Провадження № 11-кп/803/545/25 Справа № 204/8663/24 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
22 січня 2025 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ:
головуючого-судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_5 ,
прокурора ОСОБА_6 ,
захисника ОСОБА_7 ,
засудженого ОСОБА_8 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 на ухвалу Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 06 листопада 2024 року, якою клопотання засудженого ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку на підставі п.5 ч.1 ст.80 КК України залишено без задоволення, -
Короткий зміст оскарженого рішення та встановлені судом першої інстанції обставини.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 06 листопада 2024 року клопотання засудженого ОСОБА_8 про звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку на підставі п.5 ч.1 ст.80 КК України залишено без задоволення.
Відмовляючи у задоволенні клопотання засудженого ОСОБА_8 суд першої інстанції зазначив, що у справі відсутні будь-які правові підстави стверджувати про закінчення строків давності виконання обвинувального вироку, а також відсутні правові підстави для початку перебігу будь-якого строку, або розгляду питання застосування інституту давності виконання обвинувального вироку. Суд першої інстанції вказав, що вирок щодо ОСОБА_8 виконується. Засуджений відбуває покарання на підставі вироку, що набрав законної сили. Тому суд першої інстанції зробив висновок, що в даному випадку строк давності виконання обвинувального вироку суду застосуванню не підлягає, а доводи засудженого щодо обов'язковості застосування такого строку ґрунтуються виключно на довільному тлумаченні останнім норми кримінального закону.
Вимоги апеляційних скарг та узагальнені доводи осіб, які їх подали.
В апеляційній скарзі засуджений ОСОБА_8 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обгрунтовуючи свої вимоги зазначає, що суд першої інстанції у своєму рішенні взагалі не згадав про рішення Конституційного суду від 16 вересня 2021 року, рішення ЕСПЛ від 10 жовтня 2024 року у справі «Медведев проти України». Вказав, що у рішенні ЕСПЛ зазначено, що засуджений до довічного позбавлення волі має право знати, що йому потрібно зробити, щоб у майбутньому мати можливість переглянути свій вирок.
В апеляційній скарзі захисник ОСОБА_7 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Обгрунтовуючи свої вимоги зазначає, що застосування до ОСОБА_8 довічного позбавлення волі є порушенням ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права за принципом дискримінації, відповідно до ознаки засудження до довічного позбавлення волі, оскільки засуджені на визначений строк позбавлення волі особи мають право на дострокове звільнення від подальшого відбування покарання. Вказав, що відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. В свою чергу, порушення статті 3 Конвенції, пов'язані із засудженням ОСОБА_8 до не скорочуваного довічного позбавлення волі встановлено і ЄСПЛ (рішення у справі “Сатришко проти України11 від 14.10.2020 року). Отже, на думку захисника у період із 09 березня 1999 року (дати засудження ОСОБА_8 до довічного позбавлення волі) до 16 вересня 2021 року (дати визнання неконституційними приписів КК України щодо неможливості умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі) ОСОБА_8 зазнав порушення своїх прав, спричинених катуванням або нелюдським чи таким, що принижує гідність поводженням або покаранням у розумінні статті 3 Конвенції. Тому, захисник вважає, що ОСОБА_8 мав достатні підстави для звернення до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська із заявою про приведення вироку Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року у відповідність з вимогами чинного законодавства, а відповідний місцевий суд мав достатні підстави про приведення вироку у відповідність з вимогами чинного законодавства, а також мав достатні підстави для встановлення відповідного факту. Вважає, що у мотивувальній частині ухвали відсутні будь-яка оцінка аргументації сторони захисту про існування судових рішень, які підтверджують позиції ОСОБА_8 . Також зазначає, що посилання суду на нормативну невизначеність механізму звільнення ОСОБА_8 від подальшого відбування покарання, як на підставу для відмови у розгляді відповідного клопотання по суті, позбавлено правового підгрунтя. Так захисник зазначає, що якщо припустити, що саме лише скасування заборонних норм Кримінального кодексу України не дає підстав для перегляду призначеного покарання, послідовним є висновок про продовження порушення щодо відповідних засуджених статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. На думку захисника, призначення не скорочуваного довічного позбавлення волі є жорстоким та нелюдським покаранням, а також безпідставним порушенням прав, свобод людини, тобто порушує засади і верховенства права і поваги до людської гідності.
Позиції учасників судового провадження.
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_8 та захисник ОСОБА_7 підтримали вимоги апеляційних скарг та просили їх задовольнити, а ухвалу суду скасувати та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Прокурор під час апеляційного розгляду в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги, просив ухвалу суду першої інстанції залишити без змін.
Мотиви суду.
Заслухавши доповідь судді, пояснення учасників провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши наведені у скаргах доводи, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК України, ухвалене на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст. 94 КПК України, з наведенням належних і достатніх мотивів та підстав його ухвалення.
Як вбачається з ухвали, суд першої інстанції належним чином дотримався даних вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 539 КПК України питання, які виникають під час та після виконання вироку вирішуються судом за клопотанням (поданням) прокурора, засудженого, його захисника, законного представника, органу або установи виконання покарань, а також інших осіб, установ або органів у випадках, встановлених законом.
З матеріалів особової справи засудженого вбачається, що вироком Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року ОСОБА_8 було визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.140, ст.17 ч.2 ст.140, ч.2 ст.142, п. «з» ст.93 КК України (в редакції 1960 року), та на підставі ст.ст.42, 43 КК України засуджено до смертної кари - розстрілу, з конфіскацією всього особистого майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 09 березня 1999 року вирок Дніпровського обласного суду від 30 грудня 1998 року в частині призначеного ОСОБА_8 покарання - залишено без змін.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року №1-33/99 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) положення ст. 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини КК України (в редакції 1960 року), які передбачали смертну кару, як вид покарання та запроваджено мораторій на її застосування.
В подальшому, 22 лютого 2000 року до ст. 93 КК України внесено зміни відповідно до Закону України №1483-11 «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» в частині зміни виду покарання з «смертної кари» на «довічне позбавлення волі».
Ухвалою Дніпропетровського обласного суду від 27 липня 2000 року покарання у виді смертної кари, призначене ОСОБА_8 за вироком Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року, замінено на довічне позбавлення волі.
За змістом ст. 152 КВК України підставами звільнення від відбування покарання є: відбуття строку покарання, призначеного вироком суду; закон України про амністію; акт про помилування; прийняття уповноваженим органом рішення про передачу особи для обміну як військовополоненого; скасування вироку суду і закриття кримінального провадження; закінчення строків давності виконання обвинувального вироку; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання; хвороба; інші підстави, передбачені законом.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 80 КК України особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки, п'ятнадцять років - у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
За змістом ч.ч. 3, 4 ст. 80 КК України перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з'явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1-3 частини першої цієї статті, подвоюються. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину..
Вирок Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року, яким засуджено ОСОБА_8 , набув законної сили та почав виконуватися з моменту набрання ним законної сили, а тому строк давності до вказаного обвинувального вироку не застосовується.
Так, під давністю виконання обвинувального вироку необхідно розуміти закінчення встановлених у законі відповідних строків із дня набрання обвинувальним вироком законної сили, а тому з огляду на встановлені вище обставини відсутні підстави вважати, що обвинувальний вирок відносно засудженого ОСОБА_8 у даній справі не виконувався та не виконаний у строки, передбачені ч. 1 ст. 80 КК України.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов цілком обгрунтованого висновку, що законні підстави для застосування щодо засудженого ст. 80 КК України у даному випадку відсутні, а тому клопотання ОСОБА_8 задоволенню не підлягає.
Стосовно доводів апеляційних скарг засудженого ОСОБА_8 та захисника про те, що ОСОБА_8 засуджений до покарання у виді довічного позбавлення волі, яке є невідповідним Конституції України, суд зазначає, що призначене ОСОБА_8 покарання у виді довічного позбавлення волі відповідає положенням та нормам діючого КК України.
Також, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що на даний час на законодавчому рівні передбачено право засуджених, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, на заміну невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням та в подальшому на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Таким чином, засуджений ОСОБА_8 , який відбув більше п'ятнадцяти років призначеного судом покарання, має право на розгляд щодо нього судом питання про заміну йому невідбутої частини покарання більш м'яким покаранням у порядку, передбаченому ст. 82 КК України.
Що стосується доводів захисника, що до ОСОБА_8 застосовуються дискримінаційні обмеження у розумінні ст. 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, як до особи, яка, будучи засудженою до довічного позбавлення волі позбавлена права на дострокове звільнення, апеляційний суд зазначає наступне.
Так, статтею 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визначено, що всі люди є рівними перед законом і мають право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону. В цьому відношенні всякого роду дискримінація повинна бути заборонена законом, і закон повинен гарантувати всім особам рівний і ефективний захист проти дискримінації за будь-якою ознакою, як-от: раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші переконання, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інші обставини.
При цьому під дискримінаційними обмеженнями у розумінні вказаної вище статті слід розуміти нерівне ставлення до людини або групи людей, обмеження у правах та свободах через певні ознаки чи особливості в умовах, рівних для всіх. Загалом йдеться про ті ознаки, які сама людина не обирала, наприклад: стать, вік, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, етнічна приналежність, стан здоров'я або наявність інвалідності, або ж ознаки, які людина не може або не мусить змінювати через чиюсь думку, як-от віросповідання чи національність.
Натомість, ОСОБА_8 є особою, яка засуджена компетентним судом України за вчинення особливо тяжкого злочину до довічного позбавлення волі, якого було засуджено на підставі законодавства, яке діяло на час вчинення такого злочину, тобто засуджений не є особою, яка поза своїм волевиявленням (за ознаками статі, віку, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичності, етнічної приналежності) зазнав переслідування державними органами або іншими особами, а тому на останнього, у наведених ним обставинах, не поширюється дія статті 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.
Окремо слід зауважити, що піддаючи аналізу положення статей 14, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права вбачається, що застосування покарання у виді довічного позбавлення волі не суперечить а ні Конституції України, а ні міжнародним нормам, застосування яких передбачено також і в багатьох інших Договірних країнах Європейського союзу.
Метою і виправданням вироку із застосуванням такого покарання, як було зазначено в параграфі 58 Мінімальних стандартних правил ООН, є захист суспільства і попередження скоєння в майбутньому жорстоких злочинів. Цієї мети можливо досягти у випадку, коли правопорушник готовий і здатен підкорятись законодавству.
Тому відбування зазначеного виду покарання направлено на реабілітацію засудженого, та ніяк не може розцінюватись як катування чи жорстоке, нелюдське або принижуюче гідність ставлення чи дискримінацію щодо нього.
Також, згідно п. 49 рішення ЄСПЛ «Ласло Магьяр проти Угорщини» ЄСПЛ не забороняє державам засуджувати осіб, що вчинили серйозні злочини до невизначеного строку покарання у виді позбавлення волі, яке дозволяє тривале тримання під вартою правопорушника у випадку необхідності захисту від населення з наведенням численних рішень ЄСПЛ з цього питання. При цьому ЄСПЛ наголошує, що це особливо вірно для осіб, визнаних винуватими у вбивстві та інших тяжких злочинах проти особистості. Той факт, що такий засуджений, можливо, відбув тривалий термін тюремного ув'язнення, не зменшує позитивне зобов'язання держави по захисту населення; держава може виконати це зобов'язання, продовжуючи тримати під вартою таких довічно ув'язнених до тих пір, доки вони залишаються небезпечними.
Крім іншого слід зауважити, що при розгляді справи «Вінтер і інших проти Об"єднаного Королівства» 09.07.2013 року в Європейському суді було обговорено питання законності застосування довічного ув'язнення в Договірних країнах, де Україна була згадана в числі 5 країн, в якій хоча законодавством і не передбачено умовно-дострокове звільнення при пожиттєвому ув'язненні, проте довічно засудженим дозволено клопотати перед Президентом про помилування, що не було визнано порушенням міжнародних норм.
У 32 інших Договірних країнах існує інший механізм перегляду покарання, призначеного довічно ув'язненим, інтегрований в рамках закону і на практиці, де здебільшого, мінімальних строк, за яким засуджений при відбутті довічного ув'язнення вправі звернутися за переглядом покарання. Цей строк, як і в Україні становить 20-25 років.
Крім того, згідно п. 97 рішення «Кафкаріс проти Кіпру» ЄСПЛ зазначив, що призначення покарання у виді довічного позбавлення волі дорослому злочинцю само по собі не заборонено і не протирічіть ст. 3 та будь-якій іншій статті ЄСПЛ з посиланням на численні рішення у справах ЄСПЛ.
Згідно п. 98 зазначеного рішення, аналіз судової практики ЄСПЛ щодо можливості скорочення довічного позбавлення волі свідчить про те, що якщо національне законодавство передбачає можливість перегляду довічного позбавлення волі з метою його пом'якшення, скорочення, припинення чи умовно-дострокового звільнення засудженого, цього достатньо, щоб задовольнити вимогам ст. 3 ЄСПЛ.
У зв'язку із зазначеним апеляційний суд наголошує, що на теперішній час у Державі відсутня процесуальна процедура заміни покарання особі, яка засуджена до довічного позбавлення волі, або умовно-дострокове звільнення такої особи, однак в України існує інститут Президентського помилування, передбачений ст. 87 КК України, що в повній мірі відповідає вимогам міжнародного та національного права.
Так, ч. 2 ст.87 КК України встановлює, що актом помилування Президента України може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше 25 років, стосовно індивідуально визначеної особи, а згідно ч.7 ст.151 КВК України засудженим до довічного позбавлення волі може бути подано клопотання про його помилування після відбуття ним не менше 20 років призначеного покарання.
Отже, чинним законодавством передбачено можливість заміни покарання у виді довічного позбавлення волі більш м'яким покаранням, як і дострокового звільнення, зокрема шляхом помилування засудженого, що у повній мірі відповідає вимогам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці Європейського суду з прав людини, та такою можливістю вправі скористатися і засуджений ОСОБА_8 за умови виконання певних визначених законом умов.
Зазначеним обставинам суд першої інстанції дав належну оцінку та дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні клопотання засудженого про звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності за вироком Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для задоволення апеляційних скарг засудженого та захисника про звільнення засудженого від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності за вироком Дніпропетровського обласного суду від 30 грудня 1998 року.
Керуючись ст.ст. 404, 405, 407, 409, 419 КПК України, апеляційний суд,
Апеляційні скарги засудженого ОСОБА_8 , захисника ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Ухвалу Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська від 06 листопада 2024 року щодо засудженого ОСОБА_8 залишити без зміни.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
_________________ _________________ _________________
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4