22 січня 2025 року м.Київ №640/20006/21
Київський окружний адміністративний суд у складі судді Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держаної податкової служби у Чернігівській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 із позовом до Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області, у якому просить суд визнати протиправними та скасувати податкові вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-13413-17 від 15.05.2019 Чернігівського управління ГУ ДПС у Чернігівській області та №Ф-13413-17 від 09.11.2020 Головного управління ДПС у Чернігівській області.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.07.2021 вказану позовну заяву прийнято до провадження та відкрито провадження у справі.
На виконання положень п. 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, дана справа отримана Київським окружним адміністративним судом за належністю.
13.07.2023 вказані матеріали адміністративного позову отримані Київським окружним адміністративним судом та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, 13.07.2023 справа розподілена судді Лисенко В.І.
Згідно з частиною другою статті 35 Кодексу адміністративного судочинства України у разі зміни складу суду розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, визначених цим Кодексом.
Ухвалою суду справу прийнято до провадження судді Лисенко В.І. та вирішено здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що відповідачем протиправно прийняті спірні вимоги, оскільки у неї відсутній обов'язок сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі з огляду на те, що 18.10.2006 нею припинено підприємницьку діяльність.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому він не погоджується з позовними вимогами, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню та зазначає, що під час прийняття оскаржених вимог відповідач діяв у спосіб, передбачений законодавством України з огляду на те, що позивач є платником ЄСВ у розумінні приписів «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування» як фізична особа-підприємець. Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців платник податків позивачка була зареєстрована як фізична особа-підприємець 19.01.1996, перебуває на обліку відповідача та є платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Позивачкою подано відповідь на відзив, у якому вона зазначила про те, що вона припинила свою підприємницьку діяльність та знята з обліку 18.10.2006, а тому відсутні жодні правові підстави для прийняття відповідачем спірних вимог.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.
ОСОБА_1 є громадянкою України, про що свідчить копія паспорту.
Позивачка була зареєстрована як фізична особа-підпримець з 19.01.1996.
20.04.2006 позивачка звернулася до Чернігівської ДПІ ГУ ДПС у Чернігівській області із заявою форми №8-ОПП про ліквідацію або реорганізацію платника податків.
18.10.2006 на підставі вказаної заяви позивачку було знято з обліку в Чернігівській ДПІ ГУ ДПС у Чернігівській області як фізичну особу-підприємця, що підтверджується листом ГУ ДПС у Чернігівській області від 11.07.20023 №54/ЗПІ/25-01-12-01-12.
Також, відсутність позивачки як фізичної особи-підприємця підтверджується відсутністю записів про неї як ФОП в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також в Реєстрі платників податку, які перебувають на обліку Державної податкової служби України.
У червні 2021 року позивачка через застосунок "Дія" дізналася про існування податкового боргу з єдиного соціального внеску у розмірі 21030,90 грн та 14557,84 грн по підставі податкових вимог №Ф-13413-17 від 15.05.2019 та №Ф-13413-17 від 09.11.2020.
Не погоджуючись з вказаними податковими вимогами, позивачка оскаржила їх в адміністративному порядку, однак рішенням ДПС від 02.07.2021 скаргу було залишено без розгляду.
Вважаючи свої права порушеними, позивачка звернулась до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статтею 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Статтею 92 Конституції України передбачено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення і виключно законами України встановлюються, зокрема, система оподаткування, податки і збори.
Правові і організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначено Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI (далі - Закон №2464-VI в редакції, чинній на момент винесення спірної вимоги).
За приписами статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно із абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Пункт 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Згідно з частинами третьою, восьмою статті 9 Закону №2464-VІ обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
Платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до податкового органу (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VІ єдиний внесок для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному періоді або окремому місяці звітного періоду, такий платник має право самостійно визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Проаналізувавши наведені вище положення законодавства, слід дійти висновку, що платниками єдиного соціального внеску є фізичні особи-підприємці.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності індивідуально та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного соціального внеску. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного соціального внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування єдиного соціального внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
У постанові від 04.12.2019 по справі №440/2149/19 Верховним Судом сформульовано правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція підтримана Верховним Судом від 23.01.2020 у справі №480/4656/18, від 18.03.2020 у справі №140/1777/19, від 03.04.2020 у справі №140/642/19.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів справи, підставою для прийняття відповідачем спірних податкових вимог є наявність в інтегрованій картці позивачки як платника податків станом на 29.01.2021 заборгованості з єдиного внеску 35588,74 грн, у тому числі з урахуванням нарахування за 2017 рік у сумі 8448,00 грн, нарахування за 2018 рік на загальну суму 9828,72 грн (рівними частинами по 2457,18 грн поквартально), нарахування за 2019 рік на загальну суму 11016,72 грн (рівними частинами по 2757,18 грн поквартально) та нарахування за перший-третій квартал 2020 року на загальну суму 6295,30 грн.
Судом також встановлено, що у 2006 році позивачка звернулася до Чернігівської ДПІ ГУ ДПС у Чернігівській області із заявою форми №8-ОПП про зняття її із обліку платника податків, що підтверджується наданим суду листом №54/ЗПІ/25-01-12-01-12 від 11.07.2003.
Враховуючи те, що позивачка не поновлювала свідоцтво про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців та на момент винесення оскаржуваної податкової вимоги в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських, формувань не позивачка не обліковується, як фізична особа - підприємець, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог та скасування податкових вимог ГУ ДПС у Чернігівській області №Ф-13413-17 від 15.05.2019 та №Ф-13413-17 від 09.11.2020.
Крім цього, суд зазначає, що у межах розгляду цієї справи є спірним питання наявності у позивача статусу платника єдиного внеску відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону і, як наслідок, наявності обов'язку сплачувати єдиний внесок у мінімальному розмірі за період з 2017 по 2020 роки відповідно до оскаржених вимог за відсутності доходу від здійснення підприємницької діяльності.
Суд звертає увагу на те, що 01 липня 2004 року набрав чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» №755-IV (далі - Закон №755-IV), яким передбачено створення і формування Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Відповідно до частини 1 статті 42 Закону №755-IV для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації ФОП.
Згідно з пунктом 2 розділу VIII «Прикінцеві положення» цього Закону державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка. При цьому реєстраційний збір за заміну свідоцтва про державну реєстрацію не стягується.
Таким чином, визначена процедура державної реєстрації з дати набрання чинності Законом №755-IV передбачала встановлення волевиявлення особи щодо одержання правового статусу ФОП через здійснення повного (при первинному набутті) чи мінімального (при підтвердженні набутого статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року) комплексу дій шляхом подання державному реєстратору реєстраційної картки (документ встановленого зразка, який підтверджує волевиявлення особи щодо внесення відповідних записів до ЄДР - абзац сьомий частини першої статті 1 Закону № 755-IV) та отримання свідоцтва про державну реєстрацію (документ встановленого зразка, який засвідчує факт внесення до ЄДР запису про державну реєстрацію юридичної особи або ФОП - абзац дев'ятий частини 1 статті 1 Закону № 755-IV).
Разом з тим, 03 березня 2011 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб підприємців» щодо спрощення механізму державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання» № 2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), яким було внесено зміни до Закону №755-IV.
Пунктами 2-4 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2390-VI було передбачено, що процес включення до ЄДР відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 01 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 01 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до ЄДР та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Таким чином, строк для включення до ЄДР відомостей про фізичних осіб - підприємців, державна реєстрація яких була проведена до 01 липня 2004 року, визначений пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону N 2390-VI, закінчився 03 березня 2012 року.
Свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.07.2020 по справі № 260/81/19.
Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 була зареєстрована в якості фізичної особи-підприємця, а у 2006 році позивачка звернулася до Чернігівської ДПІ ГУ ДПС у Чернігівській області із заявою форми №8-ОПП про зняття її із обліку платника податків, що підтверджується наданим суду листом від 11.07.2023, отже набула статусу суб'єкта підприємницької діяльності до 01 липня 2004 року, тобто до набрання чинності Законом № 755-IV, але не зверталась до державного реєстратора з реєстраційною карткою про включення відомостей про неї до ЄДР відповідно до вимог цього Закону, доказів протилежного відповідачем суду надано не було.
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 не була зареєстрована в статусі фізичної особи-підприємця.
У рішенні ЄСПЛ від 20 січня 2012 року у справі «Рисовський проти України» підкреслено особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах (пункт 70).
За практикою ЄСПЛ, яка сформувалась з питань імперативності правил про прийняття рішення на користь платників податків, у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків(справа «Серков проти України», заява № 39766/05, пункт 43).
Таким чином, статус ФОП є формою реалізації конституційного права на підприємницьку діяльність, відсутність підтвердженого у визначеній державою формі реалізації цього права у нових умовах нормативно-правового регулювання після 2004 року виключає можливість автоматичного перенесення набутих до 01.07.2004 ознак суб'єкта господарювання, оскільки особа не може бути примушена до реалізації наданого їй права в цих умовах, а користується ним на власний розсуд.
Водночас зміни у процедуру адміністрування системи державної реєстрації фізичних осіб - підприємців, запроваджені законами №2390-VI та № 1155-VII, не спростовують наведених висновків щодо природи визначення статусу ФОП, а лише визначають регулювання діяльності уповноважених органів у відношенні до фізичних осіб, які мають намір продовжувати здійснювати підприємницьку діяльність, розпочату ними до 01.07.2004, що підтверджується виконанням ними обов'язку подати реєстраційну картку або ж констатації відмови особи від набуття статусу ФОП шляхом неподання реєстраційної картки, що за змістом нормативних приписів мало наслідком відмову в заміні свідоцтва про державну реєстрацію на бланки нового зразка та внесення відмітки до ЄДР про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 01.07.2004, вважаються недійсними. Таким чином, виключалася можливість законного здійснення підприємницької діяльності, а відтак отримання доходу від такої діяльності.
Отже, відсутність офіційного підтвердження у фізичної особи статусу ФОП шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Зважаючи на те, що відповідачем не надано доказів того, що позивач зареєстрований у встановленому законом порядку як фізична особа-підприємець та є платником єдиного внеску у відповідності до пункту 4 статті 4 Закону № 2464-VI, суд дійшов висновку, що ГУ ДПС у м. Києві безпідставно здійснено нарахування позивачу єдиного внеску.
Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку обліку платників єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженого Наказом Міністерства фінансів України 24.11.2014 №1162, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 03 грудня 2014 р. за №1553/26330, зняття з обліку платників єдиного внеску фізичних осіб - підприємців здійснюється з урахуванням таких особливостей: процедури зняття з обліку платника єдиного внеску у контролюючому органі розпочинаються у разі надходження від державного реєстратора відомостей про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; платник єдиного внеску (фізична особа - підприємець) знімається з обліку після проведення передбаченої законодавством перевірки, здійснення остаточного розрахунку зі сплати єдиного внеску та закриття інтегрованих карток. До реєстру страхувальників вносяться відповідні записи із зазначенням дати та причини зняття з обліку платника єдиною внеску. Датою зняття з обліку платника єдиного внеску є дата внесення запису до реєстру страхувальників. Дані про зняття з обліку платника єдиного внеску (фізичної особи - підприємця) передаються до державного реєстратора.
Аналізуючи вказані положення суд акцентує увагу на тому, що Порядок № 1162 поширює свою дію на платників єдиного внеску, зазначених у пунктах 1, 4, 5 та 5-1 частини 1 статті 4 Закону № 2464, якими, у свою чергу є, зокрема фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Разом з цим, суд звертає увагу, що в ході розгляду справи встановлено відсутність офіційного підтвердження у ОСОБА_1 статусу фізичної особи-підприємця шляхом проходження реєстраційних процедур у порядку, визначеному Законом № 755-IV, що виключає можливість законного здійснення підприємницької діяльності та отримання відповідних доходів, за відсутності фактичних доказів протилежного, виключає і можливість формальної та фактичної участі позивача у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування за відповідним статусом.
Наведене, на переконання суду, свідчить про протиправність спірних податкових вимог.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з ч.1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище та виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати у справі відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області №Ф-13413-17 від 15.05.2019.
Визнати протиправною та скасувати податкову вимогу Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області №Ф-13413-17 від 09.11.2020.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.