П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
23 січня 2025 р.м. ОдесаСправа № 420/24364/24
Головуючий І інстанції: Лебедєва Г.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Осіпова Ю.В.,
суддів - Коваля М.П., Скрипченка В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року (м.Одеса, дата складання повного тексту судового рішення - 24.09.2024р.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Теплопостачання міста Одеси» про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії, -
01.08.2024р. ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до КП «Теплопостачання м.Одеси», в якому просив суд:
- визнати протиправними дії КП «Теплопостачання м.Одеси» щодо неправомірної відмови в наданні йому інформації на інформаційний запит від 20.06.2024р.;
- зобов'язати КП «Теплопостачання м.Одеси», в особі в.о. директора Іванова В.Ю., надати йому в письмовому вигляді достовірну, точну та повну інформацію, що запитувалася в інформаційному запиті від 14.06.2024р.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він реалізував своє право на доступ до «публічної» інформації шляхом звернення до «розпорядника інформації» із запитом від 14.06.2024р., натомість відповідь відповідача від 20.06.2014р. на цей запит на інформацію фактично була надана не по суті запиту, оскільки не містить запитуваної ним інформації у формі виписок норм законодавства, діючи на підставі якої відповідач нараховує «заборгованість» за послуги, від яких позивач офіційно відмовився та якими він фактично не користується. Отже, на думку позивача, зазначені дії відповідача підлягають кваліфікуванню за ч.2 ст.22 Закону України «Про доступ до публічної інформації», як неправомірна відмова в наданні інформації.
Також, позивач вважає, що відповідач ухиляється від надання інформації про фактичні підстави своїх дій саме тому, що під час реалізації своїх повноважень обрав неправомірний спосіб поведінки, оскільки жодна норма чинного законодавства не надає право відповідача нав'язувати громадянам свої послуги або нараховувати оплату за ті послуги, від яких колишній їх споживач відмовився офіційно і якими фактично не користується.
Представник відповідача надав до суду першої інстанції письмовий відзив, в якому позовні вимоги не визнав та просив відмовити у їх задоволенні.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року (ухваленим в порядку спрощеного (письмового) провадження) у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду першої інстанції, позивач 25.10.2024р. подав апеляційну скаргу, в якій зазначив про те, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення, було порушено норми матеріального і процесуального права, у зв'язку із чим просив скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24.09.2024р. і прийняти нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Ухвалами П'ятого апеляційного адміністративного суду від 05.11.2024р. відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою позивача та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Відповідач, належним чином повідомлений про розгляд даної справи, правом подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.
12.11.2024р. матеріали справи надійшли до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, апеляційні скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, можуть бути розглянуті судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч.1 ст.308 КАС України).
Розглянувши матеріали даної справи, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги позивача, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлені наступні обставини справи.
14.06.2024р. позивач - ОСОБА_1 звернувся до відповідача із інформаційним запитом, в якому просив надати наступну інформацію (наступні документи): виписку саме тих, конкретних норм законодавства, діючи на підставі яких відповідач нараховує йому заборгованість за свої послуги, якими він не користується та від яких він офіційно відмовився; виписку саме тих, конкретних норм законодавства, діючи на підставі яких відповідач відновив нарахування заборгованості по квартирі АДРЕСА_1 після багаторічної перерви.
20.06.2024р. відповідач своїм листом №02.01-21/540 на вказаний вище запит повідомив позивача про те, що КП «Теплопостачання м.Одеси», як суб'єкт господарювання з теплопостачання, надає інформацію фізичним особам в межах і обсягах, передбачених Законом України «Про особливості доступу до інформації у сферах постачання електричної енергії, природного газу, теплопостачання, централізованого постачання гарячої води, централізованого питного водопостачання та водовідведення». При цьому, у вказаному листі також вказано й на те, що КП «Теплопостачання м.Одеси» володіє статусом розпорядника публічної інформації як суб'єкт господарської діяльності, що здійснює транспортування теплової енергії магістральними та місцевими тепловими мережами на межу балансової належності з іншими тепломережами в точці розмежування. До того ж, згідно з Класифікатором звернень громадян (затв. постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.2008р. №858), данезвернення ОСОБА_1 від 16.04.2024р. (від 24.04.2024р. вх. №01-14/406) є «повторним». Зокрема, листами від 31.03.2021р. №02.01-21/157, від 14.12.2021р. №02.01-21/890, від 12.01.2023р. №13.08-07-51 та від 30.04.2024р. №02.01-21/387 йому були надані відповідні роз'яснення з поставлених питань.
Позивач вважає, що відповідачем неправомірно було відмовлено в наданні інформації, так як відповідь на запит на інформацію є такою, що надана не по суті запиту, оскільки не містить запитуваної інформації у формі виписок норму законодавства, діючи на підставі якої відповідач нараховує заборгованість та відновив нарахування заборгованості за послуги, а тому звернувся до суду з даною позовною заявою.
Вирішуючи справу по суті та повністю відмовляючи у задоволенні позову, суд 1-ї інстанції, проаналізувавши зміст направленого позивачем запиту, дійшов висновку про те, що останній не є запитом на інформацію, в розумінні ст.19 Закону України «Про доступ до публічної інформації», оскільки порушені в ньому питання фактично мають ознаки звернення про надання безоплатної первинної правової допомоги.
Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали даної справи та наявні в них докази, погоджується з такими висновками суду першої інстанції та вважає їх обґрунтованими, з огляду на наступне.
Частиною 2 ст.19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Наведена вище норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
У відповідності до ч.2 ст.34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
За змістом ч.1 ст.5 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992р. №2657-XII, кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.
Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, а також інформації, що становить суспільний інтерес, визначає Закон України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011р. №2939-VI, згідно зі ст.2 якого, його метою є забезпечення прозорості та відкритості суб'єктів владних повноважень та створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації.
Статтею 5 Закону №2939-VI передбачено, що доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію.
При цьому, сфера дії цього Закону не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом (ч.2 ст.2 Закону №2939-VI).
У розумінні ст.1 Закону №2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень обов'язків, передбачених чинним законодавством, або ж яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.
Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до п.6 ч.1 ст.14 Закону №2939-VI, розпорядники інформації зобов'язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об'єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.
Згідно з ч.1 ст.20 Закону №2939-VI, запитувач інформації має право на отримання запитуваної інформації, якою володіє розпорядник інформації, у спосіб, обраний запитувачем, протягом п'яти робочих днів з дня надходження запиту.
Розпорядник інформації, який не володіє запитуваною інформацією, але якому за статусом або характером діяльності відомо або має бути відомо, хто нею володіє, за ч.3 ст.22 Закону №2939-VI, зобов'язаний направити цей запит належному розпоряднику з одночасним повідомленням про це запитувача. У такому разі відлік строку розгляду цього запиту на інформацію починається з дня отримання запиту належним розпорядником.
Частинами 1, 2 ст.19 Закону №2939-VI передбачено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.
У силу ч.5 ст.19 Закону №2939-VI, запит на інформацію має містити: 1) ім'я (найменування) запитувача, поштову адресу або ж адресу електронної пошти, а також номер засобу зв'язку, якщо такий є; 2) загальний опис інформації або вид, назву, реквізити чи зміст документа, щодо якого зроблено запит, якщо запитувачу це відомо; 3) підпис і дату за умови подання запиту в письмовій формі.
Законодавство про звернення громадян включає Закону України «Про звернення громадян» від 20.10.1996р. №393/96-ВР та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України та цього Закону.
Так, як слідує з матеріалів справи, апелянт на підставі отриманого на його повторний запит листа КП «Теплопостачання м.Одеси» від 20.06.2024р. №02.01-21/540, вважає порушеним своє право на отримання публічної інформації.
У контексті обставин цієї справи, суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що необхідною передумовою для вирішення спірних правовідносин є диференціація звернень, поданих у порядку Закону №393/96-ВР та Закону №2939-VI.
Так, Закон №393/96-ВР передбачає, що громадяни України мають право звернутися, зокрема, до підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами і пропозиціями, що стосуються статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.
У той же час, Закон №2939-VI визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, або ж інших розпорядників публічної інформації, визначених Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес.
Під «публічною інформацією» мається на увазі відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні розпорядників публічної інформації, визначених Законом №2939-VI.
Особливістю ж даного Закону є те, що він не поширюється на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.
Варто підкреслити, що право на звернення та право на доступ до публічної інформації тісно пов'язані між собою. Право на звернення - це викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги (ст.3 Закону №393/96-ВР) до суб'єктів владних повноважень, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, чи засобів масової інформації.
Тоді як запит на інформацію розуміють прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (ст.19 Закону №2939-VI). Тобто, мова йде про раніше створену інформацію, якою володіє розпорядник. Для відповіді на інформаційний запит розпорядник інформації не зобов'язаний створювати нову інформацію та, на що важливо звернути увагу, готувати аналітику, надавати роз'яснення тощо.
Не є інформаційним запитом звернення, для відповіді на яке необхідно створити інформацію, крім випадків, коли відповідний розпорядник інформації не володіє запитуваною інформацією, але зобов'язаний нею володіти (п.1 ч.1 ст.22 Закону №2939-VI).
До того ж, варто наголосити на тому, що Закон №2939-VI не поширюється на відносини у сфері звернень громадян стосовно надання юридичної консультації, проведення аналізу правових норм стосовно конкретних обставин, повідомлених запитувачем інформації, тощо, оскільки такі відносини регулюються, як вірно зазначив суд першої інстанції, спеціальним законом - Законом України «Про безоплатну правову допомогу».
Визначальним для публічної інформації є те, що така інформація заздалегідь зафіксована будь-якими засобами та на будь-яких носіях (тобто відповідала критеріям «відображеності та задокументованості») і знаходилась у володінні розпорядників публічної інформації.
З аналізу змісту запиту позивача, поданого ним 14.06.2024р., слідує те, що апелянт фактично просить надати інформацію, яка не є (і не повинна бути відповідно до чинного законодавства) відображена чи задокументована будь-якими засобами інформації, а потребує створення відповідачем нової, з-поміж іншого, шляхом здійснення аналітичної роботи.
Аналізуючи вищенаведені положення законодавства та обставини цієї справи, колегія суддів погоджується з висновками суду 1-ї інстанцій про те, що звернення позивача за своєю суттю не є запитом на інформацію в розумінні вимог Закону №2939-VI, оскільки не передбачає надання уже відображеної та задокументованої інформації будь-якими засобами.
При цьому, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, не залишає поза увагою і той факт, що спірний запит позивача на доступ до, як він вважає, «публічної» інформації від 14.06.2024р. фактично містить аналогічні питання, яке, серед інших, було зазначене ним в інших (попередніх) запитах, відповідь на які вже була надана раніше листами від 12.01.2023р. №13.08-07-51, від 31.03.2021р. №02.01-21/157 та від 14.12.2021р. №02.01-21/890, наявними у матеріалах справи та на які містить посилання в оскаржуваній відповіді відповідача.
З урахуванням цього, посилання у листі КП «Теплопостачання м.Одеси» від 20.06.2024р. за №02.01-21/540 на те, що вичерпну інформацію з порушеного ОСОБА_1 питання вже було надано у відповіді на попереднє, аналогічне у відповідній частині, звернення позивача не може свідчити про порушення права скаржника на доступ до публічної інформації.
Крім того, також варто наголосити й на тому, що розгляд запиту ОСОБА_1 по суті фактично взагалі не передбачений в межах положень Закону №2939-VI, оскільки запитувана позивачем інформація не містить ознак «публічної», зокрема такої, що створена і відображена на будь-яких інформаційних носіях.
Аналогічна правова позиція з цих спірних питань також відображена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2022р. у справі №9901/390/21.
Враховуючи викладене, колегія суддів не знаходить підстав для скасування судового рішення з мотивів, наведених в апеляційній скарзі позивача.
До того ж, слід також зазначити й про те, що за правилами ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно зі ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
А згідно із ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти позову.
Однак, варто звернути увагу на те, що твердження позивача щодо порушення його прав також мають підтверджуватися належними та допустимими доказами, а не ґрунтуватися на припущеннях та лише суб'єктивній думці останнього.
З огляду на викладене, судова колегія доходить висновку, що суд 1-ї інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж в апеляційній скарзі доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п.58 рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені в апеляційній скарзі аргументи позивача, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційної скарги, згідно зі ст.316 КАС України, залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст.308,311,315,316,321,322,325,329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2024 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови виготовлено: 23.01.2025р.
Головуючий у справі
суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов
Судді: М.П. Коваль
В.О. Скрипченко