Номер провадження: 22-ц/813/2027/25
Справа № 515/1826/23
Головуючий у першій інстанції Бучацька А.І.
Доповідач Драгомерецький М. М.
27.01.2025 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.,
суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,
переглянувши у порядку спрощеного провадження без участі учасників цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2024 року по справі за позовом адвоката Фомічова Ігоря Олеговича в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на утримання дитина, яка продовжує навчання, -
10 листопада 2023 року адвокат Фомічов Ігор Олегович в інтересах ОСОБА_2 звернувся до Татарбунарського районного суду Одеської області з позовом до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на утримання дитина, яка продовжує навчання, в якому просив суд стягнути з останнього аліменти на утримання повнолітньої дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на період навчання в розмірі 4 000 гривень щомісячно, починаючи від дня пред'явлення позову і до досягнення ОСОБА_3 23-річного віку, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позовні вимоги обґрунтував тим, що сторони є батьками ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .. З 01 жовтня 2022 року дочка навчається на бюджетній основі на денній формі навчання в Миколаївському національному університеті імені В.О. Сухомлинського. 29 жовтня 2023 року вона досягла повноліття та продовжує навчатися на ІІ курсі за денною формою навчання, з терміном навчання до 31 липня 2026 року. Загальний розмір витрат позивачки на утримання доньки складається з витрат на проїзд, на продукти харчування, на медикаменти та лікування у зв'язку з хворобою дочки. Вважає, що витрати на продукти харчування та інші додаткові витрати для життя дитини є беззаперечними, оскільки для власного існування та навчання, будь-яка людина повинна повноцінно харчуватися, купувати одяг та взуття, засоби гігієни та миючі засоби. Оскільки позивачці невідомі джерела доходу відповідача, то розрахунок розміру аліментів здійснений виходячи з середньої заробітної плати в Одеській області - 16 000 гривень, 1/4 від якої дорівнює 4 000 гривень. ОСОБА_3 з дитинства перебуває на "Д" обліку у невропатолога Татарбунарської БЛ з діагнозом: венозна ангіодистонія в лобно-тім'яній ділянці зліва, ВСД по змішаному типу, астено-депресивний синдром. У зв'язку з чим, вимушена періодично проходити стаціонарне лікування та потребує постійного медикаментозного лікування. До досягнення повноліття відповідач сплачував аліменти у розмірі 1/4 заробітку, але після досягнення повноліття матеріально взагалі не допомагає. Позивачка теж хворіє та її стан здоров'я не дозволяє в повній мірі забезпечувати навчання їх спільної дочки. У позовній заяві представник позивачки зазначив, що орієнтовна сума судових витрат на професійну правничу допомогу складає 8 600 гривень.
21 лютого 2024 року адвокат Дукін Сергій Васильович в інтересах відповідача ОСОБА_1 надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на те, що загальний розмір витрат позивачки на утримання ОСОБА_3 складається із витрат на проїзд, покупку продуктів харчування, на медикаменти та лікування у зв'язку з хворобою доньки та інших додаткових витрат на покупку одягу, взуття, засобів гігієни та миючих засобів. З урахуванням обґрунтування позовних вимог, позивачка також бажає стягувати з відповідача додаткові витрати на лікування дочки, які включає у загальний розмір аліментів, чим збільшує їх розмір до 4 000 грн. Стягнення додаткових витрат на дитину регулюються ст. 185 СК України. Відповідно до висновку Верховного Суду у справі №6-1296цс15 при визначенні розміру даного виду аліментів слід враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми глави 16 СК України не встановлюють обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами. Таким чином, у випадках, коли повнолітня дитина потребує матеріальної допомоги у зв'язку з навчанням до досягнення нею двадцяти трьох років, норми статті 185 СК України не застосовуються. Тому надані позивачем копії медичних документів третьої особи ОСОБА_3 вважає неналежними доказами. На його думку, наданими доказами не підтверджений факт, що третя особа ОСОБА_3 закінчила перший курс, переведена та навчається на другому курсі педагогічного факультету Миколаївського національного державного університету імені В.О. Сухомлинського. Також позивачем не надано доказів понесених витрат на придбання підручників, вартості квитків на проїзд до навчального закладу та вартості проживання за місцем його знаходження. Відповідач стверджує, що позивачка ОСОБА_2 разом з сином та дочкою ОСОБА_3 (третя особа) виїхали за межі України. Відповідач ОСОБА_1 є безробітним, офіційно не працевлаштований, не перебуває на обліку Татарбунарського відділу Білгород-Дністровської філії Одеського обласного центру зайнятості, пенсію не отримує. Обмежується періодичними заробітками по найму для свого утримання та сплати комунальних платежів. Стягнення з відповідача аліментів на період навчання дочки у розмірі 4 000 грн щомісячно, погіршить його матеріальне становите та залишить без засобів існування, враховуючи введений на території України воєнний стан (а.с. 38-43).
В судовому засіданні адвокат Фомічов І.О. в інтересах позивачки ОСОБА_2 позов підтримав та просив його задовольнити. Не заперечував, що позивачка та третя особа ОСОБА_3 перебувають за кордоном.
Відповідач ОСОБА_1 та його представник адвокат Дукін С.В. в судовому засіданні позовні вимоги визнали частково у розмірі 1 000 грн щомісячно, проти задоволення позову в іншій частині заперечували з підстав, викладених у відзиві на позов.
Третя особа ОСОБА_3 , належним чином повідомлена про розгляд справи до суду не з'явилась.
Рішенням Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2024 року позов ОСОБА_2 в особі представника адвоката Фомічова Ігоря Олеговича до ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 , про стягнення аліментів на період навчання - задоволено частково. Суд стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання повнолітньої дитини, яка навчається ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у розмірі 2 000 (дві тисячі) гривень щомісячно, починаючи з 10 листопада 2023 року до моменту закінчення навчання, однак не довше, ніж до досягнення нею двадцяти трьох років, а саме до ІНФОРМАЦІЯ_2 . В задоволенні решти позову відмовлено;
допустив негайне виконання рішення у справі в частині стягнення аліментів у межах суми платежу аліментів за один місяць;
стягнув з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 (двадцять) копійок.
В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції змінити й ухвалити нове рішення, яким стягнути з нього аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 , яка навчається, в розмірі 1 000 грн щомісяця, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Вказані особливості встановлюються у ст. 369 ЦПК України, а саме відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше тридцяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя.
Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява №64336/01).
Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
З урахуванням вищевикладеного та положень ч. 1 ст. 274, ч. 1 ст. 368, 369 ЦПК України, розгляд апеляційної скарги здійснено в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи наведені у апеляційній скарзі та відзиві адвоката Фомічова Ігоря Олеговича в інтересах позивачки ОСОБА_2 на апеляційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
За загальними правилами статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.
У статті 3 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Раду Української PCP від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ, яка ратифікована постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-ХІІ та набрала чинності для України з 27 вересня 1991 року, закріплено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Відповідно до частин першої та другої статті 27 названої Конвенції, держави-учасники визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батько (-ки) або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення умов життя, необхідних для розвитку дитини, в межах своїх здібностей і фінансових можливостей.
Статтею 51 Конституції України проголошено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Тобто, держава визнає захист прав і свобод дитини одним з пріоритетів своєї політики та гарантує дитині рівень життя, необхідний для гармонійного розвитку.
У частині 8 статті 7 СК України зазначено, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев'ята статті 7 СК України).
Статтею 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Отже, обсяг відповідальності батьків не залежить від проживання їх разом чи окремо від дитини, і цей факт не звільняє від обов'язку забезпечувати такі умови життя дитини, які є достатніми для фізичного, інтелектуального, морального, культурного, соціального та духовного розвитку.
Згідно частини 2 статті 150 СК України, батьки зобов'язані піклуватись про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (частини 1, 2 статті 155 СК України).
Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, - і своїх повнолітніх дочку, сина.
Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (стаття 198 СК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Згідно статті 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
У частині 1 та 2 статті 182 СК України визначено, при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів.
Статтею 201 СК України передбачено, що до відносин між батьками і дочкою, сином щодо надання їм утримання застосовуються норми статей 187, 189-192 і 194-197 цього Кодексу.
Судом першої інстанції встановлено, що мінімальний гарантований розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Мінімальний рекомендований розмір аліментів на одну дитину становить розмір прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку і може бути присуджений судом у разі достатності заробітку (доходу) платника аліментів. Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати.
Суд враховав правовий висновок, який міститься у постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 31 січня 2019 року у справі № 346/103/17. На відміну від правовідносин щодо участі батьків у додаткових витратах на дитину (стаття 185 СК України), правовідносини щодо обов'язку батьків утримувати повнолітніх дочку, сина на період навчання регулюються главою 16 СК України, яка, зокрема, передбачає обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, у спосіб сплати аліментів (статті 199, 200, 201 цього Кодексу).
При визначенні розміру аліментів необхідно враховувати вартість навчання, підручників, проїзду до навчального закладу, проживання за місцем його знаходження. Норми цієї глави не встановлюють самостійного, окремого від аліментних зобов'язань, обов'язку батьків брати участь у додаткових витратах на дочку, сина, що викликані особливими обставинами
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18 років, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно свідоцтва про народження, позивачка та відповідач є батьками ОСОБА_3 , яка народилася ІНФОРМАЦІЯ_4 (а.с. 5) та якій 29 жовтня 2023 року виповнилось 18 років (а.с. 6).
З наказу №195/с від 05.09.2022 Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського встановлено, що 01 жовтня 2022 року ОСОБА_3 зарахована студенткою 1 курсу очної (денної) форми здобуття освіти за спеціальністю 012 Дошкільна освіта, за кошти державного (регіонального) бюджету (а.с. 77).
Наказом навчального закладу №210/2 від 31.08.2023 ОСОБА_3 переведена на другий курс (а.с. 78)
Довідка №47 від 05.03.2024 Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського підтверджує, що ОСОБА_3 з 01 жовтня 2022 року є студенткою Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського, спеціальність 012 Дошкільна освіта, курс ІІ, форма навчання денна за державним замовленням. Підстава Наказ № 146/с від 04.07.2023. Термін закінчення навчання 31 липня 2026 року (а.с. 71).
З листа Миколаївського національного університету імені В.О. Сухомлинського від 05.03.2024 за №01-12/01/118 встановлено, що ОСОБА_3 дійсно навчається у навчальному закладі на 2 курсі. Протягом першого семестру 2023-2024 навчального року навчання студентів денної форми здійснювалося за дистанційною формою, з 12 лютого 2024 року навчальні заняття проводяться за змішаною формою. На теперішній час студентка ОСОБА_3 бере участь у навчанні у формі онлайн (а.с. 76).
Згідно абзацу сімнадцять статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (із змінами, внесеними згідно Закону №2040-IX від 15.02.2022) непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого цим Законом віку, що дає право на призначення пенсії за віком, у тому числі на пільгових умовах, та дострокової пенсії, або особи з інвалідністю.
Відповідач ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_5 , тобто на час ухвалення рішення йому виповнилось 56 років та він не є особою з інвалідністю, тому у розумінні положень абзацу сімнадцятого статті 1 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» він є працездатним.
З довідки Татарбунарського відділу Білгород-Дністровської філії Одеського обласного центру зайнятості від 13.02.2024 за №27/05/14, вбачається, що ОСОБА_1 станом на 13 лютого 2024 року на обліку як безробітний у відділ та в інших центрах зайнятості не перебуває та не отримує допомогу по безробіттю (а.с. 49).
Індивідуальні відомості про застраховану особу ОСОБА_1 з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, сформованих 13 лютого 2024 року, підтверджують, що ОСОБА_1 пенсію не отримує (а.с. 50).
Отже, судом встановлено, що ОСОБА_3 є повнолітньою дочкою сторін у справі, навчається за денною формою навчання, стипендію не отримує, враховуючи особливості навчального процесу позбавлена можливості працювати і потребує матеріального утримання від своїх батьків. При цьому суд враховує витрати, пов'язані з навчанням дочки сторін, її харчуванням, придбанням одягу, засобів гігієни, підручників, оплатою Інтернету у зв'язку з навчанням у формі онлайн.
При визначенні розміру аліментів суд враховує матеріальне та сімейне становище сторін, відсутність на утриманні відповідача інших дітей чи непрацездатних осіб, часткове визнання відповідачем позову. Той факт, що відповідач офіційно не працевлаштований, не перебуває на обліку як безробітний та не отримує доходу не звільняє його від обов'язку утримувати свою повнолітню дочку на період її навчання, оскільки відповідач є працездатним. З урахуванням зазначеного суд визначає розмір аліментів на утримання дочки ОСОБА_4 в сумі 2 000 гривень щомісячно до закінчення навчання, однак не довше ніж до досягнення двадцяти трьох років.
Вимоги позивачки в іншій частині не знайшли об'єктивного підтвердження, а тому в їх задоволенні належить відмовити.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» позивачка звільнена від сплати судового збору. У зв'язку з чим, на підставі ч. 6 ст. 141 ЦПК України з відповідача належить стягнути в дохід держави судовий збір в сумі 1 211,20 гривень.
Посилання відповідача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки позивачкою не доведено, що дочка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , яка навчається, потребує матеріальної допомоги в розмірі 2 000 грн, тому підстав для стягнення аліментів немає, не приймаються до уваги за таких підстав.
Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).
Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).
Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов'язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.
За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред'явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».
Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_2 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що повнолітній дочка ОСОБА_3 , яка продовжує навчання, потребує матеріальної допомоги, яку її батько має можливість надавати у визначеному судом розмірі.
Так, конструкція статті 199 СК України передбачає обов'язок батьків утримувати своїх дітей, які продовжують навчання та у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, надавати таку допомогу до досягнення ними двадцяти трьох років або до припинення навчання. Тобто нормами даної статті не передбачено обов'язку саме продовження навчання.
У пункті 20 постанови Пленуму «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15 травня 2006 року Верховний Суд України роз'яснив, «обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Відповідно до ч. 3 ст. 199 СК право на звернення до суду з позовом про стягнення аліментів мають самі дочка, син, які продовжують навчатися, а також той із батьків, з яким вони проживають.
У разі заявлення позову одним із батьків суд може залучити до участі у справі (якщо залежно від її обставин визнає необхідним) повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися і на користь яких у зв'язку з цим стягуються аліменти.
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів:
досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років;
продовження ними навчання;
потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі;
наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Розглядаючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 01 квітня 2020 року у справі №521/16267/18 (провадження №61-20458св19) дійшов наступного правового висновку, а саме, «Статтею 180 СК України визначено, що батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, а у випадках, передбачених статтями 198, 199 цього Кодексу, - і своїх повнолітніх дочку, сина.
Батьки зобов'язані утримувати своїх повнолітніх непрацездатних дочку, сина, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати (стаття 198 СК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 199 СК України, якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов'язані утримувати їх до досягнення двадцяти трьох років за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу. Право на утримання припиняється у разі припинення навчання.
Конструкція даної статті передбачає обов'язок батьків утримувати своїх дітей, які продовжують навчання та у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги, надавати таку допомогу до досягнення ними двадцяти трьох років або до припинення навчання. Тобто нормами даної статті не передбачено обов'язку саме продовження навчання.
Таким чином, обов'язок батьків утримувати повнолітніх дочку, сина, які продовжують навчатися після досягнення повноліття (незалежно від форми навчання), виникає за обов'язкової сукупності таких юридичних фактів: досягнення дочкою, сином віку, який перевищує 18, але є меншим 23 років; продовження ними навчання; потреба у зв'язку з цим у матеріальній допомозі; наявність у батьків можливості надавати таку допомогу.
Згідно статті 200 СК України суд визначає розмір аліментів на повнолітніх дочку, сина у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин, зазначених у статті 182 цього Кодексу. При визначенні розміру аліментів з одного з батьків суд бере до уваги можливість надання утримання другим з батьків, своїми дружиною, чоловіком та повнолітніми дочкою, сином.
Відповідно до статті 182 СК України при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність на праві власності, володіння та/або користування у платника аліментів майна та майнових прав, у тому числі рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, виключних прав на результати інтелектуальної діяльності, корпоративних прав; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; 4) інші обставини, що мають істотне значення.
Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини.
Суд не обмежується розміром заробітку (доходу) платника аліментів у разі встановлення наявності у нього витрат, що перевищують його заробіток (дохід), і щодо яких таким платником аліментів не доведено джерело походження коштів для їх оплати».
Судом першої інстанції із достовірністю та об'єктивністю встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 досягла повноліття, однак наразі продовжує навчання у Миколаївському національному університеті імені В.О. Сухомлинського на денної форми здобуття освіти. Термін закінчення навчання - 31 липня 2026 року, що підтверджується відповідними довідками (а.с. 71, 76-78).
Остання проживає разом з матір'ю та знаходиться на її утриманні, на батька також покладено на законодавчому рівні обов'язок з утримання дитини, яка продовжує навчання.
Між сторонами виникли спірні правовідносини, що полягають у обов'язку батьків утримувати повнолітню дочку, яка продовжує навчання, і у зв'язку із цим потребує матеріальної допомоги, яку батько має можливість надавати.
У постанові від 25 вересня 2019 року у справі №755/14148/18 Верховний Суд зробив висновок про те, що «факт відсутності у батька або матері можливості надавати дитині відповідного розміру утримання не фігурує в переліку обставин, які враховуються судом при визначенні розмірів аліментів. Ця обставина не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дитини…..
Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що судами при визначенні розміру аліментів не враховано його матеріальне становище є необґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій при ухваленні рішення про стягнення аліментів, керувались інтересами дитини, яка має право на достойний рівень матеріального забезпечення.
При цьому, доказів того, що у відповідача немає можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі відповідачем не надано».
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини справи, що мають суттєве значення для правильного вирішення справи, та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що, враховуючи засади справедливості, добросовісності та розумності, вік, стан здоров'я, матеріальне становище дитини і платника аліментів, обов'язок матері утримувати дитину, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що розмір аліментів на утримання повнолітнього дочки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , повинен складати 2 000 грн щомісяця до закінчення нею навчання, але не більш як до 23 років.
Колегія суддів вважає, що такий розмір аліментів визначений з урахуванням вимог сімейного законодавства та відповідає інтересам повнолітньої дитини сторін у справі, є необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини та достойного рівня її матеріального забезпечення.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що належних та достовірних доказів того, що відповідач не має можливості сплачувати аліменти у визначеному судом розмірі не надано.
За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивачка має право на захист свого права у випадку порушення його відповідачем, у даному випадку в судовому засіданні позивачкою доведено належним чином, що відповідач порушив права повнолітньої дитини на необхідний, достойний та достатній рівень її матеріального забезпечення для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право підлягає судовому захисту.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об'єктивно з'ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову частково.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Тому, законних підстав для зміни рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про стягнення аліментів на утримання повнолітньої дочки в розмірі 1 000 грн щомісяця немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Саратського районного суду Одеської області від 25 червня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, встановлених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст судового рішення складено: 27 січня 2025 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький
Р.Д. Громік
А.І. Дришлюк