Провадження № 22-ц/803/279/25 Справа № 215/1922/24 Суддя у 1-й інстанції - Квятковський Я. А. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
21 січня 2025 року м.Кривий Ріг
справа № 215/1922/24
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Бондар Я.М., Зубакової В.П.
секретар судового засідання Гладиш К.І.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідач Приватне акціонерне товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» на рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 травня 2024 року, яке ухвалено суддею Квятковським Я.А. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 09 травня 2024 року,
В березні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Приватне акціонерне товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» (далі ПрАТ «ПівнГЗК») про відшкодування моральної шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я.
Позовна заява мотивована тим, що з 01 серпня 1986 року по 15 січня 1991 року позивач працювала машиністом конвеєра у цесі випалу та огрудкування ПрАТ «ПівнГЗК», з 10 серпня 2006 року по 18 грудня 2019 року працювала машиністом підіймальної машини на дробильній фабриці № 3 ПрАТ «ПівнГЗК».
Первинно 23 січня 2020 року рішенням ЛЕК високоспеціалізованого профпатологічного закладу охорони здоров'я ДУ «Український науково-дослідний інститут промислової медицини» їй встановлено два професійні захворювання: - хронічне обструктивне захворювання легень першої-другої стадії (пиловий бронхіт першої-другої стадії, емфізема легень першої-другої стадії), група В. Легенева недостатність - другого ступеня.
Відповідно до Санітарно-гігієнічної характеристики умов праці № 1043/4.6-11 від 18 листопада 2019 року та Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (отруєння) від 19 лютого 2020 року підставою для виникнення професійних захворювань у позивача стала праця машиністом підіймальної машини на дробильній фабриці № 3 ПрАТ «ПівнГЗК» та машиністом конвеєра у цесі випалу та огрудкування ПрАТ «ПівнГЗК», при цьому, внаслідок недосконалого робочого місця, підпадала під дію шкідливих виробничих факторів: пил (із вмістом вільного кремнію діоксину 10-70%) 3,4 мг/м3 при ГДК 2,0 мг/м3. На робочому місці концентрація пилу перевищувала гранично-допустиму концентрацію 1,7 разів, шуму 82 дБА, при ГДР 80дБА; вібрація загальна, непостійна 51 дБ, при 50 Дб; за важкістю праці : незручна робоча поза 42,2, при 25; за напруженістю праці: змінність роботи 12/2, при 8/2.
Умови праці визначені такими, що відносяться: по вмісту аерозолів переважно фіброгенної дії в повітрі робочої зони - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по рівню шуму - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по важкості праці - до 3 класу 2 ступеню (шкідливі); по напруженості праці - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі);
16 квітня 2020 року ОСОБА_1 первинно встановлено 25% втрати працездатності в зв?язку з професійними захворюваннями з 30 березня 2020 року безстроково.
30 січня 2024 року рішенням ЛЕК високоспеціалізованого профпаталогічного закладу охорони здоров?я ДУ «Український науково-дослідний інститут промислової медицини» (висновок № 142 від 30 січня 2024 року) в зв?язку з погіршенням стану здоров?я позивачу було встановлено наступні професійні захворювання: хронічне обструктивне захворювання легень третьої стадії (пиловий бронхіт третьої стадії, емфізема легень третьої стадії), група Е., загострення середнього ступеня важкості, ЛН- третього ступеня. Хронічне легеневе серце. НК - першої стадії.
При повторному переогляді у зв?язку з погіршенням стану здоров?я з 26 лютого 2024 року ОСОБА_1 встановлено 60 % втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково.
Позивач вважає, що з вини підприємства, яке не створило безпечних умов праці, вона втратила своє здоров'я і їй завдана моральна шкода, яка полягає в тому, що у неї було порушено та порушуються нормальні життєві зв'язки, вона змушена багато часу проводити у лікарнях, переносити біль. Турбує задишка при незначному фізичному навантаженні, утруднене дихання, кашель, загальна слабкість, підвищена втома. Все це постійно і негативно позначається на душевному та фізичному стані.
Посилаючись на викладене, позивач просила суд, у відшкодування моральної шкоди, стягнути на його користь з відповідача 426 000 грн.
Рішенням Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 травня 2024 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 300 000 гривень.
Стягнуто з ПрАТ «ПівнГЗК» на користь держави судовий збір в розмірі 3 000 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із даним рішенням, представник відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» подав апеляційну скаргу, у якій просив оскаржене рішення скасувати і відмовити у позові в повному обсязі.
У разі, якщо суд прийде до висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, то зменшити суму відшкодування моральної шкоди, спричиненої внаслідок професійного захворювання до 50 000 грн.
Апеляційна скарга мотивована тим, що розмір моральної шкоди визначено без врахування конкретних обставин справи, засад розумності, виваженості й справедливості.
Розмір відшкодування не відповідає усталеній судовій практиці судів першої та апеляційної інстанцій.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, представника ПрАТ «ПівнГЗК» Рябко Т.О., яка підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 з 01 серпня 1986 року по 15 січня 1991 року працювала машиністом конвеєра у цесі випалу та огрудкування «ПівнГЗК», з 10 серпня 2006 року по 18 грудня 2019 року працювала машиністом підіймальної машини на дробильній фабриці № 3 ПрАТ «ПівнГЗК», що підтверджується трудовою книжкою, що також не заперечує представник відповідача ПрАТ «ПівнГЗК» (а.с.7-12).
Під час роботи у відповідача в позивача виникли два професійні захворювання: хронічне обструктивне захворювання легень третьої стадії (пиловий бронхіт третьої стадії, емфізема легень третьої стадії), група Е., загострення середнього ступеня важкості, ЛН- третього ступеня, Хронічне легеневе серце, НК - першої стадії, що підтверджується актом від 19 лютого 2020 року розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання (а.с. 16-18).
Відповідно до п. п. 13, 17, 18, 19, 20 Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 19 лютого 2020 року, хронічні професійні захворювання виникли через те, що працюючи машиністом конвеєра, машиністом підіймальної машини у ПрАТ «ПівнГЗК» в умовах впливу шкідливих факторів, внаслідок недосконалості технологічного процесу, позивач підпадала під вплив шкідливих виробничих факторів, а саме: пил (із вмістом вільного кремнію діоксину 10-70%), дія загальної вібрації, важкість праці та аерозолі фіброгенної дії. Умови праці ОСОБА_1 відносяться: по вмісту аерозолів переважно фіброгенної дії в повітрі робочої зони - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по рівню шуму - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по важкості праці - до 3 класу 2 ступеню (шкідливі); по напруженості праці - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі). На робочому місці концентрація пилу перевищувала гранично-допустиму концентрацію 1,7 разів, шуму 82 дБА, при ГДР 80дБА; вібрація загальна, непостійна 51 дБ, при допустимій 50 Дб; незручна робоча поза 42,2 при допустимій 25; змінність роботи 12/2 при допустимій 8/2.
З метою ліквідації і запобігання виникненню хронічних професійних захворювань запропоновано ОСОБА_2 , в.о. генеральному директору ПрАТ «ПівнГЗК», дотримуватись основних вимог в організації технологічних процесів та експлуатації обладнання згідно вимог гігієни та промислової санітарії, підвищити контроль відповідальних осіб за забезпеченням і використанням засобів індивідуального захисту (а.с. 16-18).
Як випливає з довідки МСЕК від 16 квітня 2020 року ОСОБА_1 первинно з 30 березня 2020 року безстроково було встановлено 25 % втрати професійної працездатності, з яких: 25% - хронічне обструктивне захворювання легень. Остання потребує медикаментозного лікування (а.с. 19).
Згідно довідки МСЕК від 14 березня 2024 року ОСОБА_1 повторно встановлено 60 % втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково (а.с. 20).
ОСОБА_1 неодноразово проходила медичні обстеження та знаходилася на стаціонарному лікуванні у зв'язку з професійними захворюваннями, що підтверджується виписними епікризами, медичними висновками (а.с. 21-33).
Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 виходив з того, що між сторонами склалися трудові правовідносини, оскільки професійне захворювання, отримане останньою під час виконання нею трудових обов'язків на підприємстві відповідача, тому ПрАТ «ПівнГЗК» зобов'язане відшкодувати спричинену втратою здоров'я моральну шкоду, правові підстави для стягнення якої визначені статтями 153, 237-1 КЗпП України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позову, з огляду на таке.
Статтею 3 Конституції України передбачається, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Частина 4 статті 43, частина 1 статті 46 Конституції України передбачають, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого порушеного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до положень статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України, суд під час ухвалення рішення, серед інших питань, вирішує які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до вимог ст. 173 КЗпП України шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до роз'яснень, які містяться в пунктах 1 - 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням його здоров'я від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, провадиться згідно із законодавством про страхування від нещасного випадку. Це законодавство складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», Закону України від 14 жовтня 1992 року № 2694-XII «Про охорону праці», КЗпП України, а також законодавчих та інших нормативно-правових актів. Спори про відшкодування шкоди повинні вирішуватися за законодавством, яке було чинним на момент виникнення у потерпілого права на відшкодування шкоди. Право на відшкодування шкоди настає з дня встановлення потерпілому МСЕК стійкої втрати професійної працездатності.
Оскільки позивачу висновком МСЕК первинно встановлено з 30 березня 2020 року 25 % втрати професійної працездатності, а згідно довідки МСЕК від 14 березня 2024 року ОСОБА_1 повторно встановлено 60 % втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково, тобто встановлено наявність пошкодження її здоров'я на виробництві, що надало позивачу право на відшкодування моральної шкоди роботодавцем, колегія суддів приходить до висновку, що до правовідносин сторін мають застосовуватися Рішення Конституційного Суду України №20-рп/2008 від 08.10.2008 року та ст.ст. 153, 237-1 КЗпП України.
Відповідно до ч. 2 ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров'ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров'ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров'я.
Частиною першої ст. 237-1 КЗпП України передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі порушення його законних прав, що призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Як вбачається з Акту розслідування причин виникнення хронічного професійного захворювання від 19 лютого 2020 року, хронічн професійні захворювання виникли у позивача через те, що працюючи машиністом конвеєра, машиністом підіймальної машини у ПрАТ «ПівнГЗК» в умовах впливу шкідливих факторів, внаслідок недосконалості технологічного процесу, позивач підпадала під вплив шкідливих виробничих факторів, а саме: пил (із вмістом вільного кремнію діоксину 10-70%), дія загальної вібрації, важкість праці та аерозолі фіброгенної дії. Умови праці ОСОБА_1 відносяться: по вмісту аерозолів переважно фіброгенної дії в повітрі робочої зони - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по рівню шуму - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі); по важкості праці - до 3 класу 2 ступеню (шкідливі); по напруженості праці - до 3 класу 1 ступеню (шкідливі). На робочому місці концентрація пилу перевищувала гранично-допустиму концентрацію 1,7 разів, шуму 82 дБА, при ГДР 80дБА; вібрація загальна, непостійна 51 дБ, при допустимій 50 Дб; незручна робоча поза 42,2 при допустимій 25; змінність роботи 12/2 при допустимій 8/2.
Отже, роботодавець ПрАТ «ПівнГЗК» під час роботи позивача, допустив перевищення гранично допустимого рівня концентрації небезпечних та шкідливих факторів виробничого середовища, що є порушенням ст. 153 КЗпП України та ст. 13 Закону України «Про охорону праці».
Виходячи з наведеного, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що професійні захворювання позивача, які завдають позивачці фізичного болю та душевних страждань, виникли з вини ПрАТ «ПівнГЗК» яким не було виконано вимоги законодавства щодо створення на робочому місці працівника умов праці відповідно до нормативно-правових актів.
Таким чином, судом вірно встановлено порушення ПрАТ «ПівнГЗК» норм трудового законодавства, що призвело до виникнення у позивачки професійних захворюваннь, а тому саме на роботодавця покладається обов'язок з відшкодування завданої моральної шкоди.
Визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 300 000 грн, суд виходив з обставин отримання шкоди позивачем, наявності фізичних та душевних страждань, їх тривалість, істотність вимушених змін у способі життя позивача, зменшення обсягу трудової діяльності, необхідність проходження курсу лікування, обмеження життєвої активності позивача і необхідності додаткових зусиль для організації свого життя, неможливість відновлення попереднього стану та відсоток втрати ним професійної працездатності.
Такий висновок суду першої інстанції є правильним, відповідає обставинам справи та нормам закону.
Відповідно до ст. 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
У статті 16 Конвенції Міжнародної організації праці від 22 червня 1981 року № 155 передбачено, що від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення безпечності робочих місць, механізмів, обладнання та процесів, які перебувають під їхнім контролем, і відсутності загрози здоров'ю з їхнього боку. Від роботодавців повинно вимагатися настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, забезпечення відсутності загрози здоров'ю з боку хімічних, фізичних та біологічних речовин й агентів, які перебувають під їхнім контролем, тоді, коли вжито відповідних захисних заходів. Від роботодавців повинно вимагатися надавати у випадках, коли це є необхідним, відповідні захисні одяг і засоби для недопущення настільки, наскільки це є обґрунтовано практично можливим, загрози виникнення нещасних випадків або шкідливих наслідків для здоров'я.
Згідно з частинами першою та третьою статті 13 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці. Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
Відповідно до вимог ст. 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган. Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.
Згода позивача на працю в тяжких умовах праці, не знімає обов'язку та відповідальності з відповідача за забезпечення належних умов праці.
Статтею 160 КЗпП України передбачено, що постійний контроль за додержанням працівниками вимог нормативних актів про охорону праці покладається на власника.
Стаття 173 КЗпП України передбачає, що шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.
В даному випадку професійне захворювання пов'язане з виконанням робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, тому відповідальність по відшкодуванню моральної шкоди покладається на роботодавця (підприємство).
У відповідності до статті 4 Закону України «Про охорону праці» державна політика в області охорони праці, базується; зокрема, на принципах пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань.
Відповідно до частини другої статті 153 КЗпП України забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України, редакція якої діяла на час виникнення правовідносин, власник або уповноважений ним орган повинен відшкодувати заподіяну моральну шкоду працівнику, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
Нормою статті 23 ЦК України встановлено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
У пункті 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз'яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, зокрема, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки МСЕК від 16 квітня 2020 року ОСОБА_1 первинно з 30 березня 2020 року безстроково було встановлено 25 % втрати професійної працездатності, з яких: 25% - хронічне обструктивне захворювання легень. Остання потребує медикаментозного лікування (а.с. 19).
Згідно довідки МСЕК від 14 березня 2024 року ОСОБА_1 повторно встановлено 60 % втрати працездатності та III групу інвалідності безстроково (а.с. 20).
Апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про доведеність належними та допустимими доказами факту спричинення працівникові ушкодження його здоров'я, що виражається у стійкій втраті ним працездатності, встановленні групи інвалідності, та обґрунтованості відшкодування моральної шкоди.
Суд першої інстанції правильно визнав, що позивачці була заподіяна моральна шкода, так як порушено та порушуються її нормальні життєві зв'язки, вона позбавлена можливості реалізовувати свої звички та бажання, оскільки постійно виникають складнощі у зв'язку з загальною слабкістю, втомою, болями.
Позивач не може повернутися до повноцінного образу життя, відчуває фізичні страждання, фізичну біль, обумовлену важкістю самопочуття та особливостями лікування, психологічний дискомфорт, порушення душевної рівноваги, вираженої у почуттях розпачу, тривоги, дратівливості, у почуттях страху, поганому сні на фоні сильних больових відчуттів.
Все це постійно і негативно позначається на її душевному та фізичному стані.
Вказаний висновок суду відповідає положенням ст. 23 ЦК України та рішенню Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року № 1-9рп./2004, згідно з яким ушкодження здоров'я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов'язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні і фізичні страждання.
Наведені в апеляційній скарзі доводи, були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; від 06 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58) (Рішення): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Аргументи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду апеляційної інстанції.
Фактично всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути взяті до уваги колегією суддів, оскільки вони фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Відповідно до частини 3 статі 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову,що не перевищує двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Так як ціна позову складає 355 000 грн, що менше двохсот п'ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то судове рішення не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст.ст.367, ч.1 ст.369, ст.374, ст.375, ст.ст.381, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Північний гірничо-збагачувальний комбінат» - залишити без задоволення.
Рішення Тернівського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 травня 2024 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає
Повне судове рішення складено 22 січня 2025 року.
Головуючий:
Судді: