23 січня 2025 року м. Київ
Унікальний номер справи № 369/3870/22-ц
Апеляційне провадження № 22-ц/824/2607/2025
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - Левенця Б.Б.,
суддів - Борисової О.В., Ратнікової В.М.,
за участю секретаря судового засідання - Дячук І.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 липня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Остапчук Т.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України, Київської міської прокуратури, Головного управління національної поліції у м. Києві, треті особи: Києво-Святошинська окружна прокуратура, Святошинське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві про відшкодування шкоди, -
В травні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила стягнути з Державного бюджету на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними діями органів досудового слідства, прокуратури і суду, грошові кошти в сумі 2 500 000 грн., витрати на правничу допомогу в розмірі 50 000 грн., витрати на проведення експертизи в розмірі 30 000 грн. (т. 1 а.с. 1-4, 23-26).
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що 23.05.2018 року ОСОБА_1 була затримана слідчим Святошинського управління поліції ГУ НП у м. Києві за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
24.05.2018 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у кримінальному провадженні № 12018100080004248 за ч. 2 ст. ст. 187 КК України. 17.07.2018 року позивачу було винесено обвинувальний акт, за обвинуваченням ОСОБА_1 у кримінальному провадженні, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
Вироком Святошинського районного суду від 05.06.2020 року ОСОБА_1 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України та призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з конфіскацією належного їх майна. 17.02.2022 року колегією суддів Київського апеляційного суду було винесено ухвалу, якою ОСОБА_1 звільнено з-під варти, а кримінальне провадження № 12018100080004248 за ознаками злочину за ч.2 ст. 187 КК України закрито на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України.
У позовній заяві позивач вказувала, що загальний строк її перебування під вартою складає 3 роки 8 місяців 25 днів (44 місяці та 25 днів). Зазначала, тривале перебування під вартою негативно вплинуло на її фізичне та психічне здоров'я. Позивач втратила роботу, друзів, втратила частину свого життя. В результаті протизаконного рішення було порушено право позивача на свободу та особисту недоторканість. Позивачка пережила сильні душевні страждання, вчинення протиправних дій щодо неї постійно викликали почуття стресу, тривоги та переживання. Відтак, просила стягнути моральну шкоду (т. 1 а.с. 1-4, 23-26).
03 листопада 2022 року до суду надійшов відзив від начальника Державної казначейської служби України Хабенюка О., в якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог (т. 1 а.с. 73-79).
24 листопада 2022 року до суду надійшла відповідь на відзив від представника ОСОБА_1 - адвоката Воронюк К.Ю., в якій остання підтримувала позовні вимоги (т. 1 а.с. 85-87).
02 січня 2023 року до суду надійшли письмові пояснення від представника ГУНП у м. Києві - Федчук Б., в яких останній просив у задоволенні позовних вимог відмовити (т. 1 а.с. 144-152).
05.03.2024 року до суду від представника Державної казначейської служби України Чигринової О.В. надійшла заява, в якій представник просила відмовити у задоволенні позову (т. 2 а.с. 19-30).
14 березня 2024 року до суду надійшла відповідь на відзив від представника ОСОБА_1 - адвоката Воронюк К.Ю., в якій остання підтримувала позовні вимоги (т. 2 а.с. 57-69).
19 березня 2024 року до суду від представника Головного управління національної поліції у м. Києві Глущенко О.М. надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник просила відмовити у задоволенні позовних вимог (т. 2 а.с. 207-211).
08 квітня 2024 року до суду від представника Київської міської прокуратури Котляр Т.М. надійшов відзив, в якому представник просила відмовити у задоволенні позову (т. 3 а.с. 128-183).
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 липня 2024 року позов ОСОБА_1 до Держави України в особі Державної казначейської служби України, Київської міської прокуратури, Головного управління національної поліції у м. Києві, треті особи: Києво-Святошинська окружна прокуратура, Святошинське управління поліції Головного управління Національної поліції у місті Києві про відшкодування шкоди, задоволено частково.Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 360 000 гривень. В іншій частині відмовлено (т. 4 а.с. 125-136).
Не погодившись з рішенням районного суду, 29 серпня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Воронюк К.Ю. звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просила змінити оскаржуване рішення в частині розміру моральної шкоди та стягнути із Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 2 500 000 грн. (т. 4 а.с. 138-142).
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалась на те, що визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції відштовхувався лише від гарантованого мінімуму, що визначається з мінімальної заробітної плати на час розгляду справи в розмірі 8 000 грн. за кожен місяць перебування під слідством та судом, та загалом оцінив моральну шкоду позивачки в 360 000 грн. Проте, оскаржуване рішення не містить обґрунтування, сому суд оцінив моральну шкоду в мінімальному розмірі.
Суд першої інстанції не надав належної оцінки тому, що ОСОБА_1 не лише перебувала під слідством та судом 45 місяців, а увесь цей час вона знаходилася в слідчому ізоляторі, тобто під вартою. У постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року в справі № 468/901/17-ц визнано розумним та справедливим висновок Апеляційного суду Миколаївської області від 04.12.2017 року про різну глибину моральних страждань, а відповідно, і різний розмір відшкодування шкоди від незаконного перебування: - під слідством і під вартою, де базовим критерієм слід вважати подвійну мінімальну заробітну плату; під слідством без позбавлення волі, де базовим є мінімальне відшкодування не менше однієї мінімальної зарплати за кожен місяць.
Судом першої інстанції також не взято до уваги висновок № 14-01-23, який міститься в матеріалах справи, відповідно до якого мінімальний розмір відшкодування з урахуванням перебування ОСОБА_1 під вартою становить 660 842 грн.
Наголошувала на тому, що позивачка 45 місяців була ізольована від суспільства, позбавлена основоположних прав на свободу, була змушена доводити свою невинуватість, органи досудового розслідування, прокуратури за відсутності вини ОСОБА_1 незаконно утримували її під вартою, не змінювали запобіжний захід на більш м'який, внаслідок чого зазнала значних моральних страждань (т. 4 а.с. 138-142).
20 вересня 2024 року до суду надійшов відзив представника Державної казначейської служби України - Чигринової О.В. в якому просила відмовити в задоволенні позовних вимог та розподілі судових витрат (т. 4 а.с. 159-162).
14 листопада 2024 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Головного управління Національної поліції у м. Києві, в якому останній просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги (т. 4 а.с. 196-199).
14 листопада 2024 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від представника Київської міської прокуратури - Котляр Т.М., в якому остання просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги (т. 4 а.с. 220-224).
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 , її представник - адвокат Расторгуєв О.В. підтримали скаргу і просили її задовольнити. представник Київської міської прокуратури - Котляр Т.М. заперечувала проти доводів скарги і просила її відхилити.
Інші особи,які берутьучасть усправі досуду неприбули, прочас тамісце розгляду справи були сповіщені повідомленнями на зазначену ними адресу про що свідчать відмітки працівників пошти про вручення адресатам поштових повідомлень суду та завчасно до Електронного кабінету в ЄСІТС із забезпеченням технічної фіксації таких повідомлень, тобто належним чином, про що у справі є докази. (т. 4 а.с. 187-195, 247-249 т. 5 а.с. 1-5).
Виходячи з положень ст. 13 ЦПК України кожна сторона розпоряджається своїми правами на власний розсуд, у т.ч. правом визначити свою участь в тому чи іншому судовому засіданні. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов'язковою.
Попри те, що конституційне право на суд є правом, його реалізація покладає на учасників справи певні обов'язки. Практика Європейського суду з прав людини визначає, що сторона, яка задіяна у ході судового розгляду справи, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки. Як зазначено у рішенні цього суду у справі «Пономарьов проти України» від 03 квітня 2008 року, сторони мають вживати заходи, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Аліментарія Сандерс С. А. проти Іспанії» від 07 липня 1989 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 759/14068/19 (провадження № 61-8505св22).
Поряд з цим, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (див. рішення ЄСПЛ від 02.12.2010 у справі «Шульга проти України», № 16652/04). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі - завдання саме державних органів (див. рішення ЄСПЛ від 20.01.2011 у справі «Мусієнко проти України», № 26976/06).
Зважаючи на вимоги п. 2 ч. 8 ст. 128, ч. 5 ст. 130, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 23 травня 2018 року ОСОБА_1 була затримана слідчим Святошинського управління поліції ГУ НП у м. Києві за підозрою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
24 травня 2018 року ОСОБА_1 повідомлено про підозру у кримінальному провадженні № 12018100080004248 від 23.05.2018 року про вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
17 липня 2018 року відносно позивачки було винесено обвинувальний акт, за обвинуваченням ОСОБА_1 у кримінальному правопорушенні, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України.
Вироком Святошинського районного суду від 05 червня 2020 року у справі № 759/10977/18 ОСОБА_1 було визнано винною у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 187 КК України та призначено покарання у вигляді 8 років позбавлення волі з конфіскацією належного їх майна(т. 1 а.с. 27-30).
17 лютого 2022 року колегією суддів Київського апеляційного суду було винесено ухвалу, якою ОСОБА_1 звільнено з-під варти, а кримінальне провадження № 12018100080004248 за ознаками злочину за ч.2 ст. 187 КК України закрито на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України (т. 1 а.с. 31-38).
Ухвалою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року у справі № 759/10977/18 (провадження № 51-1725ск22) відмовлено першому заступнику керівника Київської міської прокуратури Нагальному Р.В. у задоволенні його клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження ухвали Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року стосовно ОСОБА_1 .
У позовній заяві позивач вказує, що загальний строк її перебування під вартою складає 3 роки 8 місяців 25 днів (44 місяці та 25 днів) і цих обставин відповідачі не заперечувала, що підтверджується матеріалами вказаної цивільної справи.
Відповідно до ч. 6 ст. 82 ЦПК України вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Статтею 56 Конституції України встановлено, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець відокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
Порядок відшкодування такої шкоди визначається законом (частина сьома статті 1176 ЦК України).
Статтею 1 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» № 266/94 ВР від 01 грудня 1994 року передбачено, що відповідно до положень цього Закону підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок:
1) незаконного засудження, незаконного повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян;
2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу;
3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими актами законодавства. У випадках, зазначених у частині першій цієї статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду.
За змістом пункту 2 частини 1 статті 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» право на відшкодування шкоди в розмірах і в порядку, передбачених цим Законом, виникає у випадках, зокрема, закриття кримінального провадження за відсутністю події кримінального правопорушення, відсутністю у діянні складу кримінального правопорушення або невстановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи у суді і вичерпанням можливостей їх отримати.
Положеннями статті 3 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» передбачено, що громадянинові відшкодовується (повертається), в тому числі й моральна шкода.
Відшкодування шкоди проводиться за рахунок коштів Державного бюджету (стаття 4 вказаного Закону).
Відшкодування моральної шкоди провадиться у разі, коли незаконні дії органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури і суду завдали моральної втрати громадянинові, призвели до порушення його нормальних життєвих зв'язків, вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру.
Відповідно до частини другої статті 25 Бюджетного кодексу України, відшкодування шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Відповідно до статті 2 ЦК України держава Україна є учасником цивільних відносин, а тому має бути відповідачем у справах про відшкодування шкоди за рахунок держави.
Відповідно до пункту 1 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, Державна казначейська служба України (Казначейство) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, коштів клієнтів відповідно до законодавства, бухгалтерського обліку виконання бюджетів.
Статтею 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» визначено, що розмір моральної шкоди визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин.
У постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року в справі № 6-2203цс15 вказано, що «відповідно до частини 3 статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (в редакції, чинній на час виникнення правовідносин) відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться, виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом. Отже, межі відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом визначаються судом у розмірі співмірному з мінімальним розміром заробітної плати, визначеної законодавством за кожен місяць перебування під слідством чи судом, виходячи з мінімальної заробітної плати, встановленої законодавством на момент відшкодування».
Відповідна правова позиція міститься в постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 742/2867/18-ц (провадження № 61-16362св19) та від 30 червня 2020 року у справі № 272/749/17 (провадження № 61-503св19).
В постанові Великої Палати Верховного суду від 20 вересня 2018 року у справі № 686/23731/15-ц (провадження № 14-298цс18) зроблено висновок, що «моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. Законодавець визначив мінімальний розмір моральної шкоди, виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом, за кожен місяць перебування під слідством та судом. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом. Але визначення розміру відшкодування залежить від таких чинників, як характер і обсяг страждань (фізичного болю, душевних і психічних страждань тощо), яких зазнав позивач, можливості відновлення немайнових втрат, їх тривалість, тяжкість вимушених змін у його життєвих і суспільних стосунках, ступінь зниження престижу, репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, і сама можливість такого відновлення у необхідному чи повному обсязі. Тобто суд повинен з'ясувати усі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості і справедливості».
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).
Як свідчить тлумачення статей 23, 1176 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній особі незаконною бездіяльністю органу державної влади відшкодовується державою і при визначені розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 без відповідної правової підстави з 23 травня 2018 року, тобто з дня затримання, порушення кримінальної справи і до дати закриття кримінального провадження 17.02.2022 року, тобто 44 місяці і 25 днів перебувала під кримінальним переслідуванням та під вартоюбудучи обвинуваченою за ч. 2 ст. 187 КК України.
З огляду на положення частини 6 ст. 82 ЦПК України, суд визнав вказані обставини встановленими.
У справі, яка переглядається судом установлено, що внаслідок незаконногоповідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході кримінального провадження заходів досудового розслідування, позивачка зазнала моральних переживань, а відтак обґрунтованим є висновок районного суду, що позивачці завдано моральної шкоди.
Суд першої інстанції правильно керувався тим, що на підставі положень статті 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» моральну шкоду необхідно визначати виходячи з мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством і судом починаючи із часу затримання, повідомлення про підозру до закриття провадження в кримінальній справі ухвалою Київського апеляційного суду від 17 лютого 2022 року (з 23 травня 2018 року по 17 лютого 2022 року, тобто 44 місяці і 25 днів).
Отже, у Законі № 266/94-ВР передбачено, що розмір відшкодування моральної шкоди повинен визначатися та обґрунтовуватися судом з урахуванням мінімального розміру заробітної плати.
Викладене дає підстави для висновку, що у випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні до мінімального розміру заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, суд при вирішенні питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподаткованого мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи. При цьому визначений законом розмір є мінімальним, що гарантований державою, а суд, враховуючи обставини конкретної справи, може визначити й більший розмір відшкодування.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19).
Суд визначив мінімальний розмір моральної шкоди виходячи з установленого законодавством розміру заробітної плати на момент розгляду справи судом за кожен місяць перебування під слідством та судом, а саме станом на 2024 рік. Тобто цей розмір у будь-якому випадку не може бути зменшено, оскільки він є гарантованим мінімумом.
Статтею 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» установлено у 2024 році мінімальну заробітну плату: у місячному розмірі: з 1 січня - 7100 гривень, з 1 квітня - 8000 гривень; у погодинному розмірі: з 1 січня - 42,6 гривні, з 1 квітня - 48 гривень. Визначено розмір мінімальної заробітної плати, який застосовується як розрахункова величина для обчислення виплат за рішеннями суду, на рівні 1600 гривень.
Визначаючи розмір відшкодування, суд має керуватися принципами розумності, справедливості та співмірності. Розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що перебування позивачки під слідством, а також в умовах ізоляції тривалий термін часу порушило її звичний уклад життя, позбавило можливості реалізації своїх звичок і бажань, вимагало від неї додаткових зусиль для організації життя та погіршило відносини з оточуючими людьми і відношення останніх до її особистості, чим позивачці завдано моральної шкоди, що становить підставу її відшкодування за статтею 1167 ЦК України та нормами Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», з урахуванням обставин справи, характеру та обсягу страждань, яких зазнала позивачка.
Поряд з цим, колегія суддів не погодилась з визначеним районним судом розміром грошової компенсації спричиненої моральної шкоди в сумі 360 000 грн. (45 місяців ? 8 000,00 грн.).
При цьому, визначаючи розмір компенсації моральної шкоди який не є меншим гарантованого мінімуму, апеляційний суд погодився з доводами позивачки, що внаслідок затримання і тримання позивачки під вартою (з 23 травня 2018 року по 17 лютого 2022 року тобто 3 роки вісім місяців і 25 днів), в подальшому засудженням вироком Святошинського районного суду м. Києва від 05 червня 2020 року, тривалого тримання під вартою без доведення вини позивачки у суді, у зв'язку з чим було закрито кримінальне провадження, позивачці завдано моральної шкоди, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням ступеня вимушених змін у життєвих стосунках, зусиллях, необхідних для відновлення попереднього стану.
При визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, суд апеляційної інстанції врахував глибину фізичних та душевних страждань, завданих ОСОБА_1 , наявність перешкод у реалізації своїх життєвих планів, а також вимоги розумності та справедливості й дійшов висновку про відшкодування моральної шкоди частково у розмірі, визначивши такий розмір в сумі 500 000 грн.
Посилання апелянта на наявний у матеріалах справи Висновок соціально-психологічного дослідження № 14-01-23 моральної шкоди потерпілого виконаний 21 січня 2023 року Громадською організацією «Спілка фахівців соціологічних та психологічних досліджень» з визначенням розміру 660 842 грн. моральної шкоди, суд апеляційної інстанції визнав неспроможними та відхилив (т. 2 а.с. 168-189).
При цьому відповідно до положень ст. 110 ЦПК України, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхиляючи посилання апелянта на вказаний висновок, суд зауважив, що вищевказаний висновок психологічного дослідження має рекомендаційний характер, оскільки оцінюється разом з іншими наявними у справі доказами, а розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом (ч. 3 ст. 23 ЦК України).
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України)
Відповідно до частини першої статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Велика Палата Верховного суду неодноразово наголошувала на тому, що у цивільному судочинстві держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями саме у спірних правовідносинах, зокрема і представляти державу в суді (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 5023/10655/11 (провадження № 12-161гс18) (пункт 6.22), від 21 серпня 2019 року у справі № 761/35803/16-ц (провадження № 14-316цс19) (пункт 33), від 18 грудня 2019 року у справі № 688/2479/16-ц (провадження № 14-447цс19) (пункт 28)), зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 641/8857/17 (провадження № 14-514цс19)).
Відповідно до пунктів 1 і підпункту 3 пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року № 215, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду.
Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).
Інші доводи апеляційної скарги висновки суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, тому колегія суддів їх відхилила.
Керуючись ст. 367, ст. 374, ст. 376, ст.ст. 381-384 ЦПК України,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 липня 2024 року -змінити, збільшити розмір стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошової компенсації моральної шкоди з 360 000 грн. до 500 000 грн.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Дата складання повного судового рішення - 24 січня 2025 року.
Судді Київського апеляційного суду: Б.Б. Левенець
О.В. Борисова
В.М. Ратнікова