Ухвала від 28.01.2025 по справі 909/69/22

Справа № 909/69/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УХВАЛА

28.01.2025 м. Івано-Франківськ

Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Шкіндер П. А., секретар судового засідання Попович Л. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву фізичної особи ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 ) про визнання грошових вимог у справі про банкрутство ПАТ "Івано-Франківський арматурний завод"

представники не з"явились

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Івано-Франківської області знаходиться справа за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліваро" про банкрутство ПАТ "Івано-Франківський арматурний завод".

Постановою господарського суду Івано-Франківської області від 04.04.2023 по справі №909/69/22 визнано банкрутом Приватне акціонерне товариство «Івано-Франківський арматурний завод» (код 00218271) відкрито його ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором арбітражного керуючого Демчана Олександра Івановича (свідоцтво №№1732 від 11.11.2015).

Ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області від 14.01.2025 продовжено строк ліквідаційної процедури ПрАТ"Івано-Франківський арматурний завод" та повноваження ліквідатора банкрута арбітражного керуючого Демчана О.І. на 3 місяців - до 08.04.2025.

15.11.2024 на адресу господарського суду Івано-Франківської області надійшла заява від ОСОБА_1 про визнання кредиторських вимог, якою заявник просить визнати кредиторські вимоги до банкрута у розмірі 46714,99грн. заборгованості по заробітній платі за період з грудня 2020 по червень 2021 року

Від ліквідатора надійшло повідомлення про результати розгляду вимог кредитора фізичної особи ОСОБА_1 , у яких частково визнає грошові вимоги ОСОБА_1 .

Ліквідатор направив суду клопотання про розгляд заяви з грошовими вимогами за його відсутності.

Заявник та представник боржника у судове засідання не з'явилися; про дату, час та місце розгляду заяви були повідомлені відповідно до вимог чинного законодавства.

За результатами розгляду вищевказаної заяви, судом частково визнаються заявлені ОСОБА_1 грошові вимоги у розмірі 46714,99 грн, зважаючи на наступні обставини.

Згідно Індивідуальних відомостей про застраховану особу форми ОК-5 заборгованість по заробітній платі з січня 2021 року по червень 2021 року включно становить 37474,54гривень.

Згідно з вимогами ч. 7 ст. 43 Конституції України право на своєчасне отримання винагороди за працею захищається законом.

Статтею 1,2 Закону України "Про оплату праці" визначено, що заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконувану ним роботу.

За нормами ст. ст. 21, 22 Закону України "Про оплату праці" працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору. Суб'єкти організації оплати праці не мають права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами і колективними договорами.

У ч. 3ст. 15 зазначеного Закону закріплено, що оплата праці працівників підприємства здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються підприємством після виконання зобов'язань щодо оплати праці.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата (ч. 1ст. 115 КЗпП України, ч. 1ст. 24 Закону України "Про оплату праці").

Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.

Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "про оплату праці" (надалі Закон №108/95-ВР), за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством: премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

У статті 12 Закону №108/95-ВР закріплено перелік норм і гарантій в оплаті праці, який не є вичерпним. Указано, що норми оплати праці (за роботу в надурочний час; у святкові, неробочі та вихідні дні; у нічний час; за час простою, який мав місце не з вини працівника; при виготовленні продукції, що виявилася браком не з вини працівника; працівників молодше вісімнадцяти років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижче оплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються КЗпП України та іншими актами законодавства України. Норми і гарантії в оплаті праці, передбачені частиною першою цієї статті та КЗпП України, є мінімальними державними гарантіями.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 у справі №1-13/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано в законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти всі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

За висновком Конституційного Суду України, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин, а саме від платності праці, який отримав відображення у пункті 4 частини І Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03 травня 1996 року, ратифікованої Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень. Крім обов'язку оплатити результати праці робітника, існують також інші зобов'язання роботодавця матеріального змісту. Ці зобов'язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на охорону праці чи здоров'я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою - зупинення роботи, що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо. Такі зобов'язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим статтею 12 Закону №108/95-ВР, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини працівника.

Зазначене, на переконання Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що обсяг заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу, про що йдеться у статті 94 КЗпП України і статті 1 Закону №108/95-ВР, та гарантовані державою виплати, передбачені у статті 12 Закону №108/95-ВР.

За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі №1-18/2013 щодо тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1,12 Закону №108/95-ВР Конституційний Суд України вказав, що під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій стані 233КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Праву працівника на належну заробітну плату кореспондує обов'язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Матеріалами заяви підтверджено, що позивач звільнений 17.09.2021, однак у день звільнення працівника відповідачем не проведений розрахунок з ним, а тому позивач просив стягнути з підприємства невиплачену заробітню плату.

За змістом ст.ст. 47,115, 116 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з працівником розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку настає відповідальність, установлена статтею 117 КЗпП України.

За приписами статей 95, 115, 116 КЗпП України, статей 21, 30 Закону України «Про оплату праці» відсутність заборгованості перед позивачем із заробітної плати має довести роботодавець. Аналогічної правової позиції дотримується КГС ВС від 17.04.2019 у справах №911/460/15 (1), №911/460/15 (2).

Долученою до заяви з грошовими вимогами довідкою форми ОК-5 підтверджується, що ОСОБА_1 дійсно працював, як найманий працівник ПрАТ ІФАЗ та йому було нараховано, але невиплачено заробітну плату за період з січня 2021 року по червень 2021 року, яка становить 37474,54 грн.

Підсумовуючи наведене суд констатує, що кредиторські грошові вимоги ОСОБА_1 відносно боржника ПрАТ ІФАЗ підлягають визнанню частково та внесенню до Реєстру вимог кредиторів відповідно до частини 1 статті 64 Кодексу України з процедур банкрутства в сумі 37474,54грн.

Керуючись ст. ст. 44-47 Кодексу України з процедур банкрутства, ст. ст. 11, 74, 86, 202, 234-236 ГПК України,

УХВАЛИВ:

1. Заяву фізичної особи ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) задовольнити частково.

2. Визнати грошові вимоги кредитора фізичної особи ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 ) до ПрАТ "ІФАЗ" у розмірі 37474,54 грн.

3. У задоволенні решти вимог кредитора відмовити.

Ухвали, прийняті господарським судом у справі про банкрутство набирають законної сили з моменту їх прийняття та можуть бути оскаржені в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених Кодексом України з процедур банкрутства.

Суддя Шкіндер П.А.