Україна
Донецький окружний адміністративний суд
30 січня 2025 року Справа№200/8665/24
Донецький окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Кониченка Олега Миколайовича розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (письмове провадження) адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 )
до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_2 ),
про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії
Позивач, ОСОБА_1 , через свого представника Дяченка Олексія Володимировича, звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України, в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 10.12.2021 року у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року, виплаченої 10.12.2021 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі №200/9428/21;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 10.12.2021 року у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року, виплаченої 10.12.2021 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі №200/9428/21.
27 грудня 2024 року ухвалою суду відкрито провадження в адміністративній справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
13 січня 2025 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просив залишити позовну заяву без розгляду через недотримання, на думку відповідача, строків звернення до суду позивачем.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд дійшов висновку про їх достатність для вирішення адміністративного спору.
Суд дослідивши матеріали справи встановив наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
В обґрунтування позовної заяви представник позивача зазначив, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 31 жовтня 2019 року №226 позивача з 31 жовтня 2019 року було звільнено з військової служби, проте у період проходження військової служби позивачу не у повному розмірі виплачувалась індексація грошового забезпечення.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі № 200/9428/21 зобов'язано відповідача: нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення січень 2008 року; нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року по 31 жовтня 2019 року відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078.
10.12.2021 року відповідачем на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі №200/9428/21 виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року у загальній сумі 161402,27 грн, проте відповідачем в порушення статті 4 Закону України “Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» не виплачено на користь позивача компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
12.09.2024 року з метою виплати компенсації громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати позивачем направлено відповідачу заяву, проте відповідачем у тридцятиденний термін не надано відповідь на заяву позивача.
Бездіяльність відповідача щодо невиплати компенсації втрати частини грошових доходів сторона позивача вважає протиправною.
Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України, код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_2 .
Відповідач проти задоволення адміністративного позову заперечив оскільки цей позов не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства з огляду на сплив строків давності звернення до адміністративного суду та неможливість їх поновлення.
Відповідач зазначає, що не має у своєму розпорядженні жодних документальних даних стосовно дат та сум виплат позивачеві грошового забезпечення у спірний період, зокрема і на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 у справі № 200/9428/21, що може бути суттєвою перешкодою у виконанні можливого судового рішення по суті спору.
Разом з тим, відповідач підтверджує викладені у позові фактичні обставини щодо проходження позивачем військової служби у військовій частини НОМЕР_1 Національної гвардії України.
Щодо строків звернення до суду відповідач зазначив, що залишаючи без руху позовну заяву суд керувався висновками Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у постанові від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20, згідно якої у спорах щодо нарахування і виплати компенсації втрати частини доходів у випадку порушення строку їх виплати суди повинні застосовувати шестимісячний строк звернення до суду з позовом, визначений частиною першою статті 122 КАС України, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відкриваючи провадження у справі та ухвалюючи висновок про те, що строк звернення до суду з адміністративним позовом не пропущено, суд виходив з того, що він має застосовувати останню правову позицію Верховного Суду. Такою останньою позицією суд вважає позицію, викладено колегіями суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 17.12.2024 року у справі №380/25141/23 та від 20.12.2024 року у справі № 440/6875/24.
Тобто, встановивши розбіжність (колізію) між правовими висновками, зазначеними у постанові судової палати Касаційного адміністративного суду від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20, та постановами колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 17.12.2024 року у справі №380/25141/23 та від 20.12.2024 року у справі № 440/6875/24, суд вирішив цю колізію за темпоральним принципом, надавши перевагу постановам, які укладені пізніше.
На думку відповідача такий підхід суду є помилковим з огляду на те, що оскільки постанова від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20 містить правові висновки судової палати Касаційного адміністративного суду, відступити від цієї має право лише об'єднана палата Касаційного адміністративного суду. Натомість постанови від 17.12.2024 року у справі №380/25141/23 та від 20.12.2024 року у справі № 440/6875/24 ухвалені у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, які не мають права відступати або іншим чином змінювати правові висновки, що містяться у постанові судової палати Касаційного адміністративного суду.
Відповідач зазначає, що відповідно до частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції, яка була чинною до 19.07.2022, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Зміст цієї норми дозволяє переконатись, що вона не встановлює жодного строку, який би визначався, днями, місяцями, роками або вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати. Отже, ця норма не може бути іншим законом, який встановлює інший процесуальний строк для звернення до адміністративного суду, саме у розумінні частини третьої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки вона не встановлює жодного строку. При цьому застосування частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України в редакції, яка діє з 19.07.2022, не є зворотною дією закону в часі, яка заборонена частиною четвертою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки відповідний строк (три місяці або один рік) має відліковуватися лише з 01.07.2023, тобто з дати завершення карантину.
По суті спірних правовідносин відповідач доводів та доказів щодо обґрунтування правомірності своєї бездіяльності відносно ненарахування та невиплати позивачу компенсації втрати частини грошових доходів не навів.
Дослідивши докази наявні у матеріалах справи суд установив наступне.
Згідно Витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 НГУ (по стройовій частині) від 31.10.2019 року № 226, припинено (розірвано) контракт про проходження військової служби у Національній гвардії України та виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення старшого солдата ОСОБА_2 (Г-018285), який здав справи і обов'язки за посадою стрільця-гранатометника 1 протитанкового відділення взводу вогневої підтримки 1-ї роти оперативного призначення 2-го батальйону оперативного призначення окремого загону спеціального призначення « ІНФОРМАЦІЯ_2 », звільненого відповідно до ст. 26 ч. 5 п. 2 згідно з підпунктом «й» (які уклали контракт на строк до закінчення особливого періоду або оголошення рішення про демобілізацію та вислужили не менше 24 місяців військової служби за контрактом, якщо вони не висловили бажання продовжувати військову службу під час особливого періоду) Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з військової служби наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 31.10.2019 №59 о/с в запас без права носіння військової форми одягу, та направлено його на військовий облік до ІНФОРМАЦІЯ_3 , з 31 жовтня 2019 року.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі № 200/9428/21 адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 в повному розмірі індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року, з урахуванням фактично виплачених сум індексації грошового забезпечення; зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 28.02.2018 року включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року; визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 1 квітня 2018 року по 31 жовтня 2019 року та зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 1 квітня 2018 року по 31 жовтня 2019 року відповідно до абзаців 4, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
12 січня 2022 року постановою Першого апеляційного адміністративного суду у справі №200/9428/21 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково: рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2021 р. у справі № 200/9428/21 змінено - в абзаці п'ятому резолютивної частини рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2021 р. у справі № 200/9428/21 цифри та слова «за період з 1 квітня 2018 року» цифрами та словами «за період з 1 березня 2018 року», у решті рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2021 р. у справі № 200/9428/21 залишено без змін.
Згідно скріншоту з мобільного застосунку інтернет-банкінгу 10.12.2021 року на банківський рахунок позивача від Військової частини НОМЕР_1 зараховані грошові кошти у розмірі 161 402,27 грн, коментар до платежу: заробітна плата.
12 вересня 2024 року позивачем направлено відповідачу заяву датовану 09.09.2024 року щодо виплати компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку із порушенням термінів виплати коштів на виконання рішення суду у справі №200/9428/21, що підтверджується описом вкладення у цінний лист та накладною АТ «Укрпошта» № 6512206105871.
Згідно ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Отже, факт невиплати позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати грошового забезпечення одночасно із виплатою заборгованості не спростовано відповідачем та підтверджено відповідними доказами, тому це не викликає у суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин, що відповідно до ч. 1 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства, є підставою для звільнення від доказування.
Щодо клопотання відповідача про залишення позовної заяви без розгляду суд зазначає наступне.
У розумінні частини першої статті 94 КЗпП України заробітною платою є винагорода, яка обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР «Про оплату праці» (далі - Закон № 108/95-ВР), яка складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата це - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати. До них належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 108/95-ВР в період між переглядом розміру мінімальної заробітної плати індивідуальна заробітна плата підлягає індексації згідно з чинним законодавством.
Індексація грошових доходів населення - це встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. Підприємства, установи та організації підвищують розміри оплати праці працівникам у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів (стаття 1, частина перша статті 5 Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-ХII «Про індексацію грошових доходів населення»).
Відповідно до частини першої статті 34 Закону № 108/95-ВР, компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення) (частина перша, друга статті 2 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати»).
На основі наведеного можна зробити висновок, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, є складовими заробітної плати.
На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у Рішенні від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013.
У вказаному Рішенні Конституційний Суд України виходив з того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов'язок держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю, оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом державного регулювання оплати праці. Так, держава передбачає заходи, спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, тобто грошової винагороди за виконану роботу як еквівалента вартості споживчих товарів і послуг. Згідно з положеннями частини шостої статті 95 КЗпП, статей 33, 34 Закону № 108/95-ВР такими заходами є індексація заробітної плати та компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати.
У пункті 2.2 цього Рішення Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Відтак, кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації є компенсаторною складовою доходу у вигляді заробітної плати працівника.
Отже, спір про нарахування та виплату компенсації втрати частини доходу у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, стосується заробітної плати військовослужбовця.
Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постановах від 05 травня 2022 року у справі № 380/8976/21, від 29 листопада 2023 року у справі №560/11895/23 та від 14 грудня 2023 року у справі №600/4606/23-а.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 КАС України, провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Положення статті 122 КАС України не містять норми, які б врегульовували порядок звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.
Такі правовідносини регулюються положеннями статті 233 КЗпП, зокрема частиною другою цієї статті.
Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП (у редакції до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у Рішеннях від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 і № 9-рп/2013.
Так, у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 (справа № 1-13/2013) Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення частини другої статті 233 КЗпП у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону № 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Водночас, Законом №2352-IX внесені зміни до норм КЗпП України, зокрема, частини перша та друга статті 233 КЗпП України викладені в новій редакції, згідно яких працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Таким чином, до 19 липня 2022 року положення КЗпП України не обмежувалися будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, проте після 19 липня 2022 року строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
У постанові від 11 липня 2024 року у справі № 990/156/23 Велика Палата Верховного Суду сформулювала правовий висновок щодо питання про те, положення якої норми підлягають застосуванню у питанні визначення строку звернення до суду у справах, пов'язаних з порушенням закону про оплату праці у публічно-правових відносинах. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період по 19 липня 2022 року зазначила, що застосуванню підлягає норма частини другої статті 233 КЗпП України у редакції до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, якою визначено, що особа (працівник, службовець) має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Поряд із цим, Верховний суд вирішуючи питання щодо застосування строків звернення до суду у рішенні від 06 квітня 2023 року у справі №260/3564/22, яке набрало законної сили на підставі постанови Великої палати від 21 вересня 2023 року дійшов наступних висновків щодо строків звернення до суду:
«…до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
При цьому, з огляду на згадані правові позиції Конституційного Суду України щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, Верховний Суд дійшов висновку про поширення дії частини першої статті 233 КЗпП України в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-IX тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією нормою закону чинності.
Таким чином, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 КАС України...».
Верховний Суд у постанові від 28.09.2023 у справі №140/2168/23 дійшов висновку, що дія частини 1 статті 233 КЗпП України (в редакції Закону України від 01.07.2022 №2352-ІХ) поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття цією норми законної сили.
Правовідносини у справі № 200/8665/24 виникли та закінчились до набрання чинності Законом України від 01.07.2022 №2352-IX, а відтак на них поширюються приписи ст. 233 КЗпП України у попередній редакції.
Щодо наполягання відповідача на застосуванні висновків постанови Верховного Суду від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20 суд зазначає наступне.
Згідно з позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11.04.2018 у справі №11-257заі18, тотожними визнаються позови, у яких збігаються сторони, предмет і підстава, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників адміністративного процесу, вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
В постанові Верховного Суду від 26 січня 2023 року у справі № 260/2643/20 колегія суддів зауважила, що правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду. При встановленні доцільності посилання на постанову Верховного Суду кожен правовий висновок Суду потребує оцінки на релевантність у двох аспектах: чи є правовідносини подібними та чи зберігає ця правова позиція юридичну силу до спірних правовідносин, зважаючи на редакцію відповідних законодавчих актів. У такому випадку правовий висновок розглядається «не відірвано» від самого рішення, а через призму конкретних спірних правовідносин та відповідних застосовуваних редакцій нормативно-правових актів. Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
Виходячи з викладеної правової позиції Верховного Суду, суд дійшов висновку, що правовідносини, які були предметом розгляду у справі № 560/8194/20 стосуються компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати пенсії та не є тотожними спірним правовідносинам у справі № 200/8665/24 ні за суб'єктним складом учасників відносин, ні за об'єктом та предметом правового регулювання.
Відтак, висновки постанови Верховного Суду від 02 квітня 2024 року у справі №560/8194/20 не є у повній мірі застосовними до спірних правовідносин.
Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку про необґрунтованість клопотання відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду та відмову у його задоволенні.
Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходив з наступного.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України, право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Положеннями статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-III (далі - Закон № 2050-III), підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до ст. 2 Закону № 2050-III, компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: […] заробітна плата (грошове забезпечення); сума індексації грошових доходів громадян […].
Відповідно до ст.ст. 3, 4, 7 Закону № 2050-III, сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок № 159).
Пунктом 1 Порядком № 159 установлено, що дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до п.п. 2, 3, 4 Порядку № 159, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: сума індексації грошових доходів громадян […].
Сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держстатом.
Пунктами 5, 7 Порядку № 159 установлено, сума компенсації виплачується громадянам у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Компенсація проводиться за рахунок джерел, з яких здійснюються відповідні виплати, а саме: коштів відповідного бюджету - підприємствами, установами та організаціями, що фінансуються чи дотуються з бюджету […].
Поряд із цим, п. 8 Порядку № 159 установлено, що відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку.
Відтак, виплата компенсації втрати частини доходів проводиться незалежно від порядку і підстав їх (доходів) нарахування: самим підприємством, установою чи організацією добровільно чи на виконання судового рішення.
Право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але невиплачені (такий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13 січня 2020 року в справі №803/203/17, від 15 жовтня 2020 року в справі №240/11882/19, від 29 квітня 2021 року в справі №240/6583/20, від 05 липня 2022 року в справі №420/7633/20, від 29 березня 2023 року в справі №120/9475/21-а, від 12 вересня 2024 року в справах №400/5837/23, №240/18489/23, від 10 жовтня 2024 року в справі №280/5397/19, від 18 грудня 2024 року в справі №755/15005/23 та багато інших).
Застосовуючи указаний висновок, Верховний Суд у постанові від 15 жовтня 2020 року в справі №240/11882/19 констатував, що враховуючи наявність факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року, позивач має право на компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 12 січня 2018 року.
Верховний Суд визнав безпідставними доводи судів попередніх інстанцій про те, що право на компенсацію позивач набуде після набрання законної сили відповідним судовим рішенням та у разі несвоєчасної виплати відповідачем сум доходу, які стягнуто на підставі цього рішення, зауваживши, що у випадку бездіяльності власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Верховний Суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог у частині зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - з 01 січня 2016 року по день фактичної виплати індексації.
Такої ж позиції дотримувався Верховний Суд, серед інших постанов, у постанові від 29 квітня 2021 року в справі №240/6583/20.
Ураховуючи висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 31 липня 2024 року в справі №480/1704/19 та від 21 серпня 2024 року в справі №200/63/23, основними умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. Виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу, тобто законодавець пов'язує виплату компенсації втрати частини доходів з виплатою основної суми доходу.
Аналогічного висновку Верховний Суд дійшов також у постанові від 25.01.2025 року у справі № 380/1607/24.
Заборгованість за судовим рішенням у справі № 200/9428/21 відповідач виплатив позивачу 10 грудня 2021 року, проте нарахування та виплату позивачу компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням встановлених строків їх виплати відповідач не здійснив.
Вказані обставини відповідачем не заперечуються.
Ураховуючи викладене, матеріалами адміністративної справи підтверджено, що на момент виплати 10 грудня 2021 року заборгованості з індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року має місце порушення строків виплати грошового забезпечення нарахованого на виконання рішення суду у наслідок визнання протиправною бездіяльності відповідача.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частин 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Ураховуючи встановлені обставини спірних правовідносин у розрізі нормативно-правових актів, якими їх врегульовано, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті позовних вимог не спростовують.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі “Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02). Таким чином, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.
Верховний Суд у постанові від 23 грудня 2021 року у справі № 480/4737/19 та від 8 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 дійшов висновку, згідно якого ефективний спосіб захисту прав та інтересів особи в адміністративному суді має відповідати таким вимогам: забезпечувати максимально дієве поновлення порушених прав за існуючого законодавчого регулювання; бути адекватним фактичним обставинам справи; не суперечити суті позовних вимог, визначених особою, що звернулася до суду; узгоджуватися повною мірою з обов'язком суб'єкта владних повноважень діяти виключно у межах, порядку та способу, передбаченого законом.
В постанові від 22.09.2022 року у справі № 380/12913/21 Верховний Суд сформулював дефініцію «ефективного правосуддя» та зазначив, що комплексний аналіз приписів КАС України дає суду підстави для висновку, що ефективність судового захисту прав та інтересів особи в адміністративному судочинстві включає ефективність розгляду та вирішення справи, ефективність способу захисту, ефективність судового рішення та ефективність його виконання. Всі ці складові можна охопити єдиним терміном «ефективне правосуддя», що виступає еталоном для оцінки судової гілки влади та є запорукою довіри до неї з боку громадян, а також інших суб'єктів. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Зазначені висновки також відповідають позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 18 жовтня 2018 року у справах №822/584/18, №806/1316/18, від 23 листопада 2018 року у справі №826/8844/16 та від 20 грудня 2018 року у справі №524/3878/16-а.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Ураховуючи викладене, беручи до уваги адміністративний позов, відзив на позовну заяву, встановлені судом обставини спірних правовідносин, а також необхідності застосування найбільш ефективного способу відновлення порушеного права позивача суд дійшов висновку про ефективність обраного позивачем способу захисту.
Оскільки позивача звільнено від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України “Про судовий збір», відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат зі сплати судового збору відсутні.
Керуючись Конституцією України та Кодексом адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити у задоволенні клопотання відповідача про залишення адміністративного позову без розгляду, викладеного у відзиві на позовну заяву.
Задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , паспорт громадянина України серії НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (код ЄДРПОУ НОМЕР_4 , зареєстроване місцезнаходження: АДРЕСА_2 ), про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 компенсації втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 10.12.2021 року у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року, виплаченої 10.12.2021 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі №200/9428/21.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 компенсацію втрати частини грошових доходів за період з 01.12.2015 року по 10.12.2021 року у зв'язку з порушенням термінів виплати індексації грошового забезпечення за період з 01.12.2015 року по 31.10.2019 року, виплаченої 10.12.2021 року на виконання рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01.10.2021 року у справі №200/9428/21.
Повний текст рішення складено та підписано 30 січня 2025 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя О.М. Кониченко