Справа №127/7045/24
Провадження №1-кп/127/207/24
22 січня 2025 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
інших учасників кримінального провадження: потерпілого ОСОБА_6 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань № 12 кримінальне провадження, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 15.01.2024 за № 12024020020000035, за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Вінниці, громадянина України, з середньою освітою, непрацюючого, неодруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше несудимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України,
ОСОБА_5 близько 23:30 год. 14.01.2024, перебуваючи за адресою: 1 пров. Глінки, 25 в м. Вінниці в стані алкогольного сп'яніння, побачив припаркований автомобіль марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , який відповідно до свідоцтва про реєстрацію транспортерного засобу належить ОСОБА_7 , однак перебував у користуванні ОСОБА_6 на підставі довіреності. У цей момент у ОСОБА_5 виник злочинний умисел, спрямований на незаконне заволодіння зазначеним транспортним засобом.
Реалізовуючи свій злочинний умисел, спрямований на незаконне заволодіння чужим транспортним засобом, ОСОБА_5 , діючи умисно, з корисливих мотивів, усвідомлюючи, що його дії непомітні для сторонніх осіб, шляхом вільного доступу, всупереч волі власника та користувача транспортного засобу, запустив двигун автомобіля марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , за допомогою ключа, який знаходився всередині автомобіля. Заволодівши зазначеним транспортним засобом, ОСОБА_5 покинув місце події, рухаючись по 1 пров. Глінки в напрямку вул. М. Рильського в м. Вінниці.
Внаслідок зазначених дій ОСОБА_5 законному користувачу транспортного засобу була заподіяна матеріальна шкода в розмірі 190297,50 грн.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав та суду пояснив, що він познайомився з потерпілим і вони разом випивали. У подальшому він взяв ключі від машини потерпілого, останній йому не давав дозволу на використання машини і не знав, що він хоче взяти машину. Машину він взяв, щоб поїхати у магазин за додатковою випивкою, однак по дорозі потрапив у ДТП. Власники пошкоджених автомобілів викликали поліцію.
Він не знав, де був техпаспорт на автомобіль, оскільки він його не шукав.
У нього не було корисливого мотиву, він взяв автомобіль, щоб поїхати у магазин за додатковою випивкою. Він на час вчинення інкримінованого йому діяння був п'яний.
Потерпілий ОСОБА_6 у судовому засіданні пояснив, що автомобіль перебував у його користуванні на підставі довіреності. Він їздив до товариша, у подальшому вони поїхали до магазину, біля якого познайомились з обвинуваченим. Вони - він, товариш та обвинувачений - сіли у автомобіль та поїхали до товариша додому. Поки він з товаришем був у майстерні, обвинувачений забрав автомобіль. У подальшому він дізнався, що обвинувачений розбив автомобіль.
Ключі від автомобіля були в автомобілі, а сам автомобіль - у дворі. Він не давав обвинуваченому дозвіл на використання автомобіля. До події він обвинуваченого не знав. На час події вони усі були п'яні.
За результатами обговорення з учасниками судового провадження питання щодо порядку та обсягу дослідження доказів у кримінальному провадженні, суд вирішив здійснити такий розгляд відповідно до приписів частини третьої статті 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК). Згідно з приписами речення другого частини третьої статті 349 КПК суд з'ясував, чи правильно розуміють учасники судового процесу зміст зазначених вище обставин, переконався у відсутності сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз'яснив, що у такому випадку учасники судового процесу будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку. Крім того, суд роз'яснив учасникам судового процесу принципи змагальності та диспозитивності, зміст яких розкритий у статтях 22, 26 КПК. Також суд вважає за доцільне зауважити, що у постанові від 25.06.2024 (справа № 167/871/23) Верховний Суд (далі - ВС) звернув увагу на те, що суд має право не досліджувати докази та розглянути кримінальне провадження у порядку частини третьої статті 349 КПК (скорочене судове слідство).
Отже, з урахуванням наведених вище норм кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне обмежитись дослідженням:
-протоколу огляду місця події від 15.01.2024, відповідно до якого у період часу з 03:25 год. по 03:55 год. оглянута ділянка території поблизу будинку № 38 по вул. М. Рильського в м. Вінниці, в ході якого виявлений автомобіль марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , з явними ознаками пошкодження;
-протоколу затримання від 15.01.2024, згідно з яким цього дня о 02:10 год. був затриманий ОСОБА_5 , в ході особистого обшуку якого нічого вилучено не було;
-копію свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, зі змісту якого випливає, що автомобіль марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , належить ОСОБА_7 ;
-довіреність від 30.05.2023, відповідно до якої ОСОБА_7 уповноважим ОСОБА_6 та ОСОБА_8 користуватись та розпоряджатись від його імені автомобілем марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 .
Аналізуючи показання обвинуваченого, потерпілого, надані суду матеріали кримінального провадження, суд дійшов до такого висновку.
За результатами судового розгляду суд встановив, що близько 23:30 год. 14.01.2024 ОСОБА_5 , перебуваючи за адресою: 1 пров. Глінки, 25 в м. Вінниці, побачив припаркований автомобіль марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 . У подальшому ОСОБА_5 за допомогою ключа, який знаходився всередині автомобіля, завів двигун автомобіля та покинув місце події, рухаючись по 1 пров. Глінки у напрямку вул. М. Рильського в м. Вінниці.
Обвинувачений ОСОБА_5 у судовому засіданні зазначених обставин не оспорював, однак зауважив, що у нього був відсутній корисливий мотив на вчинення інкримінованого йому діяння.
Зі змісту примітки 1 до статті 289 Кримінального кодексу України (далі - КК) випливає, що під незаконним заволодінням транспортним засобом у цій статті слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі.
Відповідно до роз'яснень, що надані у абзаці першому пункту 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ) № 14 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі - Постанова від 23.12.2005), незаконне заволодіння транспортним засобом (статті 289 КК) слід розуміти як умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз.
У постанові від 13.08.2019 (справа № 702/1295/15-к) Верховний Суд (далі - ВС) звернув увагу на те, що законодавча конструкція «будь-якою» та «будь-яким» означає, що перелік мети та способів законодавцем не обмежено, і відсутні мета та спосіб, які би не підпадали під цю конструкцію. Відтак, як зазначив ВС, незаконне заволодіння транспортним засобом може бути вчинено таємно, з метою викрадення будь-яких вузлів чи агрегатів шляхом як запуску двигуна, так і буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, тощо.
У постанові від 16.09.2020 (справа № 671/1745/18) ВС звернув увагу на те, що об'єктивна сторона злочину, передбаченого статтею 289 КК, полягає у незаконному заволодінні транспортним засобом. Основні ознаки діяння при вчиненні цього злочину: 1) воно полягає лише в активній поведінці-дії; 2) дія проявляється в отриманні можливості керувати таким транспортним засобом; 3) поведінка винного є незаконною, він не має ані дійсного, ані уявного права на транспортний засіб, заволодіння яким здійснює; 4) заволодіння транспортним засобом здійснюється без чітко вираженого і дійсного волевиявлення власника або законного користувача транспортного засобу.
Суб'єктом зазначеного злочину, як зауважив ВС, є особа, яка не має права на користування транспортним засобом, щодо якого здійснюється незаконне заволодіння.
Отже, ВС у згаданих вище постановах звертає увагу на те, що у кожному конкретному випадку має бути з'ясований факт вибуття транспортного засобу з володіння власника саме поза його волею. При цьому ВС звернув увагу, що законодавча конструкція «будь-якою» та «будь-яким» означає, що перелік мети та способів законодавцем не обмежено, і відсутні мета та спосіб, які би не підпадали під цю конструкцію.
У постанові від 13.01.2022 (справа № 521/10497/20) ВС зауважив, що системне тлумачення норм кримінального закону свідчить про те, що під незаконним заволодінням транспортним засобом слід розуміти вчинене умисно, з будь-якою метою протиправне вилучення будь-яким способом транспортного засобу у власника чи користувача всупереч їх волі шляхом запуску двигуна, буксирування, завантаження на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування тощо. При цьому закінченим злочин, передбачений статтею 289 КК, вважається з моменту, коли транспортний засіб почав рухатися внаслідок запуску двигуна, буксирування або ж перевезення на іншому транспортному засобі.
Об'єктивна сторона злочину, як зазначив ВС, полягає у вчиненні відповідних дій, направлених на незаконне заволодіння транспортного засобу. При цьому воля потерпілого або ігнорується (при таємному заволодінні транспортним засобом), або подавляється (при застосування насильства або погрози його застосування), або фальсифікується (при заволодінні шляхом обману).
Із суб'єктивної сторони кримінальне правопорушення, передбачене статтею 289 КК, як зауважив ВС, характеризується умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони вказаного злочину є мета.
Разом з тим ВС зазначив, що правовий аналіз Особливої частини КК свідчить про те, що мета незаконного заволодіння транспортним засобом законодавцем не конкретизована, а тому намір особи, яка незаконно заволоділа чужим транспортним засобом, може бути направлений на отримання грошової вигоди.
У пред'явленому згідно з обвинувальним актом обвинуваченні відсутнє посилання на вчинення інкримінованого ОСОБА_5 діяння саме з корисливою метою. Тому посилання обвинуваченого на відсутність у нього корисливого мотиву на вчинення інкримінованого йому діяння, як на підставу для неможливості притягнення його до кримінальної відповідальності, суд оцінює критично. Саме тому, аналізуючи надані суду докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, суд вважає, що в судовому засіданні підтверджений факт незаконного заволодіння обвинуваченим ОСОБА_5 автомобілем марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 .
Крім цього, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У абзаці першому пункту 2 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 02.07.2004 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» (далі - Постанова № 13) надані роз'ясненні, зі змісту яких випливає, що відповідно до частини другої статті 49 КПК особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, набуває передбачених законом прав учасника процесу лише після визнання її потерпілим. Визнання особи потерпілим у справі або відмова в цьому мають бути процесуально оформлені постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.
У абзаці другому пункту 2 Постанови № 13 ВСУ звернув увагу на те, що вирішуючи питання про визнання особи потерпілим, суддя або суд має з'ясувати, яку конкретно шкоду заподіяно їй злочином (моральну, фізичну чи майнову), і зазначити це в постанові або ухвалі.
Вище суд зазначив, що власником автомобіля марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , є ОСОБА_7 , який уповноважив ОСОБА_6 та ОСОБА_8 користуватись та розпоряджатись від його імені належним йому автомобілем. Саме тому ОСОБА_6 є законним володільцем зазначеного транспортного засобу на момент його протиправного вибуття з його володіння.
Вирішуючи питання щодо правової кваліфікації діяння обвинуваченого, суд також вважає за доцільне зауважити таке.
З пред'явленого ОСОБА_5 обвинувачення випливає, що йому інкриміноване вчинення кримінально караного діяння - незаконного заволодіння транспортним засобом - кваліфікуючою ознакою якого є вартість транспортного засобу, тобто від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вирішуючи питання щодо розміру заподіяної потерпілому шкоди, суд вважає за доцільне зауважити, що пунктом 5 Підрозділу 1 Перехідних положень Податкового кодексу України (далі - ПК) визначено, що у разі, якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.
Відповідно до підпункту 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV ПК з урахуванням норм абзацу першого підпункту 169.4.1 пункту 169.4 цієї статті платник податку має право на зменшення суми загального місячного оподатковуваного доходу, отримуваного від одного роботодавця у вигляді заробітної плати, на суму податкової соціальної пільги у розмірі, що дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року, - для будь-якого платника податку.
Тобто розмір податкової соціальної пільги в розумінні пункту 5 Підрозділу 1 Перехідних положень ПК дорівнює 50 відсоткам розміру прожиткового мінімуму для працездатної особи (у розрахунку на місяць), встановленому законом на 1 січня звітного податкового року.
Згідно зі статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2024 рік» прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на один місяць для працездатних осіб з 1 січня 2024 року становив 3028 грн. Отже, розмір податкової соціальної пільги у 2024 році для кримінально-правової кваліфікації становив 1514 грн.
За результатами судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що викрадений обвинуваченим автомобіль був пошкоджений внаслідок ДТП. Крім того, під час досудового розслідування була проведена криміналістична експертиза, відповідно до висновку якої вартість викраденого обвинуваченим автомобіля становила 190297,50 грн. Хоча відповідні висновки проведених у кримінальному провадженні судових експертиз суду надані не були, однак ні обвинувачений, ні його захисник в судовому засіданні фактичні обставини, які викладені у пред'явленому ОСОБА_5 обвинуваченні, не заперечували. Не заперечували обвинувачений та його захисник і вартість викраденого автомобіля, а також розмір завданої шкоди внаслідок його пошкодження. Отже, вартість викраденого ОСОБА_5 автомобіля у 125,69 разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян. Саме тому суд вважає, що діяння ОСОБА_5 за фактом заволодіння 14.01.2024 належним ОСОБА_7 автомобілем, який перебував у користуванні ОСОБА_6 , охоплюється складом кримінального правопорушення (злочину), передбаченого частиною другою статті 289 КК, за ознаками незаконного заволодіння транспортним засобом, кваліфікуючою ознакою якого є вчинення злочину, предметом якого (незаконне заволодіння) є транспортний засіб, вартість якого становить від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вирішуючи питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
У постанові від 14.06.2018 (справа № 760/115405/16-к) ВС зазначив, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) (зокрема справа «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Крім того, ВС у постанові від 09.10.2018 (справа № 756/4830/17-к) звернув увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Дискреційні повноваження суду, як вже суд зазначив вище, визнаються і Європейським судом з прав людини.
Ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, як зауважив ВС, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» згідно з висновком ВС означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Аналогічний висновок зроблений ВС у постанові від 13.08.2020 (справа № 716/1224/19).
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму ВСУ № 12 від 23.12.2005 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
При цьому, суд також враховує, що у постанові від 18.09.2019 (справа № 166/1065/18) ВС зазначив, що розкаяння передбачає, крім визнання факту скоєння злочину, ще й дійсне визнання власної провини, щирий жаль та осуд своєї поведінки.
Аналогічна правова позиція сформована у постанові ВС від 27.11.2019 (справа № 629/847/15-к) та від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19).
У постанові від 20.08.2020 (справа № 750/1503/19) ВС зауважив, що щире каяття - це не формальна вказівка на визнання своєї вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями.
Суд також враховує, що у постанові від 10.07.2018 (справа № 148/1211/15-к) ВС звернув увагу на те, що формулювання пункту 1 частини першої статті 66 КК передбачає, що наявність будь-якої з обставин, перелічених в ньому, - тобто, або «з'явлення із зізнанням», або «щирого каяття», або «активного сприяння розкриттю злочину» - означає, що вимогу цього пункту виконано. Таким чином, положення статті 69-1 КК застосовуються, якщо судом установлено будь-яку з обставин, зазначених у пункті 1 частини першої статті 66 КК, та будь-яку з обставин, вказаних у пункті 2 частини першої статті 66 КК.
Крім того, вирішуючи питання щодо виду та розміру покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, суд враховує, що ВС у постанові від 17.04.2018 (справа № 298/95/16-к) зазначив, що у частині другій статті 65 КК встановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення.
В ході судового розгляду кримінального провадження суд встановив, що обвинувачений ОСОБА_5 вчинив умисний тяжкий злочин, однак раніше до кримінальної відповідальності притягнутий не був, за місцем проживання скарг на останнього не надходило, на обліку в лікаря-нарколога та лікаря-психіатра не перебуває, брав участь в антитерористичній операції. При цьому суд враховує, що надані суду матеріали свідчать про те, що завдана потерпілому шкода відшкодована не була.
Під час судового розгляду прокурор, з-поміж іншого, здійснив посилання на те, що ОСОБА_5 обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 407 КК. На підтвердження цих доводів прокурор надав копію обвинувального акта та копію ухвали суду про надання дозволу на затримання ОСОБА_5 з метою приводу його до суду. Наведені обставини, на переконання прокурора, мають бути враховані судом під час вирішення питання щодо виду та міри покарання, яке слід призначити обвинуваченому. Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити таке.
У постанові від 27.09.2018 (справа № 647/1831/15-к) ВС зауважив, що судимість є правовим станом особи, який виникає у зв'язку з її засудженням до кримінального покарання і за зазначених у законі умов тягне настання для неї певних негативних наслідків. Правильне застосування правових норм про судимість, її погашення чи зняття має важливе значення для вирішення кримінальних справ у разі вчинення особою нового злочину.
Судимість, як зауважив ВС, має строковий характер. У законі визначено, коли вона виникає (з дня набрання законної сили обвинувальним вироком), та встановлено підстави її припинення (погашення судимості та її зняття). Як погашення, так і зняття судимості пов'язані зі спливом певних термінів, протягом яких особа повинна перетерпіти негативні наслідки та своєю поведінкою довести остаточне виправлення.
У постанові від 21.08.2024 (справа № 127/16102/23) ВС зазначив, що припинення судимості анулює всі кримінально-правові та загальноправові наслідки засудження і призначення покарання. Особа, судимість якої погашено або знято, не повинна відчувати жодних негативних наслідків попередньої судимості. Врахування погашеної чи знятої судимості при вирішенні будь-яких питань, у тому числі й при характеристиці особи, суперечить самій суті інституту припинення судимості та є неприпустимим.
Хоча наведені висновки ВС сформульовані щодо припинення судимості, однак суд вважає їх прийнятними, оскільки згідно з приписами частини першої статті 88 КК особа визнається такою, що має судимість, з дня набрання законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості. Як суд зазначив вище, належним чином завірена копія вироку, яким ОСОБА_5 засуджений за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною четвертою статті 407 КК, суду надана не була. Тому наявність кримінального провадження за цим фактом не може бути врахована судом під час вирішення питання щодо виду та міри покарання у цьому кримінальному провадженні.
Поряд з тим, твердження прокурора щодо факту самовільного залишення ОСОБА_5 місця служби підтверджуються копією витягу з наказу № 249 від 06.09.2023, зі змісту якого убачається, що обвинувачений самовільно залишив район виконання бойового завдання під час дії воєнного стану, у зв'язку з чим останньому призупинено виплату грошового забезпечення. Зазначені відомості спростовують твердження сторони захисту щодо позитивної характеристики обвинуваченого за місцем служби. Натомість, такі відомості, на переконання суду, характеризують ОСОБА_5 з негативного боку.
Вирішуючи питання щодо наявності чи відсутності в діянні обвинуваченого ознак щирого каяття, суд враховує роз'яснення, надані ВСУ та ВС, про які суд зазначив вище. Як суд встановив у судовому засіданні, обвинувачений ОСОБА_5 винуватість у вчиненні інкримінованого йому діяння визнав.
У постанові від 03.10.2024 (справа № 701/1202/23) ВС зауважив, що щире каяття слід відрізняти від визнання провини з метою створити формальні підстави для пом'якшення кримінальної відповідальності. Не заперечення і визнання особою об'єктивного розвитку подій, як зазначив ВС у цій постанові, автоматично не свідчить про його щире каяття.
Отже, суд вважає, що в судовому засіданні об'єктивні відомості, які б свідчили про наявність у діях ОСОБА_5 ознак щирого каяття та засудження своєї поведінки, встановлені не були. Натомість суд враховує, що з наданих суду матеріалів випливає, що ОСОБА_5 був затриманий на місці події одразу після вчинення інкримінованого йому діяння. Крім того, як встановив суд в судовому засіданні, ОСОБА_5 був затриманий у зв'язку з вчиненням на викраденому автомобілі ДТП, що перешкодило його подальшому руху. При цьому об'єктивні дані, які б свідчили про висловлення обвинуваченим щирого жалу щодо вчиненого та засудження своєї поведінки, в судовому засіданні встановлені не були. Саме тому суд вважає, що в діянні обвинуваченого відсутні ознаки щирого каяття.
Вирішуючи питання щодо наявності або відсутності в діянні обвинуваченого обставин, що обтяжують його покарання, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Відповідно до положень статті 21 КК особа, яка вчинила кримінальне правопорушення у стані сп'яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності. При цьому, згідно з пунктом 13 частини першої статті 67 КК вчинення кримінального правопорушення особою, що перебувала у стані алкогольного сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, при призначенні покарання визнається обставиною, яка обтяжує покарання.
Суд має право, залежно від характеру вчиненого кримінального правопорушення, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій статті 67 КК обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 6-1, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
З-поміж інших доказів прокурор надав суду довідку КНП «ЦТЗ «Соціотерапія» ВОР» № 33 від 18.01.2024, зі змісту якої випливає, що за результатом медичного огляду ОСОБА_5 15.01.2024 о 03:50 год. встановлено алкогольне сп'яніння - 1,57 ‰.
ВС у постанові від 03.12.2019 (справа № 571/1436/15-к) зауважив, що факт перебування в стані алкогольного сп'яніння може встановлюватися шляхом дослідження всієї сукупності доказів, а не виключно медоглядом. Крім того, у постанові від 29.05.2018 (справа №484/3291/16-к) ВС зауважив, що перебування засудженого у стані навіть легкого алкогольного сп'яніння не можна не враховувати при призначенні покарання.
Обвинувачений під час його допиту повідомив, що вчинив кримінальне правопорушення під час спільного розпивання алкогольних напоїв з потерпілим. Зазначені відомості у судовому засіданні підтвердив і потерпілий.
З огляду на викладене, суд вважає, що в судовому засіданні знайшов своє підтвердження факт перебування обвинуваченого на час вчинення інкримінованого йому діяння у стані алкогольного сп'яніння.
Отже, обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого, є вчинення кримінального правопорушення в стані алкогольного сп'яніння.
З урахуванням наведеного, конкретних обставин справи, особи обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставин, які пом'якшують та обтяжують його покарання, думку потерпілого, суд дійшов до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових кримінальних правопорушень, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді позбавлення волі.
Санкцією кримінального закону строк такого виду кримінального покарання як позбавлення волі встановлений у межах від 5 до 8 років. Тому, вирішуючи питання щодо тривалості застосованого кримінального покарання (його міри), суд враховує таке.
Прокурор, виступаючи з промовою у судових дебатах, послався на доцільність при призначенні ОСОБА_5 застосування приписів статті 69 КК. Враховуючи таку позицію сторони обвинувачення, суд вважає слушним зауважити таке.
Відповідно до речення першого частини першої статті 69 КК за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов'язане з корупцією, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення.
ВС у постанові від 15.03.2018 (справа № 442/1887/16-к) звернув увагу на те, що застосування частини першої статті 69 КК можливе у випадку, коли пом'якшуючі обставини настільки знижують тяжкість злочину, що призначення винному покарання в межах санкції було б явно несправедливим.
У постанові від 03.02.2021 (справа № 629/2739/18) ВС звернув увагу на те, що частина перша статті 69 КК надає повноваження суду у виключних випадках призначити більш м'яке покарання, ніж мінімальне покарання, передбачене законом за відповідний злочин, лише «за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину», тобто якщо певні обставини або сукупність обставин одночасно відповідають двом умовам, визначеним в законі: вони можуть бути визнані такими, що пом'якшують покарання відповідно до частин першої та/або другої статті 66 КК; істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину. Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв'язку з цілями та/або мотивами злочину, поведінкою особи під час вчинення злочину та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку злочину та/або небезпечність винуватої особи.
ВС роз'яснив, що при визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, суд має виходити з системного тлумачення статей 66 та 69 КК та тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини, як ознаки привілейованих складів злочину, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеню тяжкості вчиненого злочину. Ці обставини в своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим.
Як вже суд зазначив вище, в судовому засіданні не було встановлено наявності обставин, що пом'якшують покарання обвинуваченого, що суперечить положенням статті 69 КК. Саме тому суд доводи прокурора про доцільність призначення ОСОБА_5 покарання з урахуванням наведеної статті, тобто нижче нижньої межі, суд оцінює критично.
Натомість, вирішуючи питання щодо тривалості покарання, суд враховує обставини, встановлені під час судового розгляду, та вважає за доцільне призначити ОСОБА_5 мінімально допустимий строк покарання.
Разом з тим санкцією кримінального закону (частина друга статті 289 КК) також передбачене додаткове покарання у виді конфіскацій майна.
Вирішуючи питання щодо наявності правових підстав для застосування до обвинуваченого ОСОБА_5 додаткового покарання, передбаченого санкцією кримінального закону, у виді конфіскації майна, суд вважає за доцільне зауважити таке.
Частиною другою статті 59 КК визначено, що конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, а також за злочини проти основ національної безпеки України та громадської безпеки незалежно від ступеня їх тяжкості і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
Суд також враховує роз'яснення, надані в абзаці першому пункту 19 Постанови Пленуму ВСУ № 7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» (далі - Постанова № 7), згідно з якими вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Відповідно до вимог статті 59 КК у разі конфіскації не всього майна, а лише його частини суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
У пункті 19 Постанови № 7, відповідно до яких вирішуючи питання про застосування конфіскації майна, суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.
Також у постанові від 28.04.2020 (справа № 133/2968/18) ВС зауважив, що при застосуванні конфіскації майна в кожному конкретному випадку суд має не тільки послатися на наявність для цього формальних підстав, але й переконатися, що таке застосування не порушуватиме «справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу і захисту фундаментальних прав осіб», покладаючи на особу «надмірний індивідуальний тягар».
У постанові від 21.02.2024 (справа №686/11385/21) ВС зауважив, що вирішуючи питання щодо доцільності додаткового покарання у виді конфіскації майна, суд має виходити з наявності чи відсутності у діях винного корисливого мотиву.
Як вже суд зазначив вище, за результатом судового розгляду наявність в діях ОСОБА_5 корисливого мотиву доведена не була, а тому правові підстави для застосування до обвинуваченого додаткового покарання у виді конфіскації майна відсутні.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для застосування при призначенні покарання обвинуваченій положень частини першої статті 75 КК, тобто для звільнення від відбування кримінального покарання з випробуванням суд приймає до уваги, висновки, викладені ВС в постанові від 26.04.2018 (справа № 757/15167/15-к), а саме відповідно до вимог статті 75 КК якщо суд, крім випадків засудження за корупційний злочин, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Як вже суд зазначив вище, ВС зауважував, що загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.
Отже, ОСОБА_5 вчинив умисний тяжкий злочин в стані алкогольного сп'яніння, винуватість у вчиненні якого визнав, однак (як встановив суд) у вчиненому не розкаявся. При цьому суд враховує, що під час судового розгляду ОСОБА_5 був оголошений у розшук у зв'язку з ухиленням від явки до суду, а у подальшому до останнього з наведених підстав був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою та звернута застава в дохі держави. З огляду на викладене, враховуючи встановлені під час судового розгляду обставини, суд дійшов до переконання, що підстави для звільнення ОСОБА_5 від відбування призначеного покарання з випробуванням відсутні, а виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства не можливе.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.
Відповідно до пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку у разі визнання особи винуватою зазначаються також рішення щодо заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі рішення про запобіжний захід до набрання вироком законної сили.
Згідно з пунктом 9 частини другої статті 131 КПК заходами забезпечення кримінального провадження є, зокрема запобіжні заходи.
Зі змісту частини четвертої статті 196 КПК випливає, що слідчий суддя, суд зобов'язаний визначити в ухвалі про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або домашнього арешту дату закінчення її дії у межах строку, передбаченого цим Кодексом, крім випадків, передбачених частиною четвертою статті 197 цього Кодексу.
При цьому частиною першою статті 197 КПК регламентовано, що строк дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або продовження строку тримання під вартою не може перевищувати шістдесяти днів. Слід також зауважити, що статтею 199 КПК регламентований порядок продовження строку тримання під вартою. Зокрема, частиною першою статті 199 КПК визначено, що клопотання про продовження строку тримання під вартою має право подати прокурор, слідчий за погодженням з прокурором не пізніше ніж за п'ять днів до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. А зі змісту частини другої статті 199 КПК виливає, що клопотання про продовження строку тримання під вартою подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого здійснюється досудове розслідування, а в кримінальних провадженнях щодо кримінальних правопорушень, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - до Вищого антикорупційного суду.
15.01.2024 ОСОБА_5 був затриманий за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 КК, та ухвалою слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 16.01.2024 до нього був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою без права внесення застави. Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 30.01.2024 зазначена ухвала слідчого судді була скасована та до ОСОБА_5 був застосований запобіжний захід у вигляді тримання під вартою із визначенням застави у розмірі 20 прожиткових мінімумів доходів громадян, що становить 60560 грн.
У зв'язку з внесенням вказаного розміру застави ОСОБА_5 05.02.2024 був звільнений з-під варти та на останнього відповідно до ухвали Вінницького апеляційного суду від 30.01.2024 були покладені обов'язки, визначені частиною п'ятою статті 194 КПК.
Під час судового розгляду у зв'язку з ухиленням ОСОБА_5 від явки до суду, останній був оголошений у розшук. 06.11.2024 ОСОБА_5 був затриманий на виконання ухвали суду про розшук та суд своєю ухвалою від 07.11.2024 змінити застосований до обвинуваченого запобіжний захід з утримання під вартою з правом внесення застави (заставу) на запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком, звернувши у дохід держави вказану заставу. У подальшому строк дії запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою був продовжений відповідно до наведених вище приписів кримінально-процесуального закону.
Вирішуючи питання щодо застосованого до обвинуваченого запобіжного заходу до набрання вироком законної сили, суд вважає за доцільне також зауважити таке.
У пункті 5 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (далі - КС) від 23.11.2017 (справа № 1-28/2017) КС зауважив, що продовження судом під час підготовчого судового засідання застосування заходів забезпечення кримінального провадження щодо запобіжних заходів у виді домашнього арешту та тримання під вартою за відсутності клопотань прокурора порушує принцип рівності усіх учасників судового процесу, а також принцип незалежності та безсторонності суду, оскільки суд стає на сторону обвинувачення у визначенні наявності ризиків за статтею 177 КПК, які впливають на необхідність продовження домашнього арешту або тримання під вартою на стадії судового провадження у суді першої інстанції. Коли суддя за відсутності клопотань сторін (прокурора), як зауважив КС, ініціює питання продовження тримання обвинуваченого під вартою або домашнім арештом, він виходить за межі судової функції і фактично стає на сторону обвинувачення, що є порушенням принципів незалежності і безсторонності судової влади.
Хоча зазначені висновки КС висловлені щодо продовження строку застосованого запобіжного заходу під час підготовчого судового засідання, суд вважає зазначені висновки прийнятними і в частині, що стосується доцільності продовження застосованого запобіжного заходу щодо засудженої особи (при постановленні вироку).
Разом з тим, суд вважає за доцільне зауважити, що ЄСПЛ у пункті 31 рішення від 04.06.2015, яке набуло статусу остаточного 04.09.2015 (справа «Руслан Яковенко проти України» /Заява № 5425/11/ (далі - Рішення № 5425/11) зауважив, що починаючи з дати постановлення вироку (навіть якщо лише судом першої інстанції), підсудний перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції [про захист прав людини і основоположних свобод].
У пункті 32 Рішення № 5425/11 ЄСПЛ зауважив, що у такому випадку судовий контроль за позбавленням свободи, що вимагається згідно з пунктом 4 статті 5 Конвенції, вважається вже інкорпорованим у постановлений вирок та призначене покарання. Проте, коли виникають нові питання щодо законності такого тримання під вартою, знову застосовується пункт 4 статті 5 Конвенції (рішення у справі «Стоїчков проти Болгарії» (Stoichkov v. Bulgaria), заява № 9808/02, пп. 64 та 65, від 24.03.2005).
ЄСПЛ у пункті 46 Рішення № 5425/11 звертає увагу на те, що підсудний вважається таким, що перебуває під вартою «після засудження компетентним судом» у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 5 Конвенції, з моменту оголошення вироку судом першої інстанції, навіть якщо він ще не набрав законної сили і його можна оскаржити. У зв'язку з цим Суд доходить висновку, що словосполучення «після засудження» не може тлумачитися як таке, що обмежується вироком, який набрав законної сили, оскільки це виключатиме випадки затримання під час судового засідання осіб, яких за результатами судового розгляду було засуджено і які на такий судовий розгляд з'явилися, ще будучи вільними, незалежно від доступних їм засобів юридичного захисту (рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany), від 27.06.1968, С. 23, п. 9, Series А № 7). Більше того, особа, засуджена судом першої інстанції, яка перебуває під вартою до закінчення строку оскарження вироку, не може вважатися такою, що перебуває під вартою з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення за підпунктом «c» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., зокрема, рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), заява № 27561/02, п. 25, від 16.01.2007).
Також у пункті 47 Рішення № 5425/11 ЄСПЛ зауважив, що у своїй практиці Суд неодноразово зазначав, що він бере до уваги значні розбіжності серед держав - учасниць Конвенції стосовно питання про те, чи розпочинається відлік строку відбування покарання особою, засудженою судом першої інстанції, тоді як розгляд апеляційної скарги ще триває. Проте Суд повторно зазначає, що важливі гарантії статті 5 Конвенції не залежать від національного законодавства (рішення у справі «Б. проти Австрії» (В. v. Austria), від 28.03.1990, п. 39, Series А № 175, та вищенаведене рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), п. 26). Отже, навіть якщо національне законодавство держави-члена передбачає, що вирок набирає законної сили лише після завершення розгляду справи судами усіх інстанцій, попереднє ув'язнення у розумінні положень Конвенції закінчується зі встановленням вини та призначенням покарання судом першої інстанції (рішення у справі «Сольмаз проти Туреччини» (Solmaz v. Turkey), п. 26).
Саме тому суд вважає, що правові підстави для зазначення у вироку суду застережень, передбачених частиною першою статті 197 КПК щодо строку дії судового рішення про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, відсутні.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема початок строку відбування покарання.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про попереднє ув'язнення» (далі - Закон № 3352-XII) визначено, що попереднє ув'язнення є запобіжним заходом, який у випадках, передбачених КПК, застосовується щодо підозрюваного, обвинуваченого (підсудного) та засудженого, вирок щодо якого не набрав законної сили.
З огляду на викладене, суд вважає, що строк відбування призначеного обвинуваченому покарання слід рахувати з дня набрання вироком законної сили, а відповідно до частини п'ятої статті 72 КК строк його перебування під вартою (попереднє ув'язнення) слід зарахувати до строку призначеного покарання.
Потерпілий ОСОБА_6 до початку судового розгляду заявив цивільний позов, відповідно до якого просить стягнути з обвинуваченого на його користь 190297,5 грн. матеріальної шкоди та 50000 грн. моральної шкоди.
Вирішуючи питання про наявність підстав для задоволення цивільного позову потерпілого в частині стягнення матеріальної шкоди, суд бере до уваги роз'яснення, надані в пункті 9 Постанови Пленуму ВСУ № 3 від 31.03.1989 «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна», відповідно до якого, вирішуючи при постановленні вироку питання про відшкодування матеріальної шкоди, суд керується відповідними нормами цивільного, трудового та іншого законодавства, які регулюють майнову відповідальність за шкоду, заподіяну громадянам, підприємствам, установам, організаціям, державі.
Зі змісту частини п'ятої статті 128 КПК цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК) за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК кожна сторона - в цьому випадку потерпіла - повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, потерпілий посилався на відомості, викладені в обвинувальному акті, щодо заволодіння обвинуваченим його грошовими коштами.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, зокрема вид і розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, а також розмір процесуальних витрат.
Згідно з пред'явленим обвинуваченням розмір шкоди, завданої потерпілому, становить 190297,5 грн. За результатом судового розгляду зазначена сума знайшла своє підтвердження. Отже, суд вважає, що у кримінальному провадженні встановлений розмір завданої потерпілому ОСОБА_6 шкоди відповідно до визначеного кримінально-процесуальним законом порядку.
З огляду на викладене, суд вважає, що цивільний позов потерпілої в частині стягнення з обвинуваченого матеріальної шкоди необхідно задовольнити повністю.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог потерпілого в частині відшкодування моральної шкоди, суд бере до уваги роз'яснення, надані в пункті 9 постанови Пленуму ВСУ № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», згідно з якими розмір відшкодування визначається судом залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних страждань, з урахуванням ступеня вини відповідача та інших обставин, до яких віднесено: характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість заподіяної травми, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, який залежить від часу і зусиль, необхідних для відновлення первинного стану.
Аналізуючи доводи потерпілого, викладені у позовній заяві, суд враховує, що останній відповідно до приписів частини першої статті 81 ЦПК, за правилами якої здійснюється розгляд цивільного позову, не мотивував, з чого він виходив, оцінюючи завдану йому моральну шкоду у розмірі 50000 грн., а також не навів відповідного розрахунку. Разом з тим, суд враховує характер вчинених кримінальних правопорушень, глибину фізичних та моральних страждань потерпілого, ступінь винуватості обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, вимоги розумності та справедливості, а тому вважає, що заявлені потерпілим позовні вимоги в частині відшкодування завданої йому моральної шкоди слід задовольнити частково.
Питання щодо речових доказів слід вирішити відповідно до положень статті 100 КПК. Разом з тим, з наданих стороною обвинувачення документів випливає, що ухвалами слідчих суддів Вінницького міського суду Вінницької області від 17.01.2024 на речові докази у кримінальному провадженні накладений арешт, який доцільно скасувати.
Згідно з частиною другою статті 124 КПК судові витрати необхідно покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 289 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді 5 (п'яти) років позбавлення волі.
Строк відбування кримінального покарання рахувати з дня набрання вироком законної сили.
Згідно з частиною п'ятою статті 72 Кримінального кодексу України строк попереднього ув'язнення ОСОБА_5 з 15.01.2024 по 05.02.2024 та з 06.11.2024 по день набрання вироком законної сили зарахувати до строку призначеного покарання з урахуванням один день попереднього ув'язнення за один день позбавлення волі.
Запобіжний захід, застосований до ОСОБА_5 у вигляді тримання під вартою, - залишити без змін до набрання вироком законної сили.
Речові докази:
- змив з коробки передач, змив з керма, змив з ручки (зовнішня сторона) автомобіля (сторона водія), які поміщені до паперових конвертів, запаховий слід з водійського сидіння, який поміщений до спецпакету НПУ СУ № PSP 1502754 та передані на зберігання до камери речових доказів Відділу поліції № 1 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області, - знищити;
- документацію, яка поміщена до спецпакету НПУ СУ № SUD 3100443 та передана на зберігання до камери речових доказів Відділу поліції № 1 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області, - повернути законному володільцю;
- автомобіль марки Chevrolet, д.н. НОМЕР_1 , який повернутий на відповідальне зберігання ОСОБА_6 , - залишити останньому;
- ключ від автомобіля марки Chevrolet, який поміщений до спецпакету НПУ СУ № FPS5007917 та переданий на зберігання до камери речових доказів Відділу поліції № 1 Вінницького РУП ГУНП у Вінницькій області, - повернути ОСОБА_6 або іншій уповноваженій особі.
Арешт, накладений на зазначені речові докази на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 17.01.2024, - скасувати.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь:
- держави 4543 (чотири тисячі п'ятсот сорок три) гривні 68 (шістдесят вісім) копійок витрат на залучення експерта;
- ОСОБА_9 190297 (сто дев'яносто тисяч двісті дев'яносто сім) гривень 50 (п'ятдесят) копійок матеріальної шкоди та 25000 (двадцять п'ять тисяч) гривень - моральної шкоди.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а засудженим, який утримується під вартою - в той же строк з дня отримання копії вироку.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було под ано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: