29 січня 2025 року Справа № 280/8892/24 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Зеленої Руслани Вячеславівни (вул. Незалежної України, буд. 39-а, м. Запоріжжя, 69019), до ІНФОРМАЦІЯ_1 (ВЧ № НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення,
23.09.2024 засобами системи «Електронний суд» до Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), в особі представника - адвоката Зеленої Руслани Вячеславівни, до ІНФОРМАЦІЯ_1 (ВЧ № НОМЕР_1 ) (далі - відповідач, 7 ПКЗ ДПС України), в якій позивач просить суд:
визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, прийняте 23 серпня 2024 року інспектором прикордонної служби вищої категорії 4 групи інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) майстер сержантом ОСОБА_2 , уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону - НОМЕР_2 прикордонного карпатського загону Державної прикордонної служби України (ВЧ № НОМЕР_1 ), яким відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_1 з причини відсутності необхідних документів, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішення відповідача від 23 серпня 2024 року є незаконним втручанням у свободу пересування позивача, котре очевидно не було «необхідним в демократичному суспільстві» з огляду на індивідуальну ситуацію позивача, а саме через те, що обмеженням його права залишати територію України неможливо досягнути заявленої легітимної мети інтересів національної безпеки, оскільки позивач, як раніше засуджений за вчинення тяжкого злочину, звільнений державою від виконання військового обов'язку та в силу закону не підлягає призову та виконанню інших обов'язків за мобілізацією під час дії правового режиму воєнного стану. Крім того, в оскаржуваному рішенні відсутнє й посилання на будь-яку норму Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відповідно до якої позивачу було обмежено право виїхати з України. З огляду на це вважає, що оскаржуване рішення є незаконним, абстрактним, не є обґрунтованим та є таким, що не відповідає встановленим у ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям законності, обґрунтованості, добросовісності, розсудливості та пропорційності, а тому має бути скасоване як протиправне.
Ухвалою від 26.09.2024 позов був залишений без руху, позивачу наданий строк для усунення недоліків позову.
03.10.2024 засобами системи «Електронний суд» від представника позивача до суду надійшла заява на усунення недоліків позову.
Ухвалою від 04.10.2024 у справі відкрите спрощене позовне провадження, судовий розгляд призначений без повідомлення (виклику) учасників справи. Витребувано у відповідача належним чином засвідчену копію документів та матеріалів, які були враховані посадовою особою відповідача під час прийняття оскаржуваного рішення.
Ухвала про відкриття провадження у справі від 04.10.24 була надіслана та доставлена до електронного кабінету відповідача - 04.10.2024 о 13:43, що підтверджується даними системи «Діловодство спеціалізованого суду» та відповідною довідкою.
Станом на час розгляду справи, відзив від відповідача та витребувані документи до суду не надходили.
Приписами ч.4 ст.159 КАС України встановлено, що неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Доказів поважності причин неподання відзиву на позов та витребуваних документів (інформації) відповідачем не надано.
Частиною 6 ст.162 КАС України встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
З урахуванням зазначеної норми суд розглядає справу на підставі наявних доказів.
Розглянувши наявні у справі матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
23 серпня 2024 року ОСОБА_1 намагався перетнути державний кордон з Україною через пункт пропуску «Мостиська». До прикордонного контролю ним надано: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон НОМЕР_3 , виданий 26 липня 2019 року, дійсний до 19 липня 2029 року; 2) тимчасове посвідчення військовозобов'язаного № НОМЕР_4 з відміткою про виключення позивача з військового обліку 31 травня 2001 року на підставі ст. 37 п. 5 «г» ЗУ «ПЗВОіВС».
Уповноваженою службовою особою відповідача Бегені Христиною прийнято рішення від 23.08.2024 про відмову в перетині державного кордону України з підстав того, що позивачем не надано на паспортний контроль необхідних документів, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року №57 «Про затвердження правил перетинання державного кордону громадянами України».
Проте яких саме документів не надано позивачем у рішенні від 23.08.2024 не зазначено.
Вважаючи таке рішення протиправним, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і порядок розв'язання спорів у цій сфері визначає Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» від 21 січня 1994 року.
Відповідно до ст. 1 вказаного Закону громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну. Оскільки вказаний Закон було прийнято в 1994 році, під час дії Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 року, що не передбачала для громадян України свободи пересування, то цей Закон оперує терміном «право громадянина України на виїзд з України».
У статті 6 цього ж Закону визначено перелік випадків, у яких право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено: - коли він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону; - стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень; - він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання; - він ухиляється від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов'язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів; - він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду; - він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв'язку з яким таке обмеження встановлюється.
Статтею ж 3 цього Закону встановлено, що перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону. Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Стаття 2 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» передбачає перелік документів, що дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, а саме: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну). У передбачених міжнародними договорами України випадках замість документів, зазначених у частині першій цієї статті, для виїзду з України і в'їзду в Україну можуть використовуватися інші документи.
В свою чергу, Кабінетом Міністрів України 27 січня 1995 року прийнято постанову №57, якою на реалізацію статті 3 вищевказаного Закону затверджено Правила перетинання державного кордону громадянами України.
Статтею 33 Конституції України проголошено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Водночас в ст. 64 Конституції України передбачено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Згідно з ч. 2 ст. 8 Конституції України Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Формулювання, застосовані в Конституції України, «можуть бути обмежені» не означає автоматичного запровадження таких обмежень, а має бути прийнято відповідний законодавчий акт з чітким регулюванням саме таких обмежень: суть та зміст таких обмежень, категорія громадян, які підпадають під дію таких обмежень, строк дії цих обмежень, порядок реалізації обмежень тощо.
Так, єдині заходи правового режиму воєнного стану щодо реалізації громадянами свободи пересування закріплено у п. 6 ч. 1 ст. 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану»: в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану: встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в'їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів.
Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 29 грудня 2021 року №1455, якою затверджено Порядок встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан.
В Порядку №1455 питанню перетину державного кордону присвячено єдиний пункт такого змісту: Перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Загальновідомим фактом є те, що в Україні введено по всій території правовий режим воєнного стану з 24 лютого 2022 року, який діє й по даний момент.
В свою чергу, Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція). Конвенція та перелічені протоколи до Конвенції набрали чинності в Україні 11 вересня 1997 року.
Стаття 2 Протокол №4 до Конвенції має назву «Свобода пересування» та носить наступний зміст: 1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибирати місце проживання в межах цієї території. 2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. 3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб. 4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.
Тобто, Конституцією України гарантовано право кожного вільно залишати територію України за винятком обмежень, які встановлюються законом. При цьому, з моменту ратифікації вищезазначених Конвенції та протоколів такі обмеження повинні не лише бути передбачені законом, а й повинні бути необхідними в демократичному суспільстві та переслідувати легітимну мету.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ щодо перевірки виправданості втручання у права особи, гарантовані статтею 2 Протоколу №4 до Конвенції, ЄСПЛ застосовує підхід, аналогічний до статей 8-11 Конвенції, що полягає в перевірці втручання держави в конвенційне право особи на предмет його виправданості, а втручання визнається таким, що не порушує право особи, гарантоване Конвенцією, якщо:
1) буде передбачене законом, здійснене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування;
2) матиме легітимну мету. У випадку статті 2 Протоколу №4 до Конвенції такою метою може бути захист інтересів національної чи громадської безпеки, підтримання публічного порядку, запобігання злочину, захист здоров'я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб;
3) буде необхідним у демократичному суспільстві. Тобто, втручання має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути пропорційним до цілей досягнення легітимної мети.
Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що під час розгляду даного спору суд має переконатися у тому, що втручання, з огляду на факти і обставини конкретної справи, було законним та справді було необхідним та враховувало індивідуальну ситуацію особи. Судом під час розгляду цієї справи має бути перевірено виправданість втручання в свободу пересування позивача (елементом якої є можливість залишати територію України, що гарантована як Конституцією України, так Конвенцією), що було здійснене 23 серпня 2024 року посадовою особою Держприкордонслужби України шляхом прийняття рішення про відмову в перетинанні державного кордону з мотивів відсутності в позивача документів, що підтверджують підстави для його виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану.
Даний спір виник у зв'язку із відмовою в перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.
Верховний Суд у постановах від 17 серпня 2023 року у справі № 380/7792/22, від 31 серпня 2023 року у справі № 380/572/23, від 27 вересня 2023 року у справі № 380/16876/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3428/22, від 26 жовтня 2023 року у справі № 260/3951/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 160/15200/22, від 23 листопада 2023 року у справі № 260/4613/22 сформував правовий висновок, відповідно до якого той факт, що Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, не означає, що такі обмеження не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України».
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в'їхати в Україну.
За приписами частини першої статті 3 цього Закону перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред'явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в'їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в'їзд в Україну).
Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України.
Частиною третьою статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 5 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб згідно з Указом Президента від 14 березня 2022 року №133/2022, затвердженого Законом України від 15 березня 2022 року №2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).
Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню разом з військовими адміністраціями, органами виконавчої влади, правоохоронними органами та за участю органів місцевого самоврядування запроваджувати і здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи правового режиму воєнного стану, реалізовувати повноваження, необхідні для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності.
Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».
Статтею 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Статтями 17 та 65 Конституції України установлено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави та справою всього Українського народу. Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Цей конституційний обов'язок реалізується через проходження громадянами України військової служби відповідно до закону.
Зі змісту статті 23 Конституції України слідує, що кожна людина має обов'язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості. З цього випливає, що людина є частиною суспільства, інтереси якого (як от національна безпека, громадський порядок, права та свободи інших людей) можуть виправдати обмеження прав людини, які не є абсолютними. Належне виконання громадянами своїх обов'язків має бути забезпечене державою.
Із початком широкомасштабної військової агресії російської федерації фундаментальні національні інтереси, які полягають у збереженні суверенітету, територіальної цілісності і незалежності, що є засадничими умовами реалізації права українського народу на самовизначення та збереження держави Україна, викликали потребу у невідкладній повній мобілізації оборонних ресурсів для забезпечення відсічі агресору, в тому числі громадян України, які підлягають призову на військову службу під час мобілізації або можуть бути залучені в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про оборону України» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України.
Призов військовозобов'язаних та резервістів на військову службу у зв'язку з мобілізацією та звільнення з військової служби у зв'язку з демобілізацією проводяться в порядку, визначеному Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», статтею 22 якого визначено такий обов'язок громадян як з'являтися за викликом до військових комісаріатів для постановки на військовий облік та визначення призначення на воєнний час.
Відповідно до підпункту «г» пункту 5 статті 37 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в редакції, яка була чинною станом на 31.05.2001 (дату виключення позивача з військового обліку) виключенню з військового обліку у військових комісаріатах підлягають громадяни, які були засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких злочинів.
Чинною станом на дату прийняття оскаржуваного рішення редакцією Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» не передбачено такої підстави для виключення громадян з військового обліку, натомість пп. 2 п. 1 ст. 37 цього Закону містить норму, відповідно до якої взяттю на військовий облік призовників, військовозобов'язаних та резервістів у територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки, у Центральному управлінні або регіональних органах Служби безпеки України, у відповідних підрозділах розвідувальних органів України підлягають громадяни України на військовий облік військовозобов'язаних:
які звільнені з військової служби в запас та не зараховані до військового оперативного резерву;
…
які прибули після відбування покарання з установ виконання покарань.
Суд зазначає про необґрунтованість посилань позивача на приписи ст. 58 Конституції України оскільки Законами України, якими вносились зміни до Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а так само сам цей Закон не містять норм, які мають зворотну дію в часі.
В обґрунтування своєї позиції позивач посилається на те, що він не є військовозобов'язаним.
Суд зазначає, що перебування громадян придатних за віком та станом здоров'я до військової служби на військовому обліку є обов'язком, а не правом громадянина.
Відповідно, зняття позивача в 2001 році з військового обліку не є свідченням того, що позивач не підлягає військовому обліку станом на час прийняття оскаржуваного рішення.
Суд зауважує, що хоча Закон України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» і не містить обмежень права вільно залишати територію України в умовах правового режиму воєнного стану, однак це не означає, що такі обмеження до вищевказаної категорії осіб не можуть застосовуватися на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», які є спеціальними для цього періоду.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року № 57 (далі - Правила № 57).
Так, відповідно до пункту 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю, якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в'їзд в Україну: 1) паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 2) дипломатичний паспорт; 3) службовий паспорт; 4) проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); 5) посвідчення особи моряка; 6) посвідчення члена екіпажу.
У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни крім вищезазначених документів повинні мати також підтверджуючі документи.
Пунктами 2-1 - 2-19 Правил № 57 визначені перелік осіб, які мають право в умовах воєнного стану перетинати державний кордон, та перелік підтверджуючих документів для такого перетину.
Приписами пункту 8 Порядку встановлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також руху транспортних засобів в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 року № 1455, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок № 1455) передбачено, що перетинання державного кордону в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю на території, де введено воєнний стан, здійснюється з урахуванням обмежень, встановлених законодавством.
Пропуск осіб через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України за дійсними паспортними документами, а у передбачених законодавством України випадках також за іншими документами. Пропуск транспортних засобів, вантажів через державний кордон здійснюється після проходження всіх передбачених законом видів контролю на державному кордоні (частина третя статті 6 Закону України «Про прикордонний контроль»).
Відповідно до пункту 10 Правил № 57 пропуск громадян через державний кордон здійснюється уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону.
У абзацах 1-3 пункту 12 Правил № 57 визначено, що для здійснення прикордонного контролю громадяни подають уповноваженим службовим особам підрозділу охорони державного кордону паспортні, а у випадках, передбачених законодавством, і підтверджуючі документи без обкладинок і зайвих вкладень.
Паспортні та підтверджуючі документи громадян, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами підрозділу охорони державного кордону з метою встановлення їх дійсності та належності громадянину, який їх пред'являє. У ході перевірки документів під час виїзду з України з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасового обмеження громадянина у праві виїзду за кордон.
Указані положення Правил № 57 кореспондуються з положеннями частин першої-третьої статті 7 Закону України «Про прикордонний контроль», за якими паспортні та інші документи громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, перевіряються уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі. При цьому, з'ясовується наявність або відсутність підстав для тимчасової відмови особі у перетинанні державного кордону.
У ході перевірки документів уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України використовують технічні засоби контролю для пошуку ознак підробки у документах, здійснюють пошук необхідної інформації у базах даних Державної прикордонної служби України, а також за результатами оцінки ризиків проводять опитування осіб, які прямують через державний кордон. Уповноважені службові особи Державної прикордонної служби України з урахуванням результатів оцінки ризиків можуть проводити повторну перевірку документів осіб, які перетинають державний кордон.
За приписами частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в'їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв'язку з відсутністю документів, необхідних для в'їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв'язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику органу охорони державного кордону. Таке рішення набирає чинності невідкладно. Рішення про відмову у перетинанні державного кордону оформляється у двох примірниках. Один примірник рішення про відмову у перетинанні державного кордону видається особі, яка підтверджує своїм підписом на кожному примірнику факт отримання такого рішення. У разі відмови особи підписати рішення про це складається акт.
Як зазначено вище, позивачу відмовлено у перетині державного кордону України у зв'язку з тим, що він на зміг надати на паспортний контроль необхідні документи, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 №57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України».
Суд наголошує про відсутність в оскаржуваному рішенні посилань на будь-яку норму Правил №57, якою передбачено надання позивачем необхідних для перетину державного кордону документів, відсутність в оскаржуваному рішенні зазначення - які саме документи повинні бути надані позивачем для перетину державного в умовах воєнного стану.
При цьому суд наголошує, що відповідач не скористався правом подання відзиву на позов, що може бути розцінено судом як визнання позову.
Пункт 15 Правил №57 передбачає, що на підставі рішення уповноваженого законом державного органу про тимчасову відмову у виїзді за кордон (заборону виїзду), прийнятого відповідно до статті 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону відмовляє громадянину у перетинанні державного кордону, про що виносить обґрунтоване письмове рішення із зазначенням причин відмови, один примірник якого видається громадянинові.
Тобто, виходячи з норм Закону України «Про прикордонний контроль» та Правил №57, рішення про відмову у перетинанні державного кордону має бути обґрунтоване та базуватися на нормах Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» стосовно обмеження права громадянина виїхати з країни.
Так, в оскаржуваному рішенні зазначено, що позивачем не надано документів, які б надавали йому дозвіл перетнути державний кордон. Натомість, в рішенні відсутнє будь-яке посилання на те, які саме документи не надані позивачем, які документи йому необхідно було надати та аналіз наданих до контролю документів.
Частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР та вона набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Аналізуючи оскаржувані рішення, суд вказує, що принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень, відповідно до ч.2 статті 2 КАС України, має на увазі, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п.36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо.
При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Разом з тим, приймаючи рішення або вчиняючи дію, суб'єкт владних повноважень не може ставати на сторону будь-якої з осіб та не може виявляти себе заінтересованою стороною у справі, виходячи з будь-якого нелегітимного інтересу, тобто інтересу, який не випливає із завдань цього суб'єкта, визначених законом.
Прийняття рішення, вчинення (не вчинення) дії вимагає від суб'єкта владних повноважень діяти добросовісно, тобто з щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з відданістю визначеним законом меті та завданням діяльності, передбачувано, без корисливих прагнень досягти персональної вигоди, привілеїв або переваг через прийняття рішення та вчинення дії.
Таким чином, висновки та рішення суб'єкта владних повноважень можуть ґрунтуватися виключно на належних та достатніх доказах.
Як встановлено в ході судового розгляду справи відповідачем зазначених вище принципів при прийнятті оскаржуваного рішення дотримано не було.
Суд зазначає, що саме лише зазначення про відсутність документів не є достатньою підставою для відмови особі у перетині державного кордону України, оскільки уповноваженою службовою особою відповідача повинно бути зазначено об'єктивні обставини, які перешкоджають у перетині державного кордону України з обов'язковим зазначенням необхідних документів, які слід надати, в даному випадку, позивачем та з оцінкою тих документів, що надані особою.
В даному випадку, відповідачем недоліків щодо поданих позивачем документів не встановлено та не зазначено у відповідному рішенні.
Таким чином спірне рішення не є обґрунтованим, а отже не може вважаться законним, в зв'язку з чим підлягає скасуванню.
При цьому суд наголошує, що відповідач відзив на позов та витребувані судом документи не надав, правомірність прийнятого рішення не довів та доводи позивача не спростував.
З урахуванням викладеного суд вважає позовні вимоги частково обґрунтованими, проте такими, що підлягають задоволенню.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.
При зверненні до суду позивачем сплачений судовий збір у сумі 968,96 грн., який слід стягнути на його користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Інші судові витрати позивачем до стягнення не заявлялись.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), в особі представника - адвоката Зеленої Руслани Вячеславівни (вул. Незалежної України, буд. 39-а, м. Запоріжжя, 69019), до ІНФОРМАЦІЯ_1 (ВЧ № НОМЕР_1 ) ( АДРЕСА_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у перетинанні державного кордону України, прийняте 23 серпня 2024 року інспектором прикордонної служби вищої категорії 4 групи інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_2 » (тип А) майстер сержантом ОСОБА_2 , уповноваженою службовою особою підрозділу охорони державного кордону - НОМЕР_2 прикордонного карпатського загону Державної прикордонної служби України (ВЧ № НОМЕР_1 ), яким відмовлено у виїзді з України громадянину України ОСОБА_1 з причини відсутності необхідних документів, які дають право на виїзд з України в умовах дії правового режиму воєнного стану.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачену суму судового збору в розмірі 968 (дев'ятсот шістдесят вісім) гривень 96 (дев'яносто шість) копійок за рахунок бюджетних асигнувань ІНФОРМАЦІЯ_1 (ВЧ № НОМЕР_1 ).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України
Рішення у повному обсязі складено та підписано «29» січня 2025 року.
Суддя Р.В. Кисіль