вул. Давидюка Тараса, 26А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"21" січня 2025 р. м. Рівне Справа № 918/1051/24
Господарський суд Рівненської області у складі головуючого судді Торчинюка В.Г. при секретарі судового засідання Костюкович Ю.С., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами спрощеного позовного провадження матеріали справи
за позовом: Приватного акціонерного товариства "Страхова група "ТАС"
до відповідача: Фізична особа-підприємець Омельчук Любов Дмитрівна
про стягнення 34 900,00 грн.
представники сторін в судове засідання не з'явились
Описова частина:
В листопаді 2024 року Приватне акціонерне товариство "Страхова група "ТАС" звернулося у Господарський суд Рівненської області із позовною заявою до відповідача Фізичної особи-підприємця Омельчук Любові Дмитрівни про стягнення 34 900 грн 00 коп.
Ухвалою суду від 21 листопада 2024 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 918/1051/24 та визначено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
06 грудня 2024 року через підсистему електронний суд від представника позивача надійшла заява про проведення засідання за відсутності учасника справи.
Ухвалою суду від 10 грудня 2024 року відкладено розгляд справи на 21 січня 2025 року.
В судове засідання 21 січня 2025 року відповідач не забезпечили явку уповноваженого представника, хоча про дату, місце та час судового засідання належним чином повідомлений.
Ухвали суду від 21 листопада 2024 року та від 10 грудня 2024 року направлено на адресу місцезнаходження Фізичної особи-підприємця Омельчук Любові Дмитрівни ( АДРЕСА_1 ).
Із вказаної адреси відповідача повернулися конверти із ухвалами Господарського суду Рівненської області від 21 листопада 2024 року та від 10 грудня 2024 року за трек номером 0610210169850 та за трек номером 0610215379194 із зазначенням причин повернення "адресат відсутній за вказаною адресою", "повертається" (а.с. 32, 42).
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи.
Згідно з п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Факт неотримання адресатом поштової кореспонденції, враховуючи, що суд, з додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвали для вчинення відповідних дій за належною адресою та які повернулися до суду у зв'язку з їх неотриманням адресатом, залежав від волевиявлення самого адресата, тобто мав суб'єктивний характер та є наслідком неотримання адресатом пошти під час доставки за вказаною адресою і незвернення самого одержувача кореспонденції до відділення пошти для отримання рекомендованого поштового відправлення.
При цьому за змістом ст. 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18).
Зважаючи на викладене, оскільки судом встановлено, що причиною невручення конверту з ухвалами суду від 21 листопада 2024 року та від 10 грудня 2024 року для відповідача є відсутність вказаної особи за адресою місця знаходження, відтак суд дійшов висновку, що в розумінні вимог ГПК України вказана ухвала вважається врученою відповідачу 30 листопада 2024 року та 20 грудня 2024 року належним чином.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Зважаючи на те, що явка представників учасників справи у судове засідання не визнавалася обов'язковою, суд дійшов висновку про можливість проведення судового засідання з розгляду справи по суті без участі представника відповідача.
Як вбачається із матеріалів справи, відповідач також не скористався процесуальним правом на подання відзиву у справі.
Відповідно до ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
Частиною 9 ст. 165 ГПК України визначено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з ч. 2 ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що справа може бути розглянута за наявними у ній матеріалами відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України та ч. 2 ст. 178 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог виходячи з наступного.
Мотивувальна частина:
03 квітня 2021 року між Приватним акціонерним товариством "Страхова група "ТАС" (страховик) та ОСОБА_1 (страхувальник) укладено договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № ЕР-203434865 (поліс). Забезпеченим транспортним засобом за полісом є ЗИЛ ММЗ 4502, номерний знак НОМЕР_1 , рік випуску 1991 (забезпечений ТЗ).
13 вересня 2021 року, о 07 год. 00 хв., за адресою м. Київ, вул. Харченка, 31 (Бортничі), ОСОБА_2 керував транспортним засобом ЗИЛ ММЗ 4502, д.н. НОМЕР_1 , з порушенням вимог технічного стану, внаслідок чого під час руху відпало переднє праве колесо та самовільно продовжуючи рух здійснив зіткнення із припаркованим авто марки Volkswagen, д.н. НОМЕР_2 , внаслідок чого цей автомобіль отримав механічні пошкодження, чим порушив розділ 31 Правил дорожнього руху України, тим самим вчинив адміністративне правопорушення, передбачене ст. 124 КУпАП.
Постановою Дарницького районного суду міста Києва від 21.10.2021 року (справа № 753/20068/21), ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні зазначеного ДТП.
Протоколом про адміністративне правопорушення серії ААБ №328021 встановлено, що ОСОБА_2 працює водієм у ФОП Омельчук Л.Д.
Таким чином, позивач посилаючись на ст. 1172 ЦК України просить суд, позов задовольнити та стягнути з відповідача 34 900,00 грн. страхового відшкодування в порядку регресу.
Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов наступних висновків.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів", суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно ст.4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною. Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).
Частиною 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Приписами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Положеннями ст. 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Зважаючи на викладене, охоронюваний законом інтерес характеризується такими ознаками: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; пов'язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб'єктивним), тобто належить конкретній особі (позивачу); суб'єктом порушення позивач вважає відповідача.
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Тобто інтерес позивачів має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право особи на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Надаючи оцінку доводам Приватного акціонерного товариства "Страхова група "ТАС", покладеним в основу позовних вимог, суд зазначає таке.
Предметом розгляду позовних вимог Приватного акціонерного товариства "Страхова група "ТАС" є стягнення з відповідача суму страхового відшкодування в розмірі 34 900,00 грн. в порядку регресу.
Відповідно до положень статті 1187 ЦК України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
За змістом статті 1188 ЦК України, шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, зокрема, шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою.
Згідно з ч. 1 ст. 1172 ЦК України, юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Статтею 979 ЦК України передбачено, що за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 988 ЦК України, страховик зобов'язаний у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором.
Згідно з ст. 3 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон), обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров'ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди та захисту майнових інтересів страхувальників.
Відповідно до ст. 1 Закону, страхувальники - юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу; власники транспортних засобів - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах; забезпечений транспортний засіб - транспортний засіб, зазначений у чинному договорі обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, за умови його експлуатації особами, відповідальність яких застрахована.
Згідно з ст. 5 Закону, об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
Відповідно до п. 22.1 ст. 22 Закону, у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
Статтею 993 ЦК України, яка кореспондується з ст.27 Закону України "Про старування", передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.
Відповідно до ст. 1194 ЦК України, особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
З матеріалів справи судом з'ясовано, що позивачем не надано до суду доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 , якого притягнуто до адміністративної відповідальності за ст. 124 КУпАП, відповідно до постанови Дарницького районного суду міста Києва від 21.10.2021р. по справі №753/20068/21, виконував трудові відносини із відповідачем, та під час скоєння ДТП 13 вересня 2021 року виконував саме свої службові обов'язки як працівник (водій) ФОП Омельчук Л.Д.
Суд погоджується на твердження позивача, що протоколом про адміністративне правопорушення серії ААБ №328021 встановлено, що ОСОБА_2 працює водієм ФОП Омельчук.
Суд також погоджується, що відповідно до ч. 6 ст. 75 ГПК України, де визначено, що обвинувальний вирок суду в кримінальному провадженні або постанова суду, якою особу притягнуто до адміністративної відповідальності у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ці дії (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Водночас, постанова Дарницького районного суду міста Києва від 21.10.2021р. по справі №753/20068/21 засвідчує факт ДТП та при адміністративному розгляді такої справи не було предметом дослідження перебування ОСОБА_2 у трудових відносинах із відповідачем.
Так, ухвалами суду від 21.11.2024 року та від 10.12.2024 року у даній справі позивачу запропоновано подати суду належне та допустиме обґрунтування щодо визначення відповідачем ФОП Омельчук Л.Д., документальне обґрунтування щодо виконання громадянином ОСОБА_2 13.09.2021 року о 07:00 год. трудових обов'язків перед ФОП Омельчук Любові Дмитрівни (трудовий розпорядок, подорожній лист, накладні, тощо). По при це, позивачем залишено вказані пропозиції суду по за увагою.
Крім того, в матеріалах справи відсутні клопотання позивача щодо витребування таких відомостей у відповідача.
У зв'язку з цим, суд вважає, що позивачем не доведено суду, що під час скоєння ДТП ОСОБА_2 виконував свої службові обов'язки як працівник (водій) відповідача.
Також, у матеріалах справи відсутні докази та позивачем не доведено суду, що у відповідача є відповідне право володіння та користування транспортним засобом ЗИЛ ММЗ 4502, державний номерний знай НОМЕР_1 .
При цьому, з матеріалів справи вбачається, що вказаний транспортний засіб належить громадянки ОСОБА_3. (поліс № ЕР -203434865 а.с. 5, протокол про адмін. правопорушення серія ААБ № 328021 а.с.6).
Отже, для застосування до спірних відносин положень статей 1187 та 1172 ЦК України необхідна така складова, як доказ, що особа, яка керує транспортним засобом, виконує свої трудові (службові) обов'язків на підставі трудового договору (контракту) з особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом.
У цьому випадку таким суб'єктом є законний володілець джерела підвищеної небезпеки, або водій.
З цього приводу, суд враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, наведені у постанові від 05.12.2018 по справі №426/16825/16-ц.
За цих обставин, суд вважає, що позивачем не доведено підстав покладення обов'язку сплатити спірних коштів на відповідача як роботодавця, який при цьому не є власником відповідного транспортного засобу.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог позивача.
Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).
Суд наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами
Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов'язку сприяти всебічному, повному та об'єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.06.2021 у справі №911/2243/18, від 18.05.2021 у справі №916/2255/18, від 05.11.2019 у справі №915/641/18, від 10.04.2019 у справі №904/6455/17, від 26.02.2019 у справі №914/385/18 та від 05.02.2019 у справі №914/1131/18.
При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності. Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №916/2620/20, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17, від 18.11.2019 у справі №902/761/18 та від 23.10.2019 у справі №917/1307/18.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд дає вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на те, що позивачем не доведено обставин, з якими закон пов'язує можливість стягнення з відповідача суми страхового відшкодування у розмірі 34 900,00 грн, суд приходить до висновку про те, що права позивача, за захистом яких він звернувся до суду, не порушено відповідачем, а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 129 ГПК України, судові витрати у вигляді сплати судового збору покладаються на позивача.
Керуючись ст. ст. 73-79, 91, 123, 129, 202, 222, 233, 236-238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У задоволені позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Інформацію по справі, що розглядається можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.
Повний текст рішення складено та підписано 23 грудня 2025 року.
Суддя Вадим Торчинюк