м. Вінниця
31 січня 2025 р. Справа № 120/9825/24
Вінницький окружний адміністративний суд у складі судді Чернюк Алли Юріївни, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання протиправним та скасування наказу
До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" про визнання протиправним та скасування наказу.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю, на думку позивача, наказу Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" №85/ос-24 від 03.06.2024 року в частині її звільнення.
Ухвалою суду від 30.07.2024 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк на усунення її недоліків.
У встановлений судом строк представником позивача усунуто недоліки, зазначені в ухвалі від 30.07.2024 року.
Ухвалою від 12.08.2024 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
04.09.2024 року до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Обґрунтовуючи відзив представник відповідача зазначає, що при призначенні ОСОБА_1 на посаду молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1» з 25 серпня 2023 року, їй було повідомлено, що на неї розповсюджуються порядок та умови проходження служби які передбачені для поліцейських Національної поліції України, та вона несе дисциплінарну відповідальність передбачену ЗУ "Про національну поліцію" та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ затвердженого 22 лютого 2006 року ЗУ № 3460-IV. А тому, посилання позивачки на ЗУ "Про державну службу", яким на думку позивачки, повинна була керуватись адміністрація установи при притягненні ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення, представник відповідача вважає безпідставними та просить відмовити в задоволенні позовних вимог.
Дослідивши наявні у справі докази та письмові аргументи, викладені сторонами, суд встановив, що старший сержант внутрішньої служби ОСОБА_1 , займала посаду молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1».
На підставі наказу Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" № 85/ОС-24 від 03.06.2024 року «про особовий склад» у відповідності із Законом України «Про національну поліцію» звільнено за .10 ч. 1 ст. 77 (у разі набуття законної сили рішення суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення пов'язаного з корупцією, або кримінальним правопорушенням) Закону України «Про національну поліцію» старшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 , молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1».
Зі змісту наказу вбачається, що підставою для звільнення стала постанова Вінницького міського суду Вінницької області від 04.04.2024 року справа № 127/8957/24, рішення набуло законної сили 16.04.2024 року.
Не погоджуючись з вказаним наказом Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)", позивач звернулася з даним позовом до суду.
Так, обґрунтовуючи позовні вимоги, представник позивача зазначає, що ОСОБА_1 звільнено на підставі Закону України «Про національну поліцію», однак, на її переконання до працівників державної кримінально-виконавчої служби не може застосовуватись норми ЗУ «Про національну поліцію», адже на останніх поширюються норми ЗУ «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», а також ЗУ «Про державну службу».
Отже, для вирішення даної справи слід з'ясувати, чи розповсюджують на позивача, як працівника державної кримінально-виконавчої служби, положення ЗУ «Про національну поліцію».
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та вищезазначеним доводам сторони позивача, суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України Про Державну кримінально-виконавчу службу України № 2713-IV від 23.06.2005 (далі - Закон № 2713-IV).
Відповідно до статті 1 Закону № 2713-IV на Державну кримінально-виконавчу службу України покладається завдання щодо здійснення державної політики у сфері виконання кримінальних покарань.
Правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України (стаття 3 цього ж Закону).
За змістом положень частини першої статті 6 Закону №2713-IVДержавна кримінально-виконавча служба України відповідно до закону здійснює правозастосовні та правоохоронні функції і складається з центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я, підприємств установ виконання покарань, інших підприємств, установ і організацій, створених для забезпечення виконання завдань Державної кримінально-виконавчої служби України.
Структура, штати територіальних органів управління, підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охорони здоров'я та положення про них затверджуються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань (частина 4 статті 6 цього Закону).
Відповідно до частини першої та другої статті 14 Закону №2713-IV до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).
Служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Громадяни України, які вперше зараховуються на посади рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби та у відповідних випадках пройшли встановлений строк випробування, складають присягу (частина четверта статті 14 Закону).
Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України зобов'язаний неухильно виконувати закони України, додержуватися норм професійної етики, гуманно ставитися до засуджених і осіб, узятих під варту. Жорстокі, нелюдські або такі, що принижують людську гідність, дії є несумісними зі службою і роботою в органах, установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (частина перша статті 16 цього Закону).
Статтею 18 Закону №2713-IV визначені права та обов'язки посадових і службових осіб органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів.
Так, частиною першою цієї статті визначено, що посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов'язані, зокрема: 1) виконувати покарання відповідно до вимог кримінально-виконавчого законодавства; 2) забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених і осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань; 3) виконувати вироки, постанови і ухвали суду, а також рішення, прийняті прокурорами і слідчими в установленому законом порядку і в межах їх компетенції; тримати осіб, узятих під варту; 6) забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на прилеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов'язків, установлених законом; 8) забезпечувати безпеку засуджених і осіб, узятих під варту, персоналу і громадян, які перебувають на території установ виконання покарань та слідчих ізоляторів; 11) забезпечувати охорону, ізоляцію та нагляд за засудженими і особами, узятими під варту; здійснювати заходи щодо розшуку осіб, які вчинили втечу з установ виконання покарань і слідчих ізоляторів, та засуджених, які ухиляються від покарань, не пов'язаних з позбавленням волі; 15) створювати належні умови для тримання засуджених і осіб, узятих під варту, їх комунально-побутового і медико-санітарного забезпечення;18) здійснювати контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням або умовно-достроково; 20) здійснювати інші повноваження, передбачені законом.
Відповідно до частини третьої статті 21 Закону №2713-IV персонал Державної кримінально-виконавчої служби України під час виконання покладених на нього обов'язків керується законами та іншими нормативно-правовими актами, діє на підставі та в межах своїх повноважень.
Пунктом 5 частини другої статті 13 Закону № 2713-ІV встановлено, що порядок призначення і звільнення з посад, права, обов'язки та умови служби працівників підприємств установ виконання покарань, які мають спеціальні звання рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, визначаються відповідно до законодавства.
Згідно частиною п'ятою статті 23 Закону на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України Про Національну поліцію, а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Під умовами та порядком проходження служби слід розуміти також дисциплінарну відповідальність працівників ДКВС.
Отже, вищезазначеними положеннями Закону № 2713-ІV спростовуються посилання позивачки на ЗУ "Про державну службу", яким на її думку, повинна була керуватись адміністрація установи при притягненні ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді звільнення.
Інших обґрунтувань щодо незаконності наказу Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" №85/ос-24 від 03.06.2024 року, позивачем вказано не було.
Окрім того, як зазначає відповідач та не заперечується позивачем, при призначенні ОСОБА_1 на посаду молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1» з 25 серпня 2023 року, їй було повідомлено, що на неї розповсюджуються порядок та умови проходження служби які передбачені для поліцейських Національної поліції України, та вона несе дисциплінарну відповідальність передбачену ЗУ "Про національну поліцію" та Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ затвердженого 22 лютого 2006 року ЗУ № 3460-IV.
Згідно п.10 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про національну поліцію" працівник підлягає звільненню у разі набуття законної сили рішення суду щодо притягнення до відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення пов'язаного корупцією.
Окрім того відповідно до п. 4 ч. 8 ст. 14 ЗУ "Про державну кримінально-виконавчу службу" - "Особи рядового і начальницького складу Державної кримінально- виконавчої служби України, яких притягнуто до відповідальності за корупційні або пов'язані з корупцією правопорушення, а також активи яких чи активи, набуті за їх дорученням іншими особами або в інших передбачених статтею 290 Цивільного процесуального кодексу України випадках, визнано необґрунтованими, підлягають звільненню із служби у триденний строк з дня отримання відповідним органом або установою виконання покарань копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили."
Враховуючи, що постанова Вінницького міського суду Вінницької області від 04.04.2024 року в справі №127/8957/24, згідно якої ОСОБА_1 було визнано винною в скоєні адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 172-6 КУпАП, набула законної сили 16.04.2024 року, старшого сержанта внутрішньої служби ОСОБА_1 у відповідності до вимог ч. 5 ст. 23 ЗУ "Про державну кримінально-виконавчу службу" та п. 10 ч. 1 ст. 77 ЗУ "Про національну поліцію" було на законних підставах звільнено з посади молодшого інспектора 2 категорії відділу режиму і охорони державної установи «Вінницька установа виконання покарань № 1».
Суд акцентує увагу на тому, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно із положеннями статті 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. При цьому, в силу положень ст. 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, довести правомірність своїх дій чи бездіяльності відповідно до принципу офіційності в адміністративному судочинстві зобов'язаний суб'єкт владних повноважень. Разом з тим, згідно з принципом змагальності позивач має спростувати доводи суб'єкта владних повноважень, якщо заперечує їх обґрунтованість.
Натомість в даному випадку позивачем не доведено та не підтверджено належними доказами доводи на обґрунтування підстав неправомірності оспорюваного наказу.
З огляду на викладене, з урахуванням наведених норм чинного законодавства та встановлених обставин, суд вважає, що наказ Державної установи "Вінницька установа виконання покарань (№1)" №85/ос-24 від 03.06.2024 року в частині звільнення позивача зі служби відповідає вимогам частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Позовні вимоги про зобов'язання відповідача поновити позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню, оскільки є похідними від позовних вимог, в задоволенні яких відмовлено.
Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом змагальності сторін, диспозитивності та офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Враховуючи викладене, на підставі наданих доказів у їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд дійшов висновку, що позовна заява не підлягає задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.
Відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі відмови в задоволенні позову судові витрати не присуджуються на користь сторони за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -
У задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Інформація про учасників справи:
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 )
Відповідач: Державна установа "Вінницька установа виконання покарань (№1)" (вул. Брацлавська, 2, м. Вінниця, Вінницька область, 21001, код ЄДРПОУ: 08562602)
Суддя Чернюк Алла Юріївна