасову непрацездатність (у разі звернення керівника суб'єкта господарювання).
Пункт 4 розділу ІV Порядку організації експертизи тимчасової втрати працездатності, визначає, що ЛКК видає такі документи, що засвідчують тимчасову непрацездатність особи:
- форму рішення для встановлення причинно-наслідкового у зв'язку захворювання з умовами праці;
- висновки або рекомендації щодо догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку, а в разі, коли дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний), - до досягнення дитиною 16-річного віку.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 09.03.2021 № 407 "Про затвердження форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення, що використовуються у закладах охорони здоров'я" затверджено Інструкцію щодо заповнення форми первинної облікової документації № 080-4/о "Висновок про наявність порушення функцій організму через які невиліковно хворі особи не можуть самостійно пересуватися та самообслуговуватися і потребують соціальної послуги з догляду на непрофесійній основі".
Згідно з пунктами, 2, 3 цієї Інструкції такий висновок надається закладами охорони здоров'я усіх рівнів надання медичної допомоги; висновок заповнюється членами лікарської комісії на підставі заповненої лікарем загальної практики-сімейної медицини форми первинної облікової документації № 025/о "Медична карта амбулаторного хворого № _____", затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 14.02.2012 № 110, зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 28.04.2012 за № 661/20974.
Повноваження ЛЛК визначені ще в одному нормативно-правовому акті - наказі Міністерства охорони здоров'я України 31.07.2013 № 667 "Про затвердження форми висновку лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи II групи внаслідок психічного розладу та Інструкції про порядок його надання". В цій Інструкції мова йде про те, що висновок лікарської комісії медичного закладу щодо необхідності постійного стороннього догляду за особою з інвалідністю І чи II групи внаслідок психічного розладу видається лікарською консультативною комісією закладу охорони здоров'я за місцем проживання чи реєстрації особи з інвалідністю (пункту 1).
Дійсно, неможливо не звернути увагу на певну неузгодженість термінів та понять у нормативно-правових актах стосовно питання "яким документом необхідно підтверджувати необхідність здійснення постійного догляду" та "який орган має видавати цей документ".
Разом з тим суд враховує, що нормами абз. 12 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-XII визначено два альтернативних документи для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за особою: або висновок МСЕК, або ЛКК.
Також, як видно з аналізу повноважень МСЕК, передбачених Положенням № 1317, остання може визначати потребу виключно в сторонньому нагляді, догляді або допомозі осіб з інвалідністю, а також осіб, яким визначена ступінь втрати професійної працездатності.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21.02.2024 у справі № 120/1909/23.
З огляду на викладене суд не погоджується з доводами відповідача про те, що лише висновок медико-соціальної експертної комісії є єдиним належним документом на підтвердження про потреби у здійсненні постійного догляду за повнолітньою особою в цілях застосування відповідних підстав для звільнення військовослужбовця з військової служби.
В той же час, суд відхиляє твердження відповідача про те, що висновок ЛКК не може бути визнаний як документ для звільнення позивача зі служби, виходячи з положень постанови Кабінету Міністрів України № 413 від 12.06.2013 "Про затвердження переліку сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу" (далі - Постанова № 413, у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Суд зазначає, що вказана постанова визначає Перелік сімейних обставин та інших поважних причин, що можуть бути підставою для звільнення громадян з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу та передбачає, що військовослужбовці, крім військовослужбовців строкової військової служби, та особи рядового і начальницького складу на їх прохання можуть бути звільнені з військової служби та із служби осіб рядового і начальницького складу, зокрема, через такі сімейні обставини та інші поважні причини:
- необхідність постійного стороннього догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії для осіб віком понад 18 років чи лікарсько-консультативної комісії для осіб до 18 років.
Однак відповідач помилково поширює зазначені вимоги на спірні правовідносини, для регулювання яких Постанова № 413 не може застосовуватися.
Суд наголошує, що постановою Кабінету Міністрів України від 21.05.2024 № 582 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 12 червня 2013 р. № 413", яка набрала чинності 22.05.2024, до Постанови № 413 були внесені зміни та, зокрема, її вступну частину викладено у новій редакції:
"Відповідно до статті 106 Кодексу цивільного захисту України, статті 22 Закону України "Про Національне антикорупційне бюро України", пункту 28 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Збройних Сил України, затвердженого Указом Президента України від 29 жовтня 2012 р. № 618, пункту 35 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Національної гвардії України, затвердженого Указом Президента України від 10 серпня 2012 р. № 470, пункту 41 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 5 травня 2014 р. № 452, пункту 124 Положення про проходження громадянами України служби у військовому резерві Державної прикордонної служби України, затвердженого Указом Президента України від 25 жовтня 2019 р. № 775, Кабінет Міністрів України постановляє:".
Тобто на час звернення позивача з рапортом про звільнення з військової служби та його розгляду відповідачем, Постанова № 413 вже не вважалася тим нормативно-правовим актом, який підлягає застосуванню для підстав звільнення з військової служби відповідно до ст. 26 Закону № 2232-XII (як це було раніше).
Стосовно доводів відповідача щодо необхідності доведення відсутності інших осіб, які можуть здійснювати догляд за хворою матір'єю позивача, то суд виходить з наступного.
Нормами Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" не передбачено переліку осіб, які відносяться до членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення особи, яка потребує постійного догляду.
Поряд з цим відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно з абз. 2 резолютивної частини рішення Конституційного суду України № 5-рп/99 від 03.06.1999 року (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім'ї"), до кола членів сім'ї військовослужбовця належать його (її) дружина (чоловік), їхні діти і батьки.
Житлове законодавство також широко використовує поняття "член сім'ї". Так, стаття 64 Житлового кодексу до членів сім'ї наймача відносить дружину наймача, їхніх дітей і батьків; членами сім'ї наймача також можуть бути визнані й інші особи, якщо вони постійно проживають разом і ведуть із ним спільне господарство.
Окрім кодифікованих нормативно-правових актів, законодавець застосовує поняття "член сім'ї" і в інших правових документах, де висловлені різні підходи до його розуміння: члени сім'ї - це особи, які перебувають у шлюбі; проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою; їхні діти; особи, які перебувають під опікою чи піклуванням; є родичами прямої або непрямої лінії споріднення за умови спільного проживання (Закон України "Про попередження насильства в сім'ї"); члени сім'ї - це особи, які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, в тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою і піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки, у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі (Закон України "Про засади запобігання і протидії корупції"); члени сім'ї - це діти, у тому числі усиновлені, зачаті за життя загиблої (померлої) особи та народжені після її смерті, а також діти, стосовно яких загиблу (померлу) особу за її життя було позбавлено батьківських прав; вдова (вдівець);батьки (усиновлювачі) загиблої (померлої) особи, якщо вони не були позбавлені стосовно неї батьківських прав або їхні батьківські права були поновлені на час її загибелі (смерті); внуки загиблої (померлої) особи, якщо на момент її загибелі (смерті) їх батьки загинули (померли); жінка (чоловік), з якою (з яким) загибла (померла) особа проживали однією сім'єю, але не перебували у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, за умови що цей факт встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили; утриманці загиблої (померлої) особи, визначені відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (ст. 16-1 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей").
Отже, член сім'ї (у сімейно-правовому аспекті) - це особа, яка має тісний правовий зв'язок із сім'єю, що ґрунтується на шлюбі, спорідненні, усиновленні, інших формах влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, характеризується спільністю життя та інтересів, наявністю взаємних прав і обов'язків, передбачених сімейним законодавством.
Приписами абзацу другого частини першої статті 1265 Цивільного кодексу України унормовано, що ступінь споріднення визначається за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця. Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.
Статтею 1261 Цивільного кодексу України визначено, що у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1262 Цивільного кодексу України у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.
Підпунктом 14.1.263 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України передбачено, що членами сім'ї фізичної особи першого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її батьки, її чоловік або дружина, діти такої фізичної особи, у тому числі усиновлені.
Членами сім'ї фізичної особи другого ступеня споріднення для цілей розділу IV цього Кодексу вважаються її рідні брати та сестри, її баба та дід з боку матері і з боку батька, онуки.
Безспірним є той факт, що ОСОБА_2 є матір'ю позивача ОСОБА_1 .
Водночас у рапорті позивач зазначив про відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які б могли здійснювати догляд за його хворою матір'ю.
На підтвердження цього позивач надав свідоцтво про смерть рідного брата та нотаріально посвідчену заяву матері про відсутність інших родичів.
До позовної заяви додано також витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про розірвання шлюбу між його батьками.
Таким чином, вказані докази у своїй сукупності доводять відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які можуть здійснювати догляд ОСОБА_2 .
Натомість протилежного відповідачем під час розгляду справи не доведено і, ставлячи під сумнів заяву позивача, відповідач не надав жодних доказів, які б підтверджували існування членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, здатних забезпечувати догляд за матір'ю позивача.
Суд погоджується з доводами відповідача в тій частині, що реєстрація позивача та його матері за однією адресою, як зазначено у довідці про зареєстрованих осіб, лише підтверджує факт проживання за однією адресою, але не виключає можливості існування інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які могли б здійснювати догляд.
Так само акт обстеження матеріально-побутових умов засвідчує факт спільного проживання позивача з матір'ю, але не підтверджує відсутність інших осіб, здатних виконувати обов'язок з догляду.
З іншого боку, разом з іншими наданими позивачем документами вищевказані довідка та акт є тими доказами, які опосердковано доводять наявність такої обов'язкової умови для звільнення з військової служби, як відсутність інших членів сім'ї першого чи другого ступеня споріднення, які б могли забезпечувати догляд батька чи матері військовослужбовця, які є особами з інвалідністю I або II групи.
Щодо вимоги відповідача надати довідку про склад сім'ї, то таку суд вважає неправомірною, оскільки відповідна форма документа втратила чинність на підставі наказу Міністерства соціальної політики України від 17 липня 2019 року № 1106.
Підсумовуючи суд зазначає, що відмова відповідача у звільненні позивача з військової служби є необґрунтованою та не відповідає критеріям правомірності, вміщеним у ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема, не враховує всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та принципу пропорційності, який передбачає баланс між можливими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, які переслідує рішення.
Відтак адміністративний позов в частині визнання протиправною відмову відповідача у звільненні ОСОБА_1 з військової служби на підставі абз. 12 п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону № 2232-ХІІ підлягає задоволенню.
Згідно з пп. 5.1. п. 5 Рішення Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у ч. 3 ст. 129 цієї Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об'єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, як наголосив Конституційний Суд України в абзаці 1 пп. 3.2 п. 3 мотивувальної частини Рішення від 02 листопада 2011 року № 13-рп/2011, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист.
Відповідно до висновків Європейського суду з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України", заява № 63566/00, п. 25, суд зобов'язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент в цілях виконання зобов'язання за п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Завданням адміністративного судочинства є перевірка правомірності дій суб'єкта владних повноважень, відповідності його рішень критеріям, які пред'являються до рішень суб'єктів владних повноважень.
За результатами розгляду справи, в межах предмету позову та на основі наявних у справі доказів суд доходить висновку, що відповідач неналежно розглянув рапорт позивача про звільнення з військової служби та прийняв передчасне і протиправне рішення, яким відмовив позивачу у реалізації такого права.
За змістом положень ч. 4 ст. 245 КАС України суд може зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача лише в тому разі, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом. Інакше суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Якщо ж таким суб'єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання суб'єктом звернення усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб'єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов'язати суб'єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.
Отже, критеріями, які впливають на обрання судом способу захисту прав особи в межах вимог про зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити певні дії, є встановлення судом додержання суб'єктом звернення усіх передбачених законом умов для отримання позитивного результату та наявність у суб'єкта владних повноважень права діяти при прийнятті рішення на власний розсуд.
Такий підхід, встановлений процесуальним законодавством, є прийнятним не лише при розгляді вимог щодо протиправної бездіяльності суб'єкта владних повноважень, але й у випадку розгляду вимог про зобов'язання відповідного суб'єкта вчинити дії після скасування його адміністративного акта.
Тобто адміністративний суд не обмежений у виборі способів відновлення права особи, порушеного владними суб'єктами, і вправі обрати найбільш ефективний спосіб відновлення порушеного права, який відповідає характеру такого порушення з урахуванням обставин конкретної справи. Перебирання непритаманних суду повноважень державного органу не відбувається за відсутності обставин для застосування дискреції.
Суд зазначає, що позивач помилково просить визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо незвільнення його з військової служби, адже, як встановлено судом, за результатами розгляду поданого рапорту позивачу було відмовлено у його задоволенні.
Однак, у зв'язку з визнанням такої відмови протиправною в судовому порядку, процедура розгляду питання щодо звільнення позивача, як військовослужбовця, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації, за сімейними обставинами вважається незакінченою і відповідач, реалізуючи свої повноваження на підставі законодавства та з урахування висновків суду повинен повторно розглянути заяву позивача та прийняти обґрунтоване рішення по суті питання.
Ухвалюючи рішення про повторний розгляд відповідачем ініційованого позивачем питання суд, окрім вищенаведеного, враховує також ту обставину, що витяг про розірвання шлюбу між батьками до рапорту не додався, що вплинуло на об'єктивність оцінки відповідачем обставин, пов'язаних з відсутністю чоловіка матері позивача як члена сім'ї першого ступеня споріднення, здатного здійснювати догляд.
Крім того, висновком ЛКК Чернівецької районної лікарні Вінницької області від 12.08.2024 був дійсним до 12.11.2024, а отже, потребує актуалізації.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до положень ст.ст. 9, 90 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до п. 29 рішення ЄСПЛ у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 року статтю 6 пункт 1 Конвенції не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Також суд враховує Висновок № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Крім того, суд бере до уваги позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності, суд приходить до переконання, що адміністративний позов ОСОБА_1 слід задовольнити частково, обравши належний спосіб захисту його прав та інтересів у спірних правовідносинах.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, а будь-яких інших судових витрат у справі не встановлено, питання про їх розподіл не вирішується.
Керуючись ст.ст. 242, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо відмови у задоволенні рапорту ОСОБА_1 про звільнення з військової служби за сімейними обставинами.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 з урахуванням правової оцінки, наданої судом за результатами розгляду цієї справи, повторно розглянути рапорт ОСОБА_1 про звільнення з військової служби відповідно до абзацу 12 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
В решті позову відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У випадку розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Інформація про учасників справи:
1) позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_6 , місце проживання: АДРЕСА_2 );
2) представник позивача: адвокат Огородник Олег Миколайович (РНОКПП НОМЕР_7 , адреса для листування: просп. Юності, буд. 18, м. Вінниця, 21021);
3) відповідач: військова частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_8 , місцезнаходження: АДРЕСА_3 ).
Повне судове рішення складено 31.01.2025.
Суддя Сало Павло Ігорович