30 січня 2025 рокусправа № 380/10939/24
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючої судді Братичак У. В., розглянувши в письмовому провадженні, у м. Львові, за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) звернувся з позовною заявою до Військової частини НОМЕР_1 (місцезнаходження: АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), в якій просить:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 , які полягають у відмові у звільнені стрільця третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу третьої стрілецької роти Військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 , з військової служби на підставі припису підпункту «г» пункту 2 частини 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин до 18 травня 2024 року);
- зобов?язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити стрільця третього стрілецького відділення другого стрілецького взводу третьої стрілецької роти Військової частини НОМЕР_1 , ОСОБА_1 , з військової служби на підставі припису підпункту «г» пункту 2 частини 4 ст. 26 Закону України «Про військовий обов?язок і військову службу» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин до 18 травня 2024 року).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач проходить військову службу за призовом під час мобілізації. У січні 2024 року позивачем подано рапорт на ім'я командира військової частини НОМЕР_1 про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, а саме за ОСОБА_2 . Листом від 18 січня 2024 року №222 відповідач відмовив позивачу у звільненні з військової служби посилаючись на те, що сам факт реєстрації місця проживання в одному помешканні з особою, яка потребує догляду, жодним чином не вказує, що саме позивач є тією особою, яка повинна здійснювати догляд за бабусею позивача. Позивач вважає таке рішення про відмову в звільненні незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Ухвалою судді від 27.05.2024 позовну заяву залишено без руху, а позивачу надано строк для усунення виявлених недоліків, а саме десять днів з дня вручення цієї ухвали. У встановлений строк позивач виконав ухвалу суду.
Ухвалою судді від 15.07.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідач позов не визнав та у відзиві на позовну заяву просив у задоволенні позовних вимог відмовити, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність. Свою позицію мотивував посиланням на те, що сам факт реєстрації за однією адресою з особою, якій встановлено інвалідність 1 групи не є підставою для звільнення з військової служби. Вказує, що позивач проходить військову службу у Збройних силах України та вже на протязі більше двох років виконує свій конституційний обов?язок по захисту Батьківщини і відповідно фактично не проживає за однією адресою зі своєю бабцею ОСОБА_2 та не здійснює за нею жодного догляду. Також, звертає увагу, що у позивача є мати - ОСОБА_3 , яка працездатного віку та має прямий обов?язок та можливість здійснювати догляд за громадянкою ОСОБА_2 , з якою проживає у тому самому будинку, що і позивач, але у квартирі АДРЕСА_3 , однак цю обставину позивач не вказує.
28.08.2024 позивач подав пояснення у справі, в яких вказує, що поняття утримання не є тотожнім поняттям із надання догляду. Законодавством України не встановлено обов?язку дітей здійснювати догляд за непрацездатними батьками. Зазначає, що мати позивача та бабуся не проживають спільно, не об?єднані спільним побутом. Крім того, звертає увагу, що на підпункт «г» пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону «Про військовий обов?язок і військову службу», яким передбачено звільнення військовослужбовця у зв?язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю І групи, не містить застереження щодо відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд.
Дослідивши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.06.2022 №2 ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 з 14 червня 2022 року.
ОСОБА_1 звернувся до командира Військової частини НОМЕР_1 із рапортом про звільнення з військової служби на підставі пп. «г» п. 2 ч. 4 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, а саме за бабусею ОСОБА_2 .
Листом від 18 січня 2024 року № 222 відповідач відмовив позивачу у звільненні з військової служби з причини того, що сам факт реєстрації місця проживання в одному помешканні з особою, яка потребує догляду, жодним чином не вказує, що саме позивач є тією особою, яка повинна здійснювати догляд за бабусею позивача, оскільки позивач на даний час виконує почесний обов'язок громадянина України, пов'язаний з захистом суверенітету та територіальної цілісності України.
Не погоджуючись із рішенням відповідача щодо відмови позивачу у звільненні з військової служби в запас на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову служби», позивач звернувся до суду з даним позовом.
При вирішенні спору по суті суд керується таким.
За змістом статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Згідно з пунктом 20 частини 1 статті 106 Конституції України передбачено, що Президент України приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України.
Згідно із положеннями статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.12.2015 №389-VIII (далі - Закон №389-VIII) воєнний стан це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України (стаття 2 Закону №389-VIII).
Воєнний стан в Україні був уведений указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 з 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України. Цей указ затверджений Верховною Радою України Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-IX.
В подальшому воєнний стан був неодноразово продовжений та діє на даний час.
Крім цього, у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, указом Президента України від 24 лютого 2022 року №69/2022 оголошена загальна мобілізація упродовж 90 діб. Строк проведення загальної мобілізації неодноразово продовжувався. Укази Президента України про мобілізацію щоразу затверджувала Верховна Рада України відповідними законами.
Статтею 1 Закону України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 №2232-ХІІ (далі, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин - Закон №2232-XII) встановлено, що Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно з пунктом 4 частини першої статті 24 Закону Закон №2232-XII початком проходження військової служби вважається день відправлення у військову частину з відповідного районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або день прибуття до Центрального управління або регіонального органу Служби безпеки України, відповідного підрозділу Служби зовнішньої розвідки України - для громадян, призваних на військову службу під час мобілізації, на особливий період та на військову службу за призовом осіб офіцерського складу.
Підстави звільнення з військової служби передбачені статтею 26 Закону №2232-XII і залежать від виду військової служби та періоду її проходження.
Підстави звільнення з військової служби військовослужбовців, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період та військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, передбачені частиною 4 статтею 26 Закону №2232-XII.
Водночас, пунктом 1 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII визначені підстави для звільнення таких військовослужбовців під час дії особливого періоду (крім періоду дії воєнного стану), а пунктом 2 - під час воєнного стану.
Відповідно до підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби на підставах під час дії воєнного стану через такі сімейні обставини або інші поважні причини (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу), зокрема, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи.
Згідно з частиною 7 статті 26 Закону №2232-XII звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Згідно з пунктом 233 Положення №1153/2008 військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення. У рапортах зазначаються: підстави звільнення з військової служби; думка військовослужбовця щодо його бажання проходити службу у військовому резерві Збройних Сил України за відповідною військово-обліковою спеціальністю; районний (міський) територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, до якого повинна бути надіслана особова справа військовослужбовця.
Накази про звільнення військовослужбовців з військової служби оголошуються командирами (начальниками) військових частин (пункт 241 Положення №1153/2008).
Підпунктом 2 пункту 225 Положення №1153/2008 передбачено, що звільнення військовослужбовців із військової служби здійснюється під час дії особливого періоду (з моменту оголошення мобілізації - протягом строку її проведення, який визначається рішенням Президента України, та з моменту введення воєнного стану - до оголошення демобілізації) - на підставах, передбачених частиною 3, пунктом 2 частини 4, пунктом 3 частини 5 та пунктом 3 частини 6 статті 26 Закону №2232-XII: у військових званнях до майстер-сержанта (майстер-старшини) включно за всіма підставами - командирами бригад (полків, кораблів 1 рангу) і посадовими особами, які відповідно до Дисциплінарного статуту Збройних Сил України прирівняні до них.
Інструкція про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затверджена наказом Міністра оборони України 10.04.2009 №170 (далі - Інструкція №170) визначає механізм реалізації та порядок організації у Збройних Силах України виконання вимог Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України.
Абзацом 2 пункту 14.10 Інструкції №170 передбачено, що звільнення з військової служби через сімейні обставини або інші поважні причини здійснюється за наявності оригіналів документів, що підтверджують таку підставу звільнення.
Документи на звільнення військовослужбовців направляються безпосередньо до посадових осіб, які мають право їх звільнення з військової служби. Наказ по особовому складу про звільнення цих військовослужбовців повинен бути виданий і доведений до територіального центру комплектування та соціальної підтримки за місцем взяття громадянина на військовий облік та до військової частини за місцем проходження військової служби в строки, що забезпечуватимуть вчасне здавання справ і посад і розрахунок військовослужбовців, а також виконання строків звільнення, визначених Президентом України (абзац 13 пункту 14.10 Інструкції №170).
Таким чином, під час дії воєнного стану передбачено можливість звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами, зокрема, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, за наявності документів, що підтверджують таку підставу для звільнення.
Виходячи зі змісту абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII, суд звертає увагу, що законодавець не визначив потребу особи з інвалідністю І групи у постійному сторонньому догляді як окрему підставу для звільнення військовослужбовця з військової служби, а пов'язав її з наявністю у такого військовослужбовця «необхідності», тобто встановленого Законом обов'язку здійснювати такий догляд за відповідною особою.
Таким чином, системний аналіз вищевказаних положень свідчить про те, що застосування абзацу 7 підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону №2232-XII, як підстави звільнення з військової служби під час воєнного стану, у зв'язку з необхідністю здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи, можливе у разі відсутності інших осіб, які можуть та зобов'язані у силу закону здійснювати такий догляд.
Саме відсутність інших осіб, створює «необхідність» військовослужбовцю постійно доглядати за особою з інвалідністю, незалежно від наявності родинних зв'язків, що є підставою для звільнення з військової служби.
Отже, для вирішення питання чи має право позивач на звільнення з військової служби з вищенаведеної підстави, необхідно встановити чи є безпосередньо у позивача «необхідність» здійснювати догляд за особою з інвалідністю І групи та чи може або зобов'язаний в силу Закону окрім нього, хтось такий догляд здійснювати.
Так, згідно частини 2 статті 51 Конституції України повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Відповідно до статті 47 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», діти зобов'язані піклуватися про батьків похилого віку, подавати їм допомогу і підтримку, в разі необхідності здійснювати догляд за ними.
Відповідно до статті 172 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.
Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.
Обов'язок повнолітніх дітей утримувати своїх батьків та порядок його виконання врегульовано Главою 17 Сімейного кодексу України (далі - СК України).
Статтею 202 СК України передбачено, що повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Дочка, син крім сплати аліментів зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю (стаття 203 СК України).
Відповідно до частини 1 статті 264 СК України внуки, правнуки зобов'язані піклуватися про своїх бабу, діда, прабабу, прадіда.
Обов'язок внуків, правнуків утримувати бабу, діда, прабабу, прадіда встановлено статтею 266 СК України. Так, повнолітні внуки, правнуки зобов'язані утримувати непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допомогу.
Тобто, обов'язок утримання своїх діда та баби виникає у повнолітніх внуків, якщо у них (діда або баби) немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утримання, за умови, що повнолітні внуки, можуть надавати матеріальну допомогу.
Так, згідно з довідкою до акта огляду МСЕК серії 12ААГ №372719 від 07.08.2023, бабусі позивача, ОСОБА_2 встановлена 1 група інвалідності підгрупа «Б». Висновок про умови та характер праці: «Потребує постійного стороннього догляду».
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім'ї та реєстрацію №00000000211 від 30.04.2024, виданою Житловим кооперативом №140, ОСОБА_1 проживає і зареєстрований у АДРЕСА_1 (власник), в квартирі також зареєстровані ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дідусь) та ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 (бабця).
З матеріалів справи також слідує, що у ОСОБА_2 наявна дочка ОСОБА_3 (мати позивача), яка, як стверджує відповідач та не заперечує позивач, проживає із матір'ю в одному будинку, однак у різних квартарах. При цьому, позивач не надавав жодних документів на підтвердження неможливості його матір'ю здійснювати постійни догляд за хворою бабусею.
Таким чином, обов'язок по догляду за ОСОБА_2 в силу Закону покладається на її повнолітніх дітей, які не можуть перекладати тягар виконання такого на інших, зокрема позивача.
З урахуванням вищенаведеного, позивач не надав ні суду, ні відповідачу належних та допустимих доказів на підтвердження необхідності здійснення саме ним постійного догляду за ОСОБА_2 .
У свою чергу, відсутність передумов для звільнення позивача з військової служби з вказаної підстави свідчить про правомірність оскаржуваної поведінки військової частини.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених вимог, суд дійшов висновку про відустність підстав для задоволення позову.
Судові витрати відповідно до ст.139 КАС України стягненню зі сторін не підлягають.
Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 132, 159, 241-246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
у задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
СуддяБратичак Уляна Володимирівна