65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua
веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua
"21" січня 2025 р.м. Одеса Справа № 916/3098/24
Господарський суд Одеської області у складі судді Рога Н.В., секретаря с/з Корчевського М.Ю., розглянув заяву Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни (вх.№2-26/25 від 09.01.2025р.) про розстрочення та відстрочення виконання рішення у справі №916/3098/22
За позовом: Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д, код ЄДРПОУ 14360570)
До відповідачів: Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )
про стягнення
Представники сторін:
Від позивача: Калашнікова М.О. - на підставі довіреності від №11755-К-Н-О від 23.07.2024р.;
Від відповідача: Сонько В.В. - на підставі ордера серії ВТ №1006164 від 30.07.2024р.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 06.12.2024р. у справі №916/3098/24 позовну заяву Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» до Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни про стягнення за кредитним договором №2056802715-КД-1 від 26.10.2021р. заборгованості за тілом кредиту у розмірі 288 771 грн 89 коп., заборгованості за процентами у розмірі 21 237 грн 97 коп. задоволено повністю, стягнуто з Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни на користь Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» за Кредитним договором №2056802715-КД-1 від 26.10.2021р. заборгованість за тілом кредиту у розмірі 288 771 грн 89 коп., заборгованість за процентами у розмірі 21 237 грн 97 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 2 068 грн 06 коп.
06 січня 2025р. Господарським судом Одеської області видано накази про примусове виконання рішення.
09 січня 2025 року на адресу Господарського суду Одеської області надійшла заява Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни (далі - ФОП Біляєва Н. М.) (вх.№2-26/25 ) про розстрочення та відстрочення виконання рішення у справі №916/3098/22.
В обгрунтування заяви ФОП Біляєва Н.М. зазначила, що через військову агресію Російської Федерації та окупації м. Херсон вона змушена була припинити підприємницьку діяльність, а після підриву Каховської ГЕС 06.06.2023р. адреса, за якою знаходився її магазин (м. Херсон, вул. Є. Патона, буд. 12.), була в зоні затоплення, внаслідок чого було втрачене все майно на загальну суму щонайменше 590 901 грн 65 коп.
Відтак, починаючи з 2022 року заявниця, з незалежних від неї причин, втратила можливість провадити підприємницьку діяльність, отримувати дохід від неї та, як наслідок, обслуговувати кредитний договір, кошти за яким були отримані нею саме для ведення підприємницької діяльності, що підтверджується п.п 1.1 кредитного договору №2056802715-КД-1 від 26.10.2021р.
Заявниця звертає увагу суду, що навіть після наведених вище обставин, вона продовжувала сплачувати заборгованість за кредитом зі своєї пенсії.
Також, як зазначає заявниця, в січні 2024р. вона звернулася повторно до банку з проханням переглянути графік та змінити кінцевий строк повернення боргу, однак отримала відмову.
ФОП Біляєва Н.М. зазначає, що наразі знаходиться у скрутному становищі, єдиним джерелом доходу в неї є пенсія та гарантійні виплати для біженців, які проживають на території Великої Британії.
В якості доказів підтвердження заявниця надала довідку про доходи №1419044565247421 від 08.10.2024р. та лист Управління праці та пенсійного забезпечення Великої Британії від 02.02.2024р.
Поза тим, заявниця зазначає, що примусове виконання рішення суду поставить її у ще більш скрутне становище, оскільки додатково до суми боргу, стягнутої за рішенням суду, вона зобов'язана буде ще сплатити 10 відсотків виконавчого збору, що складатиме біля 31 000 грн. та є не помірним тягарем для неї.
Крім того, заявниця зауважила, що за договором іпотеки No 2056802715-ДІ-1/1 від 26.10.2021р., в якості забезпечення зобов'язань за кредитним договором виступає квартира АДРЕСА_2 .
На думку ФОП Біляєвої Н.М., враховуючи її фінансові можливості, відповідно до положень Закону України "Про виконавче провадження", на дану квартиру безумовно буде звернено стягнення шляхом продажу її на відкритих торгів, та, ймовірно, вона буде продана за безцінь, оскільки станом на сьогодні нерухомість у місті Херсоні нічого не коштує. Дана квартира є єдиним житлом заявниці, та вона сподівається повернутися в своє житло після закінчення бойових дій у м.Херсоні.
Відтак, з огляду на вищевикладені обставини у їх сукупності, заявниця зазначає, що готова й надалі в добровільному порядку сплачувати заборгованість за кредитним договором, але в межах своїх реальних фінансових можливостей, а саме, у разі розстрочення заборгованості в сумі 99 000 грн строком на 11 місяців, з внесенням по 9 000 грн. щомісяця, та відстрочення сплати залишку боргу в сумі 211 009 грн 86 коп. на 12 місяців.
Крім того, заявниця зауважила, що відстрочення виконання рішення на дванадцять місяців не вплине негативно на інтереси сторони спору, на користь якої прийнято рішення, так як ненадання відстрочки виконання рішення суду, у даному випадку, призведе до неможливості його виконання взагалі.
У якості нормативного обгрунтування заявниця послалась на положення ст. 331 ГПК України.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 14.01.2025р. заяву ФОП Біляєвої Н.М. про розстрочення та відстрочення виконання рішення у справі прийнято до розгляду та призначено судове засідання на 21.01.2025р.
21 січня 2025р. до суду від Акціонерного товариства Комерційний банк (далі - АТ КБ) «ПРИВАТБАНК» надійшло клопотання, згідно якого позивач заперечує проти задоволення заяви ФОП Біляєвої Н.М. про розстрочення та відстрочення виконання рішення суду та зазначає, що зменшення доходів підприємства, перебування відповідача за межами країни, заборгованість, наявність фінансових зобов'язань, зменшення доходів та фінансова навантаженість, які викликані збройною агресією РФ проти України, не є тими виключними обставинами, які можуть бути підставою для задоволення заяви про розстрочення виконання судового рішення у цій справі.
Позивач зауважив, що заявниця вказує про отримання нею пенсії за віком у розмірі 10 168 грн 76 коп. та про отримання компенсаційних виплат особі, яка звернулася за захистом до Сполучениого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії, але не подає та не розкриває суму відповідних виплат та не повідомляє чи працевлаштована на теперішній час в іншій державі Біляєва Н.М. , у зв'язку з чим не зрозуміло який реальний рівень доходів (допомоги) отримує відповідачка.
Позивач звертає увагу суду на те, що подана заява про відстрочення виконання рішення суду не містить жодних посилань, доводів, доказів на підтвердження того, що за час розстрочення та відстрочення ФОП Біляєва Н.М. покращить свою економічну ситуацію.
Також, позивач зазначив, що згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Біляєва Н.М. , станом на 20.01.2025р. є діючою фізичною особою - підприємцем, відомостей щодо припинення нею господарської діяльності в реєстрі не міститься.
Розглянув матеріали справи, заяву ФОП Біляєвої Надії Миколаївни (вх.№2-26/25 від 09.01.2025р.) про розстрочення та відстрочення виконання рішення у справі №916/3098/22, суд дійшов наступного висновку:
Згідно до ч. 1 та ч. 2 ст. 331 ГПК України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Господарський суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 331 ГПК України законодавець не передбачив одночасного застосування розстрочення та відстрочення судового рішення, адже сполучник «або» вживається для підкреслення того, що з низки перелічуваних дій, предметів та явищ можна вибирати тільки щось одне.
Отже, в українській мові сполучник "або" використовується для утворення альтернативного вибору, де тільки один з варіантів може бути вибраний. Він позначає взаємовиключність або вибір одного з двох або більше варіантів.
За таких обставин, відсутні підстави для одночасного застосування судом розстрочення та відстрочення виконання судового рішення.
Відповідно до ч.ч.3, 4 ст. 331 ГПК України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також, серед іншого, враховує: ступінь вини відповідача у виникненні спору та наявність стихійного лиха, інших надзвичайних подій тощо.
За приписами ч.1 ст. 33 Закону України "Про виконавче провадження" за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим (хвороба сторони виконавчого провадження, відрядження сторони виконавчого провадження, стихійне лихо тощо) сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання рішення.
Отже, надання відстрочення (розстрочення) виконання судового рішення є процесуальною дією суду, яка вчиняється останнім за встановлення обставин, що істотно ускладнюють виконання рішення суду або роблять його неможливим.
При цьому судом враховується, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених ст. 331 ГПК України, вказана норма процесуального закону не вимагає.
Під відстроченням виконання рішення розуміється перерва у вчиненні виконавчих дій на певний, точно визначений строк, протягом якого виконавчі дії не проводяться, у зв'язку з існуванням обставин, за наявності яких вчасне виконання завдає шкоди правам або інтересам боржника або інших осіб.
Розстрочення- це спосіб виконання зобов'язання, при якому виконання проводиться не одночасно і в повному обсязі, а частинами і в строки, встановленні наперед.
Підставою для відстрочки, розстрочки, зміни способу та порядку виконання рішення можуть бути конкретні обставини, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим у визначений строк або встановленим господарським судом способом.
Вирішуючи питання про відстрочку чи розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку виконання рішення, господарський суд також повинен враховувати матеріальні інтереси обох сторін, їх фінансовий стан, наявність інфляційних процесів в економіці держави та інші обставини справи, зокрема, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, тощо.
Таким чином, законодавець у будь-якому випадку пов'язує відстрочення або розстрочення виконання судового рішення у судовому порядку з об'єктивними, непереборними, винятковими обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.
Положення ГПК України не містять конкретного переліку обставин, які свідчать про неможливість виконання рішення чи ускладнюють його виконання, тому суд повинен оцінити докази, що підтверджують зазначені обставини, за правилами ст. 86 ГПК України, відповідно до якої господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
ФОП Біляєва Н.М., обґрунтовуючи заяву про надання розстрочення та відстрочення виконання рішення суду, вказує на неможливість здійснення підприємницької діяльності, скрутний фінансовий стан та зазначає про можливість виконання рішення суду поетапно, а саме: щомісячно сплачувати по 9 000 грн. протягом 11 місяців, а сплату залишку боргу у розмірі 211 009 грн 86 коп. відстрочити на 12 місяців.
Але, як зазначено в рішенні Конституційного Суду України № 5-пр/2013 від 26.06.2013р., розстрочка (відстрочка) виконання рішення має базуватися на принципах співмірності і пропорційності з метою забезпечення балансу прав і законних інтересів стягувача і боржника. Відсутність грошових коштів не є виключною обставиною та має негативний вплив на фінансовий стан не лише заявника, а й стягувача у справі.
Крім того, слід зауважити, що відсутність у відповідачки грошових коштів для виконання рішення суду не може бути єдиною підставою для задоволення заяви про надання розстрочення та відстрочення виконання рішення суду, адже, суд має враховувати інтереси обох сторін у справі.
Частиною 5 ст. 331 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що розстрочення та відстрочення виконання судового рішення не може перевищувати одного року з дня ухвалення такого рішення, ухвали, постанови.
Таким чином, господарський суд законодавчо обмежений річним терміном розстрочки виконання рішення саме з дня ухвалення такого рішення, а не з дати набрання ним законної сили.
Проте, визначення періоду відстрочення виконання рішення суду належить до дискреційних повноважень суду. Дискреційне повноваження суду може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким (постанова Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 926/4693/23).
Суд зазначає, що заявницею не вказано, яким чином вона має намір погасити заборгованість у разі надання розстрочення та відстрочення на визначені нею у заяві терміни.
Так, ФОП Біляєва Н.М. не надала до суду доказів отримання доходів чи прибутку зараз та в майбутньому, окрім пенсії у розмірі 10 168 грн 76 коп. та компенсаційних виплат особи, яка звернулася за захистом до Великої Британії за 2024р. При цьому, розмір таких компенсаційних виплат та строки їх отримання невідомі, та можуть бути змінені у будь-який час за незалежних від заявниці обставин.
Крім того, представником ФОП Біляєвої Н.М. в судовому засіданні було зазначено, що працювати вона не може в силу свого віку.
Таким чином, заявницею не надано доказів можливості виконання рішення суду у повному обсязі навіть за умови надання відстрочення сплати частини заборгованості.
Щодо посилання заявниці на форс-мажорні обставини, суд також зазначає, що сторони перебувають в однакових умовах військового стану, військова агресія проти України та правовий режим військового стану в країні однаково негативно впливають на обидві сторони даної справи.
Відповідно до ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
За приписами ч.1 ст.73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
При цьому, відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тобто, змагальність полягає в тому, що сторони у процесуальній формі доводять перед судом свою правоту, за допомогою доказів переконують суд у правильності своєї правової позиції.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ст.129-1 Конституції України, ч.ч.1, 2 ст.18 ГПК України рішення суду, які набрали законної сили є обовязковими до виконання.
Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина судового розгляду.
У зв'язку з тим, що відстрочка або розстрочка подовжує період відновлення порушеного права стягувача при їх наданні суди, в цілях вирішення питання про можливість їх надання, а також визначення строку подовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки та розстрочки виконання судового рішення.
Несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка або розстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого частиною першою статті 6 Конвенції, згідно з якою кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру, а у системному розумінні цієї норми та національного закону суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале виконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи та є наслідком зменшення вимог щодо розумності строку. Крім того, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого виконання. Межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначені судом. Присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже, сама можливість надання відстрочки та розстрочки виконання судового акта повинна носити виключний характер.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини на державу покладено позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як у теорії, так і на практиці, а затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається відповідно до пункту 1 статті 6 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини від 17.05.2005 у справі "Чижов проти України", заява № 6962/02).
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010р. у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28.10.2010р.) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Керуючись ст. 234, ст. 331 ГПК України, суд
1. У задоволенні заяви Фізичної особи-підприємця Біляєвої Надії Миколаївни (вх.№2-26/25 від 09.01.2025р.) про розстрочення та відстрочення виконання рішення у справі №916/3098/22 - відмовити.
Ухвала набирає законної сили в порядку ст.235 ГПК України та може бути оскаржена шляхом подачі апеляційної скарги протягом 10 днів з дня її проголошення (підписання).
Повний текст ухвали складено 27 січня 2025 року.
Суддя Рога Наталія Василівна