судді ОСОБА_1
у кримінальному провадженні № 51-4156км24 (справа № 552/3301/22)
за обвинуваченням ОСОБА_2 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 3 ст. 307, ч. 2 ст. 307 КК України
У цьому провадженні обвинувальний акт стосовно ОСОБА_2 , яка обвинувачувалася у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 307 Кримінального кодексу України (далі - КК України), надійшов до суду разом з угодою про визнання винуватості, укладеною між підозрюваною та першим заступником керівника Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова ОСОБА_3 .
Як убачається зі змісту цього процесуального документа, з урахуванням даних про особу підозрюваної, а саме того, що ОСОБА_2 раніше не судима, від її злочинних дій не настали тяжкі наслідки, вчинення нею злочинів сталося внаслідок збігу тяжких особистих сімейних обставин, а саме, ОСОБА_2 страждає на тяжке захворювання, відомості про яке містяться в матеріалах кримінального провадження (конфіденційна інформація), матір підозрюваної є особою похилого віку, яка потребує постійного догляду у зв'язку з хворобою, відомості про яку містяться в матеріалах кримінального провадження (конфіденційна інформація), підозрювана активно сприяла розкриттю скоєних нею кримінальних правопорушень, з урахуванням викладеного, сторони погодилися застосувати положення ст. 69 КК України та призначити ОСОБА_2 покарання за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307, ч. 3 ст. 307 КК України нижче від найнижчої межі, передбаченої санкціями зазначених статей, а саме за ч.2 ст. 307 КК України із застосуванням положень ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки з конфіскацію усього майна, яке є власністю ОСОБА_2 , за ч.3 ст.307 КК України із застосуванням положень ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців з конфіскацію усього майна, яке є власністю ОСОБА_2 . Відповідно до вимог ст. 70 ч. 1 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно визначити покарання ОСОБА_2 у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців з конфіскацією усього майна, яке є власністю ОСОБА_2 .
У підготовчому судовому засіданні прокурор Новобаварської окружної прокуратури м. Харкова ОСОБА_4 , яка, згідно з постановою про зміну прокурорів у кримінальному провадженні (т. 1, а. п. 43), здійснювала процесуальне керівництво та підтримання публічного обвинувачення, посилаючись на ч. 7 ст. 474 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) та постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №13 від 11 грудня 2015 року «Про практику здійснення судами кримінального провадження на підставі угод» надала клопотання, у якому просила відмовити у затвердженні угоди та призначити обвинувальний акт до судового розгляду в загальному порядку, оскільки у кримінальному провадженні докази зібрані в повному обсязі та відсутня необхідність продовження досудового розслідування внаслідок його фактичного закінчення.
Ухвалою суду від 25 липня 2022 року вказане клопотання було задоволено та відмовлено у затвердженні угоди з посиланням на ч. 1 ст. 26 КПК України, відповідно до якої сторони кримінального провадження є вільними у використанні своїх прав у межах та у спосіб, передбачених цим Кодексом, ч. 3 ст. 26 КПК України, згідно з якою суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень, а також на те, що задоволення такого клопотання не суперечить закону та відповідає інтересам сторін (т. 1, а. п. 61).
За результатами судового розгляду цього кримінального провадження, яке здійснювалося у порядку, передбаченому ч. 3 ст. 349 КПК України, був ухвалений вирок, яким ОСОБА_2 визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 307 та ч. 3 ст. 307 КК України, та призначено їй покарання за ч. 2 ст. 307 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки без конфіскації майна; за ч. 3 ст. 307 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців без конфіскації майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 КК України визначено ОСОБА_2 покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим та призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців без конфіскації майна.
Не погодившись з вироком у частині призначеного ОСОБА_2 покарання, сторона обвинувачення оскаржила його в апеляційному порядку.
Колегія суддів апеляційної інстанції звернула увагу на те, що у даному кримінальному провадженні судом була відхилена угода між прокурором та обвинуваченою ОСОБА_2 про визнання винуватості з підстав відмови прокурора від її затвердження, де сторонами угоди було узгоджено покарання, яке й було в подальшому призначено оскаржуваним вироком, і залишила вирок місцевого суду без змін, а апеляційну скаргу прокурора - без задоволення.
Постановою колегії суддів Касаційного кримінального суду частково задоволена касаційна скарга прокурора, а ухвала суду апеляційної інстанції скасована з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, яке полягало у неналежному обґрунтуванні висновків щодо законності вироку, неправильного застосування кримінального закону та невідповідності призначеного покарання тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі засудженої.
Вважаю, що Верховний Суд, користуючись наданим ч. 2 ст. 433 КПК України правом, мав відреагувати на процесуальну ситуацію, яка виникла у цьому провадженні, оскільки, на моє переконання, прокурор вчинив дії, не передбачені КПК, а суд першої інстанції допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону стосовно порядку розгляду угоди про визнання винуватості.
Угода про визнання винуватості - це оформлена відповідно до вимог статті 472 КПК Українидомовленість, за якою прокурор та підозрюваний (обвинувачений) досягають згоди про повне та беззастережне визнання підозрюваним (обвинуваченим) своєї винуватості, про обов'язки підозрюваного (обвинуваченого) щодо співпраці у викритті кримінального правопорушення чи проступку, вчиненого іншою особою (якщо це питання ставиться в рамках домовленості), а також про наслідки, які настануть для підозрюваного чи обвинуваченого в результаті укладення угоди (про міру покарання або звільнення особи від кримінальної відповідальності з випробуванням).
Укладаючи угоду про визнання винуватості, особа беззастережно визнає свою вину і погоджується на призначення узгодженого покарання відмовляючись таким чином, від права на судовий розгляд своєї справи, під час якого прокурор повинен довести вину особи.
Головною метою запровадження цих угод є забезпечення принципу процесуальної економії, а саме: процесуальне спрощення розгляду кримінальних проваджень, зменшення навантаження на органи досудового розслідування та суд (суддю), витрат на ведення процесу, а також задоволення інтересів сторін, наприклад, забезпечення потерпілому права на швидке і повне відшкодування заподіяної шкоди, а щодо обвинуваченого - звільнення від покарання, уникнення невизначеності щодо покарання у суді, у деяких випадках застосування до нього альтернативного покарання або його зниження.
Відповідно до ч. 6 ст. 474 КПК України суд зобов'язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.
Таким чином, єдиною умовою, яка перешкоджає суду перейти до розгляду угоди про визнання винуватості є заява сторони угоди про застосування до неї насильства, примусу, погроз, обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді, що з поданого прокурором клопотання не убачається.
Перевірка відповідності угоди чинному законодавству є виключною прерогативою суду.
Тільки суд під час розгляду кримінального провадження на підставі угоди вирішує, чи не суперечать умови угоди вимогам КПК України та/або закону, в тому числі, чи не допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди, чи відповідають умови угоди інтересам суспільства, чи не порушують умови угоди права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб, чи не існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, чи убачається неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов'язань, чи є фактичні підстави для визнання винуватості.
При цьому, відповідно до п. 2 ч. 4 ст. 394 КПК України прокурором може бути оскаржений вирок суду першої інстанції на підставі угоди про визнання винуватості виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди, та затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 КПК України угода не може бути укладена.
Застосована стороною обвинувачення у цьому провадження «технологія», на моє переконання, здатна спаплюжити саму ідею компромісного судочинства, підірвати довіру з боку обвинувачених до органу, який виступає від імені Держави, у зв'язку з його недоговороспроможністю.
Така «технологія», на мій погляд, суперечить моральним засадам кримінального судочинства, оскільки особа, яка беззастережно визнає вину, та, укладаючи угоду з прокурором, відмовляється від права на судовий розгляд своєї справи, повинна мати законне сподівання, принаймні, на розгляд такої угоди судом, а не бути введеною в оману стороною обвинувачення.
Вважаю, що ухвала місцевого суду, якою було задоволено клопотання та відмовлено у затвердженні угоди, постановлена з істотним порушенням вимог КПК України.
Так, суд посилається на диспозитивність, як загальну засаду кримінального провадження. При цьому поза увагою суду залишилося те, що сторони дійсно є вільними у використанні своїх прав, але, підкреслюю, у межах та у спосіб, передбачений КПК.
У кримінальному процесі превалює імперативний метод правового регулювання, тобто «дозволено те, що прямо передбачено в законі». Проте місцевий суд не зазначив, які норми КПК передбачають право прокурора після направлення обвинувального акта з угодою до суду просити не затверджувати її або відмовлятися від неї, крім, звісно тих випадків, коли прокурор заявить про застосування до нього насильства, примусу, погроз тощо.
Ба більше, необґрунтованим для мене залишається висновок суду про те, що задоволення такого клопотання відповідає інтересам сторін.
З огляду на зазначене, вважаю, що Верховний Суд мав би, користуючись правом, наданим ч. 2 ст. 433 КПК України, скасувати як вирок місцевого суду, так і ухвалу апеляційного суду у зв'язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді першої інстанції, висловившись щодо незаконності ухвали суду першої інстанції від 25 липня 2022 року та надавши вказівку про початок розгляду цього провадження саме з угоди про визнання винуватості, укладеною між підозрюваною ОСОБА_2 та прокурором, не вирішуючи наперед чи може така угода бути затвердженою, чи ні.
Суддя ОСОБА_1