18 грудня 2024 року м. Київ
Справа № 751/10983/21
Провадження: № 22-ц/824/14589/2024
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т. О.,
суддівНежури В. А., Соколової В. В.
секретар Сакалош Б. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 травня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Волчка А. Я.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул Оксана Володимирівна, про визнання правочинів недійсними,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 (далі по тексту - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду із вказаним позовом до ОСОБА_2 (далі по тексу - ОСОБА_2 , відповідач) третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул Оксана Володимирівна (далі по тексту - приватний нотаріус Ракул О. В.), мотивуючи свої вимоги тим, що з жовтня 2002 року він почав проживати з відповідачкою, а 14 лютого 2004 року між сторонами зареєстровано шлюб. В період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі у них народилась дочка. 14 грудня 2018 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва шлюб між сторонами розірвано. За період шлюбу сторонами придбано нерухоме майно, а саме домоволодіння, що знаходиться в АДРЕСА_1 та земельна ділянка, яку розділено на дві частини, яким присвоєно окремі кадастрові номери. У подальшому, на вільній земельній ділянці збудовано, введено в експлуатацію новий будинок, який отримав поштову адресу АДРЕСА_1 .
21 квітня 2017 року між сторонами укладено п'ять правочинів, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В.: шлюбний договір; договір дарування 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_1 ; договір дарування 1/2 частки домоволодіння АДРЕСА_1 ; договір дарування 1/2 частки земельної ділянки 3222486201:01:038:5303, загальною площею 0,0748 га; договір дарування 1/2 частки земельної ділянки 3222486201:01:038:5304, загальною площею 0,0413 га.
Позивач зазначив, що він не приймав участі в розробці шлюбного договору, з його текстом не був ознайомлений, про наслідки шлюбного договору попереджений не був. Шлюбний договір був ним підписаний, оскільки він вважав, що підписує договір дарування.
На підставі викладеного, просив суд визнати недійсними означені правочини з тих підстав, що шлюбний договір поставив позивача у вкрай невигідне матеріальне становище (ч. 3 ст. 93 СК України), підстав введення сторони в оману (ч.1 ст. 230 ЦК України) та частини першої-третьої ст. 203 ЦК України, за якими зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
19 січня 2022 року позивач подав до суду заяву про збільшення позовних вимог, в якій просив встановити факт окремого проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин з 06 квітня 2017 року по 14 січня 2019 року, мотивуючи заяву, позивач зазначив, що сторони припинили шлюбні відносини навіть раніше 06 квітня 2017 року, що підтвердила сама відповідач, подаючи позовну заяву про розірвання шлюбу.
Короткий зміст рішення суду
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 травня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що правові підстави для визнання недійсними оспорюваних договорів, як таких, що вчинені внаслідок обману чи під впливом помилки відсутні, оскільки ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довів, що обман мав місце та/або укладення шлюбного договору та договорів дарування відбулося під впливом помилки, у зв'язку з обманом зі сторони ОСОБА_2 .
Позовна вимога ОСОБА_1 про встановлення факту окремого проживання сторін, у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин з 06 квітня 2017 року по 14 січня 2019 року, також не була доведена позивачем під час розгляду справи по суті.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до постановлення незаконного та необґрунтованого рішення, просив рішення районного суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції помилково вважав, що факт окремого проживання з 06 квітня 2017 року сторін є недоведеним, оскільки сама відповідачки у позовній заяві про розірвання шлюбу вказувала, що вона не проживає з відповідачем саме з цієї дати. Вказує, що вчинення оспорюваних правочинів з боку відповідача мало на меті, те, щоб позивач не мав можливості в майбутньому претендувати на частину у спільному майні подружжя. Також, вказує, що відповідач схилила його на укладення договорів шляхом обіцянки передати йому у власність квартиру АДРЕСА_2 , яку сторонами придбано до укладення шлюбу, а оскільки між сторонами не стояло питання про розлучення, він погодився на укладення договорів дарування.
Рух справи у суді апеляційної інстанції
Ухвалами Київського апеляційного суду від 02 вересня 2024 року відкрито апеляційне провадження у справі, справу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу адвокат Браніцький О. М. в інтересах ОСОБА_2 просив залишити скаргу без задоволення, а судове рішення залишити без змін. Вказує, що матеріали справи не містять доказів на підтвердження позовних вимог. Вважає, що укладений між сторонами шлюбний договір не містить та не запроваджує жодних дискримінаційних умов про безумовну передачу усього майна одного з подружжя, а лише закріплює правовий режим майна у відповідності до положень ст. 97 СК України.
Позиція учасників справи, які з'явилися в судове засідання
У судовому засіданні адвокат Браніцький О. М. в інтересах ОСОБА_2 заперечував проти апеляційної скарги та просив відмовити у її задоволенні.
Інші учасники у судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.
Від ОСОБА_1 , надійшло клопотання про відкладення розгляду справу, у зв'язку неможливістю приймати участь у судовому засіданні за сімейними обставинами.
Вирішуючи клопотання відповідача, колегія суддів дійшла висновку про відмову в його задоволенні з урахуванням наступного.
Суд зауважує, що інтереси ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції представляв адвокат Клименко А. В., яка також не з'явилась у судове засідання, про причини неявки не повідомила.
ОСОБА_1 , у повній мірі викладено свої доводи і міркування щодо незгоди з оскаржуваним судовим рішенням у апеляційній скарзі, а також ним та його представником, адвокатом Клименком А. В., надано пояснення по суті спору у судових засіданнях, які відбулись 02 жовтня 2024 року та 20 листопада 2024 року. В апеляційній скарзі та у клопотанні про відкладення розгляду справи не зазначено жодних нових обставин, які унеможливлюють розгляд справи за наявними матеріалами справи доказами та за відсутності ОСОБА_1 .
Дослідивши подане позивачем клопотання судом не встановлено обставин, які б свідчили про не можливість приймати участь у судовому засіданні, 18 грудня 2024 року.
Судом не встановлено обставин, які б свідчили про неможливість забезпечити позивачем участь адвоката Клименка А. В. у судовому засіданні.
Згідно висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 24 січня 2018 року у справі №907/425/16, відповідно до ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи не перешкоджає розгляду справи, проте суд може відкласти розгляд справи, якщо повідомлені стороною причини неявки буде визнано поважними. В той же час, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представника чи сторони, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод, яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, в пункті 1 статті 6 зазначає, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на розгляд його справи протягом розумного строку. Крім того, Європейська хартія про закон «Про статус суддів» також в п. 1.6 зазначає, що держава зобов'язана забезпечити суддів засобами для належного виконання ними своїх задач, в тому числі й для розгляду справ протягом розумних строків.
За викладених обставин, подане позивачем клопотання про відкладення розгляду справи є необґрунтованим, судом не встановлено обставин, які б унеможливлювали розгляд справи за відсутності позивача та третьої особи, тому колегія суддів відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
Як установлено судом, 14 лютого 2004 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, який рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 грудня 2018 року розірвано.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилась донька - ОСОБА_3 .
Під час перебування у шлюбі, 19 жовтня 2012 року на підставі договорів купівлі-продажу, посвідчених приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Дудкіною Н. В. та зареєстрованих за № 2554 та 2559, сторонами в рівних частках придбано домоволодіння АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1158 га, із кадастровим номером 3222486201:01:038:0063, надану для будівництва та обслуговування житлового будинку (а.с. 64, 65, 119, 120 том 1).
Згідно витягу про державну реєстрацію прав № 36039154 від 30 жовтня 2012 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частку на вищевказане домоволодіння (а.с. 66, том 1).
Відповідно витягу про державну реєстрацію прав № 36039114 від 30 жовтня 2012 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку на вищевказане домоволодіння (а.с. 118, том 1).
Згідно копії витягу про державну реєстрацію прав № 2027532 від 04 квітня 2013 року право власності на 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:038:0063 зареєстровано за ОСОБА_1 (а.с. 121, том 1).
З копії витягу про державну реєстрацію прав № 2026869 від 04 квітня 2013 року право власності на 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:038:0063 зареєстровано за ОСОБА_2 (а.с. 122, том 1).
В подальшому сторони здійснили поділ земельної ділянки із кадастровим номером 3222486201:01:038:0063 на дві окремі земельні ділянки: земельну ділянку з кадастровим номером 3222486201:01:038:5304, площею 0,0413 га, та земельну ділянку з кадастровим номером 3222486201:01:038:5303, площею 0,0745 га.
Згідно копії витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 березня 2017 року № 82384125 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки 3222486201:01:038:5304 загальною площею 0,0413 (а.с. 49, том 1).
З копії витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 березня 2017 року № 82383530 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки 3222486201:01:038:5304, загальною площею 0,0413 (а.с. 131, том 1).
Згідно копії витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12 квітня 2017 року № 84862526 за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:038:5303, загальною площею 0,0745 га. (а.с. 44, том 1).
Згідно копії витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12 квітня 2017 року № 84862212 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку земельної ділянки 3222486201:01:038:5303, загальною площею 0,0745 га. (а.с. 132, том 1).
На земельній ділянці з кадастровим номером 3222486201:01:038:5303 площею 0,0745 га сторонами збудовано та введено в експлуатацію житловий будинок.
Згідно рішення виконавчого комітету Софіївсько-Борщагівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області № 119 від 11 квітня 2017 року збудованому житловому будинку присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 (а.с. 134, том 1).
Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 84923755 від 12 квітня 2017 року за ОСОБА_1 зареєстровано права власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 41, том 1).
Згідно копії витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 84923947 від 12 квітня 2017 за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на 1/2 частку житлового будинку АДРЕСА_1 (а.с. 133, том 1).
Судом установлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 06 квітня 2017 року ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 (а.с. 50, 72, том 1).
21 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1161 (а.с. 38, том 1).
Відповідно до пункту 1 шлюбного договору, даним договором чоловік та дружина врегульовують виключно майнові відносини між ними, включаючи визначення правового режиму майна, набутого в період перебування у зареєстрованому шлюбі, визначення майнових прав та обов'язків кожного з подружжя, тощо, і не стосується інших питань подружнього життя, у тому числі їх прав та обов'язків як батьків.
Згідно п. 2 шлюбного договору, все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбано та/або набуте чоловіком або дружиною до реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було придбано чи набуто.
Відповідно до п. 3 шлюбного договору, все майно, в тому числі рухоме і нерухоме, придбано та/або набуте чоловіком або дружиною після реєстрації шлюбу, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було придбано або набуто.
Все майно в тому числі рухоме і нерухоме, яке придбано та/або набуте чоловіком або дружиною після укладення даного договору, є особистим майном і належить на праві особистої приватної власності тому з подружжя, на чиє ім'я воно було придбано або набуто. Згода іншої сторони на чинення вищевказаних правочинів не потрібна (п. 4 шлюбного договору).
У випадку розірвання шлюбу всі об'єкти рухомого та нерухомого майна, належні чоловіку або дружині, на чиє ім'я таке майно придбано або набуто (п. 5 шлюбного договору).
21 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 також укладено наступні договори:
договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В., зареєстрований в реєстрі за №1162, за яким ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 1/2 частки житлового будинку, що розташований в АДРЕСА_1 , (а.с. 39,40, том 1);
договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1165, за яким ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 1/2 частки земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:038:5303 площею 0,0745 (а.с. 42,43, том 1);
договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В., зареєстрований в реєстрі за №1168, за яким ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 1/2 частки домоволодіння домоволодіння, що розташоване в АДРЕСА_1 (а.с. 45, 46, том 1);
договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Ракул О. В., зареєстрований в реєстрі за № 1171, за яким ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар 1/2 частки земельної ділянки з кадастровим номером 3222486201:01:038:5304 площею 0,0413 (а.с. 47-48, том 1) .
Позиція суду апеляційної інстанції
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішень першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України ) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Частиною першою статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частиною першою статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Звертаючись до суду із позовом у цій справі, ОСОБА_1 просив визнати недійсними договори дарування нерухомого майна, вказував, що відповідачка завчасно спланувала свої протиправні дії та, скориставшись його довірою, навмисно ввела його в оману щодо обставин, які мають істотне значення.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов'язків сторін.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину.
Враховуючи викладене, позивач на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинен був довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття ним фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Аналіз статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Суб'єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, в постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 140/2589/15-ц (провадження № 61-16847св18), від 06 квітня 2020 року в справі № 293/780/18 (провадження № 61-10328св19), від 28 квітня 2020 року в справі № 263/16688/17 (провадження № 61-16584св19).
Згідно з частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Установивши, що позивачем не доведено, що на момент укладення оспорюваних договорів дарування він помилявся стосовно правовідносин сторін, які ним врегульовано, як і не доведено, що відповідачка навмисно ввела його в оману щодо обставин, які мають істотне значення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів дарування.
Доводи позивача про те, що відповідач схилила його на укладення договорів дарування шляхом обіцянки передати йому у власність квартиру АДРЕСА_2 , судом оцінюється критично, оскільки передача дарунку (майна) у власність обдарованого відбувається на безоплатній основі.
Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 як на підставу недійсності шлюбного договору посилався на те, що він ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище та суперечать діючому законодавству.
Частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
Згідно ч.1 ст.64 СК України дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
Відповідно ч.3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься відсилання й у статті 103 СК України.
Відповідно до частини 1 статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
Згідно з статтею 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
Відповідно до ст.103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
Частинами другою, третьою та п'ятою статті 97 СК України визначено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що свобода договору у регулюванні майнових відносин між подружжям є істотно обмеженою. Такі сторони не вправі у договорах між собою визначати такі умови, реалізація яких призводитиме до істотного дисбалансу між правами та обов'язками кожного із подружжя.
Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, та ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.
Аналогічні правові висновки сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14 та постановах Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 201/4255/16-ц, від 01 червня 2022 року у справі № 759/23521/20, від 08 червня 2022 року у справі № 363/1545/20.
Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
На обґрунтовування вимог про визнання шлюбного договору, ОСОБА_1 вказував, що внаслідок укладення шлюбного договору він потрапив у край невигідне положення, оскільки ОСОБА_2 отримала більше об'єктів нерухомого майна, зокрема, квартиру АДРЕСА_2 .
Як убачається з оскаржуваного шлюбного договору, ним врегульовано майнові відносини між подружжям, вони містять однакові умови для кожного зі сторін.
Будь-яких належних доказів на підтвердження того, що умови шлюбного договору ставлять ОСОБА_2 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, позивачем надано не було. При цьому судом враховується, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_3 , та згідно умов шлюбного договору встановлено правовий режим цього майна.
Доводи позивача про те, що він не приймав участь у розробці проекту шлюбного договору та взагалі не знав про його укладення, колегією не приймається до уваги з наступних підстав.
Як убачається з позовної заяви та апеляційної скарги, а також з наданих у суді апеляційної інстанції пояснень, ОСОБА_1 не заперечував факту підписання оспорюваних правочинів, також у позовній заяві позивач вказував, що помічником нотаріуса сторонам надано на ознайомлення і підписання купу паперів. Тобто, позивача не було обмежено у праві ознайомитись з умовами оспорюваних правочинів, та відповідно не позбавлено його можливості внести свої зауваження до них.
При цьому, позивачем не надано жодного доказу, що свідчив би про те, що він не розумів які правочини ним укладались, окрім договорів дарування, та правові наслідки укладення оспорених договорів, в тому числі шлюбного договору.
Так, зі змісту п. 17 шлюбного договору, сторони, зокрема, стверджують, що вони однаково розуміють значення та умови цього договору та його правові наслідки; укладення цього договору відповідає їх інтересам, волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови цього договору є зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; жодна з них не поставлена даним договором у надзвичайно невигідне матеріальне становище
Згідно п. 19 шлюбного договору сторони стверджують, що у них відсутні заперечення щодо кожної з умов правочину, вони однаково розуміють значення, умови правочину та його правові наслідки, про, що свідчать особисті підписи сторін на правочині. Зміст цього договору їм зрозумілий, питань, які залишилися б нез'ясованими і незрозумілими для них, немає. Зміст посвідчу вального правочину відповідає вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Згідно п.10 договорів дарування сторони стверджують, що проект договору сторонами прочитаний та схвалений ними до його посвідчення, зміст чинного законодавства України їм зрозумілий не з'ясованих питань у них не має, вони однаково розуміють значення, умови правочинів та їх правові наслідки, про що свідчить їх особисті підписи на договорах, укладення договору відповідає їх інтересам і волевиявлення є вільним і усвідомленим та відповідає їх внутрішній волі, умови договору зрозумілі та відповідають їх реальній домовленості, а також свідчать, що вони разом і кожна сторона окремо в даний момент, ні в якій мірі, ні законом чи іншим нормативним актом, ні судовим рішення, ні іншим способом не обмежені в праві укладати та виконувати цей чи подібні договори, українська мова сторонам договору зрозуміла.
Аналізуючи зміст п. 17 та 19 шлюбного договору та п. 10 договорів дарування, колегія суддів зауважує, що позивач, добровільно користуючись своїми правами на власний розсуд, уклав оспорені правочини та погодив, що їх умови відповідають його інтересам.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що належне відповідачу майно було придбано за особисті кошти позивача судом не приймаються до уваги, оскільки зазначене не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, оскільки сторони у шлюбному договорі домовились, що на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя за ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, а також про те, що та на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст.60 СК України.
Звертаючись до суду із вимогою про встановлення факту окремого провадження сторін позивач посилався на положення ст.ст. 119-120 СК України.
Так, за змістом ч. 1 ст. 119 СК України за заявою подружжя або позовом одного з них суд може постановити рішення про встановлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно
Згідно ст. 120 СК України встановлення режиму окремого проживання не припиняє прав та обов'язків подружжя, які встановлені цим Кодексом і які дружина та чоловік мали до встановлення цього режиму, а також прав та обов'язків, які встановлені шлюбним договором. У разі встановлення режиму окремого проживання: майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; дитина, народжена дружиною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка.
Однак, судового рішення, яким би було встановлено для сторін режиму окремого проживання ухвалено не було, а тому положення ст.ст. 119, 120 СК України до даних правовідносин не застосовуються.
Частиною шостою статті 57 СК України передбачено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Положення цієї норми стосуються випадків, коли дружина та чоловік спільно не проживають, але без установлення режиму окремого проживання, передбаченого статтею 119 СК України.
На відміну від частини другої статті 119 СК України, яка містить імперативний припис про те, що одним із правових наслідків установлення режиму окремого проживання є те, що майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважається набутим у шлюбі, частина шоста статті 57 СК України лише допускає можливість визнання судом особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Таким чином, законодавець розмежовує правовий режим майна, набутого дружиною, чоловіком після встановлення судом режиму сепарації (стаття 119 СК України), і майна, набутого за обставин, визначених у частині шостій статті 57 СК України.
На майно, набуте дружиною, чоловіком в період шлюбу, але за час окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю.
Указане узгоджується із правовим висновком Верховного суду висловленого у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №721/1177/15-ц.
Посилання позивача на позовну заяву ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, в якій указано, що сторони не проживали разом з 06 квітня 2017 року не приймається до уваги судом, оскільки з позовної заяви в даній справі, письмових пояснень позивача та апеляційної скарги убачається, що він, ОСОБА_1 , на момент укладення спірних договорів вважав ОСОБА_2 своєю дружиною, що спростовує його посилання на фактичне припинення шлюбних відносин сторін, починаючи з 06 квітня 2017 року.
Крім того, суд зауважує, що саме по собі окреме проживання подружжя без установлення обставин фактичного припинення шлюбних відносин не тягне за собою правових наслідків, відсутність доказів щодо окремого проживання подружжя не дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування, а саме часу припинення спільного ведення господарства ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
На підставі викладеного суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження окремого проживання сторін з 06 квітня 2017 року по 14 січня 2019 року.
Таким чином, наведені у апеляційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновком суду першої інстанції щодо оцінки зібраних у справі доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин у тому контексті, які на думку позивача свідчить про незаконність дій відповідача, проте наведені ним доводи висновків суду першої інстанції не спростовують.
Вказані доводи апеляційної скарги є аналогічними аргументам, яким суд першої інстанції дав належну оцінку та їх спростував, з посиланням на зібрані у справі докази та сформулював обґрунтовані висновки у прийнятому ним рішенні, з якими у повній мірі погоджується апеляційний суд.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Судом першої інстанції повно і всебічно досліджено наявні у справі докази та дана їм належна правова оцінка, правильно встановлено обставини справи, внаслідок чого ухвалено законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 травня 2024 року підлягає залишенню без змін, а відтак апеляційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Розподіл судових витрат
Оскільки колегія суддів залишає без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 , перерозподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 01 травня 2024 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повне судове рішення складено 29.01.2025 року.
Головуючий Т. О. Невідома
Судді В. А. Нежура
В. В. Соколова