14 січня 2025 року Справа № 915/1676/23
м.Миколаїв
Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi Мавродієвої М.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко Т.В.,
представників сторін: не з'явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: фізичної особи-підприємця Міталі Миколи Дмитровича,
до відповідача: Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації,
про: відшкодування майнової шкоди у розмірі 18976797,60 грн,-
Фізична особа-підприємець Міталі Микола Дмитрович звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою, в якій просив суд стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації матеріальну шкоду в розмірі у розмірі 18976797,60 грн, що є еквівалентним 518936,95 доларів США, з яких: 18660397,08 грн - збитки, завдані знищенням товару, що відповідає його вартості без врахування транспортних витрат, який зберігався у холодильному складі за адресою: Миколаївська обл., м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1/10 секція 11; та 17.07.2022 був знищений внаслідок артилерійського обстрілу з боку російських військ території міста Миколаїв та влучання боєприпасу в будівлю холодильного складу; 54000,0 грн - збитки, завдані знищенням товару, в розмірі транспортних витрат, що мали б відноситись до складу собівартості знищеного товару; 262400,0 грн - збитки, завдані знищенням товару, в розмірі витрат на його зберігання, що мали б відноситись до складу собівартості знищеного товару.
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні» було введено воєнний стан на всій території України, який триває на даний час.
Відповідно до статті 3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України “Про міжнародне приватне право», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно частини 1 статті 79 Закону України “Про міжнародне приватне право», пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі в справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову та звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Відповідно до положень статті 5 Конвенції Організації Об'єднаних Націй про юрисдикційні імунітети держав та їх власності від 02.12.2004 держава користується імунітетом, щодо себе та своєї власності, від юрисдикції судів іншої держави з урахуванням положень цієї Конвенції.
Згідно статті 7 зазначеної Конвенції, держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді у суді іншої держави по відношенню до будь-якого питання або справи, якщо вона явно висловила згоду на здійснення цим судом юрисдикції щодо такого питання або справи у силу: а) міжнародної угоди; b) письмового договору; або с) заяви у суді або письмового повідомлення у рамках конкретного розгляду.
Відповідно до правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 14.04.2022 у справі №308/9708/19 щодо судового імунітету Російської Федерації у справах про відшкодування шкоди, завданої державою-агресором Верховний Суд дійшов висновку, що Російська Федерація, вчинивши неспровокований та повномасштабний акт збройної агресії проти Української держави, численні акти геноциду Українського народу, не вправі надалі посилатися на свій судовий імунітет, заперечуючи тим самим юрисдикцію судів України на розгляд та вирішення справ про відшкодування шкоди, завданої такими актами агресії фізичній особі громадянину України. Верховний Суд виходив із того, що названа країна-агресор діяла не у межах свого суверенного права на самооборону, навпаки віроломно порушила усі суверенні права України, діючи на її території, а тому безумовно надалі не користується у такій категорії справ своїм судовим імунітетом. Таким чином, починаючи з 2014 року, немає необхідності в направленні до посольства Російської Федерації в Україні запитів щодо згоди Російської Федерації бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди у зв'язку з вчиненням Російською Федерацією збройної агресії проти України й ігноруванням нею суверенітету та територіальної цілісності Української держави. А з 24.02.2022 таке надсилання неможливе ще й з огляду на розірвання дипломатичних відносин України з Російською Федерацією.
У постановах від 18.05.2022 по справам №428/11673/19 та №760/17232/20-ц Верховний Суд розширив правові висновки, згідно яких підтримання юрисдикційного імунітету Російської Федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Судовий імунітет Російської Федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004). Підтримання імунітету Російської Федерації є несумісним із міжнародно-правовими зобов'язаннями України в сфері боротьби з тероризмом.
Судовий імунітет Російської Федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення Російською Федерацією державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням Російською Федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.
За приписами частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності.
Згідно частини 8 статті 29 Господарського процесуального кодексу України, позови про відшкодування шкоди, заподіяної майну, можуть пред'являтися також за місцем заподіяння шкоди.
Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України “Про міжнародне приватне право», права та обов'язки за зобов'язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
За приписами пункту 3) частини 1 статті 76 Закону України “Про міжнародне приватне право», суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Згідно правових висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 по справі №428/11673/19, загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування), що Російська Федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду Російської Федерації.
За таких обставин, суд вважає, що дана справа підсудна Господарському суду Миколаївської області.
Ухвалою суду від 03.11.2023 позов залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 20.11.2023 (суддя Алексєєв А.П.) прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 08.01.2024. Встановлено відповідачу - державі Російська Федерація строк у 20 днів із дати отримання ухвали для подання відзиву на позовну заяву.
08.01.2024, 12.02.2024 судом відкладалось підготовче засідання відповідно на 12.02.2024, 11.03.2024.
11.03.2024 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 07.05.2024.
07.05.2024 судом відкладено розгляд справи на 22.07.2024.
В зв'язку із відпусткою головуючого у даній справі судді Алексєєва А.П. по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку на підставі розпорядження керівника апарату Господарського суду Миколаївської області №94 від 19.07.2024 проведено повторний автоматизований розподіл даної справи.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.07.2024, - дану справу призначено до розгляду головуючому судді Мавродієвій М.В.
Ухвалою від 29.07.2024 суддею Мавродієвою М.В. справу прийнято до свого провадження. Розгляд справи почато спочатку. Справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 11.09.2024.
До повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України “Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності» від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.
У зв'язку з указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 “Про введення воєнного стану в Україні», за зверненням Міністерства юстиції України, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та Організації Об'єднаних Націй, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв'язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов'язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.
Згідно листа Міністерства юстиції України №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 “Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану», з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.
Крім того, у зв'язку з агресією з боку Російської Федерації та введенням воєнного стану Акціонерне товариство “Укрпошта» з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.
Міністерство юстиції України листом №91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст.8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією Міністерства закордонних справи України (лист №71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв'язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація Міністерства закордонних справи України з органами влади Російської Федерації за посередництва третіх держав також не здійснюється.
За приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
За такого суд вважає, що за приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, належним повідомленням відповідача про відкриття провадження у даній справі та про дату, час і місце розгляду справи, буде публікація відповідного оголошення на веб-порталі судової влади України.
Враховуючи викладене, про час та місце розгляду даної справи суд щоразу повідомляв відповідача шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами ч частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
До того ж, відомості про судовий розгляд справи та відповідні процесуальні рішення судом своєчасно оприлюднювались в Єдиному державному реєстрі судових рішень, відомості якого є загальнодоступними.
Крім того, 27.08.2024 від позивача до суду надійшов нотаріально засвідчений переклад вказаної ухвали суду на російську мову, та докази направлення ухвали відповідачу шляхом передання посольству Російської Федерації в Республіці Польщі: ul.Belwederska, 49, 00-761, Warszawa, Polska.
11.09.2024 розгляд справи не відбувся, оскільки протягом часу, визначеного судом для проведення судового засідання, у Миколаївській області та місті Миколаєві тривала повітряна тривога.
Ухвалою суду від 11.09.2024 розгляд справи призначено на 16.10.2024.
Ухвалою суду від 16.10.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 14.11.2024. Повідомлено сторонам, що заяви та клопотання пов'язані з розглядом справи, які не були ними заявлені з поважних причин в підготовчому засіданні, можуть бути надані суду до початку розгляду справи по суті.
14.11.2024, 02.12.2024, 11.12.2024 судом відкладався розгляд справи відповідно на 02.12.2024, 11.12.2024, 14.01.2025.
В ході розгляду справи представник позивача підтримував позовні вимоги в повному обсязі.
Відповідач не скористався, наданим йому статтями 161, 165 Господарського процесуального кодексу України, правом на подання відзиву на позовну заяву, вимоги та доводи позивача не спростував.
Згідно частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України, у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами.
Сторони явку повноважних представників у судове засідання 14.01.2025 не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, зокрема й шляхом опублікування на офіційному веб-сайті судової влади України оголошень про виклик відповідача у порядку, встановленому приписами частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України.
Господарським судом також враховано, що явка представників сторін не визнавалась судом обов'язковою.
Відповідно до пункту 2 частини 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі, зокрема повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.
Враховуючи викладене суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності представників сторін.
У судовому засіданні 14.01.2025 судом підписано вступну та резолютивну частини рішення без його проголошення.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.
Міталі Микола Дмитрович до 26.09.2024 здійснював господарську діяльність як фізична особа - підприємець, основним видом діяльності якого була оптова торгівля іншими продуктами харчування, у тому числі рибою, ракоподібними та молюсками (КВЕД 46.38).
02.01.2020 між фізичною особою - підприємцем Міталі Миколою Дмитровичем, як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Ласунка», як постачальником, було укладено договір постачання №130, за умовами якого постачальник зобов'язався передати у власність покупця товар - морозиво та заморожені продукти в асортименті, а покупець зобов'язався прийняти такий товар та своєчасно здійснювати його оплату на умовах даного договору (п.п.1.1, 1.2 договору поставки).
У період з 03.02.2021 по 30.08.2021 постачальником за таким договором поставки було передано у власність покупця товар (морозиво) загальною вартістю 15532231,27 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними.
02.02.2022 між фізичною особою - підприємцем Міталі Миколою Дмитровичем, як поклажодавцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю «Гингарс», як зберігачем, було укладено договір зберігання, за умовами якого поклажодавець передає зберігачу на тимчасове строкове платне зберігання продукти харчування (далі - Товар), а зберігач забезпечує його розміщення та зберігання в холодильній камері у відповідності до вимог для зберігання такого товару у холодильному складі та зобов'язується його повернути за вимогою поклажодавця. Передача товару поклажодавцем зберігачу здійснюється за адресою знаходження складу: м.Миколаїв, вул.Кагатна, 1. Товар передається у заводському пакуванні за відповідною накладною (актом) про передачу на зберігання (п.1.1, 1.2 договору зберігання).
У період з 03.02.2022 по 09.02.2022 поклажодавцем за таким договором зберігання було передано зберігачу на зберігання товар (морозиво) загальною вартістю 14376012,61 грн на склад за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, 1; що підтверджується відповідними накладними про передачу товару на зберігання, товарно-транспортними накладними та складеним між сторонами договору зберігання інвентаризаційним описом на 22.09.2022.
За рішенням Господарського суду Одеської області від 20.04.2023 по справі №916/51/23, яке набрало законної сили 16.05.2023, стягнуто з фізичної особи-підприємця Міталі Миколи Дмитровича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Гингарс» 262400,0 грн заборгованості за надані у період з 03.02.2022 по 16.07.2022 включно послуги зберігання товару по договору зберігання від 02.02.2022.
01.02.2022 між фізичною особою-підприємцем Міталі Миколою Дмитровичем, як замовником, та фізичною особою-підприємцем Галькевич Наталією Вікторівною, як перевізником, було укладено договір №010222 про надання транспортних послуг у внутрішньодержавному автомобільному сполучені, за умовами якого перевізник зобов'язався доставляти переданий йому замовником вантаж - заморожені продукти харчування та напівфабрикати до пункту призначення та передати його особі уповноваженій на отримання вантажу, а замовник зобов'язався сплатити встановлену за перевезення плату (п.3 договору перевезення).
У період з 03.02.2022 по 09.02.2022 перевізником за таким договором було надано транспортні послуги з перевезення товару з міста Одеси на склад, який знаходиться за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, 1; на загальну суму 54000,0 грн, яка сплачена замовником в повному обсязі; що підтверджується відповідними актами виконаних робіт, товарно-транспортними накладними та платіжними дорученнями.
24.02.2022 держава Російська Федерація здійснила повномасштабну збройну агресію відносно України і ввела свої війська на її територію.
Позивач зазначає, що 17.07.2022 невстановлені військовослужбовці збройних сил Російської Федерації із невстановленої зброї здійснили артилерійський (ракетний) обстріл цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва, внаслідок якого повністю зруйновано холодильний склад за адресою м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1 будівля 1/10 секція 11, в якому знаходився належний позивачу на праві власності товар (морозиво).
Позивач стверджує, що внаслідок такого артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури холодильний склад та належний позивачу на праві власності товар (морозиво), що знаходився в ньому, були повністю знищені внаслідок повної руйнації та пожежі.
На підтвердження таких обставин, позивачем надано суду копії наступних документів:
- копію акту про пожежу від 17.07.2022 на складських приміщеннях за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, 1; складеного інспектором ВЗНС МРУ ГУ ДСНС України у Миколаївській області;
- копію листа Товариства з обмеженою відповідальністю «Гингарс» від 22.07.2022, яким зберігач повідомив позивача про факт знищення товару та про необхідність проведення інвентаризації для фіксації переліку та кількості знищеного товару;
- копію інвентаризаційного опису на 22.09.2022 товарно-матеріальних цінностей, які знаходились на відповідальному зберіганні ТОВ «Гинграс» за укладеним з позивачем договором зберігання від 02.02.2022, якими підтверджено перелік майна, який зберігався на складі, загальною вартістю 14376012,61 грн;
- копію витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням №220221500000001107, з якого вбачається, що слідчим відділом Управління служби безпеки України в Миколаївській було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статтею 438 Кримінального кодексу України, за таких обставин вчинення кримінального правопорушення: “17.07.2022 невстановлені військовослужбовці збройних сил Російської Федерації із невстановленої зброї здійснили обстріл цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва, внаслідок якого за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1; зокрема, зруйновано складське приміщення та товар в ньому ФОП Міталі М.Д. Вказані дії являються умисним порушенням законів та звичаїв війни»;
- копію виконаного Приватним підприємством «Дельта-Консалтінг» звіту про оцінку розміру збитків знищених ТМЦ, які зберігалися в приміщенні складу, розташованому за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1/10 секція 11; що зазнали руйнування під час ракетного обстрілу з боку російської федерації 17.07.2022, яким ринкова вартість знищеного майна визначена в сумі 18714397,60 грн.
Позивач стверджує, що внаслідок такого артилерійського (ракетного) обстрілу цивільної інфраструктури, здійсненого 17.07.2022 збройними силами Російської Федерації, він зазнав матеріальної шкоди у розмірі 18976797,60 грн, що є еквівалентним 518936,95 доларів США, з яких: 18660397,08 грн - збитки, завдані знищенням товару, що відповідає його вартості без врахування транспортних витрат; 54000,0 грн - збитки, завдані знищенням товару, в розмірі транспортних витрат, що мали б відноситись до складу собівартості знищеного товару; 262400,0 грн - збитки, завдані знищенням товару, в розмірі витрат на його зберігання, що мали б відноситись до складу собівартості знищеного товару.
Зазначені обставини, на думку позивача, свідчать про порушення його прав та охоронюваних законом інтересів і є підставою для їх захисту у судовому порядку, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
На підставі повно і всебічно з'ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам сторін, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти. Цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Згідно статтею 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
В силу статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу.
Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв'язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право. На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо), якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом. Шкода, завдана правомірними діями, відшкодовується у випадках, встановлених цим Кодексом та іншим законом.
Суд зазначає, що при вирішенні спорів про відшкодування шкоди за статтею 1166 Цивільного кодексу України, доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв'язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.
Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія Російської Федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, Російську Федерацію було зобов'язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародновизнаних кордонів України.
Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд Організації Об'єднаних Націй, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 у справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти Російської Федерації) зобов'язав Російську Федерацію припинити військову агресію проти України.
Також Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію Росії проти України, вимагає від Російської Федерації припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об'єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них.
Відповідно до Заяви Верховної Ради України “Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», схваленої постановою Верховної Ради України від 14.04.2022, визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення Збройними силами Російської Федерації та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №210/4458/15-ц, від 30.01.2020 у справі №287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 у справі №761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії Російської Федерації проти України встановлення в судовому порядку не потребує.
Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.
Відповідно до частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Отже, протиправність діяння відповідача, як складового елементу факту збройної агресії Росії проти України в розумінні частини 3 статті 85 Господарського процесуального кодексу України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні та визнано міжнародними організаціями.
Обов'язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв'язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв'язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої.
З наявних в матеріалах справи доказів, вбачається, що саме внаслідок артилерійського (ракетного) обстрілу збройними силами Російської Федерації цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва Миколаївської області, який відбувся 17.07.2022, знищено складські приміщення за адресою: місто Миколаїв, вулиця Кагатна, буд.1/10 секція 11; та знищено товарно-матеріальні цінності вартістю 14376012,61 грн, які знаходились в таких складських приміщеннях та належали на праві власності позивачу.
Вказане підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, а саме:
- доказами набуття позивачем права власності на товарно-матеріальні цінності, що зберігались в знищеному внаслідок обстрілу об'єкті нерухомості (холодильний склад) - копії договору постачання №130 від 02.01.2020, видаткових накладних, договору зберігання від 02.02.2022, накладних про передачу товару на зберігання, товарно-транспортних накладних, інвентаризаційного опису на 22.09.2022;
- копією акту про пожежу від 17.07.2022 на складських приміщеннях за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, 1; складеного інспектором ВЗНС МРУ ГУ ДСНС України у Миколаївській області;
- копією витягу з Єдиного реєстру досудових розслідувань за кримінальним провадженням №220221500000001107, з якого вбачається, що слідчим відділом Управління служби безпеки України в Миколаївській було внесено відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною 1 статтею 438 Кримінального кодексу України, за таких обставин вчинення кримінального правопорушення: “17.07.2022 невстановлені військовослужбовці збройних сил Російської Федерації із невстановленої зброї здійснили обстріл цивільної інфраструктури Інгульського району міста Миколаєва, внаслідок якого за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1; зокрема, зруйновано складське приміщення та товар в ньому ФОП Міталі М.Д. Вказані дії являються умисним порушенням законів та звичаїв війни».
В той же час, наданий позивачем звіт про оцінку розміру збитків внаслідок знищення ТМЦ, які зберігалися в приміщенні складу, розташованому за адресою: м.Миколаїв, вул.Кагатна, буд.1/10 секція 11, що зазнали руйнування під час ракетного обстрілу з боку російської федерації 17.07.2022, яким ринкова вартість знищеного майна визначена в сумі 18714397,60 грн, то зазначений доказ не є належним та допустимим, враховуючи наступне.
Відповідно до ч.2 ст.98 ГПК України, предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Згідно ч.ч.1, 2, 6 ст.101 ГПК України, учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. Порядок проведення експертизи та складення висновків експерта за результатами проведеної експертизи визначається відповідно до чинного законодавства України про проведення судових експертиз. Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права та обов'язки, що і експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.
Згідно ст.104 ГПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
За приписами ч.5 ст.101 ГПК України, у висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.
Відповідно до абз.10 ч.2 п.4.14 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень та Науково-методичних рекомендацій з питань підготовки та призначення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 №53/5, у вступній частині висновку експерта зазначаються, зокрема, попередження (обізнаність) експерта про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку за статтею 384 Кримінального кодексу України або за відмову від надання висновку за статтею 385 Кримінального кодексу України.
Разом з тим, у наданому позивачем звіті про оцінку розміру збитків не зазначено, що оцінювач обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий звіт та те, що звіт підготовлено для подання до суду.
За приписами ст.77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Суд вважає, що відсутність попередження оцінювача, який виконав наданий позивачем звіт про оцінку розміру збитків, про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок, як і відсутність вказівки, що звіт підготовлений для суду, тягне за собою недопустимість такого звіту, як доказу.
Подібних за змістом висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2019 по справі №522/1029/18 та Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 05.04.2024 по справі №420/5521/19.
При цьому, судом приймається до уваги, що наявні в матеріалах даної справи докази доводять, що вартість знищеного майна (товару), яке належало на праві власності позивачу, становить 14376012,61 грн. До собівартості знищеного товару також має відноситись сплачена позивачем вартість транспортування товару до місця зберігання у сумі 54000,0 грн та витрати на зберігання такого товару до моменту його знищення у сумі 262000,0 грн.
Тобто, наявними в матеріалах даної справи доказами підтверджується завдання позивачу збитків, завданих знищенням товару внаслідок артилерійського (ракетного) обстрілу збройними силами Російської Федерації, у загальному розмірі 14692012,61 грн.
За положеннями ст.51 ЦК України, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до ст.52 ЦК України, фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
За змістом ст.ст.51, 52, 598-609 ЦК України, ст.ст.202-208 ГК України, ч.9 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» у випадку припинення підприємницької діяльності фізичною особою-підприємцем (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов'язання (господарські зобов'язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Подібна правова позиція викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.
Таким чином, суд вважає, що всі права на стягнення спричинених збитків належать саме Міталі Миколі Дмитровичу, як фізичній особі, не зважаючи на припинення ним 26.09.2024 підприємницької діяльності, як фізичною особою-підприємцем.
Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення, законодавством України не покладається на позивача обов'язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди. В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Зазначений висновок підтверджується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21.04.2021 у справі №648/2035/17, постанові від 14.02.2018 у справі №686/10520/15-ц.
Таким чином, суд доходить висновку, що позивачем у справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування збитків.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суду належить зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v.the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05 квітня 2005 року (заява №38722/02).
З урахуванням наведеного, ефективний засіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Права особи в суді повинні бути захищені таким способом, який реально відновить її порушені інтереси.
Враховуючи наведене, суд зазначає, що вимога позивача про стягнення з відповідача суми завданих збитків є ефективним способом захисту порушеного права в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та фактично призведе до відновлення його порушених прав.
Відповідно до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
За змістом статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (стаття 77 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Підсумовуючи викладене, враховуючи фактичні обставини справи та наведені норми законодавства, суд приходить висновку про часткове задоволення позову та стягнення з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації на користь ОСОБА_1 збитків у загальному розмірі 14692012,61 грн.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 липня 2006 року по справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, №303-A, пункт 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), №37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року).
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Щодо розподілу судових витрат, суд приходить наступних висновків.
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України, у разі задоволення позову, судовий збір підлягає покладенню на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.
Згідно пункту 22 частини 1 статті 5 Закону України “Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв'язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.
Відповідно до частини 2 статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету.
Згідно підпункту 1 пункту 2 частини 2 статті 4 Закону України “Про судовий збір», за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру сплачується судовий збір за ставкою 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що судовий збір у цій справі в сумі 220380,19 грн (14692012,61 грн х 1,5%) підлягає стягненню з відповідача в дохід державного бюджету України.
Керуючись статтями 73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) 14692012,61 грн гривень (чотирнадцять мільйонів шістсот дев'яносто дві тисячі дванадцять гривень 61 копійка) збитків.
3. Стягнути з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації в дохід державного бюджету України 220380,19 гривень (двісті двадцять тисяч триста вісімдесят гривень 19 копійок) судового збору.
Рішення суду, у відповідності до статті 241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно частини 1 статті 254 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Відповідно до частин 1, 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Згідно статті 257 Господарського процесуального кодексу України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Повне судове рішення складено 24.01.2025 року.
Суддя М.В.Мавродієва