79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128
08.08.2024 Справа № 914/3230/23
м. Львів
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс», м.Львів
до відповідача: Фізичної особи - підприємця Панчук Ольги Дмитрівни , м.Львів,
про визнання недійсним договору оренди приміщень №1 від 04.01.2021; стягнення частини зі сплаченої за договором оренди приміщень №1 від 04.01.2021 орендної плати, а саме за січень-квітень 2021 в загальній сумі 176745,03 грн та визнання відсутнім права вимоги щодо несплаченої суми орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року
Суддя Кітаєва С.Б.
За участю секретаря Сосницької А.А.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився
від відповідача: Крюкова Н.Т.-представник
Суть спору:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Панчук Ольги Дмитрівни з вимогами:
- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року між фізичною особою-підприємцем Панчук Ольгою Дмитрівною ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» (Україна, 79052, м.Львів, вул. Рудненська, буд. № 14а/1; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ41221900) щодо оренди нежитлового приміщення загальною площею 250 кв.м. за адресою: м. Львів вул.Залізнична 7В'-1 ;
- стягнути з фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» (Україна, 79052, м. Львів, вул.Рудненська, буд. № 14а/1; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ41221900) частину зі сплаченої за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року орендної плати, а саме за січень-квітень 2021 року в загальній сумі 176 745,03 грн. (сто сімдесят шість тисяч сімсот сорок п'ять грн. 03 коп.);
- визнати відсутнім у фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» (Україна, 79052, м.Львів, вул. Рудненська, буд. № 14а/1; ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ41221900) щодо несплаченої Товариством з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року.
Ухвалою від 23.10.2023 судом прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та підготовче засідання призначено на 15.11.2023.
Ухвалою від 13.12.2023 судом повідомлено про відкладення розгляду справи на 10.01.2024.
20.12.2023, за вх.№31128/23, від представника відповідача поступив відзив на позовну заяву.
З підстав, викладених в ухвалі суду від 10.01.2024 суд постановив: клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» про витребування доказів по справі - задовольнити; витребувати в Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради (79040, м.Львів, вул. Городоцька, будинок 299, код ЄДРПОУ: 26526811), належним чином засвідчені копії матеріалів реєстраційної справи, відкритої на об'єкт нерухомого майна, розташований за адресою: м.Львів, вул. Залізнична, 7 (Реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 181030846101); продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів; підготовче засідання відкласти на 07.02.2024.
25.01.2024, за вх.№2440/24, через систему «Електронний суд» від представника відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді, внесення відомостей про учасника справи та надання доступу до електронної справи. 26.01.2024 надано доступ до електронної справи та внесено дані про учасника справи.
30.01.2024, за вх.№2802/24, через систему «Електронний суд» від представника позивача поступило клопотання про ознайомлення з матеріалами справи та виготовлення фотокопій з матеріалів справи. 06.02.2024 представник позивача з матеріалами справи ознайомився та виготовив фотокопії.
05.02.20234,за вх.№3348/24, від Управління державної реєстрації юридичного департаменту Львівської міської ради поступили матеріали реєстраційної справи.
В підготовному засідання 07.02.2024 оголошувалась перерва до 14.02.2024.
12.02.2024, за вх.№4056/24, від відповідача поступило клопотання про ознайомлення з матеріалами справи.
14.02.2024, за вх.№4424/24 від позивача поступили додаткові пояснення.
15.02.2024, за вх.№4502/24, від позивача поступило клопотання про поновлення процесуального строку на подання доказів.
27.02.2024, за вх.№5703/24, від відповідача поступили пояснення щодо заяви про доповнення підстав позову/додаткові пояснення.
З підстав, викладених в ухвалі від 06.03.2024 суд постановив: заяву в частині доповнення підстав позовну новими обставинами вважати по суті додатковими поясненнями позивача по справі і в цій частині їх долучити до матеріалів справи; заяву «щодо відзиву» вважати такою, що є відповіддю на відзив в цій частині, яка подана з порушенням процесуальних строків, у зв'язку з чим залишити заяву в цій частині без розгляду; в задоволенні клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів відмовити; закрити підготовче провадження у справі №914/3230/23 та призначити справу до судового розгляду по суті на 27.03.2024.
В судовому засіданні 27.03.2024 оголошувалась перерва до 17.04.2024.
В засіданні 17.04.2024 судом закрито стадію дослідження доказів, оголошено перерву до 22.05.2024.
В судове засідання 22.05.2024 позивач не з'явився, подав клопотання про відкладення розгляду справи через незадовільний стан здоров'я. Ухвалою від 22.05.2024 судом повідомлено позивача про відкладення розгляду справи на 20.06.2024.
20.06.2024, за вх.№16351/24, через систему «Електронний суд» від позивача поступило клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку на подання доказів та долучення доказів до матеріалів справи.
20.06.2024 судове засідання не відбулося через оголошення повітряної тривоги на території Львівської області. Ухвалою від 20.06.2024 судове засідання призначено на 03.07.2024.
01.07.2024, за вх.№16954/24, через систему «Електронний суд» від представника позивача надійшла заява від 28.06.2024 про участь у судовому засіданні, яке призначене на 03.07.2024, в режимі відеоконференції. Ухвалою суду від 02.07.2024 заяву позивача задоволено.
02.07.2024, за вх.№17119/24, через систему «Електронний суд» від відповідача надійшло заперечення на клопотання про поновлення строку на подання доказів.
З підстав, викладених в ухвалі від 03.07.2024 суд постановив: відмовити позивачу у задоволенні клопотання від 20.06.2024 (вх.№16351/24 від 20.06.2024) про поновлення строків на подання доказів; залишити без розгляду клопотання позивача від 20.06.2024 (вх.№16351/24 від 20.06.2024) про долучення доказів; оголосити в засіданні перерву до 08.08.2024.
Представник позивача в судове засідання 08.08.2024 не з'явився, подав клопотання від 06.08.2024, вх.№ 19587/24 про відкладення розгляду справи, яке обгрунтовано тим, що у зв'язку з перебуванням у відпустці поза межами м. Львів неможливо гарантувати надійний зв'язок для участі у судовому засіданні у справі № 914/3230/23 в режимі відеоконференції, призначеному на 8 серпня 2024 року.
Представник відповідача в судове засідання з'явився, заперечив проти задоволення клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи. Просив в задоволенні позову відмовити. Крім того зазначив, що витрати на професійну правничу допомогу будуть надані у строки передбачені ч.8 ст.129 ГПК України.
Розглянувши клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи, суд зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 216 ГПК України суд відкладає розгляд справи у випадках, встановлених ч. 2 ст. 202 цього Кодексу.
Статтею 202 ГПК України встановлено наслідки неявки в судове засідання учасників справи.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (ст. 202 ГПК України).
Подаючи до суду клопотання про відкладення розгляду справи заявник не обґрунтовує необхідність відкладення з метою вчинення будь-яких процесуальних дій, що потребують особистої явки представників в судове засідання.
Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах.
Також суд враховує, що представник позивача не вперше просить відкласти розгляд справи, і такі клопотання судом вже було задоволено. Крім того, суд зазначає, що представнику позивача надана можливість участі в судовому засіданні в режимі відеоконференції, у зв'язку з оголошенням перерви в попередньому судового засіданні.
Щодо зазначення представника позивача у клопотанні про неможливість гарантувати надійний зв'язок для участі у судовому засіданні у справі № 914/3230/23 в режимі відео конференції, то суд критично ставиться до таких тверджень представника позивача, оскільки відповідно до ч.5 ст.197 ГПК України ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв'язку тощо несе учасник справи, його представник, який подав відповідну заяву, крім випадку коли суд після призначення судового засідання чи під час такого засідання втратив технічну можливість забезпечити проведення відеоконференції .
Враховуючи те, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, судом не встановлено наявності обставин, які б унеможливлювали вирішення справи без участі позивача, явка сторін в судове засідання обов'язковою не визнавалась, а позиція позивача викладена у позовній заяві та поданих документах, висловлена в судовому засіданні при розгляді справи по суті, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.
Враховуючи, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з'ясування обставин справи та прийняття рішення, в судовому засіданні 08.08.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.
Позиція позивача.
04 січня 2021 року між ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною (надалі - орендодавець або відповідач) та ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» (надалі - орендар або позивач) укладено Договір оренди приміщення №1 (надалі - договір), згідно п.1 якого орендодавець зобов'язується передати, а орендар прийняти в строкове оплатне володіння і користування нежитлове приміщення загальною площею 250 кв.м., яке знаходилось за адресою: м. Львів вул.Залізнична 7В'-1 .Об'єкт передається орендарю у строкове платне користування відповідно до Договору оренди №1 від 04 січня 2021 року із додатками, які є його невід'ємною частиною.
Відповідно до п.3.1. договір вступає в дію з моменту його укладення та діє до « 01» грудня 2023 року.
Відповідно до додатку №1 до договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 (акту прийому-передачі приміщення в оренду від 09.01.2021), відповідач, як орендодавець, передав позивачу, як орендарю, нежитлове приміщення за адресою Залізнична,7, яке обладнано певним майном.
Позивач покликається на те, що здійснив платежі за договором, шляхом перерахування коштів на банківський рахунок відповідача, а саме :
У 2021 році: 50 894,28 грн - за січень 2021 згідно платіжного доручення №7730 від 05.01.2021; 32 198,45 грн - за лютий 2021 згідно платіжного доручення №6536 від 05.02.2021; 42 198,45 грн. - за останній місяць згідно платіжного доручення №6659 від 18.02.2021; 41 918,40 грн - за березень 2021 згідно платіжного доручення №6969 від 04.03.2021; 41733,90 грн - за квітень 2021 згідно платіжного доручення №7426 від 05.04.2021; 42198,45 грн - за останній місяць згідно платіжного доручення №7785 від 30.04.2021; 41599,50 грн-за травень 2021 згідно платіжного доручення №7865 від 07.05.2021; 41201,10 грн- за червень 2021 згідно платіжного доручення №8382 від 09.06.2021; 40845,00 грн-за липень 2021 згідно платіжного доручення №8696 від 06.07.2021; 40330,05 грн-за серпень 2021 згідно платіжного доручення №9152 від 05.08.2021; 40339,20 грн-за вересень 2021 згідно платіжного доручення №9541 від 07.09.2021; 39926,25 грн-за жовтень 2021 згідно платіжного доручення №10058 від 06.10.2021; 39415,05 грн-за листопад 2021 згідно платіжного доручення №10640 від 05.11.2021; 40821,30 - за грудень 2021 згідно платіжного доручення №10990 від 06.12.2021. Всього здійснено платежів на суму 585619,38 грн.
У 2022 році: 49104,00 грн- за січень 2022 згідно платіжного доручення №11402 від 5 січня 2022; 51219,90 грн-за лютий 2022 згідно платіжного доручення №11781 від 4 лютого 2022; 14627,45 грн- за березень 2022 згідно платіжного доручення №12385 від 27.05.2022; 14627,45 грн- за квітень 2022 згідно платіжного доручення №12386 від 27.05.2022; 14627,45 грн-за травень 2022 згідно платіжного доручення №12387 від 27.05.2022; 14627,45 грн- за червень 2022 згідно платіжного доручення №12493 від 08.06.2022; 14 627,45 грн -за липень 2022 згідно платіжного доручення №12662 від 08.07.2022; 18284,30 грн - за серпень 2022 згідно платіжного доручення №12849 від 04.08.2022; 109,71 грн - за жовтень 2022 згідно платіжного доручення №13359 від 31.10.2022. Всього на загальну суму: 191 964,87 грн.
Загальна сума платежів - на суму 777 584,25 грн.
Також, заявлені позовні вимоги позивач обгрунтовує тим, що 26.05.2023 року орендодавець звернувся із позовною заявою до Господарського суду Львівської області з вимогами про стягнення з ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» заборгованості з орендної плати за спірним Договором в розмірі 171 762,82 грн., пені в розмірі 170 000 грн за прострочення оплати орендної плати, неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди у розмірі 170000 грн, 3% річних від простроченої суми орендної плати в розмірі 1948,21 грн та що ухвалою Господарського суду Львівської області від 19.06.2023 зазначений позов було прийнято до розгляду (суддя Березяк Н.Є.) та відкрито провадження у справі №914/1745/23. Відповідно до обставин у позовній заяві у справі №914/1745/23, ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною нарахована ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» заборгованість з орендної плати за Договором оренди за період з березня 2022 року по 20.07.2022 року включно в розмірі 171 762,82 грн, зазначає позивач.
Звернення з позовом у даній справі (справі №914/3230/23), як зазначає позивач (ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс»), обумовлено наявністю підстав для визнання Договору оренди приміщень №1 від 04 січня 2021 року недійсним.
Позивачем у справі №914/1745/23, тобто ФОП Панчук О.Д., яка є відповідачем у даній справі №914/3230/23, до позову не додано жодного доказу на підтвердження його права власності або іншого майнового права на об'єкт оренди. Крім того, з договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021 року, тексту позовної заяви у справі №914/1745/23 та інших матеріалів справи, неможливо ідентифікувати об'єкт оренди за вказаним договором, зазначає ТОВ «Кавер Енерджі Плюс».
Згідно договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021, об'єктом оренди є нежитлове приміщення площею 250 кв.м., розташоване за адресою: м. Львів, вул.Залізнична, 7В'-1 .Однак, як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, нежитлове приміщення площею 250 кв.м. (за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7В'-1 ), не існує як об'єкта нерухомого майна. Об'єкт нерухомого майна, який зареєстрований за відповідачем, розташований за іншою адресою - Львівська обл., м. Львів, вулиця Залізнична, будинок 7 та містить характеристики, котрі унеможливлюють передачу в оренду нежитлового приміщення площею 250 кв.м. Так, згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта (номер інформаційної довідки: 338475916, додається), відповідач є власником об'єкта нерухомого майна з наступними реквізитами: тип об'єкта: інше нежитлова будівля /літ.В'-1"/ загальною площею 363,3 кв.м.; трансформаторна, нежитлова будівля, об'єкт житлової нерухомості: Ні; Опис об'єкта: Загальна площа (кв.м): 363.3; Опис: Зміна загальної площі із 123,7 на 363,3 згідно довідки №20 від 30.01.2017 ТОВ "Перша служба замовника" (згідно технічного паспорта.); Адреса: Львівська обл., м. Львів, вулиця Залізнична, будинок 7 .
16 вересня 2023 року на електронну адресу адвоката Суткового Андрія Миколайовича, який представляє інтереси ТОВ «Кавер Енерджі Плюс», з боку представника фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни надійшов електронний файл, який містив в собі засвідчену відповідачем по цій справі копію Довідки ТОВ «Перша служба замовника» вих. № 20 від 30 січня 2017 року, на яку міститься посилання у Інформаційній довідці 338475916, та у якій вказано про те, що, за результатами обстеження нежитлової будівлі під літ. «В-1», яка знаходиться в м. Львів по вул. Залізнична, буд. № 7 , загальна площа змінилась з 123,7 м.кв на 363,6 м.кв у звязку з переобладнанням, переобмірами та перерахунком площ (технічний паспорт № 008/17 станом на 30.01.2017 р.). Також у файлі, що був направлений на електронну адресу представником відповідача містилася засвідчена відповідачем копія Технічного паспорту № 008/17 станом на 30.01.2017 р., з якого вбачається, що нежитлова будівля під літ. «В'-1», яка знаходиться в м. Львів по вул. Залізнична, буд. № 7 має три поверхи, і на першому поверсі основна площа нежитлових приміщень складає 121,7 м.кв.
Позивач стверджує, що Довідка ТОВ «Перша служба замовника» вих. № 20 від 30 січня 2017 року, яка зазначена в якості підстави для збільшення площі об'єкту нерухомого майна із 123,7 кв.м. на 363,3 кв.м., стосується об'єкту нерухомого майна, який не зазначено в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно як об'єкт права власності відповідача, а саме: в Довідці ТОВ «Перша служба замовника» вих. № 20 від 30 січня 2017 року мова йде про нежитлову будівлю під літ. «В-1», яка знаходиться в м. Львів по вул.Залізнична, буд. № 7 .
Позивач вважає, що зазначена Довідка не свідчить про підтвердження «збільшення права власності відповідача на предмет оренди із 123,7 кв.м. на 363,3 кв.м.», оскільки стосується іншого об'єкту нерухомого майна, а тому не є належним доказом права власності або іншого майнового права Панчук Ольги Дмитрівни на об'єкт оренди; відповідач (орендодавець за спірним Договором) не надав належних доказів наявності у нього права власності на об'єкт оренди згідно договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021, а наявні докази не є належними, оскільки не стосуються об'єкту оренди - нежитлового приміщення площею 250 кв.м., за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7В-1 ; відповідач «не набув права власності на збільшену площу і така збільшена площа не набула статусу об'єкта нерухомого майна».
За доводами позивача, відповідач, юридично маючи у власності тільки 123,7 кв.м. в об'єкті нерухомого майна-будівлі, фактично здав в оренду в один день приміщень в цьому об'єкті загальної площею 300 кв.м. двом особам, а саме: 250 кв.м. - позивачу, 50 кв. - ТОВ «Захід Електро Груп», в результаті чого: передав позивачу більше прав ніж мав сам; передав позивачу в оренду об'єкт, характеристики якого не відповідали умовам Договору та на який він не мав прав власності; фактично передав об'єкт, який не є нерухомим майном, та не введений в експлуатацію, чим піддав життя та здоров'я робітників позивача небезпеці; грубо порушивши вимоги ч.2 ст.331 ЦК України, ст.761 ЦК України, частин 4 та 5 ст.39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чим свідомо ввів в оману позивача щодо обставин, що мають суттєве значення - стосовно об'єкта оренди та ціни (орендної плати, яка визначена з неправильної площі), що свідчить про недійсність договору на підставі ст.ст.203(ч.1), 230, 331 (ч.2), 761 ЦК України, частин 4 та 5 ст.39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Враховуючи вищевказані обставини, позивач вважає, що договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021 р. укладений внаслідок навмисного введення позивача в оману щодо обставин, які мають істотне значення, оскільки відповідач, маючи точні дані щодо того, що новостворена збільшена площа об'єкта нерухомого майна (відбулась надбудова двох поверхів) не введена в експлуатацію, не є об'єктом нерухомості, відповідач не має на неї права власності, натомість, протиправно запланував надати його в оренду, ввівши в оману позивача щодо суттєвих умов договору - його предмету (об'єкту оренди), вчинив та продовжує вчинювати дії щодо незаконного заволодіння майном позивача - грошовими коштами під виглядом сплати та вимагання стягнення орендної плати в примусовому порядку.
Зміна площі із 123,7 кв.м. на 363,3 кв.м. відбулась протиправно, не в порядку, встановленому законодавством України, стверджує позивач.
Як зазначає позивач, він є заінтересованою особою у визнанні недійсним договору оренди приміщення № 1 і його майнові права безпосередньо порушуються укладенням оспорюваного Договору, оскільки внаслідок протиправного введення в оману відносно суттєвої умови Договору - предмету оренди та ціни, що є частиною дій із зловживання правом, відповідач заволодів грошовими коштами позивача у вигляді вже сплаченої орендної плати за Договором в загальній сумі 777 584,25 грн. та додатково намагається заволодіти грошовими коштами ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» в сумі 513 711,03 грн, що є предметом позову у справі № 914/1745/23.
Заявлену ж позовну вимогу про стягнення з відповідача суми сплаченої орендної плати, позивач обгрунтовує наступним.
Частинами 1 і 2 статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною особою.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (п.п. 64,65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі №904/1907/15).
Відповідно до ч.3 ст.230 ЦК України, сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Відповідно до ч.2 ст.22 ЦК України, збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
Із врахуванням наведених позивачем правових норм та судової практики, останній вважає, що усі суми сплаченої позивачем орендної плати на виконання Договору з моменту його укладення, в загальній сумі 777 584,25 грн, підлягають стягненню з відповідача в порядку реституції, тобто, як майно, що підлягає поверненню як одержане за недійсним правочином на підставі ч.2 ст.216 ЦК України.
Окрім того, позивач вважає, що відповідач, як сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати позивачу збитки у подвійному розмірі усієї сплаченої позивачем як орендарем за Договором орендної плати, що складає суму 1 555 168,50 грн (777 584,25 грн х 2=1 555 168,50 грн).
Поряд з цим, позивач зазначає, що на етапі подання позову, керуючись принципом диспозитивності та правом на захист порушених прав, подає позов лише в частині можливих позовних вимог - про застосування наслідків недійсного Договору у вигляді стягнення з відповідача на користь позивача частини сплаченої позивачем орендної плати за Договором за січень, лютий, березень, квітень 2021 року в сумі 176 745,03 грн. (сто сімдесят шість тисяч сімсот сорок п'ять грн. 03 коп.).
Позовну вимогу про визнання відсутнім у Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» щодо несплаченої Товариством з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року позивач обгрунтовує наступним.
Орендодавець ( ФОП Панчук О.Д. ) звернулась із позовною заявою до господарського суду (справа №914/1745/23) про стягнення на її користь з ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» - позивача за цією справою № 914/3230/23, заборгованості з орендної плати за спірним Договором оренди в розмірі 171 762,82 грн, яка нарахована з березня 2022 по 20.07.2022 включно.
Частина 1 ст.216 ЦК України передбачає, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Враховуючи викладене, позивач вважає, що другим належним та ефективним способом захисту прав позивача, у зв'язку із недійсністю Договору, буде визнання відсутнім у відповідача права вимоги до позивача щодо несплаченої позивачем орендної плати за договором оренди приміщень №1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень №1 від 04 січня 2021 року.
Відтак, позивач заявив та просить задоволити наступні позовні вимоги:
- визнати недійсним з моменту укладення договір оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року між фізичною особою-підприємцем Панчук Ольгою Дмитрівною та Товариством з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Пдюс» щодо оренди нежитлового приміщення загальною площею 250 кв.м. за адресою: м. Львів, вул.Залізнична, 7В'-1 ;
- стягнути з фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» частину з сплаченої за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року орендної плати, а саме за січень-квітень 2021 року в загальній сумі 176 745,03 грн.;
- визнати відсутнім у фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» щодо несплаченої Товариством з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року.
Позиція відповідача.
У відзиві на позовну заяву відповідач позовні вимоги заперечує, вважає їх такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідач підтверджує, що 04.01.2021 р. між ФОП Панчук О.Д. , як орендодавцем та ТОВ «Кавер Енерджі Плюс», як орендарем, було укладено договір оренди приміщення № 1, за умовами якого ФОП Панчук О.Д. передано ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» у строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 250 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Залізнична 7В'-1 .
09.01.2021 р. сторони підписали Акт приймання-передачі вищезазначеного приміщення. Основним видом діяльності відповідача, ФОП Панчук О.Д. , є надання в оренду і експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (КВЕД 68.20).
Відповідач звертає увагу, що позивач має у своєму розпорядженні належним чином завірені копії правовстановлюючих документів на об'єкт оренди, а саме: Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єкта (Номер інформаційної довідки: 242100892), Технічний паспорт на нежитлову будівлю під літ. «В'-І» по вул. Залізничній, 7 (Інвентаризаційна справа № 0008/17 від 30.01.2017 року) та Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (Індексний номер витягу: 82941429 від 21.03.2017 року); Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (Індексний номер витягу: 82941608 від 21.03.2017 року).
Положеннями ст.41 Конституції України, ст.321 ЦК України, ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавленим цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків та у порядку, встановленому законом. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Нормами ст.41 Конституції України, ст.328 ЦК України визначено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом, та на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Відповідно до ст.ст.4,5,18,26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п.п.18,19 Порядку державній реєстрації прав підлягають в обов'язковому порядку право власності на об'єкти нерухоме майно, в тому числі житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відповідного запису про право власності.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Відповідач зауважує, що право власності на будівлю по вул. Залізничній, 7 у м. Львові , у якій знаходилися орендовані приміщення, належить відповідачу на законних підставах, та не було оскаржено в установленому законом порядку.
Господарський суд Львівської області у своєму Рішенні від 07.03.2023 (справа №914/2375/22 про визнання додаткової угоди від 22.08.2022р. №2 до Договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1 укладеною (рішення набрало законної сили 19.05.2023), досліджував та встановив факт розірвання Договору на вимогу Орендодавця, а саме: в період з 17 по 23 липня 2022 року включно (Орендар був позивачем, а Орендодавець - відповідачем), предметом якого було те саме приміщення, що знаходиться за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7 . Підставами позовних вимог ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» було зазначено неналежне виконання відповідачем (ФОП Панчук О.Д. ) договірних зобов'язань за Договором оренди приміщення від 04.01.2021р. № 1.
Відтак, позивач не заперечує щодо існування об'єкта нерухомого майна, що було надане йому в оренду, а сам же посилається на нього, зазначаючи в Додатковій угоді № 2 до Договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1, визнання укладення якої було предметом позовних вимог у справі № 914/2375/22.
Згідно з частиною 4 статті 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
На переконання відповідача, позивач вдається до зловживання процесуальними правами, що проявляється в його непослідовній і суперечливій поведінці. Позивач спочатку виконує умови Договору, а потім оскаржує їх дійсність.
Позивач у даному провадженні займає іншу позицію при розгляді судової справи, яка відрізняється від його більш ранньої поведінки.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у своїй Постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 висловлює наступний висновок про застосування норми права.
Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
В схожій правовій ситуації Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 по своїй суті застосовано доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).
В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Відповідач вважає, що дії позивача, який уклав Договір оренди, виконував його умови (користувався приміщенням та сплачував орендну плату), пред'явив позов про визнання укладеною Додаткової угоди № 2 до цього Договору, а згодом подав позов про визнання Договору недійсним, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісною.
Враховуючи зазначені обставини, відповідач вважає тези позивача про те, що об'єкт, який є предметом договору оренди, відсутній у правовому полі України, є необгрунтованими та безпідcтавними.
Також, на переконання відповідача, мав місце некоректний запит представником позивача на отримання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на порталі «ДІЯ», зазначивши позначення будівлі під літерою «В-1» разом з адресою об'єкта нерухомого майна (м. Львів, вулиця Залізнична, будинок 7), що вбачається зі скриншоту, долученого представником позивача до позовної заяви.
Щодо твердження представника позивача про те, що наявні та наведені відомості, а також Довідка № 20 від 30 січня 2017 року, не дають підстави обґрунтовано стверджувати, що у відповідача не має підтвердження щодо збільшення права власності відповідача на предмет оренди загальною площею 363,3 кв.м. за адресою: Львівська обл., м.Львів, вулиця Залізнична, будинок 7 , та щодо твердження, які стосуються надання за даним договором третій особі-орендарю ТОВ «Захід Електро Груп» нежитлового приміщення площею 50 кв.м., за тією ж самою адресою, що і позивачу в цій справі.
Згідно з правовстановлюючими документами на об'єкт оренди, у відповідача на законних підставах знаходиться у власності 363,3 кв.м., а тому факт передачі нежитлового приміщення за Договором, укладеним із третьою особою-орендарем ТОВ «Захід Електро Груп», площею 50 кв.м., із загальної площі та передача позивачу 250 кв.м. у користування, за тією ж самою адресою, згідно з Договором оренди приміщення № 1 від 04.01.2021 року, не суперечить вимогам чинного законодавства України і є правомірним.
Що стосується документів, які підтверджують проведення реконструкції за адресою: Львівська обл., м. Львів, вулиця Залізнична, будинок 7 , внаслідок котрої сталося збільшення площі будівлі з 123,7 кв. м. на 363,3 кв.м., відповідач зазначає наступне.
Статтею 77 ГПК передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Відповідно до статті 78 ГПК України передбачено, що достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності виливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
На переконання відповідача долучені до позовної заяви докази, а саме:
- Роздруківка з Порталу єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 20.08.2023 року (http://е-construction.gov.ua). щодо: Результат пошуку по: Львівська обл., м. Львів, вулиця Залізнична, будинок 7 ; тип пошуку: Назва об'єкта будівництва в дозвільному документі; Дата пошуку: 20.08.2023; По запиту нічого не знайдено;
- Роздруківка з Порталу єдиної державної електронної системи у сфері будівництва від 20.08.2023 року (http://е-construction.gov.ua./). щодо: Результат пошуку по: Панчук Ольга Дмитрівна ; тип пошуку: ПІБ особи; Дата пошуку: 20.08.2023; По запиту нічого не знайдено, жодним чином не підтверджують незаконність підстави державної реєстрації зміни загальної площі приміщення, зокрема, враховуючи те, що на Порталі єдиної державної електронної системи у сфері будівництва не публікуються персональні дані фізичних осіб (те ж саме вбачається із відповіді юридичного департаменту ДІАМ у Львівській області на Адвокатський запит представника позивача від 12.09.2023 року), а також той факт, що з вищевказаних скиншотів неможливо визначити коректність обраних фільтрів для пошуку даних, таких як: тип обраного розділу (декларативні та дозвільні документи; будівельна документація; атестовані особи; учасники будівництва тощо); вид реєстру декларативних та дозвільних документів (декларативні та дозвільні документи від 06.07.2020; декларативні та дозвільні документи до 06.07.2020).
Стосовно відсутності дозвільних документів у Реєстрі будівельної діяльності за пошуком по адресі: Львівська обл., м. Львів, вул. Залізнична, будинок 7 , згідно з долученою до Позовної заяви представником позивача копії скриншоту, то відповідач вважає, що вказані аргументи спростовуються самим ж представником позивача, який в подальшому вказує, що з наданої юридичним департаментом ДІАМ від 12.09.2023 року інформації вбачається, що починаючи з 2013 року по теперішній час відбувається доволі жвава забудова у районі вул.Залізнична, 7 .
З огляду на зазначені обставини, відповідач стверджує, що у позивача відсутні докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються його позовні вимоги.
Твердження представника позивача у позові про те, що у разі наявності у відповідача права власності на 123,7 кв.м. загальної площі певного об'єкта нерухомості - трансформаторної (місце для розміщення трансформатору), це майно за своїм цільовим призначенням не могло бути передане в оренду для розміщення офісу орендаря-позивача, відповідач заперечує з огляду на таке.
Відповідно доп.3 ст.287 ГК України, при оренді державного та комунального майна мета і предмет господарської діяльності, визначені в установчих документах суб'єкта господарювання, який здійснює господарську діяльність на базі орендованого майна, не можуть суперечити умовам договору оренди.
Обов'язковість дотримання умови про цільове використання орендованого майна наявна для державного та комунального майна, що ж стосується нерухомого майна, яке перебуває у приватній власності, як у даному випадку, то Договір укладався без обмеження мети використання.
Відповідно до ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови , щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
У ч.1 статті 284 ГК України встановлено, що істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата із врахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна за умови його повернення або викупу.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до п.3.10 вищезазначеної Постанови у вирішення спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230-233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Відповідач вважає, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний договір вчинявся позивачем під впливом обману з боку відповідача, не доведено обставин, які свідчать про наявність підстав для визнання недійсним спірного договору оренди, а відтак доводи позивача є необгрунтованими , а вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Також відповідач вказує, що орендар, ТОВ «Кавер Енерджі Плюс», користувався нежитловим приміщенням в період з січня 2021 року по березень 2023 року (в тому числі після припинення Договору на вимогу Орендодавця), сплачував орендну плату до певного періоду та ухилявся від повернення об'єкта оренди після припинення Договору та підписання Акту приймання-передачі приміщення.
28.09.2022 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни про визнання укладеною додаткової угоди № 2 від 22 серпня 2022 року до договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року, в задоволенні якого було відмовлено повністю.
І тільки під час розгляду справи № 914/1745/23 за позовом Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни до Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» про стягнення заборгованості у розмірі 513 711,03 грн. (Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 позов було задоволено частково; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни 171 762,82 грн боргу з орендної плати, 42 522,21 грн пені, 170 000,00 грн неустойки, 1 948,21 грн 3 % річних та 5793,50 грн судового збору; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено), ТзОВ « Кавер Енерджі Плюс» звертається до суду з даним позовом про визнання договору недійсним та часткове застосування наслідків недійсності.
Відтак, на переконання відповідача, є достатні підстави вважати, що позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника.
Щодо застосування наслідків недійсного Договору у вигляді стягнення з відповідача на користь позивача частини сплаченої позивачем орендної плати за Договором за січень-квітень 2021 року в сумі 176 745,03 грн (сто сімдесят шість тисяч сімсот сорок п 'ять грн. 04 коп.) та визнання відсутнім у відповідача права вимоги до позивача щодо несплаченої пзивачем орендної плати за договором оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липень 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року.
Відповідач вважає, що враховуючи недобросовісну поведінку позивача щодо виконання своїх зобов'язань за Договором оренди приміщення № 1 від 04 січня 2021 року по сплаті орендної плати, по поверненню Об'єкта оренди після розірвання Договору на вимогу Орендодавця, ухилення від підписання Акту приймання-передачі, відповідач не отримав прибутку, на який закономірно розраховував, укладаючи договір з позивачем та втягнутий в судові процеси, які перешкоджають нормальному веденню бізнесу, та через спірну поведінку позивача і неможливість належного досудового врегулювання спору, не мав можливості укласти договір з іншими потенційно добросовісними орендарями.
Відповідачем неодноразово направлялися вимоги, претензії, в яких зазначалося про обов'язок Орендаря за договором щодо сплати орендної плати в належному розмірі та у передбачений строк, про повернення приміщення та підписання акта приймання-передачі.
Однак, всі вимоги і листи позивач фактично проігноровував, та продовжував користуватися зазначеним приміщенням.
Долучені до позовної заяви платіжні доручення про сплату оренди, на переконання відповідача, додатково вказують на те, що позивачем вчинялися активні дії, що свідчать про визнання чинності укладеного Договору оренди нежитлового приміщення № 1 від 04 січня 2021 року.
Відповідач покликається на постанову від 01.07.2015 р. у справі №3-195гс15, у якій Верховний Суд України вказує на можливість визнання договору оренди недійсним лише на майбутнє та зазначає, що своє рішення суд мотивує тим, що фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює (у разі його недійсності) проведення між сторонами двосторонньої реституції, а тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення.
Також відповідача зазначає про те, що протягом строку дії Договору оренди позивачем не пред'являлось ніяких заперечень та претензій до відповідача стосовно нечинності і незаконності даного Договору, а такими позовними вимогами позивач викривляє та спотворює фактичні обставини справи без посилання на жодні конкретні факти, такими діями вводить суд в оману.
Відтак, відповідач вважає позов завідомо безпідставними та таким, що має очевидно штучний характер. Відповідач вважає, що не маючи жодних доказів, що свідчать про незаконність державної реєстрації права власності на будівлю, у якій знаходяться орендовані приміщення, позивач вдається до маніпуляцій і на підставі припущення про відсутність об'єкта оренди у правовому полі, обґрунтовує таким чином свої позовні вимоги.
Враховуючи те, що ФОП Панчук О.Д. мала всі права та повноваження на передачу в оренду належного їй майна на підставі Договору оренди приміщень № 1 від 04.01.2021 року, а також те, що позивач не надав жодних доказів на підтвердження недійсності Договору оренди та незаконності набуття ФОП Панчук О.Д. права власності на нежитлову будівлю під літ. «В'-І» по вул. Залізничній, 7, відповідач вважає, що позов не підлягає задоволенню у зв'язку з безпідставністю та недоведеністю позовних вимог.
Обставини справи.
04 січня 2021 року між ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною (надалі - «орендодавець») та ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» (надалі - «орендар») укладено Договір оренди приміщення №1 (надалі - Договір оренди) згідно якого Орендарю передано в строкове платне користування нежитлові приміщення, загальною площею 250,00 м кв., що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Залізнична, 7В'-1 .
Відповідно до п.3.1. Договору оренди договір вступає в дію з моменту його укладення та діє до « 01» грудня 2023 року.
Згідно п.1.2. Договору оренди, за користування зазначеним нежитловим приміщенням орендар сплачує орендодавцю орендну плату в місяць у розмірі еквівалентному 1500,00 доларів США в гривнях, згідно курсу НБУ визначеного на перше число кожного місяця.
Відповідно до п.1.3. Договору, орендна плата за використання приміщення сплачується Орендарем шляхом внесення належної до оплати суми на банківський рахунок орендодавця до 5 числа кожного поточного місяця за поточний місяць.
Згідно з п.1.2. Договору (в редакції, визначеній в умовах Додаткового договору №2 до Договору оренди приміщення №1 від 04 січня 2021 року) «в разі протермінування оплати орендар сплачує пеню в розмірі 2% від неоплаченої суми (суми заборгованості), за кожен день прострочення». При частковій сплаті орендної плати пеня нараховувалась на суму несплаченої частини боргу із врахуванням кількості днів протермінування.
Пунктом 1.6 Договору передбачено, що орендодавець вправі односторонньо змінити розмір орендної плати в випадку зміни кон'юнктури ринку, не частіше ніж один раз на рік, шляхом направлення/вручення на адресу орендаря відповідного повідомлення. В такому випадку розмір орендної плати вважається зміненим з першого числа місяця наступного за місяцем, в якому було скеровано/вручено відповідне повідомлення.
За актом від 09 січня 2021 року прийому-передачі приміщення в оренду, що є додатком №1 до договору оренди від 04.01.2021 №1, орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування приміщення за договором, а також наявне у ньому майно згідно переліку.
Матеріалами справи підтверджується виконання договору оредарем, а саме сплата орендної плати.
26.05.2023 року орендодавець (ФОП Панчук О.Д. ) звернулась із позовною заявою до Господарського суду Львівської області з вимогами про стягнення на її користь з орендаря, ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс», заборгованості з орендної плати за Договором оренди від 04.01.2022 №1 у розмірі 171 762,82 грн., пені в розмірі 170 000 грн за прострочення оплати орендної плати, неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди у розмірі 170000 грн, 3% річних від простроченої суми орендної плати в розмірі 1948,21 грн.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 у справі №914/1745/23, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024, позов задоволено частково і стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» (79052, м. Львів, вул. Рудненська, буд.14а/1, код ЄДРПОУ: 41221900) на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни ( АДРЕСА_1 , ІПН: НОМЕР_1 ) 171 762,82 грн боргу з орендної плати, 42 522,21 грн пені, 170 000,00 грн неустойки, 1 948,21 грн 3% річних та 5793,50 грн судового збору.
При розгляді справи №914/1745/23 судами було встановлено, зокрема, наступне.
Згідно п.1.2. Договору оренди від 04.01.2022 №1, за користування зазначеним нежитловим приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату в місяць у розмірі еквівалентному 1500,00 доларів США в гривнях, згідно курсу НБУ визначеного на перше число кожного місяця.
Листом від 15.07.20.21 №15/07-21 орендодавцем (ФОП Панчук О.Д. ) було повідомлено орендаря про необхідність внесення змін до п. 1.2. Договору оренди приміщення від 04.01.2021 в частині збільшення вартості оренди до 1800,00 дол. США. До вказаного листа було долучено Додатковий договір №2 про внесення змін в Договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021.
В свою чергу, орендар (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») листом від 11.08.2021 вих. №445 просив орендодавця (ФОП Панчук О.Д. ) погодити укладення надісланої Додаткової угоди №2 до Договору із 01.01.2022.
Орендодавець погодився на відтермінування збільшення орендної плати до 01.01.2022, що підтверджується листом №22/08.
Орендар (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») у відповіді на повідомлення не заперечив щодо укладення надісланої орендодавцем Додаткової угоди №2 із 01.01.2022 і приступив до виконання умов Додаткового договору №2 шляхом сплати орендних платежів в розмірі, передбаченому п.1.1. вказаного Додаткового договору.
Від 20 липня 2022 року Договір оренди №1 від 04 січня 2021 року є припиненим.
Також підтверджено обгрунтованість та законність позовних вимог в частині стягнення 170000,00 грн. неустойки, беручи до уваги припинення дії договору оренди та невиконання орендарем п.4.2 договору щодо повернення майна.
У постанові Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі №914/1745/23 апеляційна інстанція зробила висновки, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, відтак рішення залишив без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
При цьому, у постанові апеляційної інстанції зроблено висновок про те, що:
«Дії відповідача, який уклав договір оренди, виконував його умови (користувався приміщенням та сплачував орендну плату), а згодом заперечує існування об?єкта оренди, суперечать його попередній поведінці і є недобросовісними. Відтак, суд критично оцінює докази апеляційної скарги про наявність чи відсутність у відповідача права власності на об'єкт оренди.».
Окрім того, з матеріалів даної судової справи №914/3230/23 (яка розглядається господарським судом) вбачається, що ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» зверталося до Господарського суду Львівської області з позовом до ФОП Панчук О.Д. про визнання додаткової угоди від 22.08.2022 №2 до договору оренди приміщення від 04.01.2021 №1 укладеною.
Підставами позовних вимог позивач зазначав неналежне виконання відповідачем договірних зобов'язань за договором оренди приміщення від 04.01.2021 №1.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.03.2023 у справі №914/2375/22, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2023, в задоволенні позову відмовлено повністю.
В обґрунтування заявленого позову ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» у тій справі підтверджувало, що є орендарем нежитлового приміщення загальною площею 250 кв.м., розташованого за адресою: м.Львів вул.Залізнична, 7В'-1 на підставі укладеного із ФОП Панчук О.Д . Договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021р. Орендоване за Договором приміщення використовується ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» для розміщення складу та офісу.
Відтак, орендар не заперечував щодо існування об'єкта нерухомого майна, що було надане йому в оренду, та сам же посилався на нього, зазнаючи в Додатковій угоді № 2 до Договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1, визнання укладення якої було предметом позовних вимог у справі № 914/2375/22.
Надаючи правову кваліфікацію правовідносинам, що виникли між сторонами, суд враховує таке.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, однією з підстав виникнення зобов'язань, є зокрема, договори та інші правочини.
Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів, суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Статтю 526 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тотожні положення містить й Господарський кодекс України (ч. 1 ст. 193 Господарський кодекс України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з врахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору заснована на свободі волевиявлення, а останнє, у свою чергу, спирається на свободу волі, що реалізується за допомогою диспозитивності норм цивільного права. Під диспозитивністю прийнято розуміти засновану на нормах даної галузі права юридичну свободу суб'єкта цивільних правовідносин здійснювати свої суб'єктивні права за своїм розсудом.
Таким чином, під правовими засобами закріплення свободи договору традиційно розуміють норми-принципи, які проголошують свободу договору, свободу підприємницької діяльності та диспозитивні норми права, в яких втілено даний принцип.
Згідно правового висновку у Постанові ВП ВС від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц , відповідно до законодавчого визначення, правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети, породжуючи правочий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
З огляду на вказані приписи не можна вважати неукладеним договір після його повного або часткового виконання сторонами.
Аналогічних висновків дійшла й Велика Палата у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18).
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (стаття 761 ЦК України).
З огляду на наявний в матеріалах справи договір та обставини справи, між позивачем та відповідачем виникли правовідносини з оренди нерухомого майна.
04 січня 2021 року між ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною («Орендодавець»), та ТОВ «Кавер Енерджі Плюс» («Орендар»), укладено Договір оренди приміщення №1 (Договір оренди), згідно умов у п.1.1 якого Орендодавець зобов'язувався передати, а Орендар зобов'язувався прийняти в строкове оплатне володіння і користування нежитлове приміщення загальною площею 250 кв.м. Приміщення знаходиться за адресою: м.Львів, вул.Залізнична 7В'-1 .
За Актом від 09 січня 2021 року прийому-передачі приміщення в оренду, що є додатком №1 до договору від 04.01.2021 №1, Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування приміщення за Договором, а також наявне у ньому майно згідно переліку.
Жодний заперечень чи претензій щодо отриманого в оренду майна Орендар не висловив Орендодавцю.
Договір та Акт прийому-передачі приміщення в оренду підписано повноважними представниками сторін без жодних зауважень та претензій, їх підписи завірено відтисками печаток сторін договору. Докази зворотнього матеріали справи не містять.
Отже, після підписання акту прийому-передачі, до позивача перейшло право оренди на майно: нежитлове приміщення загальною площею 250 кв.м., м.Львів, вул.Залізнична 7В'-1 .
Частина 4 статті 632 Цивільного кодексу України передбачає, що ціна в договорі може встановлюватися, а може і визначатися його умовами.
Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Матеріалами справи підтверджується виконання договору Орендарем, а саме сплата орендної плати згідно платіжних документів.
Також, при розгляді справи №914/1745/23 було встановлено, що у відповідності до умов у п.1.2. Договору оренди від 04.01.2022 №1, у якому сторони погодили, що за користування зазначеним нежитловим приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату в місяць у розмірі еквівалентному 1500,00 доларів США в гривнях, згідно курсу НБУ визначеного на перше число кожного місяця, листом від 15.07.20.21 №15/07-21 Орендодавцем (ФОП Панчук О.Д. ) було повідомлено Орендаря про необхідність внесення змін до п. 1.2. Договору оренди приміщення від 04.01.2021 в частині збільшення вартості оренди до 1800,00 дол. США. До вказаного листа було долучено Додатковий договір №2 про внесення змін в Договір оренди приміщення №1 від 04.01.2021.
В свою чергу, Орендар (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») листом від 11.08.2021 вих. №445 просив Орендодавця погодити укладення надісланої Додаткової угоди №2 до Договору із 01.01.2022.
Орендодавець погодився на відтермінування збільшення орендної плати до 01.01.2022, що підтверджується листом №22/08.
Орендар (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») у відповіді на повідомлення не заперечив щодо укладення надісланої Орендодавцем Додаткової угоди №2 із 01.01.2022 і приступив до виконання умов Додаткового договору №2 шляхом сплати орендних платежів в розмірі, передбаченому п.1.1. вказаного Додаткового договору.
Обставини справи вказують на те, що відповідач при укладенні даного договору оренди, погоджуючи у ньому умови п.1.2, а у подальшому - умови Додаткового договору №2 та виконуючи ці умови, розумів свої права та обов'язки щодо оренди нерухомого майна за договором від 04.01.2021 №1 а отже, усвідомлював і правову природу даного договору та пунктів в ньому.
Наявність укладеного між позивачем та відповідачами оспорюваного договору оренди та факт його виконання свідчить про те, що обидві сторони бажали укласти вказаний договір, і що на момент укладення договору їхній зовнішній вираз волі (волевиявлення) відповідало внутрішній волі сторін.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 у справі №914/1745/23, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024), позов задоволено частково і стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни 171 762,82 грн боргу з орендної плати, 42 522,21 грн пені, 170 000,00 грн неустойки, 1 948,21 грн 3% річних та 5793,50 грн судового збору.
При цьому, судами було встановлено, що від 20 липня 2022 року Договір оренди №1 від 04 січня 2021 року є припиненим.
Судом встановлено, що орендар (ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс») звертався до Господарського суду Львівської області з позовом до ФОП Панчук О.Д. про визнання укладеною додаткової угоди від 22.08.2022 №2 до договору оренди приміщення від 04.01.2021 №1 в редакції Орендаря.
Підставами позовних вимог позивач (Орендар) зазначав неналежне виконання відповідачем (Орендодавцем) договірних зобов'язань за Договором оренди приміщення від 04.01.2021 №1.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 07.03.2023 у справі №914/2375/22, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 02.10.2023, в задоволенні позову відмовлено повністю.
В обґрунтування заявленого позову позивач у цій справі зазначав, що він (ТОВ «Кавер Енерджі Плюс») є Орендарем нежитлового приміщення загальною площею 250 кв.м., розташованого за адресою: м.Львів вул.Залізнична, 7В'-1 на підставі укладеного із ФОП Панчук О.Д . Договору оренди приміщення №1 від 04.01.2021р. Орендар підтверджував, що Орендоване за Договором приміщення використовується ним для розміщення складу та офісу.
Відтак, позивач не заперечував щодо існування об'єкта нерухомого майна, що було надане йому в оренду, та сам же посилався на нього, зазнаючи цей об'єкт оренди в Додатковій угоді № 2 до Договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1, визнання укладення якої було предметом позовних вимог у справі № 914/2375/22.
На підставі вищенаведеного, суд приходить до висновку, що укладений сторонами Договір оренди приміщення від 04.01.2021р. №1 був направлений на реальне настання правових наслідків, характерних для такого виду договорів: фактичне використання ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» переданого йому в оренду ФОП Панчук О.Д . майна, що є предметом Договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1, а також сплати ним частини орендних платежів на виконання зобов'язань за цим договором.
Отже, з наведеного та матеріалів справи, вбачається, що сторонами погоджено усі істотні умови договору оренди, більше того вбачається, що у позивача існує заборгованість зі сплати орендної плати (справа №914/1745/23), що також підтверджує використання позивачем орендованого приміщення та ,відповідно, вказує на виконання сторонами умов договору оренди приміщення від 04.01.2021р. №1.
При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце. При цьому, відсутність (недоведеність) порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.Аналогічні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 07.04.2021 у справі № 910/1255/20 та від 21.04.2021 у справі № 904/5480/19. Зазначені вище позиції є загальними для спорів про визнання недійсними правочинів, є сталими і знайшли своє відображення у постанові Верховного Суду України від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, постановах Верховного Суду від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 та від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 29.06.2021 у справі №916/2042/20.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Відтак, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Крім того, за приписами чинного законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
Як роз'яснив Конституційний Суд України у Рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається у ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття "охоронюваний законом інтерес" у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права" має один і той же зміст.
У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес", як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційного Суду України.
При цьому захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду.
Згідно правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача .
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1 - 3, 5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Положеннями ст.ст. 203, 215, 229, 230 ЦК України передбачена недійсність правочинів з вадами волі, коли волевиявлення учасника правочину не відповідає його внутрішній волі, у тому числі якщо внутрішня воля сторони сформувалася невірно під впливом обману.
Із змісту позовної заяви слідує, що обґрунтовуючи заявлені вимоги про визнання недійсним укладеного між сторонами Договору оренди у всьому обсязі позивач посилається на те, що був введений відповідачем в оману (обман полягав у тому, що при укладенні Договору ореди відповідач не був власником об'єкта оренди, а відтак розпорядився щодо майна не маючи на це відповідних повноважень.).
Водночас, статтею 230 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Тобто, за змістом наведеної норми, для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення.
До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29.05.2019 зі справи № 910/4924/18).
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. При обмані наслідки правочину, що вчиняється, є відомими й бажаними для однієї зі сторін.
Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Отже, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відтак, обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено.
Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Подібні висновки викладені у поставах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц (провадження № 61-34575св18, від 20 січня 2021 року у справі № 522/24005/17 (провадження № 5213св20)».
Отже, саме позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 910/14567/17).
Проте, посилаючись на відсутність у відповідача права власності на предмет договору, позивач не зазначив, які його права, свободи чи законні інтереси порушено внаслідок укладення договору, який фактично виконувався сторонами, та припинив свою дію 20 липня 2022 року. Не встановлено таких порушень і під час судового розгляду.
Право передання майна у найм має власник майна або особа, якій належать майнові права.
У разі передачі майна у найм не власником цього майна судовому захисту підлягатимуть порушені таким чином права власника цього майна.
Позивач не заявляв про належність йому права власності чи майнових прав на предмет оспорюваного договору, а тому підстав для задоволення позову за обставин, на які він посилаються, немає.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 09 січня 2019 року в справі № 127/17213/16-ц (провадження № 61-19770св18).
При цьому, відповідно до частини 2 статті 328 Цивільного кодексу України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Однак, позивачем не доведено, що відповідачем неправомірно набуто право власності на об'єкт оренди, який є предметом спірного договору, як і не доведено незаконність набуття права власності на вказане майно, встановлену у судовому порядку.
У справі № 689/1157/16-ц провадження № 61-19770св18 ( у якій предметом спору було визнання недійсними укладених сторонами договорів оренди нежитлового приміщення (павільйону) за відсутності у відповідача права власності на предмет договорів та порушення Порядку розміщення тимчасових споруд, що, як зазначали позивачі, суперечить положенням статей 761 ЦК України та 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, у Постанові від 09 січня 2019 року справа № 689/1157/16-ц провадження № 61-19770св18, зробив висновки, що обставини, на які посилаються позивачі в обґрунтування своїх вимог, не стосуються змісту оспорених правочинів, а тому не є передбаченою частиною першою статті 203 ЦК України підставою для визнанням їх недійсними.
Судовому захисту підлягають порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси фізичної чи юридичної особи.
Посилаючись на відсутність у відповідача права власності на предмет договорів та порушення Порядку розміщення тимчасових споруд, позивачі не зазначили, які їх права, свободи чи законні інтереси порушено внаслідок укладення договорів. Не встановлено таких порушень і під час судового розгляду.
Право передання майна у найм має власник майна або особа, якій належать майнові права. У разі передачі майна у найм не власником цього майна судовому захисту підлягатимуть порушені таким чином права власника цього майна. Позивачі не заявляють про належність їм права власності чи майнових прав на предмет оспорюваних договорів, а тому підстав для задоволення позову за обставин, на які вони посилаються, немає.
У справі, яка розглядається позивач,ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» , посилаючись на відсутність у відповідача права власності на предмет договору оренди та порушення положень частин 4 та 5 ст.39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»,не заявляв про належність йому права власності чи майнових прав на предмет оспорюваного договору, не зазначив, які його права, свободи чи законні інтереси порушено внаслідок укладення договору з ФОП Панчук О.Д. як орендодавцем, власником майна. Не встановлено таких порушень і під час судового розгляду, а тому підстав для задоволення позову за обставин, на які посилаються позивач, немає.
Окрім того позивачем не доведено, що відповідачем неправомірно набуто право власності на об'єкт оренди, який є предметом спірного договору, як і не доведено незаконність набуття права власності на вказане майно, встановлену у судовому порядку.
З огляду на викладене, судом відхиляються посилання позивача на положення Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», та на долучені позивачем до справи докази, на предмет дотримання/недотримання відповідачем положень цього Закону на момент укладення з позивачем оспорюваного договору оренди нежитлового приміщення.
Відповідно до ст.ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Як вже зазначав суд вище у рішенні, між сторонами даного спору існували правовідносини оренди, суть яких полягала в передачі орендодавцем в платне користування орендаря певного нерухомого майна (нежитлових приміщень). За встановленими судом обставинами оспорюваний договір оренди виконувався обома його сторонами належним чином, зокрема позивач, як орендар, без жодних перешкод користувався орендованим майном, за що і сплачував відповідну орендну плату.
Оспорюючи договір оренди, стверджуючи, що орендодавець на момент укладення договору не був власником об'єкта оренди, позивач вбачає порушення своїх прав також у тому, що плату за користування орендованим майном від нього отримувала особа, яка не є власником цього майна.
Однак обставина отримання плати за користування майном неналежним орендодавцем жодним чином не порушує права та інтереси позивача, як орендаря, який фактично досягнув мети укладеного ним правочину та сплачував кошти за користування майном.
Позивач не лише підписав спірний договір оренди без будь-яких зауважень, а й прийняв майно у орендне користування, користувався об'єктом оренди та здійснював платежі за договором. Не містять матеріали справи і доказів звернення позивача в період дії спірного договору до відповідача з проханням внести зміни/доповнення до договору або надати будь-які роз'яснення щодо умов, пунктів такого договору, тощо.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення вказаного договору оренди шляхом введення позивача в оману та не дотримання вимог чинного законодавства під час його укладення.
Відтак, оцінивши наявні у справі докази суд вважає, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено того, що оскаржуваний договір вчинявся позивачем під впливом обману з боку відповідача, не доведено обставин, які свідчать про наявність підстав для визнання недійсним спірного договору оренди ( не доведено наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу позивача введено в оману, наявність обману), не доведено наявність порушеного або оспорюваного права позивача, що є є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову в частині вимоги про визнання договору оренди недійсним.
Відповідно до частини першої статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави .
Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у Постанові від 24 січня 2023 у справі №731/43/21 провадження № 61-18990св21 вказав, що: « Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність. Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Аналогічні правові висновки щодо застосування норм права у подібних спірних правовідносинах викладені у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2019 року в справі № 365/349/16-ц; від 05 червня 2019 року в справі № 693/45/18; від 15 квітня 2020 року в справі № 626/601/19; від 04 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19-ц».
Очевидно, що дії позивача, який уклав Договір оренди, виконував його умови (користувався приміщенням та сплачував орендну плату), пред'явив позов про визнання укладеною Додаткової угоди № 2 до цього Договору, а згодом подав позов про визнання Договору недійсним, заперечуючи існування об?єкта оренди, суперечить його попередній поведінці і є недобросовісною.
У постанові від 30 липня 2020 року у справі № 357/7734/18 (провадження № 61-19170св19)) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вказав, що застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) є засобом для недопущення визнання недійсним оспорюваного правочину всупереч принципу добросовісності, а не підставою для його недійсності.
Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Отже, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв'язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
З урахуванням наведених висновків суду про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору оренди недійсним, не може бути застосована двостороння реституція , оскільки така є обов'язковий наслідок саме визнаного судом недійсним правочину.
Поряд з цим, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об'єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб'єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства .
У статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов'язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.
За однією із заявлених вимог позивач просить визнати відсутнім у фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни право вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «КАВЕР ЕНЕРДЖІ ПЛЮС» щодо несплаченої Товариством з обмеженою відповідальністю «КАВЕР ЕНЕРДЖІ ПЛЮС» орендної плати за договором оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року за період з березня 2022 року по 20 липня 2022 року включно та права вимоги неустойки за прострочення повернення об'єкту оренди з моменту укладення договору оренди приміщень № 1 від 04 січня 2021 року.
Однак, рішенням Господарського суду Львівської області від 07.12.2023 у справі №914/1745/23, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024, було частково задоволено позов ФОП Панчук О.Д. і стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Кавер Енерджі Плюс» на користь Фізичної особи-підприємця Панчук Ольги Дмитрівни 171 762,82 грн боргу з орендної плати, 42 522,21 грн пені, 170 000,00 грн неустойки, 1 948,21 грн 3% річних та 5793,50 грн судового збору.
При цьому, ФОП Панчук Ольгою Дмитрівною була нарахована ТзОВ «Кавер Енерджі Плюс» та заявлена до стягнення заборгованість з орендної плати за Договором оренди саме за період з березня 2022 року по 20.07.2022 року включно в розмірі 171 762,82 грн.
У постанові Західного апеляційного господарського суду від 03.04.2024 у справі №914/1745/23 апеляційна інстанція зробила висновки, що суд першої інстанції вірно встановив обставини, що мають значення для справи, надав належну оцінку дослідженим доказам, прийняв законне обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального і процесуального права, відтак рішення залишив без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Судове рішення у справі №914/1745/23 набрало законної сили і підлягає обов'язковому виконанню.
Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначається Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
За ч. 1 ст. 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з ч. 1 ст. 11 Закону № 1404-VIII державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм убачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом № 1404-VIII, у рамках виконавчого провадження з виконання виконавчого листа.
Таким чином, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт між сторонами допоки рішення суду у справі№914/1745/23 не буде виконано повністю.
При розгляді позовних вимог позивача стосовно невиконання ним же окремого судового рішення у іншій справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Подібна правова позиція висловлена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 816/2016/17 (К/9901/50946/18).
Окрім того слід зауважити, що позивач звертається до суду з вимогою про встановлення певного факту, що виходить за межі повноважень господарських судів, оскільки розглядаючи таку вимогу, суд не здійснює захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин.
Заявлена позивачем вимога про встановлення певного факту не може бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки ця вимога є нічим іншим як встановлення факту, що має юридичне значення. Цей факт може встановлюватися господарськими судами лише при існуванні та розгляді між сторонами спору про право цивільне. Його встановлення є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог.
Такий спір між сторонами був розглянутий у справі №914/1745/23.
З огляду на викладене, суд відмовляє у задоволені цієї позовної вимоги позивача.
Не підлягає задоволенню і вимога позивача про стягнення на його користь з відповідача частини зі сплаченої за договором оренди приміщень №1 від 04 січня 2021 року орендної плати, а саме за січень - квітень 2021 року в загальній сумі 176 745,03 грн.
Верховний Суд у справі № 914/1050/20 зазначив, що відповідно до частини першої статті 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.
Відповідно до частини першої статті 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності.
Зі змісту наведених норм вбачається, що договір оренди є підставою виникнення права наймача (орендаря) користуватися орендованим майном упродовж строку його дії зі сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору, а припинення такого договору є підставою виникнення обов'язку наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Згідно позиції Верховного суду у складі Касаційного господарського суду, висловленій у постанові від 21.12.2021 року у справі №914/2857/20, орендар на підставі ч.6 ст.762 ЦК України має право вимагати не лише звільнення орендаря від внесення орендної плати, а й повернення орендної плати за відповідний період часу, протягом якого орендоване майно не могло використовуватись з незалежних від орендаря обставин, та за який орендну плату було внесено.
Переліку обставин, які звільняють наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) на підставі ч.6 ст.762 ЦК України законом не визначено, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі обставини одночасно позбавляють орендаря можливості користуватись об'єктом оренди і він не відповідає за це.
Проаналізувавши правову позицію судів стосовно застосування положень частини 6 статті 762 ЦК України Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 08 травня 2018 у справі №910/7405/16 зробила висновки про те, що наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату об'єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відсутність у частині шостій статті 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.
Однак, на наявність обставин в якості підстави звільнення від зобов'язання сплатити орендну плату, в порядку ч.6 ст.762 ЦК України, у період січень-квітень 2021 року позивач не посилається.
Позивач користувався орендованим майном у спірний період, договір оренди в цей період був діючим , не визнано недійсним договір оренди за результатами розгляду вимоги позивача у даній справі, відповідно, підстав для задоволення позову в цій частині суд не вбачає.
Суд вважає, що позивач намагається використати приватно-правову конструкцію позову про визнання правочину недійсним не з метою захисту своїх приватних (цивільних) прав та інтересів, а виключно з метою повернення коштів, сплачених за фактичне користування орендованим майном, що прямо суперечить завданню господарського судочинства (частина 1 статті 2 ГПК України).
У постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 викладено висновок про те, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати, а по своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване ст. 55 Конституції України право на судовий захист вимагає, водночас твердження позивача про порушення має бути обґрунтованим, а суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист якого подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту його порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність і (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.
Позивач у позові не вказує, яким чином порушені його права або законний інтерес, які можуть бути захищені у судовому порядку.
Оскільки позивачем не доведено, а судом не встановлено у який спосіб порушуються, обмежуються, чи не визнаються права позивача оскаржуваним ним договором оренди, та враховуючи, що відсутність порушеного права або оспорюваного права позивача є самостійною, достатньою підставою для ухвалення рішення про відмову в позові незалежно від інших встановлених судом обставин, суд дійшов висновку про відмову в позові повністю.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
17.10.2019 набув чинності Закон України N 132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.97 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.
Оцінивши подані докази, які досліджені в судовому засіданні, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог повністю.
Відповідно до ст. 129 ГК України витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 7, 13, 14, 46, 73, 74, 76-80, 91, 123, 129, 191, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд,-
В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили у строки передбачені ст. 241 ГПК України.
Рішення може бути оскаржене в порядку та строки передбачені ст.ст. 256, 257 ГПК України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення підписано 27.01.2025.
Суддя Кітаєва С.Б.