30 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 260/3627/24 пров. № А/857/21050/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Затолочного В.С.,
суддів: Гудима Л.Я., Качмара В. Я.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 липня 2024 року у справі № 260/3627/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до НОМЕР_1 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2 ) про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії (рішення суду першої інстанції ухвалене суддею Калинич Я.М. у м. Ужгороді в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження (без виклику учасників справи)), -
ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся з адміністративним позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_2 ) (далі також - ВЧ НОМЕР_2 , відповідач), у якому просив суд:
- визнати не чинним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону України від 16.05.2024 року, винесене відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
- зобов'язати ВЧ НОМЕР_2 надати дозвіл на перетинання державного кордону України громадянину України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 липня 2024 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись із вказаним рішенням, його оскаржив позивач, оскільки вважає його незаконним, прийнятим з неповним з'ясуванням обставин справи та неправильним застосуванням норм матеріального права, просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційних вимог вказує, що відповідачем безпідставно відмовлено позивачу в перетині державного кордону на виїзд з України. Вважає, що таке рішення, прийняте відповідачем, не відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки позивач має право на перетин державного кордону України як чоловік, який самостійно виховує дитину віком до 18 років та не підлягає призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідач не скористався правом подання відзиву на апеляційну скаргу. Відповідно до частини четвертої статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) відсутність відзиву не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні), суд вважає за можливе розглядати справу в порядку письмового провадження відповідно до положень пункту 3 частини першої статті 311 КАС України.
У відповідності до вимог частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є громадянином України.
Між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 19.03.1994 року був укладений шлюб.
Подружжя має спільних дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
26.02.2018 року заочним рішенням іноземного суду шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. Місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , визначено з батьком на підставі угоди сторін.
11.06.2018 року ОСОБА_1 отримав українське громадянство та тимчасове посвідчення громадянина України. Після припинення російського громадянства, позивач отримав паспорт громадянина України.
Ухвалою Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 року визнано на території Україні - заочне рішення мирового судді судової дільниці № 78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) Черняєва А.В. від 26.02.2018 року у справі № 2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Позивач 14.03.2023 року, прибув до пункту пропуску «Шегині» з метою здійснення перетину державного кордону на виїзд з України, супроводжуючи свою неповнолітню дочку, ОСОБА_4 , на навчання до Чеської республіки. На підтвердження правомірності такого перетину відповідачу були надані, разом із паспортом громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення військовозобов'язаного від 21.12.2020 № ВОБ/115, у якому міститься відмітка про те, що на підставі абзацу 5 частини 1 статті 23 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацією» (далі також - Закон № 3543-XII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ОСОБА_1 користується правом на відстрочку від мобілізації за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 підполковника ОСОБА_6 .
Крім того, при перетині кордону, позивач повідомив старшому лейтенанту ОСОБА_7 , що 28 лютого 2022 року у зв'язку із військовою агресією Російської Федерації проти України, побоюючись за життя та здоров'я своєї доньки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , він переправив її до Чеської республіки, яка наразі навчається у початковій школі у місті Прага, Чеська республіка.
Разом з тим, позивач надав заочне рішення мирового судді судової дільниці № 78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) Черняєва A.B. від 26.02.2018 року у справі № 2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та визначено місце проживання дітей, зокрема й ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , разом з ОСОБА_1 , вищезгадане рішення іноземного суду було визнане на території України на підставі ухвали Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 року справа № 297/3196/23.
Рішенням від 16.05.2024 відповідачем було відмовлено ОСОБА_1 в перетині державного кордону. В обґрунтування, відповідач зазначив, що позивачем не було надано на паспортний контроль відповідних документів, які б надавали право на перетин кордону на виїзд з України в умовах правового режиму воєнного стану.
Вважаючи вищезазначене рішення відповідача протиправним, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Задовольняючи адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що наявність у позивача права на відстрочення від призову на військову службу під час мобілізації не гарантує йому беззаперечного права на перетинання державного кордону для виїзду з України.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у апеляційній скарзі, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів встановила наступне.
Відповідно до частини першої статті 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Наведене кореспондується також з положеннями статті 1 Закону України від 21 січня 1994 року № 3857-XII «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» (далі також - Закон № 3857-XII). При цьому вказаною статтею також передбачено, що на громадян України, які звернулися з клопотанням про виїзд з України, поширюються усі положення чинного законодавства, вони користуються всіма правами і несуть встановлені законом обов'язки.
Відповідно до статті 64 Конституції України, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Воєнний стан в розумінні положень статті 1 Закону № 389-VIII - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону № 389-VIII).
Приписами частини першої статті 8 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» (далі також - Закон № 389-VIII) передбачено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану:
встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів (пункт 6 частини першої статті 8 Закону № 389-VIII);
забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби (пункт 16 частини першої статті 8 Закону № 389-VIII).
Отже, право особи на вільний перетин державного кордону України, згідно з положеннями Конституції України та законодавчих норм, може бути обмежено в умовах воєнного стану.
Указом президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», який затверджений Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Пунктом 3 вказаного вище Указу у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону № 389-VIII.
У подальшому воєнний стан був неодноразово продовжений відповідними Указами Президента України і триває досі.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.
Відповідно до статті 1 Закону № 3543-XII мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Відповідно до вимог Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов'язок і військову службу» (далі також - Закон № 2232-XII), на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років.
Із вищевказаного слідує, що станом на час виникнення спірних у цій справі в Україні діяв воєнний стан та було оголошено загальну мобілізацію, а тому конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежувалось законодавством.
Разом з тим, статтею 23 Закону № 3543-XII передбачена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Згідно абзацу 4 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, зокрема, жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Апеляційний суд звертає увагу, що процедури надання відстрочки від призову на військову службу та надання права на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за змістом правовими процедурами.
Згідно із пунктом 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 р. № 1455 (далі також - Порядок № 1455, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і порядок розв'язання спорів у цій сфері визначено Законом № 3857-XII.
Частиною другою статті 3 Закону № 3857-XII встановлено, що правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Правила перетинання державного кордону громадянами України були затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 р. № 57 (далі також - Правила № 57).
Пунктом 1 Правил № 57 визначено, що ці Правила визначають порядок перетинання громадянами України державного кордону.
Як зазначено у пункті 2 Правил № 57, перетинання громадянами України (далі - громадяни) державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну:
1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
2) дипломатичний паспорт;
3) службовий паспорт;
4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий);
5) посвідчення особи моряка;
6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім паспортних документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Відповідно до пункту 2-6 Правил № 57 у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов'язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому і третьому частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а також пункті 2-14 цих Правил.
У відповідності до приписів абзацу 2 пункту 2-14 Правил № 57 пропуск через державний кордон жінки (у тому числі тієї, яка є усиновлювачем, опікуном, піклувальником, однією з прийомних батьків або однією з батьків-вихователів) та/або чоловіка, який є одиноким батьком, одиноким усиновлювачем або опікуном, піклувальником, прийомним батьком чи батьком-вихователем (за умови, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері), із числа зазначених у цьому пункті осіб, які мають або виховують дитину/дітей віком до 18 років, під час їх виїзду за межі України з метою відвідування таких дітей, які перебувають за межами України, або для супроводження таких дітей для виїзду за межі України здійснюється уповноваженими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних підтвердних документів.
На переконання колегії суддів апеляційного суду системний аналіз положень Правил № 57 дає підстави для висновку про те, що право на перетин державного кордону не є безумовним для будь-якої особи, яка має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації.
Колегія суддів звертає увагу, що порядок надання відстрочки від призову на військову службу та надання права на перетин державного кордону в умовах воєнного стану є різними за змістом правовими процедурами.
Хоча обставини, за яких особа не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, певною мірою кореспондують підставам, які надають право на здійснення перетину державного кордону, однак правові процедури застосування останніх ретельно регламентовані Правилами № 57.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що при прибутті до місця перетину державного кордону України, позивачем було надано посадовим особам відповідача наступні документи:
- паспорт громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_3 (закордонний паспорт);
- свідоцтво про народження доньки ОСОБА_4 серії НОМЕР_4 , разом із нотаріально засвідченим перекладом такого на українську мову;
- заочне рішення іноземного суду від 26.02.2018 року про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , яким місце проживання дітей ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 визначено з батьком на підставі угоди сторін;
- ухвалу Берегівського районного суду Закарпатської області від 20 березня 2024 рок, якою визнано на території Україні - заочне рішення мирового судді судової дільниці № 78 Надєждинського судового району Приморського краю (росія) Черняєва А.В. від 26.022018 року у справі №2-57/18 про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ;
- тимчасове посвідчення військовозобов'язаного від 21.12.2020 № ВОБ/115, відповідно до якого ОСОБА_1 призовною комісією ІНФОРМАЦІЯ_7 зарахований у запас 17.12.2020 на підставі абзацу 6 пункту 2 частини першої статті 37 Закону № 2232-XII, а також відміткою про те, що на підставі абзацу 5 частини першої статті 23 Закону № 3543-XII ОСОБА_1 користується правом на відстрочку від мобілізації за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 підполковника ОСОБА_6 , датованого 04.02.2022 року.
Частинами першою та третьою статті 14 Закону України від 5 листопада 2009 року № 1710-VI «Про прикордонний контроль» (далі також - Закон № 1710-VI) встановлено, що іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Особа, якій відмовлено у перетинанні державного кордону, має право оскаржити відповідне рішення згідно із Законом України «Про звернення громадян» або до суду. Оскарження зазначеного рішення не зупиняє його дії. Оскаржене рішення може бути скасовано чи змінено начальником органу охорони державного кордону або скасовано та визнано нечинним судом.
Причиною відмови у перетинанні позивачем державного кордону на виїзд з України є те, що позивач не зміг надати на прикордонний контроль документи, що підтверджують підставу для виїзду за кордон.
Як норми Закону № 2232-XII, Закону № 3543-XII, так і норми Закону №1710-VI та Правил № 57 ґрунтуються на тому, що наявність прав та обов'язків в особи має бути підтверджена певними документами, які дають уповноваженій службовій особі Держприкордонслужби прийняти обґрунтоване рішення.
При цьому, а ні Законами № 3857-XII та № 3543-ХІІ, а ні Правилами № 57 не визначено, якими саме документами повинен бути підтверджений факт того, що особа самостійно виховує дитину (дітей) віком до 18 років.
Частиною третьою статті 11 Закону України від 26 квітня 2001 року № 2402-ІІІ «Про охорону дитинства» (далі також - Закон № 2402-ІІІ) встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин першої та другої статті 15 Закону № 2402-ІІІ дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України (далі також - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
За приписами частин першої - третьої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
У постанові від 13.06.2018 за результатами розгляду справи № 822/2446/17 Верховним Судом викладено позицію про те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що передбачає обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини.
Таким чином, системний аналіз вказаних норм дає колегії суддів підстави для висновку, що зазначені вище судові рішення не є належним підтвердженням факту самостійного виховання дитини батьком. Водночас, безумовних доказів на підтвердження виховання дитини лише самим батьком ні відповідачу, а ні суду не надано.
У даному випадку проживання батьків окремо, розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем, що включає в себе обов'язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують наявність у позивача статусу «одинокий батько», та як наслідок необхідність самостійного виховання ним дитини.
Оскільки матеріали справи не містять належних, допустимих та достовірних доказів, що з достатньою переконливістю свідчили б про статус позивача як батька, що самостійно виховує дитину віком до 18 років, без участі матері у житті такої, тому колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що надані позивачем відповідачу документи не давали підстав для прийняття рішення про надання дозволу на перетин державного кордону України уповноваженими посадовими особами, які здійснюють прикордонний контроль у пунктах пропуску через державний кордон України.
Таким чином, рішення про відмову у перетині державного кордону України від 16.05.2024 року, винесеного відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яким позивачу відмовлено у перетинанні державного кордону на виїзд з України, прийняте відповідачем в межах та на підставі наданих йому повноважень, це рішення відповідає визначеним у частині другій статті 2 КАС України критеріям, а тому є правомірним.
Апеляційний суд наголошує на тому, що оскаржуване рішення про заборону виїзду є разовим і при пред'явленні позивачем повного пакету документів, які надають право на виїзд з України, оскаржуване рішення жодним чином не створить перешкод для перетину ОСОБА_1 кордону України, за наявності на це законних підстав.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Перевіривши правомірність прийнятого відповідачем рішення згідно вимог частини другої статті 2 КАС України, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що таке вказаним вище критеріям відповідає, відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тому відсутні підстави для визнання його протиправним та скасування.
Згідно з частинами першою, другою статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач як суб'єкт владних повноважень в ході розгляду справи довів правомірність своєї поведінки в спірних правовідносинах.
Як убачається з апеляційної скарги, наведені в ній доводи щодо помилковості висновків суду у цій справі фактично зводяться до необхідності нової правової оцінки обставин у справі та дослідження наявних у матеріалах справи доказів. Водночас зазначеним доводам судом першої інстанції вже була надана належна правова оцінка.
Щодо доводів позивача про неотримання ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі, то такі не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування законного рішення суду першої інстанції.
Інших доводів на підтвердження неправомірності рішення відповідача позивач не навів, що не дає підстав вважати висновки суду першої інстанцій помилковими, а застосування ним норм матеріального та процесуального права - неправильним.
Відповідно до пункту 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Згідно зі статтею 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного рішення суд першої інстанцій правильно встановив обставини справи, не допустив неправильного застосуванням норм матеріального права чи порушень норм процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись статтями 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 370 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 липня 2024 року у справі № 260/3627/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку лише з підстав, визначених в статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Постанову разом із паперовими матеріалами апеляційної скарги надіслати до суду першої інстанції для приєднання до матеріалів справи.
Головуючий суддя В. С. Затолочний
судді Л. Я. Гудим
В. Я. Качмар