Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
м. Харків
22 січня 2025 р. справа № 520/23441/24
Харківський окружний адміністративний суду складі:
головуючого судді Григорова Д.В.,
розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін (у порядку письмового провадження) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до ІНФОРМАЦІЯ_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ), Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив :
- визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 про відмову у наданні надання відстрочки від призову за мобілізацією на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ОСОБА_1 , як військовозобов'язаному, який здійснює догляд за своєю матір'ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи у зв'язку з професійним захворюванням, оформлене протоколом Комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 №12 від 12.07.2024 року;
- зобов'язати комісію ІНФОРМАЦІЯ_2 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», як військовозобов'язаному, який здійснює догляд за своєю матір'ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи у зв'язку з професійним захворюванням;
- стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_3 на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 41 326 (сорок одна тисяча триста двадцять шість) гривень 20 копійок.
В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що відповідачем протиправно відмовлено у задоволенні заяви про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»
Ухвалою суду від 27.08.2024р. відкрито спрощене провадження у вказаній адміністративній справі.
У період з 12.09.2024р. по 25.09.2024р. суддя Григоров Д.В. перебував у щорічній відпустці. У період з 07.10.2024р. по 11.10.2024р. суддя Григоров Д.В. перебував на навчанні в Національній школі суддів України. У період з 23.12.2024р. по 06.01.2025р. суддя ОСОБА_3 перебував у щорічній відпустці.
Ухвалою суду від 13.12.2024р. залучено Комісію з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 у якості другого відповідача до участі в цій справі та розпочато розгляд справи спочатку.
Відповідач - ІНФОРМАЦІЯ_4 повідомлений належним чином про відкриття провадження у справі через підсистему ЄСІТС "Електронний суд", а також про можливість надати до суду відзив на позовну заяву у визначений судом строк, правом надання відзиву на позовну заяву не скористався без зазначення причин неподання відзиву.
Суд зазначає, що відповідно до положень ч.4 ст.159 КАС України, подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб'єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.
Представником Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 до суду подано відзив на адміністративний позов, у якому останній зазначив, що відповідач у спірних правовідносинах діяв згідно чинного законодавства, просив в задоволенні позовних вимог відмовити.
Представником позивача до суду надано відповідь на відзив на позовну заяву, згідно якої він указав на невчасне повідомлення позивача про ухвалене Комісією рішення.
З урахуванням викладеного суд вважає можливим розгляд та вирішення справи на підставі наявних у ній доказів, які є достатніми та належними.
Дослідивши матеріали справи, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином України, що підтверджується копією паспорта громадянина України серії НОМЕР_3 .
01.07.2024р. позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Вказану заяву було направлено на адресу ІНФОРМАЦІЯ_5 листом з описом вкладення 01.07.2024р. №6100355923076. Згідно опису вкладення до листа, разом із заявою про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації від 01.07.2024р., позивачем також було надано заяву ОСОБА_2 від 01.07.2024р.; копію паспорта ОСОБА_1 ; копію РНОКПП ОСОБА_1 ; копію паспорта ОСОБА_2 ; копію РНОКПП ОСОБА_2 ; копію пенсійного посвідчення серія НОМЕР_4 ; копію висновку ЛКК №826 від 07.06.2024р.; копію свідоцтва про смерть серія НОМЕР_5 ; копію свідоцтва про народження НОМЕР_6 ; копію довідки про отримання допомоги від 28.06.2024р. №433/07.
Проте, ІНФОРМАЦІЯ_4 згідно Повідомлення від 03.08.2024р. №1090 вказано, що комісією ІНФОРМАЦІЯ_3 було ухвалено рішення про відмову у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, оформлене протоколом комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 №12 від 12.07.2024 року.
Підставами такої відмови зазначено відсутність довідки медико-соціально експертної комісії І чи ІІ групи (за потребою), та один із документів що підтверджую неможливість інших осіб, які не є військовозобов'язаними та які зобов'язані за законом утримувати одного із свої батьків з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи.
Не погоджуючись з наведеним позивач звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
У відповідності до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби визначає Закону України Про військовий обов'язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 1 Закону № 2232-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно з частинами п'ятою, сьомою статті 1 Закону № 2232-XII від виконання військового обов'язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом. Виконання військового обов'язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об'єднані районні), міські (районні у містах, об'єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов'язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов'язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів встановлює Закон України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" від 21.10.1993 №3543-XII(далі - Закон №3543-XII).
Згідно з ч.3 ст.22 Закону №3543-ХІІ під час мобілізації громадяни зобов'язані з'явитися до військових частин або на збірні пункти територіального центру комплектування та соціальної підтримки у строки, зазначені в отриманих ними документах (мобілізаційних розпорядженнях, повістках керівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки).
При цьому, ст.23 Закону №3543-ХІІ встановлено вичерпний перелік осіб, яким надається відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації та перелік осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Так, відповідно до абзацу 13 частини 1 статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" № 3543-ХІІ від 21.10.1993р. не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов'язані, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю.
За змістом пункту 9 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23.02.2022 №154, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до покладених на них завдань, у тому числі: оформлюють та видають військово-облікові документи призовникам, військовозобов'язаним та резервістам; розглядають звернення військовослужбовців, працівників та членів їх сімей, а також громадян з питань, що належать до компетенції територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, а також ведуть прийом громадян, які звертаються із зазначених питань, видають необхідні довідки та інші документи.
Як визначено абзацом восьмим пункту 11 цього Положення, районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення, оформляють для військовозобов'язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації та в особливий період і воєнний час, які надаються в установленому порядку, а також ведуть їх спеціальний облік.
Як встановлено судом, згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_7 ОСОБА_2 є матір'ю позивача, а ОСОБА_4 є батьком позивача.
Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_5 ОСОБА_4 - батько позивача помер ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Стосовно посилання відповідача при розгляді питання про надання відстрочки позивачу на відсутність документу що підтверджує неможливість інших осіб інших осіб, які не є військовозобов'язаними та які зобов'язані за законом утримувати одного із свої батьків з числа осіб з інвалідністю І чи ІІ групи, суд зазначає наступне.
Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків закріплено в статті 51 Конституції України.
Відповідно до ст. 172 Сімейного кодексу України, дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу.
Разом з тим, слід вказати, що обов'язок «здійснювати утримання батьків» та «здійснювати догляд за батьками», не є тотожнім у спірних правовідносинах.
Постійний догляд це форма догляду за особами з різними фізичними або психічними обмеженнями, що вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Згідно з частиною першою статті 202 Сімейного кодексу України повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.
Тобто, "здійснювати утримання за батьками" це надання матеріальної допомоги, в той час як "постійний догляд" це вимагає постійної присутності доглядача для надання необхідної допомоги та підтримки.
Судом враховано, що згідно наявної в матеріалах справи копії довідки про отримання допомоги від 28.06.2024р. №433/07 позивач перебуває на обліку в Управлінні соціального захисту населення адміністрації Основ'янського району Харківської міської ради та йому призначено компенсацію фізичним особам які надають соціальні послуги з догляду на непрофесійній основі, по догляду за матір'ю - ОСОБА_2 , яка через порушення функцій організму не може самостійно пересуватися та самообслуговуватися, на період з 01.06.2024р. по 31.05.2025р.
Враховуючи наведене, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано докази того, що він є єдиною особою, хто може здійснювати догляд за матір'ю.
Стосовно посилання відповідача при розгляді питання про надання відстрочки позивачу на відсутність довідки медико-соціально експертної комісії І чи ІІ групи(за потребою), суд зазначає наступне.
На підтвердження наявності підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації позивачем надано копію пенсійного посвідчення ОСОБА_2 серії НОМЕР_4 відповідно до якого останній було призначено пенсію за віком з 01.01.2008р. В примітках у вказаному пенсійному посвідченні міститься запис про те, що ОСОБА_2 є інвалідом зору, трудове каліцтво, друга група з 04.01.1984р. довічно.
Процедуру надання військовозобов'язаним та резервістам відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та її оформлення визначено Порядком проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 р. № 560.
Додатком 5 до Порядку №560 зазначено Перелік документів, що подаються військовозобов'язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відповідно до якого документами, що підтверджують право на відстрочку відповідно до пункту 13 частини першої статті 23 Закону №3543-XII для осіб, які мають одного із своїх батьків з інвалідністю I чи II групи або одного з батьків дружини (чоловіка) з числа осіб з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших осіб, які не є військовозобов'язаними та відповідно до закону зобов'язані їх утримувати (крім випадків, якщо такі особи самі є особами з інвалідністю, потребують постійного догляду, перебувають під арештом (крім домашнього арешту), відбувають покарання у вигляді обмеження чи позбавлення волі). У разі відсутності невійськовозобов'язаних осіб здійснювати догляд за особою з інвалідністю I чи II групи може лише одна особа з числа військовозобов'язаних за вибором такої особи з інвалідністю є:
для батьків військовозобов'язаного з числа осіб з інвалідністю I чи II групи або батьків дружини (чоловіка) військовозобов'язаного з числа осіб з інвалідністю I чи II групи - один із таких документів, що підтверджує інвалідність: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією за формою, затвердженою МОЗ, або посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або пенсійне посвідчення чи посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України "Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю", "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю", в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою, затвердженою Мінсоцполітики; заява за формою згідно з додатком 15 (у разі потреби) із зазначенням прізвища, ім'я та по батькові (за наявності) особи, яку вона обирає для здійснення свого утримання.
Тобто, Порядком чітко визначено перелік документів, які необхідно подати, серед яких, зокрема, один із таких документів, що підтверджує інвалідність є пенсійне посвідчення.
Таким чином, позивачем до заяви про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації згідно пункту 13 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» надано докази того, що його мати - ОСОБА_2 є інвалідом другої групи, а саме: пенсійне посвідчення серії НОМЕР_4 від 07.02.2008р., яке містить зазначення про те, що ОСОБА_2 є інвалідом зору - друга група, довічно.
Отже, вказаний документ є одним з тих, який згідно Порядку альтернативно підтверджує відповідний статус особи, яка потребує догляду, а саме: інвалідність.
З огляду на наведене, зважаючи на встановленні під час розгляду цієї справи обставини, суд дійшов висновку, що рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 про відмову у наданні надання відстрочки від призову за мобілізацією ОСОБА_1 оформлене протоколом Комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 №12 від 12.07.2024 р. було прийнято без урахування всіх обставин справи, у зв'язку з чим воно підлягає скасуванню.
Що стосується посилань представника позивача на несвоєчасне, на його думку, повідомлення позивача про ухвалене Комісією рішення про відмову у наданні відстрочки, суд зауважує що такі доводи належним чином не підтверджено та вони не мають визначального впливу на вирішення спору, який склався між сторонами.
Суд звертає увагу представника позивача на те, що спірним є наявність належних документів, які підтверджують інвалідність матері позивача, як особи, в зв'язку з доглядом за якою останній просив надати йому відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а також документів, що підтверджують неможливість інших осіб, які не є військовозобов'язаними та які зобов'язані за законом утримувати одного із своїх батьків з числі осіб з інвалідністю і чи ІІ груп.
Суд також зазначає, що порушення процедури при прийнятті рішення суб'єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.
Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов'язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).
Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.
Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб'єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.
Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultraviresaction - invalidact). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.
Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.
У відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.
Тобто, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб'єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків і, на противагу йому, принцип формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення.
Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб'єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.04.2020 у справі №813/1790/18.
З огляду на викладене повідомлення позивача про ухвалене Комісією рішення жодним чином не вплинуло на його ухвалення та не мало вирішального впливу на права позивача. Це також стосується і дати ухвалення Комісією оскаржуваного рішення, на що вказував представник позивача. Конкретних доводів яким чином це спричинило порушення прав позивача позовна заява та відповідь на відзив на позовну заяву не містять.
Стосовно зобов'язання комісії ІНФОРМАЦІЯ_2 надати ОСОБА_1 відстрочку від призову за мобілізацією на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як військовозобов'язаному, який здійснює догляд за своєю матір'ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи у зв'язку з професійним захворюванням, суд зазначає наступне.
У рішеннях по справах "Клас та інші проти Німеччини", "Фадєєва проти Росії", "Єрузалем проти Австрії" Європейський суд з прав людини зазначив, що суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою. Згідно Рекомендації Комітету Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом 11.03.1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями, визначеними статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади. Принцип розподілу влади не допускає надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішень.
Виходячи зі змісту положень Кодексу адміністративного судочинства України щодо компетенції адміністративного суду, останній не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесені до компетенції цього органу державної влади.
Суд зазначає, що позивач, заявляючи зазначену вище позовну вимогу, фактично просить суд втрутитися у дискреційні повноваження Комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 з питання надання відстрочки від призову за мобілізацією.
З урахуванням викладеного, позовні вимоги в частині зобов'язання надати відстрочку від призову за мобілізацією, задоволенню не підлягають.
Разом з тим, суд зауважує, що спосіб захисту має враховувати суть порушення, допущеного суб'єктом владних повноважень - відповідачем, а тому суд має обрати спосіб захисту права, який би гарантував дотримання і захист прав, свобод, інтересів від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Так, відповідно до ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
При здійсненні судочинства суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
Відповідно до ст.13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі «Пантелеєнко проти України» зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.
У рішенні від 31 липня 2003 року у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal проти Об'єднаного королівства» (заява №22414/93) зазначив, що ст.13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).
Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі «Афанасьєв проти України»).
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи встановлені у справі фактичні обставини, з метою повного та належного захисту прав позивача, суд, відповідно до вимог ч.2 ст.9 КАС України, вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та обрати спосіб захисту порушеного права позивача, що в повній мірі сприяє досягненню ефективного захисту інтересів позивача та встановлює спосіб відновлення його права від порушень з боку суб'єкта владних повноважень.
Таким чином, суд доходить висновку, що ефективним та належним способом відновлення порушеного права позивача буде зобов'язання комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 здійснити повторний розгляд заяви позивача від 01.07.2024р. про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", з урахуванням висновків суду, зроблених у цій справі.
Суд ураховує, що відповідно до абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до частини 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про задоволення адміністративного позову частково.
При цьому суд відмовляє у задоволенні позовних вимог до першого відповідача - ІНФОРМАЦІЯ_1 з тих міркувань, що судом не встановленого з його боку ухвалення оскаржуваного рішення про відмову у наданні позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період. Надання листів (повідомлень) про ухвалене відповідною комісією рішення не є тотожнім до ухвалення самого рішення.
На підставі викладеного та керуючись статтями 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 , Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково, вийти за межі позовних вимог.
Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 про відмову у наданні відстрочки від призову за мобілізацією на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» ОСОБА_1 , як військовозобов'язаному, який здійснює догляд за своєю матір'ю ОСОБА_2 , яка є особою з інвалідністю ІІ групи у зв'язку з професійним захворюванням, оформлене протоколом Комісії ІНФОРМАЦІЯ_3 №12 від 12.07.2024 р.
Зобов'язати комісію Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 здійснити повторний розгляд заяви ОСОБА_1 від 01.07.2024р. про надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абз. 13 ч. 1 ст. 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та ухвалити відповідне рішення, з урахуванням висновків, викладених в цьому рішенні щодо наявності належних документів, які підтверджують у матері позивача ОСОБА_2 , як особи, в зв'язку з доглядом за якою останній просив надати йому відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, ІІ групи інвалідності, а також документів, що підтверджують неможливість інших осіб, які не є військовозобов'язаними та які зобов'язані за законом утримувати одного із своїх батьків з числі осіб з інвалідністю і чи ІІ груп стосовно ОСОБА_2 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Комісії з розгляду питань надання військовозобов'язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при ІНФОРМАЦІЯ_2 (код ЄДРПОУ: НОМЕР_2 ) за рахунок її бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) сплачений судовий збір, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог в розмірі 484,48 (чотириста вісімдесят чотири гривні) 48 коп. Решту судових витрат залишити за позивачем.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення шляхом подачі апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Д.В. Григоров