23 січня 2025 рокуЛьвівСправа № 460/5847/24 пров. № А/857/18888/24
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі :
головуючого судді : Кухтея Р.В.,
суддів : Носа С.П., Шевчук С.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року (ухвалене головуючою-суддею Друзенко Н.В. в порядку письмовог провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
У травні 2024 року ОСОБА_1 звернулася в суд із адміністративним позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Рівненській області (далі - ГУ ПФУ, пенсійний орган, відповідач), в якому просила визнати протиправною бездіяльність ГУ ПФУ та зобов'язати відповідача здійснити нарахування та виплату їй підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» №796-ХІІ від 28.02.1991 (далі - Закон №796) у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, починаючи з 30.05.2024.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 21.06.2024 позовні вимоги були задоволені частково. Зобов'язано ГУ ПФУ нараховувати та виплачувати ОСОБА_1 підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 Закону №796, у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, починаючи з дати набрання законної сили даним судовим рішенням і до зміни законодавства або зміни правового статусу. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачці у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що при винесенні рішення, судом першої інстанції рішення не було враховано, що позивачка вже зверталася з ідентичною позовною заявою до ГУ ПФУ. Рівненським окружним адміністративним судом було ухвалено рішення по справі №460/26957/23.
Позивачка не скористалася правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.
Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного
З матеріалів справи видно, що позивачка є особою, яка постраждала унаслідок Чорнобильської катастрофи та перебуває на обліку у відповідача, отримуючи пенсію, не працює та проживає в населеному пункті, який згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР №106 від 23.07.1991 віднесений до зони гарантованого добровільного відселення.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15.02.2024 по справі №460/26957/23, яке набрало законної сили, зобов'язано ГУ ПФУ в Рівненській області здійснити із 01.11.2023 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
На виконання вказаного судового рішення відповідачем було донараховано позивачці передбачену ст.39 Закону №796-XII доплату до пенсії, у розмірі, що дорівнює 1600 х 2 = 3200 грн.
Разом з тим, статтею 7 Закону №3460-IX установлено з 1 січня 2024 року прожитковий мінімум для працездатних осіб в розрахунку на місяць у розмірі 3028 гривень.
З огляду на те, що з набранням чинності Законом №1774-VIII мінімальна заробітна плата взагалі не повинна застосовуватися як розрахункова величина, позивачка вважає, що нарахування їй підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, що проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 Закону України №796-ХІІ має проводитися не у розмірі, який дорівнює двом мінімальним заробітним платам, а у розмірі, який дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, а тому звернулась до суду з даним позовом.
Задовольняючи частково адміністративний позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка має право на підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 Закону №796 у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року, з поправкою на те, що такі вимоги не можуть бути задоволені з тієї дати, про яку просить позивачка, і яка підпадає під дію попереднього судового рішення. При цьому, суд вважав, що вимоги про визнання протиправної бездіяльності відповідача щодо ненарахування та невиплати підвищення до пенсії як непрацюючій пенсіонерці, яка проживає на території радіоактивного забруднення, відповідно до ст.39 цього Закону у розмірі, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, установленим на 1 січня відповідного календарного року не підлягають задоволенню, оскільки саме по собі звернення позивачки до відповідача про нарахування їй спірного підвищення до пенсії, виходячи з двох прожиткових мінімумів, а не з двох мінімальних заробітних плат, не покладало на орган ПФУ жодних обов'язків, позаяк зміна способу і порядку виконання судового рішення в позасудовому порядку недопустима.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч.1 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржується, а тому суд апеляційної інстанції не надає правової оцінки спірним правовідносинам у цій частині та не вбачає підстав для застосування положень частини другої цієї статті.
Спірним у даній справі є застосування розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати, колегія суддів зазначає наступне.
Як видно з матеріалів справи, рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 15.02.2024 по справі №460/26957/23, яке набрало законної сили, зобов'язано ГУПФУ в Рівненській області здійснити із 01.11.2023 нарахування та виплату підвищення до пенсії ОСОБА_1 як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону №796-XII, що дорівнює двом мінімальним заробітним платам (згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік).
На виконання вказаного судового рішення відповідачем було донараховано позивачці передбачену ст.39 Закону №796-XII доплату до пенсії, у розмірі, що дорівнює 1600 х 2 = 3200 грн.
Закон України № 1774-VIII набрав чинності 01.01.2017.
Пунктом 3 розділу II “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, крім розрахунку щорічного обсягу фінансування статутної діяльності політичних партій (зі змінами, внесеними згідно із Законом України №410-IX від 19.12.2019 “Про внесення змін до деяких законів України щодо запобігання і протидії політичній корупції»).
До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня календарного року, починаючи з 01.01.2017 (зі змінами, внесеними згідно із Законом України “Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав» №2415-VIII від 15.05.2018).
Згідно п.9 розд.ІІ “Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Як видно зі змісту Закону №1774-VIII, ним була змінена розрахункова величина з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися для обчислення всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також для обчислення інших платежів та санкцій, та внесені такі зміни до низки законів України, зокрема, але не виключно, в Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний процесуальний кодекс України, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу», Закон України «Про підвищення престижності шахтарської праці», Закон України «Про Державний земельний кадастр», Закон України «Про судовий збір», Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», Закон України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до наведених вище положень Закону № 1774-VIII законодавець, по-перше, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат як розрахункову величину мінімальну заробітну плату; по-друге, чітко передбачив, що для визначення таких виплат застосовується розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений на 1 січня відповідного календарного року.
Законом № 1774-VIII зміни такого змісту в статтю 39 Закону № 796-ХІІ (в редакції, яка діяла до 01.01.2015) внесені не були, оскільки цю статтю в зазначеній редакції на дату прийняття Закону № 1774-VIII було виключено Законом України від «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» №76-VIII від 28.12.2014 (що було визнано неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 17.07.2018 № 6-р/2018).
Колегія суддів зазначає, що з урахуванням дії темпоральних правил (принцип дії закону в часі) у разі колізії нормативних актів одного рівня юридичної ієрархії (суперечність один одному двох або більше чинних нормативних актів, прийнятих стосовно одного й того самого питання) застосовується акт, виданий пізніше, як у разі, коли про скасування попереднього акта (його приписів) прямо зазначено в новому нормативному акті, так і у разі, коли таких застережень немає.
Відтак з набранням чинності Законом № 1774-VIII мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина, зокрема, для обрахунку підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, право на яке у таких осіб виникло на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, що діяла до 01.01.2015). Закон № 1774-VIII прийнятий у часі пізніше від Закону № 796-ХІІ, а тому повинна застосовуватися визначена ним розрахункова величина - прожитковий мінімум для працездатних осіб.
Такий висновок не суперечить положенням статті 71 Закону № 796-ХІІ, згідно з якими дія положень цього Закону не може призупинятися іншими законами, крім законів про внесення змін до цього Закону, оскільки положення пункту 3 розділу ІІ «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1774-VІІІ визначають нову розрахункову величину, яка підлягає застосуванню під час реалізації положень, зокрема статті 39 Закону № 796-ХІІ, тобто правовий наслідок призупинення дії правової норми при цьому не настає.
Норма пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VIIІ (в частині інших виплат, щодо яких не застосовується мінімальна заробітна плата як розрахункова величина) поширюється на підвищення (доплату) до пенсій непрацюючим пенсіонерам, які проживають на території радіоактивного забруднення, а відтак розмір підвищення до пенсії непрацюючим пенсіонерам на підставі статті 39 Закону № 796-ХІІ (у редакції, яка діяла до 01.01.2015) встановлюється із застосуванням як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого на 1 січня відповідного календарного року, а не мінімальної заробітної плати.
Вищенаведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 04.04.2024 у справі № 240/19227/21.
Враховуючи вищенаведене колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що позовні вимоги щодо нарахування та виплати підвищення до пенсії відповідно до статті 39 Закону №796-ХІІ належить задовольнити шляхом зобов'язання відповідача з здійснити позивачці нарахування та виплату підвищення до пенсії як непрацюючому пенсіонеру, який проживає на території радіоактивного забруднення, у розмірі, визначеному статтею 39 Закону № 796-ХІІ, що дорівнює двом прожитковим мінімумам для працездатних осіб, встановленим на 1 січня календарного року.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України “Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі “Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).
Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень
Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обгрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.
Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі “Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони грунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).
Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному з'ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв'язку з чим відсутні підстави для її задоволення.
Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.
Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Головного управління Пенсійного фонду України у Рівненській області залишити без задоволення, а Рівненського окружного адміністративного суду від 21 червня 2024 року по справі №460/5847/24 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. П. Нос
С. М. Шевчук