Номер провадження 1-кп/741/57/25
Єдиний унікальний номер 741/2255/24
іменем України
29 січня 2025 року м. Носівка
Носівський районний суд Чернігівської області у складі:
головуючого судді - ОСОБА_1 ,
за участі секретарів судового засідання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
прокурорів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,
потерпілої ОСОБА_6 ,
обвинуваченого ОСОБА_7 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Носівка кримінальне провадження, відомості про яке внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12024270420000139 від 06 серпня 2024 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Бобровиця Чернігівської області, громадянина України, українця, із повною загальною середньою освітою, одруженого, який має на утриманні малолітню дитину, військовослужбовця військової служби за призивом під час мобілізації, яку проходить у званні солдат на посаді номера обслуги 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 2 механізованої роти військової частини НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресою: АДРЕСА_1 , який фактично проживає за адресою: АДРЕСА_2 , раніше не судимий,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України,
З 06 червня 2022 року солдат ОСОБА_7 проходить військову службу за призивом під час мобілізації у складі Збройних Сил України на посаді номера обслуги 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 2 механізованої роти військової частини НОМЕР_1 .
На час проходження військової служби у лавах ЗСУ на солдата ОСОБА_7 , окрім іншого, розповсюджується дія військових Статутів Збройних Сил України, які визначають загальні права та обов'язки військовослужбовців і їх взаємовідносини.
Так, статтею 4 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 548-ХІV (із змінами) передбачено, що повсякденне життя і службова діяльність військовослужбовців регулюються Конституцією України, законами України, вказаним Статутом та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, затвердженого Законом України від 24.03.1999 № 551-ХІV (із змінами) кожного військовослужбовця зобов'язано додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги.
Будучи діючим військовослужбовцем, ОСОБА_7 повинен знати та беззастережно додержуватися правил поведінки військовослужбовця поза службою, які регламентовані ст. ст. 4, 11, 127-128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, та зобов'язують кожного військовослужбовця свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, дорожити честю та гідністю військовослужбовця Збройних Сил України, бути дисциплінованим, під час перебування поза розташуванням військової частини не допускати негідних вчинків.
Відповідно до ст. 26 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, військовослужбовці залежно від характеру вчиненого правопорушення та провини несуть дисциплінарну, адміністративну, матеріальну, цивільно-правову та кримінальну відповідальність згідно із законом.
Згідно з вимогами ст. 68 Конституції України громадянин кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України.
Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
05 серпня 2024 року близько 06 год ОСОБА_7 , знаходячись біля подвір'я господарчого двору, розташованого по АДРЕСА_2 , вчинив сварку, яка виникла на грунті раптово виниклих неприязних відносин, з ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з метою спричинення останній тілесних ушкоджень, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи наслідки у вигляді заподіяння тілесного ушкодження потерпілій ОСОБА_6 та бажаючи їх настання, і доводячи свої наміри до кінця, перебуваючи у положенні стоячи перед сидячою потерпілою ОСОБА_6 , умисно наніс їй не менше 1 удару носком правої ноги в область ліктьових кісток обох рук, які вона тримала перед своїм обличчям з метою захисту, чим спричинив останній тілесні ушкодження у вигляді закритого перелому лівої ліктьової кістки та закритий перелом правої ліктьової кістки, що за ознакою тривалості розладу здоров'я на строк понад 21 добу відносяться до категорії середнього ступеню тяжкості тілесних ушкоджень.
ОСОБА_7 обвинувачується у вчиненні умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, тобто умисного ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але такого, що спричинило тривалий розлад здоров'я, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України.
З'ясувавши думку учасників судового провадження про обсяг та порядок дослідження доказів по справі, ураховуючи, що обвинувачений ОСОБА_7 повністю визнав свою вину в інкримінованому йому діянні, ніхто з учасників не піддає сумніву й не оспорює фактичні обставини, викладені в обвинувальному акті, зокрема, щодо часу, місця, способу його вчинення, вони вірно розуміють зміст цих обставин, в суду немає сумнівів у добровільності та істинності позиції учасників процесу, а тому відповідно до ч. 3 ст. 26, ч. 3 ст. 349 КПК України суд вважає за недоцільне проводити дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин справи, які ніким не оспорюються і клопотання про дослідження яких не було заявлене сторонами кримінального провадження, обмежившись лише показаннями обвинуваченого та матеріалами кримінального провадження, які характеризують його особу й стосуються процесуальних витрат та речових доказів.
Здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження відповідно до наведених вище приписів кримінально-процесуального закону, суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники судового провадження зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Також суд роз'яснив положення щодо змагальності та диспозитивності судового розгляду кримінального провадження, з'ясувавши розуміння їх змісту учасниками судового провадження.
У судовому засіданні обвинувачений ОСОБА_7 свою винуватість у інкримінованому йому кримінальному правопорушенні, передбаченому ч. 1 ст. 122 КК України, визнав повністю, погодився з обставинами, зазначеними в обвинуальному акті. Дав показання, що злочин учинив, перебуваючи у стані духовної неврівноваженості, викликаної поведінкою потерпілої. Наразі з ОСОБА_6 примирився, понесені нею матеріальні та моральні витрати відшкодував повністю, зробив для себе належні висновки на майбутнє.
Показання обвинуваченого ОСОБА_7 щодо часу, місця та способу вчинення інкримінованого йому діяння є чіткими, послідовними, логічними та такими, що не викликають у суду сумніву щодо правильності розуміння обвинуваченим змісту обставин кримінального правопорушення.
Обвинувачений ОСОБА_7 просив суд застосувати до нього будь-яке покарання, не пов'язане з позбавленням волі.
Потерпіла ОСОБА_6 просила суд не позбавляти обвинуваченого ОСОБА_7 волі, указувала, що він повністю відшкодував понесені нею матеріальні витрати та моральну шкоду, претензій до нього ( ОСОБА_7 ) вона не має.
Прокурор в судовому засіданні просив визнати ОСОБА_7 винним у вчиненні кримінального правопорушення та призначити обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі на строк два роки із застосуванням ст. ст. 75, 76 КК України з іспитовим строком на один рік. Запобіжний захід до набрання вироком законної сили не обирати.
Крім повного визнання своєї вини обвинуваченим, його винуватість у вчиненні інкримінованого кримінального правопорушення доведена зібраними органом досудового розслідування матеріалами кримінального провадження, які учасники судового провадження не оспорювали, та вважали недоцільним їх дослідження в судовому засіданні. Судом встановлено, що учасники судового провадження правильно розуміють зміст цих обставин, сумніви у добровільності та істинності їх позицій відсутні.
Отже, об'єктивно з'ясувавши всі обставини кримінального провадження, керуючись законом, суд уважає, що дії ОСОБА_7 правильно кваліфіковано за ч. 1 ст. 122 КК України як вчинення умисного середньої тяжкості тілесного ушкодження, тобто умисного ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров'я.
Призначаючи покарання обвинуваченому ОСОБА_7 , суд, дотримуючись принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, зважаючи на вимоги ст. 65 КК України та роз'яснення, викладені в пункті 1 постанови Пленуму ВСУ «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2013 року № 7, ураховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу обвинуваченого та обставини, що пом'якшують (обтяжують) покарання.
Водночас, згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.
У рішенні «Бемер проти Німеччини» від 03 жовтня 2002 року Європейський суд з прав людини зазначає, що кримінальний суд має враховувати особу засудженого, його стаж злочинної діяльності, обставини скоєного ним злочину, його поведінку після злочину, умови його життя та наслідки, яких можна очікувати у зв'язку з відстрочкою.
Так, суд ураховує, що інкриміноване обвинуваченому кримінальне правопорушення відповідно до ст. 12 КК України є нетяжким злочином.
Досліджені дані про особу ОСОБА_7 указують на те, що він на обліку у лікарів психіатра та нарколога не перебуває і раніше не перебував, 05 липня 2024 року притягувався до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 126 КУпАП.
За висновком Ніжинського РС № 2 філії ДУ «Центр пробації» в Чернігівській області, викладеним у досудовій доповіді щодо ОСОБА_7 від 20 січня 2025 року № 35/2/126-25, виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 можливе без його ізоляції від суспільства.
Обставинами, що пом'якшують покарання, відповідно ст. 66 КК України суд визнає щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення.
Обставин, що відповідно до ст. 67 КК України обтяжують покарання, судом не встановлено.
Також при призначенні покарання суд бере до уваги те, що обвинувачений до кримінальної відповідальності притягається вперше та має на утриманні малолітню дитину, 2017 року народження.
Так, вирішивши питання, передбачені ст. 368 КПК України та врахувавши обставини, передбачені ст. 65 КК України, у тому числі обставини, що пом'якшують покарання, та відсутність обставин, що обтяжують покарання, суд робить висновок, що обвинуваченому слід призначити покарання за вчинення вищевказаного кримінального правопорушення в межах санкції частини 1 статті 122 КК України у виді позбавлення волі.
Згідно з приписами ст. 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Кримінально-правові норми, що визначають загальні засади та правила призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень.
Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Зваживши наведені обставини суд з урахуванням положень, зокрема ст. 75 КК, приймає рішення про можливість чи неможливість звільнити особу від відбування покарання з випробуванням.
Так, суд ураховує, що обвинувачений ОСОБА_7 раніше не судимий, щиро розкаявся у вчиненому, повністю визнав свою вину, зробив для себе правильні висновки та запевнив суд, що подібного більше не вчинятиме. Суд також враховує позицію прокурора, який вважав, що виправлення обвинуваченого можливе без ізоляції від суспільства, та позицію потерпілої, яка зазначила, що досягла примирення з обвинуваченим та не має до нього претензій.
Ураховуючи вищевикладене, суд робить висновок про можливість виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 без відбування реального покарання у виді позбавлення волі та застосування до нього ст. 75 КК України, тобто звільнення від відбування покарання з випробуванням, що найбільше відповідатиме меті призначення покарання відповідно до ст. 50 КК України, буде необхідним й достатнім для виправлення обвинуваченого ОСОБА_7 і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень.
Призначення ОСОБА_7 саме такого покарання буде відповідати принципу необхідності і достатності для виправлення обвинуваченого, випливає з дотримання судом принципів рівних можливостей та справедливого судового розгляду, адже ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а і від спроможності не допустити безкарності злочинних діянь. Контроль над поведінкою, способом життя та роботи протягом усього строку відбуття покарання із випробуванням надає можливість органу пробації аналізувати інформацію з метою визначення рівня ресоціалізації (виправлення засудженого).
Суд наголошує, що призначення покарання є дискрецією лише суду та здійснюється лише на підставі внутрішнього переконання судді й оцінки особистості обвинуваченого з метою досягнення мети, визначеної ст. 50 КК України, тобто не лише покарати за вчинення правопорушення, а здійснити виправлення особистості, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. При цьому, покарання у виді позбавлення чи обмеження волі є винятковими покараннями, які застосовуються щодо осіб, виправлення яких є неможливим в інший, передбачений законом спосіб.
Разом із цим суд, діючи відповідно до положень ч. 1 ст. 76 КК України, покладає на обвинуваченого ОСОБА_7 обов'язки, передбачені ст. 76 КК України.
Таке покарання, на переконання суду, відповідає положенням ст. ст. 65-68 КК України та буде необхідним для виправлення обвинуваченого, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, відповідатиме особистості обвинуваченого та є достатнім, для досягнення мети покарання відповідно до ст. 50 КК України.
Щодо тривалості іспитового строку, то суд зауважує, що іспитовий строк містить у собі погрозу реального виконання покарання, якщо засуджений не буде виконувати умови випробування, і можливість остаточного звільнення від відбування покарання і погашення судимості, якщо особа виконає покладені на неї обов'язки. Встановлення іспитового строку полягає і в тому, що за засудженою особою здійснюється контроль з боку органів пробації. Крім того, іспитовий строк дисциплінує засудженого, привчає його до додержання законів, нагадує йому, що він не виправданий, а проходить випробування, від результату якого залежить його подальша доля - звільнення від відбування призначеної основної міри покарання або реальне її відбування.
Встановлення в даному випадку судом іспитового строку терміном один рік є виправданим з урахуванням особи обвинуваченого, який раніше не судимий, і є достатнім для того, щоб засуджений довів своє виправлення без реального відбування основного покарання.
Процесуальні витрати у кримінальному провадженні відсутні.
Запобіжний захід щодо обвинуваченого не застосований. Підстави для застосування запобіжного заходу щодо обвинуваченого до набрання вироком законної сили відсутні.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 349, 368, 371, 373, 374, ч. 5 ст. 615 КПК України, суд
ОСОБА_7 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України, та призначити йому покарання у виді 2 (два) роки позбавлення волі.
На підставі ст. 75 КК України звільнити ОСОБА_7 від відбування призначеного йому покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 (один) рік.
На підставі п. п. 1 та 2 ч. 1 ст. 76 КК України зобов'язати ОСОБА_7 :
- не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації;
- повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання;
- періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації.
Запобіжний захід стосовно ОСОБА_7 до набрання вироком законної сили не обирати.
Вирок може бути оскаржений до Чернігівського апеляційного суду через Носівський районний суд Чернігівської області протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення та набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок суду не набрав законної сили.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому та прокурору.
Вирок суду не може бути оскаржено в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень частини третьої статті 349 КПК України.
В іншій частині вирок може бути оскаржено до Чернігівського апеляційного суду, шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Копію вироку негайно вручити обвинуваченому та прокурору.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку.
Суддя ОСОБА_8